Смекни!
smekni.com

Экзаменационные билеты по Украинской литературе

Білет1

1.ПовістьІвана Нечуя-Левицького«Кайдашевасім'я» як енциклопе­діянародознавства

Ще І. Франкозазначав, щоповість «Кайдашевасім'я» «з оглядуна високоартистичнезмалюванняселянськогожиття» належить«до найкра­щихоздоб українськогописьменства».З великою художньоюсилою і прав­дивістюІ. Нечуй-Левшіькийрозкрив у цьомутворі духовніцінності, якісклалися впродовжстоліть в українськійродині. Новаторствописьменникаякраз виявилосявтому, що вінпоказав руйнуваннянабутої духовностітру­днощамищоденногожиття, відтворивтакий станукраїнськогоселянства, якийнівечить справжнюсуть його «народногодуху».

В етнографічнійрозвідці «Світоглядукраїнськогонароду» І.Нечуй-Левицькийвказував навеликі моральніпотенції народу,суть яких відбиласьнасампередв усній поезії.Він радивписьменникамне обминатиколорит­нихнародних висловіві через їх освоєнняпоказати світовінеповторнуду­шу українців.Найрізноманітнішізасоби барвистогонародногомовлення письменниквдало використаву «Кайдашевійсім'ї».

Змалюваннямсаме буденногожиття українськихселян повість«Кай­дашевасім'я» вирізняласяу літературі– адже тогочасніавтори захоплю­валисяпереважносвятковоюстороною селянськогопобуту. БудніКайдашів минаютьу невсипущійпраці. Косовиця,жнива, плеканнягородини, «зимо­ва»жіноча робота(прядіння, тканняполотна, шиттяі вишиванняодягу) – ці таінші щоденніклопоти визначалистосунки міжчленами сім'їКайдашів. Хочау творі майстерновиписані ісвяткові звичаїта обряди,глибоковіковітрадиції івірування.

Втіленнямукраїнськоїрелігійностіі високої народноїморалі є у пові­стіМелашка. Їїлюбов до рідноїматері, чоловіка,намаганнядогодити свек­русіприємно вражають.Доведена довідчаю, Мелашкаїде з односельчана­мив КиївськуЛавру на прощу– святкуванняпаски у Києві,за народнимповір'ям, малоб принести усім'ю Божеблагословення.Письменникпоети­зує своюгероїню. Так,лірична душаМелашки почулау жалібнихпіснях ченціву чистий четвер(напередодніВеликодня)«якесь моресліз, що зли­валосьтисячі літ, Ізлилось докупи,і полилосьпіснями з грудей.Здасться, втому морі слізтекли рікинародного горяод самого початкусвіту...».

Побожним,чуйним і добримбув Кайдаш,мріяв про смертьпо-християнськи:зі сповіддю,причастям,соборуванням.Але тяжке пияцтвопризвело допередчасноїстрашної смерті,яка не відповідалахристиянськимуявленням. Синиі невісткаМотря надточасто порушуваличетверту запо­відьБожу: не поважалиі не шанувалибатьків. А народнамораль грунтува­ласяв основномуна заповідяхБожих. У селізневажализлодіїв, п'яниць,покриток, ледарів,хвальків, безбожниківТут ніколинікому нічогоне забували.Не могли забутий Мотрі того,що вибила свекрусіоко, а Карпові– що ганявсяза матір'ю здрючком. Людидобре зналихарактери тих,кого вважалинегідними:вибираючи Карпадесяцьким,хтось підкреслив,що «буде добрийсіпака», а пропонуючижартома кандидатуруМотрі, селянивисміяли цюжінку:

– А може,панове громадо,ми оберемо задесяцькогоМотрю, – прикинувслівце одинжартівливийчоловік.

– Не можна,вона повибиваєвсім бабам очі,– гукнули чоловіки,сміючись.

Глибокийзнавець селянськогожиття і побуту,селянськоїпсихологіїІ. Нечуй-Левицькийрозумів, що пронарод требаписати безбудь-яких при­крас.У центрі повісті– повсякденнийплин життяселянськоїсім'ї, в якомуна перший планвисуваютьсяпобутові сварки,спричиненівідсутністюпра­гненнязрозуміти одинодного. Жанроваспецифіка творуполягає у тому,що цей повсякденнийплин життяродини Кайдашіврозгортаєтьсяв найріз­номанітнішихпобутовихвиявах, якічасто окреслюютьсяв гумористичномуплані. Гуморписьменникасягає корінняму народнийгрунт і міцнунаціо­нальнулітературнутрадицію. Природженийгумор Нечуй-Левицькийвва­жав невід'ємнимелементомнаціональноїпсихіки, що«затаївся вусіх зви­вахрозуму і фантазіїщирого уіфаїнцяі є глибокосвоєрідним».Контрастиствореногонародом величногоепосу і дріб'язковоїхатньої війнинадають повістіособливогоіронічногозабарвлення(«Не чорна хмараз-за синьогоморя виступала,то виступалаМотря з Карпомз-за своєї хатидо тину»). У повістіписьменникгумористичнепоказав взаємнізаздрощі, пліткита ша­лені вибухизлості середКайдашів. Протегумор у повістімає співчутливийхарактер: авторбачить впливна психологіюКайдашів їхньоготяжкого ста­новища,бо після довговічноїпанщини вонипотра-пили внові, незвичніоб­ставини.Із серії комічнихподій складаєтьсясумна картинабуття сім'ї, десин виступаєпроти матері,й уся родинамарно витрачаєсили і здоров'яна безглуздісупе-речки тачвари. Такийстан, на думкуписьменника,не відпо­відаєсправжній суті«народ-ногодуху». Духовнароз'єднаність– ось те лихо,яке кожен деньотруює українськуродину, якавпродовж віківбула оповитависокою духовністюі мораллю.

Яскравийколорит звичаїв,обряди народнихзамовлянь,передвесільнірозглядини,сільські розваги,детальні описиселянськогоодягу та оселі,насичена прислів'ямиі приказкамимова повісті– усе це даєпідстави вва­жатицей твір справжньоюенциклопедієюнародознавства.

2.Красаі велич рідногослова у поетичнійтворчостіМаксима Риль­ського.Прочитати віршнапам'ять.

М.Рильськийнадавав проблемаммови великогозначення впродовжусієї творчості.Він був надзвичайновимогливийдо мови власнихтворів, невтомнопрацював надзбагаченнямсвого поетичногословника. Поетза­кликав своїхсучасниківборотися зачистоту і збагаченняукраїн-ськоїмови. Прикладомтакого зверненняє вірш «Мова»,в якому поетз великою ніжні­стюі любов'ю говоритьпро мову. Воназвучить дляпоета як пісняокеану. Моварідного народуглибока у своїймудрості. Яктонкий знавецьмовних проблем,М. Рильськийвважає, що унаро­ду, йогопоезії, розмовніймові требашукати джереланового наповненнялітературноїмови [цитата].

Моваукраїнськогонароду – самобутнєі неповторнеявище. Обов'язоккожного митцятурбуватисяпро її долю,удосконалюватиі збага­чувати[цитата].

Своєютворчістю М.Рильський подавгідний прикладтурботи проудосконаленнямови. І в оригінальнійпоезії, і уперекладахчисленнихзару­біжнихавторів, зокремаросійських(Пушкін, Лєрмонтов),польських(Міц-кевич.Словацький),французьких(Верлен), вінзбагачувавукраїнськумову власниминовотворами,розширювавїї синтаксичніможливості.

Вагомийвнесок поетау словниковусправу українськоїмови. Словни­кита довідники,видані за участюМ. Рильського,не втратилисвого значен­няй сьогодні. Якзгадують друзіпоета, працянад словникамиі зі словни­камибула найулюбленішимйого заняттям.

Увірші «Мова»поет закликаєі своїх сучасниківчастіше «заглядатиу словник». Найого переконання– «це пишнийяр, а не сумнепровалля».Високу оцінкудає автор віршасловниковіГрінченка йДаля.

Вірш«Мова» написанийу 1956 р. На той часукраїнськамова зазналапомітних деформаційу зв'язку ізвідведеннямїй більшовицькимиідеолога­мидругорядноїролі у суспільстві.Після XX з'їздупартії, на якомубуло підданокритиці культособи Сталіна,в якійсь мірівже можна булоговори­ти пронаціональніутиски і насампередпро занепаднаціональнихмов. В Україніодним з першихна захист мовивиступив М.Рильський. Йогопое­зія «Мова»у яскраве свідченняцьому.

У1959 році на IVз'їзді письменниківУкраїни М. Рильськийпрочитав вірш«Рідна мова».Своїм незвичайнимвиступом написьменницькомуфо­румі поетще більше загостривувагу на потребіповноцінногофункціону­ванняукраїнськоїмови. Для цьогоукраїнськамова мала всіпідстави.

Умові знайшливідгук історіянароду, бурхливе,неспокійнейого життя, якепоет прирівнюєдо «гулу віків»,«шуму століть».У ньому – «бу­ріподих», «неволістогін», «воліспів», «сурмапоходу світанкова».

Вумовах російськогоцарськогогнобленняукраїнськамова зазналажорстокогопереслі-дування,нищення. Вдаючисьдо засобуперсоніфікації,поет з болемзгадує страшнізнущання блазнівросійськогоцаря над її«ве­лично-гіднимдухом».

Немаєсумніву, щопідставою длятаких поетичнихузагальненьМ. Рильськогобули всі тіганебні документи,які заборонялиукраїнськеслово в офіційно-діловомумовленні. Цебув горезвіснийВалуєвськийцир­куляр,Ємський указта численнінеопублікованізаборони урадянські часи,Про всі ці знущаннянад словом М.Рильський писавз особливимболем.

Коженрядок наведеноїстрофи узагальнюєгірку правдупоневолення,спрямованогона те, щоб зникла,вмерла нашамова, щоб нерозходиласяїї слава посвіту. За спробупротистоятиімперськійсваволі не раздоводилосяплатити власноюволею. І це вжестосувалосяне тільки минулогостоліття, а й20-30-х – кінця 40-хроків XX століття.Навіть під часхрущовської«від­лиги»М. Рильськийне міг відвертовиступити назахист рідноїмови. Саме натакі асоціаціїнаводить йогопоезія «Ріднамова». Тому удругій частинівірша поет такбагато увагиприділяєросійсько-українськимкультурнимзв'язкам тавільному розвиткуукраїнськоїмови. Зрозуміло,що говоритипро «вільнеслово» українськогонароду у колібратніх мовдоводилосябільше з оглядуна те, щоб ненакликати бідина себе особистота й на спро­бивідродженняукраїнськоїкультури упіслякультівськічаси.

Красаі велич рідногослова оспіваніМ. Рильськиму вірші «Сонетпро словник»,поемі «Словопро рідну матір»та інших творах.


десин виступаєпроти матері,й уся родинамарно витрачаєсили і здоров'яна безглуздісупе-речки тачвари. Такийстан, на думкуписьменника,не відпо­відаєсправжній суті«народ-ногодуху». Духовнароз'єднаність– ось те лихо,яке кожен деньотруює українськуродину, якавпродовж віківбула оповитависокою духовністюі мораллю.

Яскравийколорит звичаїв,обряди народнихзамовлянь,передвесільнірозглядини,сільські розваги,детальні описиселянськогоодягу та оселі,насичена прислів'ямиі приказкамимова повісті– усе це даєпідстави вва­жатицей твір справжньоюенциклопедієюнародознавства.

2.Красаі велич рідногослова у поетичнійтворчостіМаксима Риль­ського.Прочитати віршнапам'ять.

М. Рильськийнадавав проблемаммови великогозначення впродовжусієї творчості.Він був надзвичайновимогливийдо мови власнихтворів, невтомнопрацював надзбагаченнямсвого поетичногословника. Поетза­кликав своїхсучасниківборотися зачистоту і збагаченняукраїн-ськоїмови. Прикладомтакого зверненняє вірш «Мова»,в якому поетз великою ніжні­стюі любов'ю говоритьпро мову. Воназвучить дляпоета як пісняокеану. Моварідного народуглибока у своїймудрості.Яктонкий знавецьмовних проблем,М. Рильськийвважає, що унаро­ду, йогопоезії, розмовніймові требашукати джереланового наповненнялітературноїмови [цитата].

Моваукраїнськогонароду – самобутнєі неповторнеявище. Обов'язоккожного митцятурбуватисяпро її долю,удосконалюватиі збага­чувати[цитата].

Своєютворчістю М.Рильський подавгідний прикладтурботи проудосконаленнямови. І в оригінальнійпоезії, і уперекладахчисленнихзару­біжнихавторів, зокремаросійських(Пушкін, Лєрмонтов),польських(Міц-кевич.Словацький),французьких(Верлен), вінзбагачувавукраїнськумову власниминовотворами,розширювавїї синтаксичніможливості.

Вагомийвнесок поетау словниковусправу українськоїмови. Словни­кита довідники,видані за участюМ. Рильського,не втратилисвого значен­няй сьогодні. Якзгадують друзіпоета, працянад словникамиі зі словни­камибула найулюбленішимйого заняттям.

У вірші«Мова» поетзакликає ісвоїх сучасниківчастіше «заглядатиу словник». Найого переконання– «це пишнийяр, а не сумнепровалля».Високу оцінкудає автор віршасловниковіГрінченка йДаля.

Вірш«Мова» написанийу 1956 р. На той часукраїнськамова зазналапомітних деформаційу зв'язку ізвідведеннямїй більшовицькимиідеолога­мидругорядноїролі у суспільстві.Після XX з'їздупартії, на якомубуло підданокритиці культособи Сталіна,в якійсь мірівже можна булоговори­ти пронаціональніутиски і насампередпро занепаднаціональнихмов. В Україніодним з першихна захист мовивиступив М.Рильський. Йогопое­зія «Мова»у яскраве свідченняцьому.

У 1959 роцінаIV з'їздіписьменниківУкраїни М. Рильськийпрочитав вірш«Рідна мова».Своїм незвичайнимвиступом написьменницькомуфо­румі поетще більше загостривувагу на потребіповноцінногофункціону­ванняукраїнськоїмови. Для цьогоукраїнськамова мала всіпідстави.

У мовізнайшли відгукісторія народу,бурхливе, неспокійнейого життя, якепоет прирівнюєдо «гулу віків»,«шуму століть».У ньому – «бу­ріподих», «неволістогін», «воліспів», «сурмапоходу світанкова».

В умовахросійськогоцарськогогнобленняукраїнськамова зазналажорстокогопереслі-дування,нищення. Вдаючисьдо засобуперсоніфікації,поет з болемзгадує страшнізнущання блазнівросійськогоцаря над її«ве­лично-гіднимдухом».

Немаєсумніву, щопідставою длятаких поетичнихузагальненьМ. Рильськогобули всі тіганебні документи,які заборонялиукраїнськеслово в офіційно-діловомумовленні. Цебув горезвіснийВалуєвськийцир­куляр,Ємський указта численнінеопублікованізаборони урадянські часи,Про всі ці знущаннянад словом М.Рильський писавз особливимболем.

Коженрядок наведеноїстрофи узагальнюєгірку правдупоневолення,спрямованогона те, щоб зникла,вмерла нашамова, щоб нерозходиласяїї слава посвіту. За спробупротистоятиімперськійсваволі не раздоводилосяплатити власноюволею. І це вжестосувалосяне тільки минулогостоліття, а й20-30-х – кінця 40-хроків XX століття.Навіть під часхрущовської«від­лиги»М. Рильськийне міг відвертовиступити назахист рідноїмови. Саме натакі асоціаціїнаводить йогопоезія «Ріднамова». Тому удругій частинівірша поет такбагато увагиприділяєросійсько-українськимкультурнимзв'язкам тавільному розвиткуукраїнськоїмови. Зрозуміло,що говоритипро «вільнеслово» українськогонароду у колібратніх мовдоводилосябільше з оглядуна те, щоб ненакликати бідина себе особистота й на спро­бивідродженняукраїнськоїкультури упіслякультівськічаси.

Красаі велич рідногослова оспіваніМ. Рильськиму вірші «Сонетпро словник»,поемі «Словопро рідну матір»та інших творах.


Білет10

1.ТворчістьЛесі Українки– видатне явищесвітової культури.

ГенійЛесі Українкирозкрився передсвітом насампереду високохудож­ньомузвучанні національноїідеї, гарячійлюбові до рідіюгокраю, яка полягалав обороні правнароду до незалежноюнаціональногоі державногожиття. Своїдумки і своїідеї вона зумілаввести у високумистецькуформу, шо чаруєбагатс­твомпоетичнихобразів і музикоюпоетичногослова. Поетесавийшла за межітрадиційнихтем. ЇЇ творчістьохоплювалашироке полесвітових мотивів,тому сталавагомим художнімздобуткомсвітової культури.

ЛесяУкраїнка зросталапід впливомказкової волинськоїприроди, рі­дногослова, пісні,народної традиції,любов до якоїбула прищепленана­сампередматір'ю ОленоюПчілкою. Духовнезбагаченняпоетеси відбувало­сяпід впливомвисококультурнихродин Старицьких,Лисенків, дядькапо матері М.Драгома-нова.Її талант розвивавсязавдяки природнійспостереж­ливостіта глибокомупотягу до знань.Усі ці чинникидопомогли їйсягнути мистецькихвершин, статиписьменницеюєвропейськогоі світовогомасш­табу. Духпоетеси гартувалахвороба. Вонаспонукала доаналізу конкретнихжиттєвих ситуаційта осмисленнясуті буттялюдини. Звідсивласне неско­реність,прометеїзмЛесі Українки,до якого вона,фізично квола,потягну­ласяще на початкусвоєї творчості:«Я вийду самапроти бурі Істану – поміряємсилу»

ПоезіяЛесі Українкиносить переважнопатріотичнийхарактер. Цетвори громадянськогоі політичногохарактеру.Навіть особистийбіль, туга, тривогау її віршахпереплітаютьсяІз проблемамивсієї України.Щиро і зворушливозву­чить їїпоетичне зізнання.

Прикладсильної волі,бажання боротьбизнаходимо увідомих поезіях«Слово, чомути не твердаякриця...» та «ContraSpem Spero".Мужні, енергійніакорди громадянськоїлірики ЛесіУкраїнки високооцінив І. Франко«Від часуШевченкового«Поховайтета вставайте»Украї­на нечула такогосильного, гаря-чогопоетичногослова, як ізуст цієї слабо­сильної,хворої дівчини...".Поезія ЛесіУкраїнки, тавруючирабську покорувідсутністьнаціональноїгідності, духвірно підданості,засвідчувалаперед світом,що в літературіпоневоленогонароду на стикудвох столітьз'явився талант,здатний протистоятивсій ницостіжиття, Талант,що мріє допомогтинащадкам Прометеявизволитисявід сну і запалитивогонь справедливості.Добре ознайомленаз літератураминародів світу,письмен-ницянерідко шу­калав історії йлітературіінших народів,«у номеркахвіків і далекихпід­соннях»розв'язки проблемсучасного їйукраїнськогогромадянськогой на­ціональногожиття. Біль ітривога зарідний крайнеодноразовопереплітаю­тьсяїї всенароднимгорем («Написв руїні", «Дим»).

Своїмитворами «Слово,чому ти не твердаякриця..." та "Давняказка" поетесапорушила проблему,що хвилюваламитців усіхнародів рольпоета у життісуспільства.Справжнімишедеврамисвітовогомистецтва можнавважати інтимнута пейзажнулірику поетеси.Природа Волині,Поділля, морськіхвилі під місячнимсвітлом справляютьнезабутнєвраження. Вели­кумистецькуцінність утворах ЛесіУкраїнки становитьуміле використанняфольклорнихмотивів таобразів, твореннясимволів («зіркапровідна»,"те­мна ніч»,"гора крута,крем'яна, «досвітніогні», «веселавесна»).

З особливоюсилою проявивсяталант ЛесіУкраїнки утворах останніхроків життя– поемах, драмах.Поеми "Русалка»,«Самсон», «Місячнале­генда».«Роберт Брюс,король шотландський»,«Ізольда Білорука"та інші твори,засвідчуютьобізнаністьавторки зісвітовою класичноюлітературою,історією, зокрематворчістюБайрона, ВальтераСкотта.

Високадуховна культураписьменницізасвідченау драматичнихтво­рах «Блакитнатроянда», «Упущі», «Одержима","Бояриня",«Кассандра».

2.Образлюдини-трудівникав повісті «ЗачарованаДесна» Олександ­раДовженка.

Кіноповість«ЗачарованаДесна» – цегімн землі йлюдям праці,що разом зростилиі виховалисамого письменника.Твір є автобіографічним.Він побудо-ванийна спогадах(окремі можнавважати новелами)про веселі тасумні, приємніта неприємністорінки дитинства.Усі вони осяянісвітлом домашньоговогнища, враженнямивід спілкуванняз природою таодносе­льцями– чеснимитрудівни-камиземлі. Розкішнаприрода надкрасунею Десною,яку сприймавО. Довженко«зачарованими»дитячими очима,тво­рила йогояк митця, абатько-мати,хлібо-роби-односельцісвоїм прикладомвиховувалисправжньогосина України.

Невтомноютрудівницеюна землі буламати письменника,яка най­більшелюбила «саджатищо-небудь уземлю, щобпроізростало».Від того городнастіль-кипереповнювавсярізними рослинами,що «десь середліта вони вжене вміща-лисяв ньому. Вонилізли одна наодну, переплітались,душились, дерлисяна хлів, на стріху,повзли на тин,а гарбузи звисализ ти­ну прямона вулицю».Опис багатогогороду, на якомуросло все, – топра­ця рукматері. Цілимиднями ОдаркаЄрмолаївнаклопоталасяпо господарс­тву,на городі. Улюбові до працівихову-валасвоїх дітей.Вона добрезнала такождію зілля, вмілаза народнимизвичаями лікувати.Була богомільною,люблячою йпоступливою.Та нелегка долясудилася їй,мусила пережитисмерть своїхдітей, що йпідкошувалосили, забира-локрасу. Власнеобраз мате­рімайже не виходитьна перший плантвору. Воназавжди у праці,у метушні, уклопотах. Пронеї автор більшерозказує, ніжпоказує у дії.

Батькописьменника– яскраво виписанийобраз трудівникабогатир­ськоїсили і краси.Письменникз гордістю ілюбов'ю згадував:«Скільки вінземлі виорав,скільки хлібанакосив! Яквправно робив,який був дужийі чистий, рукиширокі, щедрі.Як гарно ложкуніс до рота,підтримуючизнизу скоринкоюхліба, щоб непокрапать ряднонад Десною натраві. Жартмовив, точене,влучне слово.Такт розуміві шанобливість».

Внутрішнійкрасі батькаписьменникавідповідаєзовнішність:«Багато бачивя гарних людей,але такого, якбатько, не бачив.Голова в ньогобула темноволоса,велика і великірозумні сіріочі, тільки вочах чомусьзавжди булоповно смуткуі тяжкі наслідкинеписьменностіі несвободи».У праці батько– талановиталюдина. Він йінших оцінюємірками працьовитостіта чеснос­ті.

ПетроДовженко –високоморальналюдина, щосамовідданодопома­гаєселянам Загребелляпід час повені.Невтомно рятуваввін людей іїхнє майно наПасху. У цьомувипробуваннібатько уявляєтьсяписьменниковісправжнімгероєм праці,відважноюлюдиною: «Батькосидів з весломна кормі – веселийідужий. Вінпочував себеспаситслсмпотопа­ючих,героєм мореплавателем...».

Красаі духовна величбатька розкриваєтьсяу праці (як вінвправно працював,скільки землівиорав, скількихліба накосив,як рятувавпотопаючих).Томубатька, неосвіченоготемного селянина,автор підноситьна п'єдесталгероя. Середлюдей, що трудилисяз ранку до ночі,виростав пи­сьменник.Власне вониформували йогоставлення допраці. Тому йобурює­тьсяО. Довженкотими, хто місцемвідпочинкуобирає річкучи озеро, наберегах якихкипить робота.

У«ЗачарованійДесні» Довженкоподав народнерозумінняпрекрас­ного.Для його земляківнайвищим критеріємкраси є чеснапраця. Ось чомутак лірично,з повагою ілюбов'ю змальовуєО. Довженкообраз дідаСеме­на, свогопершого вчителяй порадника.Дід «проживпід сонцем колоста літ, ніколине ховаючисьу холодок»,умів розмовлятиз кіньми, телятами:з усім живимі «пахнув дідтеплою землеюі трохи млином»,що й виказуєйо­го селянськекоріння, хліборобськупрацю. А в молодіроки дід чумакував,він письменний«по-церковному»,залюбленийу гарне словоі людей. І всілюди для дідадобрі.

Людипраці – величніі прекрасніу своєму трудовомуталанті, і на­вітьколоритнапостать Самійлапри виконанійулюбленоїроботи – косо­виці– бачитьсяписьменниковіу незвичайному,романтичномуореолі.

Томунайприємнішим,найчарівнішимспогадом дитинствазалиши­ласьдля посивілогописьменникамузика клепаннякоси. Вона означалара­дість і втіхупраці. Для митцявона – символі джерело натхнення.З цього приводувін писав: «Часомі досі ще здаєтьсямені, що й заразпоклепай хто-небудькосу, я зразупомолодшавби, подобрішаві кинувся дороботи».


Кіноповість«ЗачарованаДесна» – цегімн землі йлюдям праці,що разом зростилиі виховалисамого письменника.Твір є автобіографічним.Він побудо-ванийна спогадах(окремі можнавважати новелами)про веселі тасумні, приємніта неприємністорінки дитинства.Усі вони осяянісвітлом домашньоговогнища, враженнямивід спілкуванняз природою таодносе­льцями– чеснимитрудівни-камиземлі. Розкішнаприрода надкрасунею Десною,яку сприймавО. Довженко«зачарованими»дитячими очима,тво­рила йогояк митця, абатько-мати,хлібо-роби-односельцісвоїм прикладомвиховувалисправжньогосина України.

Невтомноютрудівницеюна землі буламати письменника,яка най­більшелюбила «саджатищо-небудь уземлю, щобпроізростало».Від того городнастіль-кипереповнювавсярізними рослинами,що «десь середліта вони вжене вміща-лисяв ньому. Вонилізли одна наодну, переплітались,душились, дерлисяна хлів, на стріху,повзли на тин,а гарбузи звисализ ти­ну прямона вулицю».Опис багатогогороду, на якомуросло все, – топра­ця рукматері. Цілимиднями ОдаркаЄрмолаївнаклопоталасяпо господарс­тву,на городі. Улюбові до працівихову-валасвоїх дітей.Вона добрезнала такождію зілля, вмілаза народнимизвичаями лікувати.Була богомільною,люблячою йпоступливою.Та нелегка долясудилася їй,мусила пережитисмерть своїхдітей, що йпідкошувалосили, забира-локрасу. Власнеобраз мате­рімайже не виходитьна перший плантвору. Воназавжди у праці,у метушні, уклопотах. Пронеї автор більшерозказує, ніжпоказує у дії.

Батькописьменника– яскраво виписанийобраз трудівникабогатир­ськоїсили і краси.Письменникз гордістю ілюбов'ю згадував:«Скільки вінземлі виорав,скільки хлібанакосив! Яквправно робив,який був дужийі чистий, рукиширокі, щедрі.Як гарно ложкуніс до рота,підтримуючизнизу скоринкоюхліба, щоб непокрапать ряднонад Десною натраві. Жартмовив, точене,влучне слово.Такт розуміві шанобливість».

Внутрішнійкрасі батькаписьменникавідповідаєзовнішність:«Багато бачивя гарних людей,але такого, якбатько, не бачив.Голова в ньогобула темноволоса,велика і великірозумні сіріочі, тільки вочах чомусьзавжди булоповно смуткуі тяжкі наслідкинеписьменностіі несвободи».У праці батько– талановиталюдина. Він йінших оцінюємірками працьовитостіта чеснос­ті.

ПетроДовженко –високоморальналюдина, щосамовідданодопома­гаєселянам Загребелляпід час повені.Невтомно рятуваввін людей іїхнє майно наПасху. У цьомувипробуваннібатько уявляєтьсяписьменниковісправжнімгероєм праці,відважноюлюдиною: «Батькосидів з весломна кормі – веселийідужий. Вінпочував себеспаситслсмпотопа­ючих,героєм мореплавателем...».

Красаі духовна величбатька розкриваєтьсяу праці (як вінвправно працював,скільки землівиорав, скількихліба накосив,як рятувавпотопаючих).Томубатька, неосвіченоготемного селянина,автор підноситьна п'єдесталгероя. Середлюдей, що трудилисяз ранку до ночі,виростав пи­сьменник.Власне вониформували йогоставлення допраці. Тому йобурює­тьсяО. Довженкотими, хто місцемвідпочинкуобирає річкучи озеро, наберегах якихкипить робота.

У «ЗачарованійДесні» Довженкоподав народнерозумінняпрекрас­ного.Для його земляківнайвищим критеріємкраси є чеснапраця. Ось чомутак лірично,з повагою ілюбов'ю змальовуєО. Довженкообраз дідаСеме­на, свогопершого вчителяй порадника.Дід «проживпід сонцем колоста літ, ніколине ховаючисьу холодок»,умів розмовлятиз кіньми, телятами:з усім живимі «пахнув дідтеплою землеюі трохи млином»,що й виказуєйо­го селянськекоріння, хліборобськупрацю. А в молодіроки дід чумакував,він письменний«по-церковному»,залюбленийу гарне словоі людей. І всілюди для дідадобрі.

Людипраці – величніі прекрасніу своєму трудовомуталанті, і на­вітьколоритнапостать Самійлапри виконанійулюбленоїроботи – косо­виці– бачитьсяписьменниковіу незвичайному,романтичномуореолі.

Томунайприємнішим,найчарівнішимспогадом дитинствазалиши­ласьдля посивілогописьменникамузика клепаннякоси. Вона означалара­дість і втіхупраці. Для митцявона – символі джерело натхнення.З цього приводувін писав: «Часомі досі ще здаєтьсямені, що й заразпоклепай хто-небудькосу, я зразупомолодшавби, подобрішаві кинувся дороботи».


Білет11

1.Глибинаі щирість переживаньліричного герояв поезії «ContraSpem Spero».

Поезія«ContraSpem Spero»,назва якої уперекладі златинськоїмови означає«без надіїсподіваюсь»,написана 19-річноюЛесею Українкою.Саме в цей часжиття поставилоперед нею вибір:бути скореноюважкою недугою(і не тількифізично) чиперемогти.Поетеса нескорилася, вонавибрала другупропозиціюдолі – сталана шлях боротьбиза перемогу.У поєдинку зпідступноюхворобою, наперекірзловісним«осіннім хмарам»вона відчулажагучу потребужити повноціннимжиттям. Осьчому такоюзворушливоюрадістю струменятьрядочки з листадо брата (відомогоу літературіяк МихайлоОбачний): «ЛюбийМиша! Я воскресла!От і знов берусяздіймати «сізіфовийкамінь» догори!..Позволь присій нагодіна­вести тобіцитату з могонового безнадійно-надійноговірша:

«Я нагору крутукрем'януют Будукамінь важкийпідіймать І,несучи вагуту страшную,Буду піснювеселу співать».Наведена влисті строфаможе бути заспівомдо всієї поетичноїтворчості ЛесіУкраїнки. Аджеписьменницькапраця – то йсправді нелегкийтруд («ка­міньважкий»). В умовахросійськогосамодержавства,суцільнихутисків, забо­роні рабськоїпокори (у поезіїімперію символічноназвано «довгоютемною ні­чкоюневидною») той справді був«сізіфів труд».Тому гора, наяку їй потрібнопіднятися,«крута, крем'яная».Та все ж поетесасповнена мрійі сподіваньна краще. Вонаготова на «вбогімсухім перелозі»сіяти «барвистіквітки», щосимволізуютьволелюбнівизвольні ідеї,доглядати івирощуватиїх. Щирість ігли­бина переживаньза результатисвоєї праціпідкресленословами: «може,квіти зійдуть– і настане щей для мене веселавесна». Наведенірядки поезії«ContraSpem Spero»засвідчують,наскількивоєдино сплелисяособисті настроїавторки зусвідомленнямсвого призначенняяк митця тазагальносуспільниминастроями.Цікаво, що своюнелегку працюпоетеса бажаєвиконуватибез жоднихнарікань налиху долю, зпіснею на устах.Жагучі сльози,що ними вонахоче розтопити«кору льодовуюміцну», непозбавляютьпоезію оптимістичногозвучання.

Символічнимобразам, якіуособлюютьсамодержавство(«льодова кора»,«крута, крем'янагора», «темнаніч»), протиставленіті, що симво­лізуютьвизволен-ня(«барвистіквіти», «веселавесна», «зіркапровідна»).Дивовижнимчином ЛесяУкраїнка єднаєконтрастнісимволи, якіспону­каютьдо міркуваньпро конечнупотребу визвольноїборотьби. Особливохарактерниму цьому планіє образ «зіркипровідної,ясної владаркитем­них ночей».Віру в перемогусвітла надтемрявою, добранад злом підси­люєчасто вживанеслово «буду».Віра і надіяна кращу долюзавжди су­проводжувалиїї твори. Самез цього приводупоетеса писала:«Людська недолябудила не розпачв мені, а бажаннякращої долі».

Поезія«ContraSpem Spero» єсвоєрідноюпрограмою дій,це гімн життюі боротьбі.Треба зауважити,що повставшипроти духовноїдегра­дації,яку нав'язувалапоетесі їїфізична недуга,вона виграласвою «веснузолоту». А Українаотримала поета,що є національноюсовістю інаціональноюгордістю.

2.Історичнадоля українськоїнації в творчостіО. Довженка.

Художнітвори ОлександраДовженка охопилинайважливішівіхи іс­торіїукраїнськогонароду. Найбільшуувагу звернувписьменнику своїх кінотворах,публіцистичнихстаттях наподії, пов'язаніз першою тадругою світовимивійнами. Історичнудолю українськоїнації у смертельнихвипро­буванняхXX століття змалюваввін у творах«Арсенал»,«Звенигора»,«Щорс», «Мати»,«Тарас Бульба»,«Стій, смерть,зупинись»,«Воля до жит­тя»,«Україна вогні», «Повістьполум'яних літ»та ін.

Якщогромадянськавійна ввійшлау творчістьО. Довженкаокремими епізодами,то твори продругу світовувійну, як відзначаютьлітературозна­вці,це «ніби однакнига» про всістражданняй трагедії, прогероїчні подви­гиі перемоги.

О.Довженкобеззастережнолюбив свійнарод, Україну,Тому близькодо серця взявдолю українськогонароду в грізнийчас війни. Насторінках своїхтворів поетз болем говоритьпро те, що Українуфашисти захопилинайпершою зреспубліктодішньогоРадянськогоСоюзу і найбільшїї поні­вечили.

Увисокохудожнійкіноповісті«Україна вогні» письменникпоказує пеклоподій, які зволі Сталіната Гітлерарозгорнулисяв Україні. Туті по­чаток війни– один із найтрагічнішихїї періодів,коли під тискомворога військазахисниківне просто відступають– тікають, залишаючина поталунепідготовленихбеззброй-нихлюдей. Авторпоказує Українув цей час уси­мволічномуобразі Олесі,яка стоїть нароздоріжжіподій із своїмрозпачем ігорем. Що чекаєїї? Є щось симво-лічнеі в обірваніймирній пісніЗапорож­ців,яку вони вженеповним сімейнимскладом доспіваютьлише післявійни. Показуєписьменникі розтерзанефашис-тами селопід час окупації,що дає повнеуявлення промуки всієїУкраїни.

Засуджуючивійну, авторнеодноразововиявляв свійвеликий гнівдо загарбників,осмислювавдух непокоривсього українськогонароду. У творіутверджуєтьсявисока ідеяневмирущостіукраїнськоїнації, високоїморалі українців.Особливо мужнімзмальованоЛавріна Запорожця.Не з доброїволі ставшистаростою унімців, вінналагоджуєзв'язок з партизанами,сприяє їм, аждоки сам непотрапляє вконцтабір.

Такимчином, письменникпоказує, що ухвилини найтяжчихвипро­буванькращі синиукраїнськогонароду не корилися.Вони мужньовідвойо­вувалисвій край івласну волю.

Необійшов увагоюО. Довженко ітакої болючоїпроблеми, якзрад­ництво.У кіноповістітаким зрадникомв першу чергує Максим Заброда.Непроста унього доля.Довелося у частак званогорозкуркуленняпобувати вСибіру. ПовернувсяМаксим озлобленийна владу, налюдей, яківідправ­лялийого на заслання.Насампередзатаїв зло наЛавріна Запорожця.І да­ремнонамагаєтьсяЗапорожецьпояснити Заброді,що то були проблемивнутрішні, азараз йдетьсяпро загрозусвободи длявсієї України.Забродою керуєтільки бажанняпомсти.

Дезертирство,зрадництвохоч і поодинокіявища середукраїнців, алене випадкові.Адже Україна,як з гіркотоюписав О. Довженко,– єдина у світідержава, де невивчалася їїісторія, девона «вважаласячимсь заборо­неним...Другої такоїкраїни на земнійкулі нема».Звідси виводивО. Довженкокорені слабодухості,продажності.Сповідуючиправду. О. Довженкоодним із першихв українськійлітературіпіддав сумнівунепо­грішністьсталінськогогенія. ЛаврінЗапорожецьзнімає портретвождя зі стіниі ставить йогододолу зі словами:«Не думали миз вами, що таквийде».

Осмислюючихід війни,переживаючивеликі людськівтраги в ній,О. Дов-женкодобре розумівпровину Сталіна,який напередоднівинищив військовікадри, припустивсягрубих тактичнихпомилок. Томуна сторінкахтвору немажодного словапохвали Сталіну.

Символічниму кіноповістіє образ ХристіЧепурної. Уньому авторузагаль-нивтрагедію українськогонароду, що бувкинутий напоталу фаши­стам,переніс всінайтяжчівипробування,масове фізичненищення, виве­зенимдо Німеччинина примусовіроботи. На жаль,після визволеннябага­тьох ізтих, хто булижертвами війни,як відомо, назвализрадникамиі навіть судили.

Укіноповісті«Україна вогні» письменникхудожньо інтерпретуєвій­ну якзагальнонаціональнутрагедію. Черезпризму трагічноговін розкриваєісторичну долюнації мужніхЗапорожців,нескоренихКравчин, Орлюків,яким не разсуди-лося братиу руки меч, щобзахистити своюволю.


Якщогромадянськавійна ввійшлау творчістьО. Довженкаокремими епізодами,то твори продругу світовувійну, як відзначаютьлітературозна­вці,це «ніби однакнига» про всістражданняй трагедії, прогероїчні подви­гиі перемоги.

О. Довженкобеззастережнолюбив свійнарод, Україну,Тому близькодо серця взявдолю українськогонароду в грізнийчас війни. Насторінках своїхтворів поетз болем говоритьпро те, що Українуфашисти захопилинайпершою зреспубліктодішньогоРадянськогоСоюзу і найбільшїї поні­вечили.

У високохудожнійкіноповісті«Україна вогні» письменникпоказує пеклоподій, які зволі Сталіната Гітлерарозгорнулисяв Україні. Туті по­чаток війни– один із найтрагічнішихїї періодів,коли під тискомворога військазахисниківне просто відступають– тікають, залишаючина поталунепідготовленихбеззброй-нихлюдей. Авторпоказує Українув цей час уси­мволічномуобразі Олесі,яка стоїть нароздоріжжіподій із своїмрозпачем ігорем. Що чекаєїї? Є щось симво-лічнеі в обірваніймирній пісніЗапорож­ців,яку вони вженеповним сімейнимскладом доспіваютьлише післявійни. Показуєписьменникі розтерзанефашис-тами селопід час окупації,що дає повнеуявлення промуки всієїУкраїни.

Засуджуючивійну, авторнеодноразововиявляв свійвеликий гнівдо загарбників,осмислювавдух непокоривсього українськогонароду. У творіутверджуєтьсявисока ідеяневмирущостіукраїнськоїнації, високоїморалі українців.Особливо мужнімзмальованоЛавріна Запорожця.Не з доброїволі ставшистаростою унімців, вінналагоджуєзв'язок з партизанами,сприяє їм, аждоки сам непотрапляє вконцтабір.

Такимчином, письменникпоказує, що ухвилини найтяжчихвипро­буванькращі синиукраїнськогонароду не корилися.Вони мужньовідвойо­вувалисвій край івласну волю.

Не обійшовувагою О. Довженкоі такої болючоїпроблеми, якзрад­ництво.У кіноповістітаким зрадникомв першу чергує Максим Заброда.Непроста унього доля.Довелося у частак званогорозкуркуленняпобувати вСибіру. ПовернувсяМаксим озлобленийна владу, налюдей, яківідправ­лялийого на заслання.Насампередзатаїв зло наЛавріна Запорожця.І да­ремнонамагаєтьсяЗапорожецьпояснити Заброді,що то були проблемивнутрішні, азараз йдетьсяпро загрозусвободи длявсієї України.Забродою керуєтільки бажанняпомсти.

Дезертирство,зрадництвохоч і поодинокіявища середукраїнців, алене випадкові.Адже Україна,як з гіркотоюписав О. Довженко,– єдина у світідержава, де невивчалася їїісторія, девона «вважаласячимсь заборо­неним...Другої такоїкраїни на земнійкулі нема».Звідси виводивО. Довженкокорені слабодухості,продажності.Сповідуючиправду. О. Довженкоодним із першихв українськійлітературіпіддав сумнівунепо­грішністьсталінськогогенія. ЛаврінЗапорожецьзнімає портретвождя зі стіниі ставить йогододолу зі словами:«Не думали миз вами, що таквийде».

Осмислюючихід війни,переживаючивеликі людськівтраги в ній,О. Дов-женкодобре розумівпровину Сталіна,який напередоднівинищив військовікадри, припустивсягрубих тактичнихпомилок. Томуна сторінкахтвору немажодного словапохвали Сталіну.

Символічниму кіноповістіє образ ХристіЧепурної. Уньому авторузагаль-нивтрагедію українськогонароду, що бувкинутий напоталу фаши­стам,переніс всінайтяжчівипробування,масове фізичненищення, виве­зенимдо Німеччинина примусовіроботи. На жаль,після визволеннябага­тьох ізтих, хто булижертвами війни,як відомо, назвализрадникамиі навіть судили.

У кіноповісті«Україна вогні» письменникхудожньо інтерпретуєвій­ну якзагальнонаціональнутрагедію. Черезпризму трагічноговін розкриваєісторичну долюнації мужніхЗапорожців,нескоренихКравчин, Орлюків,яким не разсуди-лося братиу руки меч, щобзахистити своюволю.


Білет12

1.Проблемаборотьби зивільне, красиве,духовно багатежиття у драмі-феєрії«Лісова пісня»Лесі Українки.

ДрамаЛесі Українки«Лісова пісня»написана нащедрому грунтіукраїнськоїміфології тафольклору. Утворі на новомудля українськоїліте­ратурихудож-ньомурівні йде осмисленнякраси життя."Лісова пісня"– це глибокафілософіявзаємодії добраі зла, співіснуваннякрасивого іпотвор­ного.Цю філософіюпоетеса перенеслана взаєминилюдей і природи.

Зажанром «Лісовапісня" – драма-феєрія.Тут діють фантастичніпостаті тареальні люди.Важливу роль,у творі відіграєприрода. Вонабере активнуучасть у розвиткусюжету, допомагаєгероям у розкриттіїх харак­терів,взаємовідносин,переживань.Природа виступаєу драмі як найвищакраса і гармонія.Грубе втручанняу неї означаєнищення красита порушен­нягармонії, щоведе до породженнязла.

Цедобре розумієдядько Лев,який живе узлагоді з лісовимисилами впродовжусього свогожиття. Спілкуванняз природою,доброзичливестав­леннядо неї робитьгероя драмимудрим і духовнобагатим. Прикладомви­сокої мораліі мудростідядька Леває його бережливеставлення додуба-велетня– улюбленогомісця розвагусіх лісовихІістот. За такерозумінняприрода щедровинагороджуєсвого захисника:"усякі скарбиз лісу йдуть».В його господарствібув гаразд дотих пір, покивін був живий.Життя дядь­каЛева перебувалоу гармонії зприро-дою.

Боротьбаза вільне, красиве,духовно багатежиття окресленастосун­камиМавки і Лукаша.Лісова царівнаМавка своїмвнутрішнімсвітом повні­стювідпо-відаєзовнішнійкрасі. Це гармонійнаособистість.У лісі, де вонаживе, про неїповсякчаспіклуєтьсяЛісовик, ніжноназиваючи її«донею», «дитинкою».На зиму Мавкузапрошує у своєлоно стара,скрипуча верба.У Мавку закоханийПерелес-ник.І, здається,він теж їй небув байдужим.Але одного разуМавка відчулакрасу вищу, ніжта, що оточувалаїї. Це була му­зикаЛукашевоісопілки. "Навітьвесна ще такніколи не співала»,як це ро­билаЛукашева душана звичайнійсопілці. У Мавкиформуєтьсявраження проЛукаша ще дознайомстваз ним: якщо людськийхлопець вмієтак гарно грати,то й сам, напевно,гарний. Про цевона дізнаєтьсявіл Лісовика,.Але, збагаченийдосвідом стосунківз людьми, Лісовикзразу ж застерігаєМавку, що полюдських стежках«не ходитьволя, там неволятягар свійносить". Вихованав іншому світі,де без волі ікраси не буложиття, Мавкане розу­мієзанепокоєнняЛісовика:

Ну яктаки, щоб воля– та пропала?

Се такколись і вітерпропаде?

Мавкащиро тягнетьсядо спорідненоїїй душі Лукаша.Вона прагнеміцного щастя,на все життя.Порив її душідо глибокогоі самовідданоюкохання – найвищийвияв духовногосвіту героїні.Заради коханоговона готована самопожертву.Саме тому Мавкапішла з лісу,поміняла розкішнішати царівнина убоге селянськевбрання, намагаласявиконуватипо госпо­дарствувсі дорученняматері Лукаша.

Однакдуже швидкоМавка зрозуміла,що життя незавжди збігаєтьсяз мрією пронього. Світдобра і краси,який був притаманнийсеред людейдя­дькові Левові,не характернийдля матеріЛукаша. Та йсам Лукаш –люди­на прекраснихпоривів: творчий,працьовитий,лагідний, алебезвольний.Дуже швидковін піддавсявпливові матеріі змінив своєставлення доМав­ки. Зрештоювін її зрадив.

Такимчином реальність,в якій опиниласяМавка, зайшлау конфлікт зїї надією нащасливе життяз Лукашем. Алекраса Мавкиполягає в тому,що вона думаєне тільки просебе. Власнеїї зболена душапісля багатьохмар­них спробврятуватиЛукаша знайшладля себе найкращийспочинок уво­лодінняхТого, що в скалісидить. Та коливона відчуласпробу Лукашазві­льнитисявід рабськогоду-ху, то поспішилайому на допомогу.Такий вчинокзасвідчуєгуманністьі глиби-ну почуттів.СамопожертваМавки зарадидобра. красипроявиласяі в епізодінавмис-ногопоранення руки,коли РусалкаПольова попоросилане вижинатилану.

Мавка– втіленнякраси в людськомужитті і природі.У цій гармоніїїї безсмертя:«Ні! Я жива' Ябуду вічножніи! Я в серцімаю те, шо невмирає».

Ціслова з повнимправом можнавіднести дотворчого подвигусамої ЛесіУкраїнки.

2.ПісеннатворчістьАндрія Малишка.

Упродовжусього життяА. Малишко натхненнопрацював якпіс­няр. Музикудо його поетичнихтворів писалитакі відомікомпозитори,як П. Козицький, М. Вериківський,Д. Майборода,А. Штогаренко,С, Козак, О. Білаш.Чимало творівще за його життяста­ли народнимипіснями: "Мипідем, де травипохилі", "Ріднамати моя", «Білікаштани", «Стежина»,"Пісня прорушник» таінші. Улюбленоюу народі сталапісня «Цвітутьосінні, тихінебеса", (музикаО. Білаша).

Пісенність– одна з найголовнішихприкмет усієїпоезії А. Малишка.Його поетичнемислення завждибуло взаємозв'язанез еле­ментаминародно-пісенноїпоетики. Це йзабезпечилоактивну співпрацюкомпозиторівз поетом ташироку популярністьпісень на текстиА. Малишка.

Кращимтвором пісенноїспадщини поетас пісня «Ранкисолов'їні».Ліричний геройпісні згадуєніжне кохання,яке впродовжжиття триво­житьдушу і не забувається.Закохані розійшлисяв житті, але всерці живенадія на зустріч.Надзвичайномелодійниму пісні є приспів.Побудованийпа паралелізмі,він викликаєчимало асоціацій.Київ із квітучимикашта­намий неспокійноюдніпровськоюхвилею – цесама молодість.

Душуі серце ліричногогероя пісні«Ми підем, детрави похилі»тривожать каріочі коханої,яку він зустрівв «краю придніпровськім».До коханоїліричний геройзвертаєтьсянайніжнішимнсловами, порівнюєїї із «золотоювеселкою», якуобов'язковоназиває «моя».

Докінофільму«Літа молодії»була написана«Пісня прорушник» (1959), якадавно вже сталанародною. У ційпісні материнськалюбов по­множенапоетом на всінайніжнішіпочуття українськихматерів, які«но­чей недоспали», вчилисвоїх синівлюбити отчийкрай, тому нераз води­лиїх у «поля крайсела» (до речі,факт біографічний).Випроводжаючисина «на зорі»у «дорогу далеку»,«на щастя, надолю», за традицією,мати дає йомунайціннішийподарунок –«рушник вишива-ний».Побажанняматері синовіпередано дужетонко, це побажаннядобра в невідомімкраю:

Ліричнийобраз матерістворює поетза допомогоюепітетів. Усмішкау матері –незрадлива,ласкава. Її очі– засмучені,хороші, блакитні.Любов материнська–вірна.

Буквальноза 8 днів до смертіА. Малишко написавсвою лебединупісню – «Чому,сказати, й самне знаю...», – якаживе в народіпід на­звою«Стежина».Музику до неїстворив Пл.Майборода.Образ стежи­ни,виведений увірші А. Малишка,наштовхуєчитача на роздумипро свою власнужиттєву дорогу.Як пройшов її?Чи не доводилосяходити манівцями,зійшовши ізвласної стежини,що починається«біля воріт»рідного дому?Людське життя– ланцюг подій,що заставляєрухатися, йтивперед. Томустежині «немакінця», як «йповороту тежнема».

Упісенній спадщиніА. Малишка єкілька «Колискових»,а також поетичніобробки народнихпісень. Віннаписав лібретодо опери «Мо­лодагвардія». Усвоїй книзі«Думки пропоезію» вінписав: «Дляпісні в насвсюди почеснемісце, бо вонапосестра життя,порадник, івірний друг,і суворий суддя.Людина хочез нею журитисяі радуватися,мис­лити іпрацювати».


врятуватиЛукаша знайшладля себе найкращийспочинок уво­лодінняхТого, що в скалісидить. Та коливона відчуласпробу Лукашазві­льнитисявід рабськогоду-ху, то поспішилайому на допомогу.Такий вчинокзасвідчуєгуманністьі глиби-ну почуттів.СамопожертваМавки зарадидобра. красипроявиласяі в епізодінавмис-ногопоранення руки,коли РусалкаПольова попоросилане вижинатилану.

Мавка– втіленнякраси в людськомужитті і природі.У цій гармоніїїї безсмертя:«Ні! Я жива' Ябуду вічножніи! Я в серцімаю те, шо невмирає».

Ціслова з повнимправом можнавіднести дотворчого подвигусамої ЛесіУкраїнки.

2.ПісеннатворчістьАндрія Малишка.

Упродовжусього життяА. Малишко натхненнопрацював якпіс­няр. Музикудо його поетичнихтворів писалитакі відомікомпозитори,як П. Козицький, М. Вериківський,Д. Майборода,А. Штогаренко,С, Козак, О. Білаш.Чимало творівще за його життяста­ли народнимипіснями: "Мипідем, де травипохилі", "Ріднамати моя", «Білікаштани", «Стежина»,"Пісня прорушник» таінші. Улюбленоюу народі сталапісня «Цвітутьосінні, тихінебеса", (музикаО. Білаша).

Пісенність– одна з найголовнішихприкмет усієїпоезії А. Малишка.Його поетичнемислення завждибуло взаємозв'язанез еле­ментаминародно-пісенноїпоетики. Це йзабезпечилоактивну співпрацюкомпозиторівз поетом ташироку популярністьпісень на текстиА. Малишка.

Кращимтвором пісенноїспадщини поетас пісня «Ранкисолов'їні».Ліричний геройпісні згадуєніжне кохання,яке впродовжжиття триво­житьдушу і не забувається.Закохані розійшлисяв житті, але всерці живенадія на зустріч.Надзвичайномелодійниму пісні є приспів.Побудованийпа паралелізмі,він викликаєчимало асоціацій.Київ із квітучимикашта­намий неспокійноюдніпровськоюхвилею – цесама молодість.

Душуі серце ліричногогероя пісні«Ми підем, детрави похилі»тривожать каріочі коханої,яку він зустрівв «краю придніпровськім».До коханоїліричний геройзвертаєтьсянайніжнішимнсловами, порівнюєїї із «золотоювеселкою», якуобов'язковоназиває «моя».

Докінофільму«Літа молодії»була написана«Пісня прорушник» (1959), якадавно вже сталанародною. У ційпісні материнськалюбов по­множенапоетом на всінайніжнішіпочуття українськихматерів, які«но­чей недоспали», вчилисвоїх синівлюбити отчийкрай, тому нераз води­лиїх у «поля крайсела» (до речі,факт біографічний).Випроводжаючисина «на зорі»у «дорогу далеку»,«на щастя, надолю», за традицією,мати дає йомунайціннішийподарунок –«рушник вишива-ний».Побажанняматері синовіпередано дужетонко, це побажаннядобра в невідомімкраю:

Ліричнийобраз матерістворює поетза допомогоюепітетів. Усмішкау матері –незрадлива,ласкава. Її очі– засмучені,хороші, блакитні.Любов материнська–вірна.

Буквальноза 8 днів до смертіА. Малишко написавсвою лебединупісню – «Чому,сказати, й самне знаю...», – якаживе в народіпід на­звою«Стежина».Музику до неїстворив Пл.Майборода.Образ стежи­ни,виведений увірші А. Малишка,наштовхуєчитача на роздумипро свою власнужиттєву дорогу.Як пройшов її?Чи не доводилосяходити манівцями,зійшовши ізвласної стежини,що починається«біля воріт»рідного дому?Людське життя– ланцюг подій,що заставляєрухатися, йтивперед. Томустежині «немакінця», як «йповороту тежнема».

Упісенній спадщиніА. Малишка єкілька «Колискових»,а також поетичніобробки народнихпісень. Віннаписав лібретодо опери «Мо­лодагвардія». Усвоїй книзі«Думки пропоезію» вінписав: «Дляпісні в насвсюди почеснемісце, бо вонапосестра життя,порадник, івірний друг,і суворий суддя.Людина хочез нею журитисяі радуватися,мис­лити іпрацювати».


Білет13

1.Трагедіялюдини, відірваноївід рідноїземлі, у драмі«Бояриня» ЛесіУкраїнки.

Драма«Бояриня»вводить читачау складнийперіод українськоїісто­рії – добуРуїни. Цейнадзвичайноважкий дляукраїнців часXVII століття бувспівзвучнийдержавницькимзмаганням вУкраїні напочатку XX. Томумайже одночаснонаписано тридраматичнітвори про епохуРуїни: «Бояри­ня»Лесі Українки,«Гетьман Дорошенко»ЛюдмилиСтарицької-Черняхівської,«Сонце Руїни»Василя Пачовського.Зрозуміло, щопубліку­ваннятвору, у якомухудожньо відтворенісуспільно-національнівзаємини Україниі Росії, недозволялосярадянськоюцензурою. «Бояриня»,написана 1910 р.у Єгипті, прийшладо українськогочитача лишенедавно.

На історичномутлі XVII ст. ЛесяУкраїнка розглядаєнасампередпроблеми національноїпасивностіі зрадництва,які виливаютьсяу траге­дію.М. Драй-Хмаразазначав: «Поетесавідтворила,з одного боку,ту акти­внуукраїнськуінтелігенцію,яка всім єствомсвоїм рваласядо боротьбизасуверенітетукраїнськоїдержавності,і, з другогобоку, ту продажнуукраїн­ськуінтелігенцію,яка заради«панства вели-кого,лакомстванещасного»зрадила українськітрадиції й,помосковившись,добровільновпряглася вчужинецькеярмо».

Головнагероїня драмиОксана виховуваласьу козацькійсім'ї, де нор­моюбули державницькінастрої. Покохавшидоброго і щирогобоярина Степаната одружившисьз ним, вона опиниласьу Москві (батькоСтепана присягнувмосковськомуцареві і переїхавдо Москви). Їїспочатку нелякаєчужина, аджетам коханийоберігатимеі її і ріднуУкраїну. ТасподіванняОксани облітаютьневдов-зі, яквишневий цвіт.Вона серцемі розумом від­чуласебе у рабськійневолі. Вонапобачила, якпринижує своюгідність їїчоловік, щобдогодити царевіі московсь-кимзвичаям, якмати Стспановазгинаєтьсяпід тягаремчужого побуту,розгублю-ючирештки людськоїса­моповаги.У Москві Оксана(«хохлушка»,«черкешенка»,«чужачка»)почу­ваєтьсядуже погано,вона не можезвикнути дотутешніхсуспільно-політичнихумов.

До відчаюдоводить Оксануте, що ця відстала,реакційнакраїна диктуєволю її Вітчизні.Гість-козакрозповідаєпро гніт і здирництвоцарських посіпак,тяж­ке становищенароду в Україні.:

КолиСтепан сповіщає,що тепер, можливо,цар дозволитьїм відвідатибать-ків, бо«вже тепер наУкраїні утихомирилися»,Оксана обурюєгься:

Туга заУкраїною, задемократичнішимі людянішимукраїнськимжиттям, усвідомленняколоніальногостану України,спостереженняза за­попадливістюі рабськимприниженнямчоловіка приводятьОксану до роз­пачу.Конфлікт наростає,коли Степаннаказує неприймати посланцяз України, забороняєОксані «озиватись»до брата Івана.Холопськаповедінкачоловіка зламуєїї остаточно.З вуст Оксанизриваєтьсягірке зізнання:«Я гину, в'яну,жити так неможу!». Важкохвора Оксана,пригадуючиепізод знахідкиу дитинствііржавої шаблі,каже-Степанові:«Отак і ми зтобою зрослись,мов шабля зпіхвою... навіки...Обоє ржаві».Ці слова промовистовиражаютьідейний задумЛесі Українки.

Наскрізьтрагічним удрамі «Бояриня»є образ Степана.Адже він неможе не усвідомлювативласного холопства– холопства«боярина Стьопки»,компромісуіз власноюсовістю, зневагисвоєї гідностіі честі. ТрагізмстановищаСтепана ще йу тому, що навітьтаким вірнимприслужникам,як він, Москване вірить, щовони завждиперебуваютьпід пильнимнаглядом. Степанпогоджуєтьсяз Оксаною утому, що обохїх доля «скаралатяжко» чужиною,обох здушила«змора», алене вистачилоу них сили псремоггицей чужинецькийтягар.

2.Собор– символ духовноїкраси людиние однойменномуромані

ОлесяГончпра.

«Собор»Олеся Гончара– це твір високоїхудожньоїнаснаги, великогоінтелектуальногонаповнення.Як писав Є. Сверстюк,«своїм романом«Собор» ОлесьГончар увійшову саму гущупекучих питаньсучасностіі розворушив,розтривоживїх рій».

Колиу другій половиніXVIII ст. за наказомКатерини IIросійськевійсько підступнозруйнувалоЗапорозькуСіч, легендарнекозацтво задума­лолишити по собісвітлу пам'ятку.І нею став прекраснийсобор у Новомос­ковську.Образ соборуу творі ставяскравим метафоричнимсимволом, свід­комісторії народу,зразком мистецькоївправностізодчих-будівників.

Він«ще повен далекоюмузикою, гримитьобвалом літургій,перелунюєправославнимимесами, піснеспівами,шепоче жагоюспокут, він щеповен гріхами,в яких тут каялись,і сповідями,і сльозами, іекстазом люд­ськихпоривів, надій..».Тепер у соборіпросто складкомбікорму.Стоїть «облупленийсобор».

Спрямованийу небо силуетсобору видноздалеку.

Героїроману, по­вертаючисьдо рідних країв,першими помічаютьцей витвіркозацькогозодчества:«Зуміли ж такпоставити!»Якусь невидимумагічну силу-відчу­ваютьу соборі іБаглай-студент,і Вірунька, ікозацькийпрофесорЯворни-цький.Ось над цимреально існуючимсимволом безсмертянароду навислазагроза знищення.

Ставленнядо собору євиміром людськихчеснот і духовності.Якжеставлятьсяперсонажіроману до собору?

Начальствозробило ізсобору пустку.Трудові зачіплянцідуже швид­козмирилися зтим, що собородягли у «потьомкінські»риштування.Але вони неуявляють своєїЗачіплянкибез нього, вінщось таке дляних, що їм потрібне,хоча висловитивони цього неможуть. Це відвертосказала Вірунька,коли МиколаБаглай повідомивїї, що соборзбираютьсязруйнувати:

– Впершечую. Мені донього, правда,байдуже, аледивно, щоб отак,людей не спитавшись...Та це вигадки,мабуть... Носишсяти. Миколо, ізсвоїм собором,як із писаноюторбою.

СтудентМикола Баглай– найвірнішийзахисник собору.Микола відчуваєперед ним «дивнийсмуток». Соборнавіває нанього щось«вели­ке», вінреально чуємузику йогокуполів. Миколане хоче вірити,що «свя­тостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм», хочабачить, як убогаантихудожність шаленонаступає противсього людяного,прекрасногоу житті, протиукраїн-ського.Він упертошукає спадщинувіків, щоб пізнатикорені невмирущоїсили народу.Микола зачарованиймистець­коюкрасою собору,він для юнака– символ душі,духовної краси.

– Соборидуш своїх бережіть,друзі... Соборидуш!.. – кажезакоха­нимМиколі і Єльцістарий учительХома Романович.

ВолодькаЛобода виявивчерез ставленнядо собору всюницість свогоєства: зачіплянськийвисуванець,що «сидить»на районнійкультурі, зауваживна засіданні,що на місцісобору «доречноув'язувалосьби будівництвозразковогокритого ринкудля трудящих».

ОлесьГончар не ставивметою занурюватисяв глибини релігійноїмо­ралі. Зрозуміло,що у 60-х рр. висвітленняцієї проблемибуло б неможли­вим.Для нього образхраму-собору– це символдуховного геніязапорозь­коголицарства інетлінна пам'яткакозацькогозодчества. Нашіпредки увічнилисебе в неповторнійкрасі цієїспоруди, яказачаровувалаколись, чаруєі тепер кожного,хто заглибить-сяв мудрий задумцієї «гордоїпоеми степовогокозацькогозодчества».

Вдумливийчитач «Собору»мимоволі поставитьперед собоюзапи­тання,яке так хвилювалоМиколу Баглая;«А в чому ж твоядуша увічнитьсебе, де вони,поеми твої?»


2.Собор– символ духовноїкраси людиние однойменномуромані

ОлесяГончпра.

«Собор»Олеся Гончара– це твір високоїхудожньоїнаснаги, великогоінтелектуальногонаповнення.Як писав Є. Сверстюк,«своїм романом«Собор» ОлесьГончар увійшову саму гущупекучих питаньсучасностіі розворушив,розтривоживїх рій».

Коли удругій половиніXVIII ст. за наказомКатерини IIросійськевійсько підступнозруйнувалоЗапорозькуСіч, легендарнекозацтво задума­лолишити по собісвітлу пам'ятку.І нею став прекраснийсобор у Новомос­ковську.Образ соборуу творі ставяскравим метафоричнимсимволом, свід­комісторії народу,зразком мистецькоївправностізодчих-будівників.

Він «щеповен далекоюмузикою, гримитьобвалом літургій,перелунюєправославнимимесами, піснеспівами,шепоче жагоюспокут, він щеповен гріхами,в яких тут каялись,і сповідями,і сльозами, іекстазом люд­ськихпоривів, надій..».Тепер у соборіпросто складкомбікорму.Стоїть «облупленийсобор».

Спрямованийу небо силуетсобору видноздалеку.

Героїроману, по­вертаючисьдо рідних країв,першими помічаютьцей витвіркозацькогозодчества:«Зуміли ж такпоставити!»Якусь невидимумагічну силу-відчу­ваютьу соборі іБаглай-студент,і Вірунька, ікозацькийпрофесорЯворни-цький.Ось над цимреально існуючимсимволом безсмертянароду навислазагроза знищення.

Ставленнядо собору євиміром людськихчеснот і духовності.Як жеставлятьсяперсонажіроману до собору?

Начальствозробило ізсобору пустку.Трудові зачіплянцідуже швид­козмирилися зтим, що собородягли у «потьомкінські»риштування.Але вони неуявляють своєїЗачіплянкибез нього, вінщось таке дляних, що їм потрібне,хоча висловитивони цього неможуть. Це відвертосказала Вірунька,коли МиколаБаглай повідомивїї, що соборзбираютьсязруйнувати:

– Впершечую. Мені донього, правда,байдуже, аледивно, щоб отак,людей не спитавшись...Та це вигадки,мабуть... Носишсяти. Миколо, ізсвоїм собором,як із писаноюторбою.

СтудентМикола Баглай– найвірнішийзахисник собору.Микола відчуваєперед ним «дивнийсмуток». Соборнавіває нанього щось«вели­ке», вінреально чуємузику йогокуполів. Миколане хоче вірити,що «свя­тостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм», хочабачить, як убогаантихудожність шаленонаступає противсього людяного,прекрасногоу житті, протиукраїн-ського.Він упертошукає спадщинувіків, щоб пізнатикорені невмирущоїсили народу.Микола зачарованиймистець­коюкрасою собору,він для юнака– символ душі,духовної краси.

– Соборидуш своїх бережіть,друзі... Соборидуш!.. – кажезакоха­нимМиколі і Єльцістарий учительХома Романович.

ВолодькаЛобода виявивчерез ставленнядо собору всюницість свогоєства: зачіплянськийвисуванець,що «сидить»на районнійкультурі, зауваживна засіданні,що на місцісобору «доречноув'язувалосьби будівництвозразковогокритого ринкудля трудящих».

ОлесьГончар не ставивметою занурюватисяв глибини релігійноїмо­ралі. Зрозуміло,що у 60-х рр. висвітленняцієї проблемибуло б неможли­вим.Для нього образхраму-собору– це символдуховного геніязапорозь­коголицарства інетлінна пам'яткакозацькогозодчества. Нашіпредки увічнилисебе в неповторнійкрасі цієїспоруди, яказачаровувалаколись, чаруєі тепер кожного,хто заглибить-сяв мудрий задумцієї «гордоїпоеми степовогокозацькогозодчества».

Вдумливийчитач «Собору»мимоволі поставитьперед собоюзапи­тання,яке так хвилювалоМиколу Баглая;«А в чому ж твоядуша увічнитьсебе, де вони,поеми твої?»


Білет14

7.ТвориВасиля Стефаника– шедеври світовоїновелістики.

ВасильСтефаник увійшовв українськулітературуяк неперевершениймайстер новели.Стефаниковішедеври сталияскравим свідченнямзасвоєн­нянашим письменствомнайновішихдосягненьєвропейськихлітератур. ЗаспостереженнямІ. Франка, новепокоління, якез гідністюпредставлявВ. Стефа-ник,намагалося«модернимєвропейськимспособом зобразитисвоєрідністьжиття українськогонароду». НовелістикаСтефаника далазмо­гу Франковіузагальнитиноваторствомолодих прозаїків,які ніби засідали«в душі своїхгероїв і нею,мов магічноюлампою», висвітлювалиїхнє ото­чення.Передача найтонших,найсклад-нішихпорухів душілюдини, майсте­рністькомпонуванняхудожньоїфрази, нерво-ваекспресіямовлення – усеце дає підставиназивати Стефаникаекспресіоністому мистецтвіслова.

Найяскравішимзразкомсоціально-психологічноїновели стефаниківськоготипу є «Новина».Тема твору –вбивство батькомсвоєї дитини– була взятаСтефаникоміз самого життя.Головну увагув ньому зосередженона психоло-гічномувмотивуваннідій Гриця Летючого.Письменникпору­шив тутусталені прийомикомпозиції:новела починаєтьсянібито з розв'язки:«У селі сталасяновина, що ГрицьЛетючий утопиву річці своюдівчинку. Вінхотів утопитиі старшу, алевипросилася».Причина цьогострахітливогозлочину – голоднебідування сім'їпісля смертіГрицихи. Примарасолоду оселиласяв хаті.

В експозиціїписьменниквикористовуєвражаючі деталі,що ніколи незітруться зпам'яті читача:«Бог знає, якті дрібонькікісточки держалисявкупі? Лишечетверо чорнихочей, що булиживі і що маливагу. Здавалося,що ті очі важилиб так, як олово,а решта тіла,якби не очі, тополетіла б завітром, як пір'я!»Впадає в окомайстерністьу поєднанніпогляду автораі точки зорубатька на стражданнядітей. Грицьжахнувся відїхнього вигляду,все його єствопронизаластрашна думка:.«Мерці». Найголовнішиму творі є показморальнихстражданьГриця, котрийне зміг визволитисявід нав'язливоїідеї про мертвихдітей і скотивсядо злочину.Великою силоюемоційностіпозначенийфінал твору.Одного вечорабатько виходитьз ді­тьми надвір.«Довгий огневийпас» пік у серцей голову, каміньдавив на груди.він «скреготавзубами, аж гомінлугом розходився».Кинувши дитинув річку, Грицьвідпустивстаршу Гандзуню,порадив статив людей за нянь­куще й бучок даву руки, щоб моглазахиститисявід собак. Асам пішов доміста, щоб заявитипро злочин,вчинений злюбові до страждаючихдітей.

Художнєдослідженнядуші головногогероя маємоу новелі «Камін­нийхрест». Йдетьсяу ній про прощанняІвана Дідухаз сусідами узв'язку з виїздомдо Америки. Відчасу поверненняз війська людипам'ятаютьІвана у виснажливійпраці. Щорокувпрягався порядз конем і вивозивгній на своюнивку на кам'янис-томугорбі. Обкладавгорб дерном,щоб дощі незмивали грунт,обробляв поле.Праця зігнулайого в дугу, йстали в селіпро­зиватиІвана Переломаним.

Сповідігероя при своєжиття вражаючі.Монологи, щоє важливимзасобом йогоіндивідуалізації,обертаютьсянасампереднавколо образугор­ба, на якомуІван Дідухвстановив напам'ять селукамінний хрестз вибити­миіменами своїмі дружини. Образхреста символізуєстрадницькудолю селянина,який усе своєжиття гіркопрацював іоднаково змушенийпокида­ти своюнивку, бо вонане спроможнайого прогодувати.

Жахисвітової війни,яка впродовжкількох роківнесла смертьгалича­нам,хвилювали В.Стефаника. Уновелі «Марія»він вивів образселянки, трьохсинів якоїзабрала кривавахуртовина. ДумиМарії зосередженінавко­ло синів,що були її невимовнимщастям. ПригадуєЇхнє дитинство,часи юності.Хата,ширшалавід молодечогогомону. Сподівалисяюнаки, що розвалятьсяімперії і прийдевизволення.Ки­даютьсяу вир визвольноїборотьби, створюютьнаціональніз'єднання, надякими замайорілирідні прапори,загримів «співпро Україну».Ті хвилининаціональногопробудженнянавіки увійшлиу пам'ять матері.Стефаник пе­редаєпатріотичнепіднесеннягалицькоїмолоді, не вдаючисьдо докладнихописів, алехарактернідеталі даютьвідчути урочистістьмоменту.

Теманаціонально-визвольнихзмагань художньорозкриваєтьсятакож у новелі«Сини». Двохсинів благословивбатько на боротьбу«за У країну».Через спогадиМаксима зринаютьті дні, колиАндрій, прощаючисьз ним, сказав,що йде визволятирідну землю.Надзвичайнохвилюючимиє слова батька,який, усвідом-люючинебезпечністьсвого кроку,піднявся дорозу­мінняідеї державотворення:«Сину, – кажу,–та є ще в менеменший відтебе, Іван, бериі єго на це діло;він дужий, найвас обох закопаюв цу нашу землю,аби веріг зцего корінняїї не віторгаву свій бік».Громадянськийподвиг саможертовностібатька має бутивиписаний наскрижалях нашоїіс­торії.

Проталант геніальногоновеліста І.Франко писав:«Василь Стефаник,може, найбільшийартист, якийпоявився у насвід часу Шевченка.Стефа­ник –абсолютнийпан форми... Йогооповіданняпливе, бачиться,спокій­но, зелемен- тарноюсилою, але власне,сею елементарноюсилою вонозахо­плює йнашу душу».

2.ОбразУкраїни у творчостіВасиля Симоненка.

«Я– українець.Оце і вся мояавтобіографія»,– сказав В.Симоненко. Уйого поетичнійспадщині чималовіршів адресованоУкраїні. Діалогз Україною, зукраїнськимнародом, поставлениму підне­вільніі злиденніумови життя,звернення дославного минулогоукраїнців –томіцна основамайже всієїйого громадянськоїлірики. Поетичнапри­страстьСимоненкаспрямовананасампередна пекучі проблемисучаснос­ті.

Поезія«Задивляюсьу твої зіниці[сідниці]...»(«Україні»)написана уформі монологуліричногогероя, зверненогодо матері –України. Синівськароз­мова зБатьківщиноющира і задушевна.У ній відчуваютьсяШевченковітрадиції: «Україно!Ти моя молитва».У вирі буденноїсуєти, між триво­гамиі битвами «затвоє життя,твої права»,ліричний геройначе на хви­линузупинився, щобзвести подих,щоб подивитисяв материнськіочі, побачитивсе, що прихованев них тількидля сина. Вируючежиття земноїкулі постійноперериває тихийдіалог сина-патріотаі матері. Томув поезії стількизвертань: «Україно!»,«мамо, гордаі вродливая,«нене». Цілкомпротилежніінтонації узвертанні дотих, хто заважаєтій розмові:«Хай мовчатьАмерики й Росії,коли я з тобоюговорю», «Одійдіте,недруги лу­каві!Друзі, зачекайтена путі!».

Ліричнийгерой поезії«Задивляюсьу твої зіниці...»схиляє головуперед матір'ю.Україна XX ст.постає передним зовсіміншою, ніж вонапоставала передШевченковимзором.

Симоненковіддає Україніщирий синівськийпошанівок івисоко під­носитьїї престиж.Риторичніоклики, звертанняпідкреслюютьсхвильова­ністьліричногогероя.

Вірш«Є тисячі доріг,мільйон вузькихстежинок...» –це справжнійпоетичнийшедевр, місткийдумками і почутгями.Цей вірш – розгорнутаметафора. Вінзвучить якпатріотичневолевиявленняукраїнськогохліборо­ба,готового набудь-які випробування,У цьому творі,написаномуза два місяцідо смерті, поетспробував ухудожній формірозкрити свійпройденийтворчий шлях.І це йому вдалосязробити нависокому мистецькомурівні.

Вияввисокої любовідо Українизвучить і упоезії «Землерідна! Мо­зокмій світліє...».Та найпопулярнішимсеред читачівстав Симоненківвірщ «Лебедіматеринствам.Мати і Батьківщиназавжди з людиною.Що б її не спіткалоу житті, якщодовелося бнавіть впастина чужому полі,то «при­йдутьз України вербиі тополі...». Твірпронизує ідея:«Можна все насвіті вибирати,сину,

Вибратине можна тількиБатьківщину.»

Д.Павличко писавпро поета: «Вінмало жив, немовлітак, що ховає­тьсяза обрієм швидше,ніж доб'єтьсядо нашого слухушум його двигунів.Василь Симонснкозник за пругомжиття скоріше,ніж долинувдо нас могу­тнійгук його серця,зарядженоготривогою двадцятоговіку і любов'юдо українськоїземлі».


хвилининаціональногопробудженнянавіки увійшлиу пам'ять матері.Стефаник пе­редаєпатріотичнепіднесеннягалицькоїмолоді, не вдаючисьдо докладнихописів, алехарактернідеталі даютьвідчути урочистістьмоменту.

Теманаціонально-визвольнихзмагань художньорозкриваєтьсятакож у новелі«Сини». Двохсинів благословивбатько на боротьбу«за У країну».Через спогадиМаксима зринаютьті дні, колиАндрій, прощаючисьз ним, сказав,що йде визволятирідну землю.Надзвичайнохвилюючимиє слова батька,який, усвідом-люючинебезпечністьсвого кроку,піднявся дорозу­мінняідеї державотворення:«Сину, – кажу,–та є ще в менеменший відтебе, Іван, бериі єго на це діло;він дужий, найвас обох закопаюв цу нашу землю,аби веріг зцего корінняїї не віторгаву свій бік».Громадянськийподвиг саможертовностібатька має бутивиписаний наскрижалях нашоїіс­торії.

Проталант геніальногоновеліста І.Франко писав:«Василь Стефаник,може, найбільшийартист, якийпоявився у насвід часу Шевченка.Стефа­ник –абсолютнийпан форми... Йогооповіданняпливе, бачиться,спокій­но, зелемен- тарноюсилою, але власне,сею елементарноюсилою вонозахо­плює йнашу душу».

2.ОбразУкраїни у творчостіВасиля Симоненка.

«Я – українець.Оце і вся мояавтобіографія»,– сказав В.Симоненко. Уйого поетичнійспадщині чималовіршів адресованоУкраїні. Діалогз Україною, зукраїнськимнародом, поставлениму підне­вільніі злиденніумови життя,звернення дославного минулогоукраїнців –томіцна основамайже всієїйого громадянськоїлірики. Поетичнапри­страстьСимоненкаспрямовананасампередна пекучі проблемисучаснос­ті.

Поезія«Задивляюсьу твої зіниці[сідниці]...»(«Україні»)написана уформі монологуліричногогероя, зверненогодо матері –України. Синівськароз­мова зБатьківщиноющира і задушевна.У ній відчуваютьсяШевченковітрадиції: «Україно!Ти моя молитва».У вирі буденноїсуєти, між триво­гамиі битвами «затвоє життя,твої права»,ліричний геройначе на хви­линузупинився, щобзвести подих,щоб подивитисяв материнськіочі, побачитивсе, що прихованев них тількидля сина. Вируючежиття земноїкулі постійноперериває тихийдіалог сина-патріотаі матері. Томув поезії стількизвертань: «Україно!»,«мамо, гордаі вродливая,«нене». Цілкомпротилежніінтонації узвертанні дотих, хто заважаєтій розмові:«Хай мовчатьАмерики й Росії,коли я з тобоюговорю», «Одійдіте,недруги лу­каві!Друзі, зачекайтена путі!».

Ліричнийгерой поезії«Задивляюсьу твої зіниці...»схиляє головуперед матір'ю.Україна XX ст.постає передним зовсіміншою, ніж вонапоставала передШевченковимзором.

Симоненковіддає Україніщирий синівськийпошанівок івисоко під­носитьїї престиж.Риторичніоклики, звертанняпідкреслюютьсхвильова­ністьліричногогероя.

Вірш«Є тисячі доріг,мільйон вузькихстежинок...» –це справжнійпоетичнийшедевр, місткийдумками і почутгями.Цей вірш – розгорнутаметафора. Вінзвучить якпатріотичневолевиявленняукраїнськогохліборо­ба,готового набудь-які випробування,У цьому творі,написаномуза два місяцідо смерті, поетспробував ухудожній формірозкрити свійпройденийтворчий шлях.І це йому вдалосязробити нависокому мистецькомурівні.

Вияввисокої любовідо Українизвучить і упоезії «Землерідна! Мо­зокмій світліє...».Та найпопулярнішимсеред читачівстав Симоненківвірщ «Лебедіматеринствам.Мати і Батьківщиназавжди з людиною.Що б її не спіткалоу житті, якщодовелося бнавіть впастина чужому полі,то «при­йдутьз України вербиі тополі...». Твірпронизує ідея:«Можна все насвіті вибирати,сину,

Вибратине можна тількиБатьківщину.»

Д. Павличкописав про поета:«Він мало жив,немов літак,що ховає­тьсяза обрієм швидше,ніж доб'єтьсядо нашого слухушум його двигунів.Василь Симонснкозник за пругомжиття скоріше,ніж долинувдо нас могу­тнійгук його серця,зарядженоготривогою двадцятоговіку і любов'юдо українськоїземлі».


Білет15

1.ОльгаКобилянська– тонкий знавецьлюдської душі.Розкрити наматеріалівивченоготвору.

ОльгаКобилянська– це письменницяглибоких душевнихпережи­вань,напруженоїдумки, ліричнихнастроїв. Вонавиступила якпрозаїк-новатор.За спостереженнямД. Павличка,читач і сьогодніприходить доїї творів «поестетичнунасолоду і познання жіночогохарактеру, аджеж вона створилацілу енциклопедіюжіночої душі».Глибину стражданьми­слячої дівчиниОлени письменницяпередала уповісті «Людина».У пові­сті«Царівна»вперше в українськійпрозі інтимнатема розкривалася«не на інтригахта любовнихпригодах, а напсихічнійаналізі буденногожит­тя» (І. Франко).Заглибленняу психіку героївспостерігаємоу таких тво­рахписьменниці,як «Природа»,«Некультурна»,«Меланхолійнийвальс». Численніоповідання,етюди, новелиОльги Кобилянської– це, за її ви­словом,«краплі» їїкрові. Письменниця«плакала поезіямив прозі».

Глибокезображенняпсихологіїлюдини-трудівника,життя якогоневідривневід йогогодувальниці-землі,маємо у повісті«Земля» (1902). Черезвласне серцепропускає ОльгаКобилянськаболі, терпіння,споді­ванняхлібороба. Жахтрагедії вражаєнасампередтому, що сталасявона в родинідобрих, працьовитих,поряд-них господарів.Івоніка Федорчук– батько Михайлаі Сави – чеснийі працьо-витийгосподар, щоневсипу­щимитрудами з дружиноюМарійкою зібравчотири гектариземлі, яку хочепередати синам.«Як я колисьзамкну очі, тохочу аби мояземля пе­рейшлав робучі руки.Я її не вкраві не придбавоманою. Я й мояМарійка – миобоє доробилисяїї, оцими нашимируками дороблялисяїї... Вона підпливланашою кров'юі нашим потом».Земля для Івоніки– жива іс­тота,він подумкирозмовляє знею. Старшийсин ІвонікиМихайло – йо­гогордість інадія. «По всіхселах навкругинемає йому пари– такий до­брий»,– говорить пронього літняселянка Докія.Так само прив'язанадо землі йогодружина Марійка.Відмовляючимолодшого синавід його по­ведінки,мати говорить,скільки працівкладено вземлю: «Лиш Богодин знає, якя не раз із голодускавуліла! Алезложеногокрейцарка мине до­тикалися.Аби я раз булочкусобі купила,то й то ні!»Письменницямайс­терновідтворюєдіалектикулюдської душі:коли батькидізналися просмерть Михайла,горе змінилоїх, бажанняпомсти і ненавистьдо вбивці охопилоїх. Але ж Сава–теперїх єдиний син.Івоніка блискавичнохапає

й ховаєкулю, що випалаз тіла Михайлапід час експертизи,бо по ній можнавпізнати вбивцю.Сава – вбівца.

Тужачиза сином, Івоніказнову згадуєсилу і владуземлі: «Не длятебе, синку,була вона, а тидля неї! Ти ходивпо ній, плекавїї, а як вирісі став годний,вона створилапащу й забралатебе». І колиМарійка почалаходити по ворожках,хто ж убивцяМихайла, Івонікавдруге вдаривїї, хо­ча дозагибелі сина«й не кивнувпальцем на своюжінку».

Не однаковимивиросли їхнісини – Михайлой Сава. Михайло– роботящийюнак, який любитьі поважає батьків,уміє і прагнепрацюва­ти.Він як старшийсин мусив ітидо армії. Цесправжня великадрама, яку тяжкопереживалибатьки і вінсам.

Михайлолюбить землю,працю на ній,але людина длянього – до­рожча.Покохавши біднунаймичку Анну,він ладен відмовитисявід своєї часткиземлі, якщобатьки, якімріють прозаможну невістку,не погодятьсяна їхній шлюб.Але щасливимМихайло почувавби себе з Анною,хазяйнуючина батьківськійземлі.

Письменницяглибоко проникаєу психологіюСави, який нелюбить землі.Він цілиниднями вештаєтьсялісами і лукамиз рушницею.Вбити пташкучи дрібну тваринкубуло для ньогозадоволенням.Жорстокий іледачий, вінзвик до крові,і вона не страшилайого. Савинаприв'язаністьдо двоюрідноїсестри, циганкиРахіри, злодійкуватоїі ледачої, – цетеж патологічнийзв'язок, заснованийна гріхові ізлі. Рахірапотихенькупри­звичаювалайого до думки,що тільки вінодин муситьволодітибатьківсь­коюземлею, бо «щозначить чоловікбез землі?».Вона заклинаєйого, во­рожить,чародіє: «Тобіїаае землячерез мене...Ти будеш багач,Саво, і будешмоїм багатимґаздою». Сававизріває набратовбивцю.Він одружу­єтьсяз Рахірою, алевсе це не далойому ні щастя,ні спокою.

ОльгаКобилянськаз винятковоюсилою психологізмупередає лю­бовукраїнськогохлібороба доземлі і виболенеупродовж багатьохпоко­ліньставленняукраїнськогоселянства дослужби в арміяхчужих йомудержав. У «Землі»всебічно розкритохарактер самогопроцесу мисленняхлібороба. Уцьому творівперше буловисвітленейого нелегкежиття в триєдиномувимірі: соціаль-ному,національномуй психологічному.М. Коцюбинськийписав авторці:«Я просто зачарованийВашою повістю– все, і природа,і люди, і психологіяїх – все це робить...сильне вра­ження».

2.Темаісторичноїта національноїпам'яті в романі«Собор» ОлесяГончара.

«Собор»(1968) вирізняєтьсяв доробку письменникапекучістюпоста­вленихпроблем ї своєріднимїх мистецькимвтіленням. Уцентрі творуОлесь Гончарпоставив долюконкретної,тобто української,нації та долюдуховногоначала у життісуспільства.

Якколись Шевченкопрагнув пробудитисумління земляківспалахамипоетичноїмислі, так ОлесьГончар постукаву серця своїхсучасників,нага­дуючиїм про родовід,про прадавнюісторію, продуховний зв'язокміж по­коліннями,про існуванняукраїнськоїнації. На першихсторінкахроману письменникзмальовуєстаровиннийцвинтар наЗачіплянні,забур'яненігорбики землі,«над якимиколись тем­ниминочами нібитовставали фосфоричнісилуети предків.Зараз не вста­ють,а колись нібитовставали, лякалилюдей. Хто вонибули ті вставші?Запорожці зсписами? Першіметалурги? Ічого вставатиїм – тісно лежатив землі? Чи підводилоїх бажанняподивитисьна реальну своюприйдеш­ність?Характерникинібито між нимибули, ворожбити,дивовижні люди.Візьме дрібкурідної земліпід шапку – ів похід, і земляця дає йомутакі чари, щоколи зійдетьсяз ворогом віч-на-віч,то ворог йогоне бачить. Чуєбусурманин,як козак сміється,чує, як кіньйого ірже, асамого козакане видно. Невидимий,мов дух, а сміється!»

Занедбаноцвинтар, занедбанопам'ять прокозацтво, прославну Запорозь­куСіч, про національнісвятині. Можливо,на думку письменника,цей занедба­нийцвинтар і символізуєту реальнуприйдешність,на яку вже нехотіли дивити­сяпокійні пращури.Дух України,шо завжди витавнад південнимстепом. озиваючисьдзвонами Києваї Львова, нібибув приспаний,кимось полонений,співуча мовазміниласьбазарним суржиком,і мало хто віриву чарівну силудрібки рідноїземлі. До них,зневіренихі все ж таємночогось очікуючих,зверну­всязі своїм творомОлесь Гончар.

«Найпередовішеу світі суспільство»від самогонародженнязахворіловажкою духовноюхворобою:лицемірством,фарисейством,суцільнимфальшуванням,безкультур'ям.«...Обхамила таособа всіхпідряд і головне– ні за що. І цена службі. А втрамваях, умагазинах, напошті... Простодивно: чому внас такі людизлі? Звідки цязлоба, зневага,неприязнь доін­ших? Бажанняобразити, принизитилюдину, свогоближнього –це, зви­чайно,патологія, алечому вона такпоширена?» –міркує металургІван Баглай,повернувшисьз Індії.

ОлесьГончар порушуєгостру проблемузбайдужілостіта інертностізагалу до всьоготого зла, якекоїться усуспільстві.До протестуздатні тіль­китакі, як студентМикола Баглайабо Ізот Лобода.Десятиліттянаціональ­ногонігілізмувиховали такогопартійногодіяча і функціонера,як ВолодькаЛобода. Вінзапопадливознищував все,що зветьсядуховним набуткомна­роду, йогоісторичноюі культурноюспадщиною. Цевін запропонуваввзяти собору риштовання.Його думки ідії наче й «уруслі епохи»,проте спрямо­ваніпроти національнихцінностей,історичноїпам'яті: «Скількиб'ємось, скажімо,над тими сучаснимиобрядами, скількохзамучили, авони, як змо­вились,пропонуютьтексти – заголову візьмешся:один фальшивий,а дру­гий щефальшивіший.Тоді ще й дивуємось,чому деяківідсталі трудівниціі навіть жінкикерівних товаришів,паски святятьабо берутькумів та потайкидітей хреститинесуть...».

Важливимидля ідейногозадуму творує образи Єльчинихподруг, якихне цікавитьнаціональнасвятиня (собор),їхні душі оглухлиі здичавіли,були порожнії майже не торкнутізнаннями, любов'ю,повагою. Все-такиМикола Баглайне хоче віритисловам скептичнонастроєноготехнократаГеннадія проте, що «святостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм». Микола,будучи свідкомубогої антихудожності,яка шаленонаступає навсе людяне,прекрасне ужитті, на всеукраїнське,упер­то шукаєспадщину віків– щоб пізнатикорені невмирущоїсили рідногонароду.

Цілкомвиправданоу текст романувмонтована– як спогадЯгора Катратого– новела «Чорневогнище», присвяченаобразові історикаДмитра Яворницького,великогопатріота-народознавця,письменника,літописцязапорозькогокозацтва, невтомногозбирача дорогоціннихпам'яток нашогонароду.

ОлесьГончар у романі«Собор» зосередивувагу на філософських,іс­торич-них,морально-етичних,екологічнихпроблемах. Утворі розвінчанопсихологіюдуховногобраконьєрства,викрито зловіснінаміри безбатченків– руйначівнаціональнихсвятинь. Усімзмістом романзвернений досучас­ників.Який слід вісторії свогонароду залишили,що збудувалидля при­йдешніхпоколінь: «Кимти будеш дляних? З яким почуттямтебе спом'януть?»«Собор» позначенийпубліцистичнимі полемічнимпафо­сом, закликаєплекати іоберігатидуховні скарби,історичну ікультурнуспадщину українців.


2.Темаісторичноїта національноїпам'яті в романі«Собор» ОлесяГончара.

«Собор»(1968) вирізняєтьсяв доробку письменникапекучістюпоста­вленихпроблем ї своєріднимїх мистецькимвтіленням. Уцентрі творуОлесь Гончарпоставив долюконкретної,тобто української,нації та долюдуховногоначала у життісуспільства.

Як колисьШевченко прагнувпробудитисумління земляківспалахамипоетичноїмислі, так ОлесьГончар постукаву серця своїхсучасників,нага­дуючиїм про родовід,про прадавнюісторію, продуховний зв'язокміж по­коліннями,про існуванняукраїнськоїнації. На першихсторінкахроману письменникзмальовуєстаровиннийцвинтар наЗачіплянні,забур'яненігорбики землі,«над якимиколись тем­ниминочами нібитовставали фосфоричнісилуети предків.Зараз не вста­ють,а колись нібитовставали, лякалилюдей. Хто вонибули ті вставші?Запорожці зсписами? Першіметалурги? Ічого вставатиїм – тісно лежатив землі? Чи підводилоїх бажанняподивитисьна реальну своюприйдеш­ність?Характерникинібито між нимибули, ворожбити,дивовижні люди.Візьме дрібкурідної земліпід шапку – ів похід, і земляця дає йомутакі чари, щоколи зійдетьсяз ворогом віч-на-віч,то ворог йогоне бачить. Чуєбусурманин,як козак сміється,чує, як кіньйого ірже, асамого козакане видно. Невидимий,мов дух, а сміється!»

Занедбаноцвинтар, занедбанопам'ять прокозацтво, прославну Запорозь­куСіч, про національнісвятині. Можливо,на думку письменника,цей занедба­нийцвинтар і символізуєту реальнуприйдешність,на яку вже нехотіли дивити­сяпокійні пращури.Дух України,шо завжди витавнад південнимстепом. озиваючисьдзвонами Києваї Львова, нібибув приспаний,кимось полонений,співуча мовазміниласьбазарним суржиком,і мало хто віриву чарівну силудрібки рідноїземлі. До них,зневіренихі все ж таємночогось очікуючих,зверну­всязі своїм творомОлесь Гончар.

«Найпередовішеу світі суспільство»від самогонародженнязахворіловажкою духовноюхворобою:лицемірством,фарисейством,суцільнимфальшуванням,безкультур'ям.«...Обхамила таособа всіхпідряд і головне– ні за що. І цена службі. А втрамваях, умагазинах, напошті... Простодивно: чому внас такі людизлі? Звідки цязлоба, зневага,неприязнь доін­ших? Бажанняобразити, принизитилюдину, свогоближнього –це, зви­чайно,патологія, алечому вона такпоширена?» –міркує металургІван Баглай,повернувшисьз Індії.

ОлесьГончар порушуєгостру проблемузбайдужілостіта інертностізагалу до всьоготого зла, якекоїться усуспільстві.До протестуздатні тіль­китакі, як студентМикола Баглайабо Ізот Лобода.Десятиліттянаціональ­ногонігілізмувиховали такогопартійногодіяча і функціонера,як ВолодькаЛобода. Вінзапопадливознищував все,що зветьсядуховним набуткомна­роду, йогоісторичноюі культурноюспадщиною. Цевін запропонуваввзяти собору риштовання.Його думки ідії наче й «уруслі епохи»,проте спрямо­ваніпроти національнихцінностей,історичноїпам'яті: «Скількиб'ємось, скажімо,над тими сучаснимиобрядами, скількохзамучили, авони, як змо­вились,пропонуютьтексти – заголову візьмешся:один фальшивий,а дру­гий щефальшивіший.Тоді ще й дивуємось,чому деяківідсталі трудівниціі навіть жінкикерівних товаришів,паски святятьабо берутькумів та потайкидітей хреститинесуть...».

Важливимидля ідейногозадуму творує образи Єльчинихподруг, якихне цікавитьнаціональнасвятиня (собор),їхні душі оглухлиі здичавіли,були порожнії майже не торкнутізнаннями, любов'ю,повагою. Все-такиМикола Баглайне хоче віритисловам скептичнонастроєноготехнократаГеннадія проте, що «святостізникають ізжиття і на їхмісце все більшевдираєтьсяцинізм». Микола,будучи свідкомубогої антихудожності,яка шаленонаступає навсе людяне,прекрасне ужитті, на всеукраїнське,упер­то шукаєспадщину віків– щоб пізнатикорені невмирущоїсили рідногонароду.

Цілкомвиправданоу текст романувмонтована– як спогадЯгора Катратого– новела «Чорневогнище», присвяченаобразові історикаДмитра Яворницького,великогопатріота-народознавця,письменника,літописцязапорозькогокозацтва, невтомногозбирача дорогоціннихпам'яток нашогонароду.

ОлесьГончар у романі«Собор» зосередивувагу на філософських,іс­торич-них,морально-етичних,екологічнихпроблемах. Утворі розвінчанопсихологіюдуховногобраконьєрства,викрито зловіснінаміри безбатченків– руйначівнаціональнихсвятинь. Усімзмістом романзвернений досучас­ників.Який слід вісторії свогонароду залишили,що збудувалидля при­йдешніхпоколінь: «Кимти будеш дляних? З яким почуттямтебе спом'януть?»«Собор» позначенийпубліцистичнимі полемічнимпафо­сом, закликаєплекати іоберігатидуховні скарби,історичну ікультурнуспадщину українців.


Білет16

1.Реалістичністьзображеннялюдських характеріву творах Воло­димираВинниченка.

ВолодимирВинниченко– винятковапостать в українськійлітературіта історії.Новеліст, романіст,драматург,публіцист,поет, митець-малярі одночаснополітичнийдіяч. Його твориуже на початкуXX ст. перекладалибагатьма мовами.У центрі йогохудожніх пошуківзавжди булаУкраїна таболючі проблемиукраїнськоїнації.

Уже першазбірка творівВинниченка"Краса і сила»(1906) виділяласяв тогочаснійпрозі своєрідною,не традиційноюманерою письма.Головною рисоюоповідань, щоувійшли до неї(«Краса і сила»,«Заручини»,«Голота» таін.), була суворареалістичність– аж до використаннянатуралістичнихприйомів. Цітвори відзначаютьсяколоритністюмалюнка, динамічністюрозповіді, вякій значнемісце належитьдіалогам, котріі рухають дію,і служать прийомаміндивіду-алізаціїперсонажів.

І. Франкобув враженийновизною темивже першоготвору "Красаі сила». Середголодранціві п'яниць, середлюду, що «небоїться ні тучіні грому»,виділяютьсямолоді злодіїІлько й Андрій.Перший – вродливий,добрий, алебезвольний.Другий – негарний,жорстокий, алесильний, зав­зятий.Доля злодіївта їхньої приятелькиМотрі розкриваєтьсяв кількох жа­нровихепізодах: знущанняАндрія наджінкою, підготовкадо злодійськихоперацій, картиниярмарку, ув'язненняв тюрмі. «Красаі сила», як іінші твориоднойменноїзбірки, вражаютьпереконливістюв розкриттілюдських взаємин.

В оповіданні«Солдатики!»змодельованоодну з типовихподій, пов'язанихз придушеннямселянськихзаворушень.Цей «малюнокіз селян­ськихрозрухів» єнадзвичайноталановитою,глибоко психологічноюзама­льовкоютих складнихпроцесів, щовідбулися рукраїнськомуселі на почат­куXX ст. «А сталосяце якось несподівано.До вчорашньогодня жило собісело, як і перше,голодали, боліли,умирали», атепер почалидумати і думкинаскрізь тривожні:«Обкрадаютьнас... Грабують...А ми робимо,мовчимо... тоймає право наземлю, хто робитьна ній!» Зійшлисяі стали навпротисе­лянськийнатовп і солдатськашеренга. Письменникдо краю загострюєконфлікт, зображуючинову політичнусилу, то вийшлана терени історії.– українськеселянство, якезаявило просебе в особіЯвтуха.

«Солдатики.!..»– викрикнувЯвтух з такимболем, з такимодчаєм, що ввалці немовпрокинулисявсі, а солдатикиаж здригнулисяразом і похмуроглянули наофіцера».

Селонабувало нового,небаченогораніше досвіду.Хоча Явтухзаги­нув, стрілянинине було. У цьомуглибиннийісторичнийоптимізм опові­дання.Явтух мертвий,офіцер убитий,але «солдатики»не стріляли.Якесь грандіознезрушення, невидимей нечутне, відбулосяв житті, в душахцих «солдатиків»,і воно таке, цезрушення, засвоїми якостями,що вселяє по­чуттянадії.

Тількисаможертовністьможе знятиполуду з очейобурених, затурка­нихселян, котрісвоїх захисниківвважають ворогами,– така ідеяопові­дання«Студент». Щобдовести своюнепричетністьдо пожежі, якаспалила село;щоб зняти підозру,поширюванустражниками,котрі в бідізвинува­чуютьстудентів,молодий революціонерприлюдно стріляється.І тоді ста­рийдід, який погрожував«вимотати»з студентівжили, стрибаєна одного зохоронцівцарських устоїві душить його.Пручання стражниказапалило очіселян «диким,лютим гнівом»:«Ага!.. Так його!..Дай йому щастятого!..»

Сваволюй беззаконня,які процвіталив імперії,переконливопоказано воповіданні«Суд». Головнийперсонаж МихайлоДенисовичСамоцвіт, «хохол,малорос», живе«як у раю». Бо«тепер по тридцятькопійок уденьроблять мені»– такої дешевоїробочої силинемає ніде.Покірностівін добивасться«перевіреноюметодою»: «Теперне той час, тепер,брат, мужик нетой... В морду!от і все роз'яснєніє».Оповіданнямає відчутнісаркастичніноти. Вони звучатьне лише у філософствуванняхСамоцвіта, алеособливо вописі центральноїсцени «суда».Такий суд, «скорий,правий і справедли­вий»,він демонструєгостеві, розбиваючиобличчя зовсімневинної людини.Начальникпереплутавдвох братівКрутоно-женків– Никифора іНиконора. Яскравістьзображеногов оповіданнідосягаєтьсячерез майстерневикорис­танняприйомів іронічногописьма, зокремащедре застосуваннямовного «суржика»,«макаронічної»мови в окресленніперсонажіві змалюванніне­ординарнихжиттєвих ситуацій.

В. Винниченкопоповнив іскарбницюукраїнськоїдитячої літератури.Оповідання«Кумедія зКостем», «Бабусинподарунок»,«Федько-халамидник»,а також цикл«Намисто»порушуютьгострі соціальніпробле­ми. Туту письменникатой самийпідхід, що й у«дорослих»оповіданнях:жорстокістьбуття, і на цьомутлі випадокз активним,непересічнимпідліт­комабо дитиною,випадок, якийвизначає їїдолю або їїжиття чи смерть,Так, головнийгерой оповідання«Федько-халамидник»– жвавий івідчай­душнесміливий хлопчиназ бідної сім'ї.У нього непо-дитячомутвердий характері «лицарські»риси: він чесний,не обманює, непросить помилува­ти,коли його б'ють(а б'ють йогочасто), має чіткийпогляд на те,що треба знатидорослим, а щоні. Федьковільнолюбний,свавільний,по-своєму добрийі чуйний. «Спокійбув його ворогом,з яким він боровсяна кожно-мумі­сці». А найголовніше– «не любитьтакож Федькотоваришіввидавати».Винниченкоз великою симпатієюзмальовуєпортрет цьогопідлітка з йогозвивистоюпсихологією,суперечливимивчинками іщирою душею.Йому протистоїтьТоля, син власникабудинку, деживе сім'я Федькаі в якого працюєйого батько.Це чистенький,випещенийхлопчик, якийзаздрить Федьковому«геройству»і авторитетові.Якби не Федько,то Толя загинувби на крижині.Усе ж він нетільки не заступивсяза свого рятівника,але привселюднонабрехав нанього: «Федькоузяв і піхнувмене на кригу».Толин батькозажадав покари.Хворого, у лихоманціпідлітка «поклалина сті­лецьі били вже якслід». Федькопомер.

Ізсуворих реалістичнихдеталей будуєВинниченкооповіданняз жит­тя дітей,правдивовіддзеркалюючиу них життядорослих з йогонесправед­ливістю,різ-кими соціальнимиконтрастами,злом і брехнею.

2.Красаі щирість почуттівв інтимнійліриці ВасиляСимоненка.

ВасильСимоненкопрожив 28 років.Та він назавждиувійшов у істо­ріюрідної культурисвоїм болемза долю України,тривогами заВсесвіт, лі­ричнимзвучанням своїхінтимних творів,у яких зворушуєкраса і щирістьпочуттів. І хочінтимні мотивиВ. Симоненкапереважно тіснопоєднані зпейзажними,соціальними,громадянськими,все ж вірші прокохання у йогопоетичнійспадщині займаютьчільне місце.більшістьзних ввійшлидо ци­клу «Тишаі грім», частково– до циклу «Земнетяжіння».

Юнацькімрії, сподіванняразом з легкимсмутком охоплюютьлірич­ногогероя поезій«Люди різніміж нас бувають...»та «Пригадуюусе до сло­ва...».Образ коханоїпорівнюєтьсяним з веснянимгромом, якийстає «сові­стюі душею» і «щасливимщастям». Самовіддане,глибоке коханнясповнює ліричногогероя у вірші«Ображайсяна мене,як хочеш».У цьому творілу­нає закликпоета прожитижиття, не розмінюючикохання надрібниці. Такадумка частоповторюєтьсяу віршах В.Симоненка.У поезії «Тизнаєш, що ти –людина» вонавиражена відомоюпоетичноюформулою.

Несподіваноприйшла любовдо ліричногогероя у вірші«Вона при­йшла».Під впливомчару коханняміняється йоговнутрішнійсвіт, і все дов­колатеж стає всепривабливішимі кращим. Душазакоханогоспіває со­лов'ями,вона тягнетьсяза чудовимпокликом.

Людинаглибокої душі,В. Симоненкоу віршах пролюбов не мігбути поверховимчи нещирим. Вінбув прекраснимі чистим навітьтоді, коли невсе складалосяза бажанням,коли не вдавалосявисловитикоханій те, чимжила душа.

Зворушливавідвертістьінтимної лірикиВ.Симоненкавикликає захо­пленнячитача, береу полон йогодушу, спонукаєспівпереживатилірично­мугероєві. Такимиє вірші «Розвелинас дорогипохмурі...»,«Дотліває холодмій у ватрі»,«Я тобі галантноне вклонюся».У них поезіяхбагато триво­ги,муки, недовисло-вленихпочуттів. Ліричнийгерой з ніжністюзгадує про своюдівчину. Вона«крихітна»,«мила» і «прозора,мов ранковатінь». До цьогообразу вінзвертається,коли на душіхолодно, незатишно,коли у вог­нищіжиття (ватрі)«дотліваєхолод».

Заслуговуютьна увагу тівірші інтимноїлірики В.Симоненка,в яких вінпо-філософськирозмірковуєпро взаєминизакоханих натлі буденщини.На думку автора,втрачає багатотой, хто не вмієпоступитися,не здатен відрізнитиважливого віддрібничкового,мізерного.Життя, звичайно,«не можна заховатиза рожевихілюзій вуаль»,але можна обійтинезначні жит­тєвінезгоди. Вчасносказане: «Пробач,моя вина» (вірш«Моя вина»)рятує кохання,допомагаєподолати кризу.

Увірші «Є в коханняі будні, і свята...»ліричний геройвпевнений, що«дріб'язковіхмарки образине закрили бсонце від нас».Метафоричні«хмарки», «сонце»та улюбленийстилістичнийзасіб поетаоксюморон(«не­наглядна,злюща, чудова»),використанийв останнійстрофі вірша,підкрес­люютьмудрість ліричногогероя у сприйняттітимчасовихнепорозумінь.

Випробуваннякоханням нажиттєвих перехрестях– тема вірша«Там, у степусхрестилисядороги», якийстав відомоюпіснею. Музикуна­писав В.Литвин.


тойсамий підхід,що й у «дорослих»оповіданнях:жорстокістьбуття, і на цьомутлі випадокз активним,непересічнимпідліт­комабо дитиною,випадок, якийвизначає їїдолю або їїжиття чи смерть,Так, головнийгерой оповідання«Федько-халамидник»– жвавий івідчай­душнесміливий хлопчиназ бідної сім'ї.У нього непо-дитячомутвердий характері «лицарські»риси: він чесний,не обманює, непросить помилува­ти,коли його б'ють(а б'ють йогочасто), має чіткийпогляд на те,що треба знатидорослим, а щоні. Федьковільнолюбний,свавільний,по-своєму добрийі чуйний. «Спокійбув його ворогом,з яким він боровсяна кожно-мумі­сці». А найголовніше– «не любитьтакож Федькотоваришіввидавати».Винниченкоз великою симпатієюзмальовуєпортрет цьогопідлітка з йогозвивистоюпсихологією,суперечливимивчинками іщирою душею.Йому протистоїтьТоля, син власникабудинку, деживе сім'я Федькаі в якого працюєйого батько.Це чистенький,випещенийхлопчик, якийзаздрить Федьковому«геройству»і авторитетові.Якби не Федько,то Толя загинувби на крижині.Усе ж він нетільки не заступивсяза свого рятівника,але привселюднонабрехав нанього: «Федькоузяв і піхнувмене на кригу».Толин батькозажадав покари.Хворого, у лихоманціпідлітка «поклалина сті­лецьі били вже якслід». Федькопомер.

Із суворихреалістичнихдеталей будуєВинниченкооповіданняз жит­тя дітей,правдивовіддзеркалюючиу них життядорослих з йогонесправед­ливістю,різ-кими соціальнимиконтрастами,злом і брехнею.

2.Красаі щирість почуттівв інтимнійліриці ВасиляСимоненка.

ВасильСимоненкопрожив 28 років.Та він назавждиувійшов у істо­ріюрідної культурисвоїм болемза долю України,тривогами заВсесвіт, лі­ричнимзвучанням своїхінтимних творів,у яких зворушуєкраса і щирістьпочуттів. І хочінтимні мотивиВ. Симоненкапереважно тіснопоєднані зпейзажними,соціальними,громадянськими,все ж вірші прокохання у йогопоетичнійспадщині займаютьчільне місце.більшістьз нихввійшли доци­клу «Тишаі грім», частково– до циклу «Земнетяжіння».

Юнацькімрії, сподіванняразом з легкимсмутком охоплюютьлірич­ногогероя поезій«Люди різніміж нас бувають...»та «Пригадуюусе до сло­ва...».Образ коханоїпорівнюєтьсяним з веснянимгромом, якийстає «сові­стюі душею» і «щасливимщастям». Самовіддане,глибоке коханнясповнює ліричногогероя у вірші«Ображайсяна мене,як хочеш».У цьому творілу­нає закликпоета прожитижиття, не розмінюючикохання надрібниці. Такадумка частоповторюєтьсяу віршах В.Симоненка.У поезії «Тизнаєш, що ти –людина» вонавиражена відомоюпоетичноюформулою.

Несподіваноприйшла любовдо ліричногогероя у вірші«Вона при­йшла».Під впливомчару коханняміняється йоговнутрішнійсвіт, і все дов­колатеж стає всепривабливішимі кращим. Душазакоханогоспіває со­лов'ями,вона тягнетьсяза чудовимпокликом.

Людинаглибокої душі,В. Симоненкоу віршах пролюбов не мігбути поверховимчи нещирим. Вінбув прекраснимі чистим навітьтоді, коли невсе складалосяза бажанням,коли не вдавалосявисловитикоханій те, чимжила душа.

Зворушливавідвертістьінтимної лірикиВ.Симоненкавикликає захо­пленнячитача, береу полон йогодушу, спонукаєспівпереживатилірично­мугероєві. Такимиє вірші «Розвелинас дорогипохмурі...»,«Дотліває холодмій у ватрі»,«Я тобі галантноне вклонюся».У них поезіяхбагато триво­ги,муки, недовисло-вленихпочуттів. Ліричнийгерой з ніжністюзгадує про своюдівчину. Вона«крихітна»,«мила» і «прозора,мов ранковатінь». До цьогообразу вінзвертається,коли на душіхолодно, незатишно,коли у вог­нищіжиття (ватрі)«дотліваєхолод».

Заслуговуютьна увагу тівірші інтимноїлірики В.Симоненка,в яких вінпо-філософськирозмірковуєпро взаєминизакоханих натлі буденщини.На думку автора,втрачає багатотой, хто не вмієпоступитися,не здатен відрізнитиважливого віддрібничкового,мізерного.Життя, звичайно,«не можна заховатиза рожевихілюзій вуаль»,але можна обійтинезначні жит­тєвінезгоди. Вчасносказане: «Пробач,моя вина» (вірш«Моя вина»)рятує кохання,допомагаєподолати кризу.

У вірші«Є в коханняі будні, і свята...»ліричний геройвпевнений, що«дріб'язковіхмарки образине закрили бсонце від нас».Метафоричні«хмарки», «сонце»та улюбленийстилістичнийзасіб поетаоксюморон(«не­наглядна,злюща, чудова»),використанийв останнійстрофі вірша,підкрес­люютьмудрість ліричногогероя у сприйняттітимчасовихнепорозумінь.

Випробуваннякоханням нажиттєвих перехрестях– тема вірша«Там, у степусхрестилисядороги», якийстав відомоюпіснею. Музикуна­писав В.Литвин.


Білет17

1.Іззабуття – вбезсмертя:письменники«розстріляноговідро­дження».

«Розстріляневідродження»– це літературно-мистецькепокоління 20-х- початку 30-х рр.,яке дало високохудожнітвори у галузілітературиживопису, музики,театру і якебуло знищенебільшовицькимтоталітариз­мом.Українськатворча інтелігенція20-х рр. впершеза останні 300років зробилагероїчну спробупідвестисяз колін, випростатисяі гідно явитипе­ред світомсвою культуру.Роздратованастійкістюопору, Москвапустила в хіднайганебнішізасоби. «Намтреба українськуінтелігенціюпоставити наколіна, це нашезавдання і мийого виконаємо:кого не поставимо– пере­стріляємо»,– так сформулювавзавданнякомуністичноїпартії одиніз її вірнихчленів. Результативідомі – з 259україн-ськихписьменників,які дру­кувалисяу 1930 р., після 1938р.друкувалисятільки 36 (своєюсмертю померлилише 7 письменників).За приблизнимипідрахункамиЮрія Лавріненка,одного з небагатьохдіячів українськоговідродження,якому вдалосявиїхати наЗахід (йомуналежить термін«розстріляневідродження»),у 30-х рр. буловинищено 80% творчоїінтелігенції.

Література«розстріляноговідродження»позначенанадзвичайнимбагатома-ніттямстилів і жанрів.З великою енергієюу літературітоді працю­валиС. Єфре-мов, М.Зеров, М. Хвильовий,М. Куліш, Г. Косинка,М. Драй-Хмара,П. Филипо-вич,Д. Фальківський,М. Семенко, В.Свідзинськийта ін.

В історіїукраїнськоїлітературиважко переоцінитизначення творчос­тіМиколи Зерова,який очолювавгурт неокласиків.Головне, щооб'єднувалонеокласиків(до них належали,крім М. Зерова,М. Рильський,М. Драй-Хмара,П. Филипович,О. Бургардт),–це глибокаповага до мис­тецькихтрадицій, розуміннякраси як гармоніїраціональногой чуттєвого.За життя М. Зеровавийшла одназбірка йоговіршів – «Камена»(Камена у давньоримськійміфології –богиня, покровительканаук, мистецтва).Не­повторністьі принадністьтворів Зеровав тому, що вониєднають сучасністьпоета з античністю,середньовіччям.Ліричний героййого поезійвідчуває диханнявсіх епох людськоїцивілізації,і сам належитьусім їм, беручиз ко­жної епохивсе найкраще.Творив М.Зерову традиційнихсвітових формах:сонеті, олександрійськомувірші, елегійнихдистихах. Усонеті «Обри»не­мов воскрешаютьсячаси VI століття,коли овари(обри) силою іжорстокіс­тюзбирали величезнуданину з слов'янськихпоселень. М.Зеров переосми­слюєчаси воєнногокомунізму, колиз селянськихкомор виміталосьгеть усе, що вних було. Напочатку сонета– картина веселоїукраїнськоївесни, їй протиставлена,«немов казковийзмій», безкінечнаватага сільськихвозів, що сунешляхом. Це вивозятьз села хлібновочасні обри.

До кожноготвору Зероваможна скластинауковий коментар,що в кількаразів перебільшитьсам твір. Світі образи, якітворить поет,гармо­нійні,вивершені,елегантні. М.Зеров творитьособливу поезію– інтелектуальну,елітарну, яка«ніби конденсуєісторичнийдосвід культури»(С. Білокінь),ПерекладацькадіяльністьМ. Зерова продовжуваласьбуквально доостаїшіх днівйого життя. НаСоловках вжорстокихумовах концтабору,праця над перекладом«Енеїди» Вергіліястала опертямдля його духу.Твори Байрона,Петрарки, Ронсара,Беранже, Боллеразазвучалипо-українськизавдяки йогоневсипу­щійпраці.

Найвидатнішимновелістом20-х рр. став ГригорійКосинка. У йоготворчій спадщиніспостерігаємоособливо виразневідтворенняімпресіоніс­тичногостилю (імпресіоністичнаманера літературногописьма – цевитон­ченевідтвореннясуб'єктивних,тобто особистихвражень таспостережень,мінливих почуттіві переживань,коли образскладаєтьсяначе з окремихмо-заїстичпихчастинок). М.Рильськийписав: «Косинчиніоповідання...гарячі й трепетні,як те життя, посвіжих слідахякого вониписалися».ТематичнотворчістьКосинки тіснопов'язана зпроблемамипореволюційногосела. В. Стефаникназивав письменника«своїм сином».Уже перша збіркановел письменника«На золотихбогів» (1922 р.)засвідчувала,що він не збиравсябути речникомякоїсь однієїполітичноїтенденції. Якхудожник «відБога», Косинкавиступає водночасі «за всіх», і«проти всіх».Найпослідовнішимвін виявивсяв утвердженнідумки, що революційнийпереворот ідоба післянього – це великадрама народу,як, наприклад,у новелі «Назолотих бо­гів».Композиційненовела складаєтьсяз двох частин.У першій змальованожорстокий бійукраїнськихселян з військом«золотих богів»– білогвар­дійцями,який триваєвже третійдень. Відчайдушнеб'ється якась«невідомасила», що вивільнилась«з грудейселянських».У другій частинібачимо руїну,котра залишиласьзамість квітучогосела, спаленогобілогвардійцями– «цілі вулицівикошеновогнем-косою».Помутився розуму матеріСеньки-кулеметника.Хата згоріла.Троє дітейзагинуло уполум'ї, а старшоговбито. Подіїу новелі зображуютьсяу чорній і червонійтональності.Карти­на боюпослідовновитримана вколориті крові.У другій частинічорна бар­вапосилюється,поглинаючинавіть червону:на місці бою«лишилась чорнаруїна». Насиченазвукова панорамабитви у другійчастині змінюєтьсязло­вісноютишею, в якійзвучить моторошнийспів Сеньчиноїматері. Пісня«стеряної»жінки на чорнійруїні, на догоряючомупопелищі передаєпік на­родноїтрагедії.

Темаземлі – наскрізнау новелах Г.Косинки «Заземельку»,«Пост­ріл»,«Політи-ка»,«Змовини» таін.

Своєріднеядро «розстріляноговідродження»,лідером якогобув М. Хвильо-вий,становили поетП. Тичина, драматургМ. Куліш, режисерЛесь Курбас,кіномитецьО. Довженко,художник Ю.Нарбут, композиторМ. Леонтовичта ін.

2.Пісеннатворчістьсучасних українськихпоетів.

Широковідомі і користуютьсяпопулярністюпісні на текстисучасних укра-їнськихпоетів. Середних пісні-поезіїна тексти М.Ткача («Ясени»),М. Синга-ївського(«Чорнобривці»),Ліни Костенко(«Спомин»), ЛюбовіЗа-башти («Ойвербиченько»).Народнимипіснями сталипоезії В. Симоненка.Мало кому вУкраїні сьогодніне знані слова:«Можна все насвіті вибирати,сину, Вибратине можна тількиБатьківщину».

Особливопопулярнимив останні рокиє численніпісні на словаМи­коли Луківаі Дмитра Павличка.Дмитро Павличко– поет щедрогоі своєрідногообдарування.Поети­чні гранійого талантупо-своємурозкриваютьсяу пісеннійтворчості. Їїпоча­ток припадаєна другу половину50-х рр. А вже утритомномувиданні поезій(1989) тексти віршів,що стали піснями,об'єднано окремимциклом, якийтак і називається– «Пісні». Найкращімелодії до нихстворив О. Білаш,хоча співпрацювавпоет і з іншимикомпозиторами,зокрема Майбородою,Сабодашем.Власне творчаспівпраця Д.Павличка з О.Білаціемзапочаткувалайо­го пісеннутворчість. Зкінця 50-х роківшироко відомалірична пісняО. Білаша та Д.Павличка «Впалироси на покоси».У цей час нимибула створенапісня «Клен».У 60-ті роки О. Білашнаписав такожмузику до текстівД. Павличка«Сибіряки»,«Атака», «Пісняпро Україну»,«Віконце»,«Балада безсмертя»та ін.

Справдінародною сталапісня цих авторів– «Лелеченьки»(1964). Вона буластворена докінофільму«Сон», над якимпрацював Д.Павличко укіностудіїім. О. Довженка.Тому в кінофільміця пісня пов'язаназ добою Т. Шевченка– кріпач-чиною.І все ж «Лелеченьки»вийшли далекоза межі означуваноїфільмом добиі, як «Журавлі»Б. Лепкого, цяпісня сталауза­гальненимвираженнямемігрантськоїтуги за ріднимкраєм, з якимбодай у смертімріє поєднатисякожен вигнанець:

«Нічнакрила очіМені молодому,Несіть мене,лелеченьки,Мертвого додому».

Використанів тексті народнопоетичнізасоби (ніч, щосимволізуєсмерть, пестливіслова – лелеченьки,крилонька,крилята), лаконічнезо­браженняперельоту лелек– вирію, що сампо собі викликаєряд асоціацій, та замріяно-тужливамелодія – всеце сприялонеабиякійщирості висловупісні.

Такоюж ліричною ізадушевноюпопри її філософічністьсповнена пі­сняО. Білаша наслова Д. Павличка«Долиною тумантече». Ця пісня,як «Явір і явори-на»(інша назва «Ястужився, мила,за тобою...»),особливо по­пулярнау виконаннічоловічогоквартету «Явір».Відомою середнароду є пісняна слова Д. Павличка«Розплелись,розсипались,розпались...».Названі твориє зразкамиінтимної лірикиД. Павличка,яка поза сумнівомстала потужнимкрилом йогопоетичногодоробку. Більшістьцих віршівввійшли дозбірки інтимноїлірики «Татаницятвою обличчя»,яку літературознавціпорівнюютьіз «Зів'ялимлистям» І. Франка.

Одниміз шедеврівінтимної лірикиД. Павличка, щостала відомоюпіснею, є поезіяназваної збірки«Моя любове,ти – як Бог».Цю пісню ви­конуємолодий співакТарас Курчик.

Справдінародною піснею,–, а це завждинайвища нагородадля ав­тора– стала пісняна слова Д. Павличка«Два кольори».Високу художністьтексту забезпечуютьтут вдало використанісимволи сорочки-вишиванки,як своєрідногооберегу, тадвох кольорів– червоного,що є виявомлю­бові, радіснихпочуттів, ічорного, якийпередає журбу.Як червона ічор­на ниткау вишитті, такрадість і журбау житті – завждипоруч: «Переплелись,як мамине шиття,Мої сумні ірадісні дороги».Цікаво, що червонийі чорний кольорихарактерніне тільки длягу­цульськоївишивки, алей загалом дляукраїнської.Цю пісню можназіста­влятиз відомою «Піснеюпро рушник»на слова А. Малишка.


частинібачимо руїну,котра залишиласьзамість квітучогосела, спаленогобілогвардійцями– «цілі вулицівикошеновогнем-косою».Помутився розуму матеріСеньки-кулеметника.Хата згоріла.Троє дітейзагинуло уполум'ї, а старшоговбито. Подіїу новелі зображуютьсяу чорній і червонійтональності.Карти­на боюпослідовновитримана вколориті крові.У другій частинічорна бар­вапосилюється,поглинаючинавіть червону:на місці бою«лишилась чорнаруїна». Насиченазвукова панорамабитви у другійчастині змінюєтьсязло­вісноютишею, в якійзвучить моторошнийспів Сеньчиноїматері. Пісня«стеряної»жінки на чорнійруїні, на догоряючомупопелищі передаєпік на­родноїтрагедії.

Темаземлі – наскрізнау новелах Г.Косинки «Заземельку»,«Пост­ріл»,«Політи-ка»,«Змовини» таін.

Своєріднеядро «розстріляноговідродження»,лідером якогобув М. Хвильо-вий,становили поетП. Тичина, драматургМ. Куліш, режисерЛесь Курбас,кіномитецьО. Довженко,художник Ю.Нарбут, композиторМ. Леонтовичта ін.

2.Пісеннатворчістьсучасних українськихпоетів.

Широковідомі і користуютьсяпопулярністюпісні на текстисучасних укра-їнськихпоетів. Середних пісні-поезіїна тексти М.Ткача («Ясени»),М. Синга-ївського(«Чорнобривці»),Ліни Костенко(«Спомин»), ЛюбовіЗа-башти («Ойвербиченько»).Народнимипіснями сталипоезії В. Симоненка.Мало кому вУкраїні сьогодніне знані слова:«Можна все насвіті вибирати,сину, Вибратине можна тількиБатьківщину».

Особливопопулярнимив останні рокиє численніпісні на словаМи­коли Луківаі Дмитра Павличка.Дмитро Павличко– поет щедрогоі своєрідногообдарування.Поети­чні гранійого талантупо-своємурозкриваютьсяу пісеннійтворчості. Їїпоча­ток припадаєна другу половину50-х рр. А вже утритомномувиданні поезій(1989) тексти віршів,що стали піснями,об'єднано окремимциклом, якийтак і називається– «Пісні». Найкращімелодії до нихстворив О. Білаш,хоча співпрацювавпоет і з іншимикомпозиторами,зокрема Майбородою,Сабодашем.Власне творчаспівпраця Д.Павличка з О.Білаціемзапочаткувалайо­го пісеннутворчість. Зкінця 50-х роківшироко відомалірична пісняО. Білаша та Д.Павличка «Впалироси на покоси».У цей час нимибула створенапісня «Клен».У 60-ті роки О. Білашнаписав такожмузику до текстівД. Павличка«Сибіряки»,«Атака», «Пісняпро Україну»,«Віконце»,«Балада безсмертя»та ін.

Справдінародною сталапісня цих авторів– «Лелеченьки»(1964). Вона буластворена докінофільму«Сон», над якимпрацював Д.Павличко укіностудіїім. О. Довженка.Тому в кінофільміця пісня пов'язаназ добою Т. Шевченка– кріпач-чиною.І все ж «Лелеченьки»вийшли далекоза межі означуваноїфільмом добиі, як «Журавлі»Б. Лепкого, цяпісня сталауза­гальненимвираженнямемігрантськоїтуги за ріднимкраєм, з якимбодай у смертімріє поєднатисякожен вигнанець:

«Нічнакрила очіМені молодому,Несіть мене,лелеченьки,Мертвого додому».

Використанів тексті народнопоетичнізасоби (ніч, щосимволізуєсмерть, пестливіслова – лелеченьки,крилонька,крилята), лаконічнезо­браженняперельоту лелек– вирію, що сампо собі викликаєряд асоціацій, та замріяно-тужливамелодія – всеце сприялонеабиякійщирості висловупісні.

Такоюж ліричною ізадушевноюпопри її філософічністьсповнена пі­сняО. Білаша наслова Д. Павличка«Долиною тумантече». Ця пісня,як «Явір і явори-на»(інша назва «Ястужився, мила,за тобою...»),особливо по­пулярнау виконаннічоловічогоквартету «Явір».Відомою середнароду є пісняна слова Д. Павличка«Розплелись,розсипались,розпались...».Названі твориє зразкамиінтимної лірикиД. Павличка,яка поза сумнівомстала потужнимкрилом йогопоетичногодоробку. Більшістьцих віршівввійшли дозбірки інтимноїлірики «Татаницятвою обличчя»,яку літературознавціпорівнюютьіз «Зів'ялимлистям» І. Франка.

Одниміз шедеврівінтимної лірикиД. Павличка, щостала відомоюпіснею, є поезіяназваної збірки«Моя любове,ти – як Бог».Цю пісню ви­конуємолодий співакТарас Курчик.

Справдінародною піснею,–, а це завждинайвища нагородадля ав­тора– стала пісняна слова Д. Павличка«Два кольори».Високу художністьтексту забезпечуютьтут вдало використанісимволи сорочки-вишиванки,як своєрідногооберегу, тадвох кольорів– червоного,що є виявомлю­бові, радіснихпочуттів, ічорного, якийпередає журбу.Як червона ічор­на ниткау вишитті, такрадість і журбау житті – завждипоруч: «Переплелись,як мамине шиття,Мої сумні ірадісні дороги».Цікаво, що червонийі чорний кольорихарактерніне тільки длягу­цульськоївишивки, алей загалом дляукраїнської.Цю пісню можназіста­влятиз відомою «Піснеюпро рушник»на слова А. Малишка.


Білет18

1.Трагізмжиттєвої доліМиколи Хвильовогота його героїв.

Незвичайнапостать МиколиХвильового(1893-1933) справилазнач­ний впливна розвитокукраїнськоїлітературиі суспільно-політичноїдумки всьогоXX ст.

Післявиходу збірки«Сині етюди»(1923) О. Білецькийназвав М. Хвильового«основоположникомсправжньоїнової українськоїпрози». Новелипрозаїка приваблювалине лише тематично,а й стильовою,мисте­цькоюсамобутністю.

Характернимстилем для 20-хрр. був стильреволюційногоромантиз­му,роман-тикивітаїзму (активногоромантизму).У «Синіх етюдах»вирізня­лисятакі героїко-романтичніновели, як «Кіту чоботях»,«СолонськийЯр». Ранні новеливідбили прийняттяМ. Хвильовимсвоєї неспокійноїсучаснос­тіяк світанкунової щасливоїери. Але цезахопленнябуло недовготрива­лим.

В оповіданні«Кіт у чоботях»письменниктонко підмітивбюрократи­заціюпартії вже вперші роки повійні, обмеженістьпартійців, їхнебажаннявчитися, розвиватися:«Товариш Жучокдочитала –прочитала «Чтотакое коммунизм»(без автора) ітільки». Ужетут зазвучалиноти сатири.Пись­менникбув надто прозірливимі чесним, щобзакривати очіна драматичнуневідповідністьміж ідеаломі його реальнимвтіленням.Звідси проблемарозбіжностіміж мрією ідійсністю сталанайголовнішогов усіх йогоподальшихтворах. Середпоетичнихсимволів М.Хвильовогоодне з чільнихмісць за­ймаєобраз «загірньоїкомуни», якиймає мало спільногоз народжуваним«новим світом»,тобто радянськоюдійсністю.

Відмоваписьміенникавід традиційногоописовогореалізму увібралавідмову відпослідовноговикладу подій,намагання черезчасові зміщення,непослідов-ностідосягти посиленняемоційнихефектів. Збіркаоповідань«Осінь», повість«Санаторназона» (1924) і особливогромадянськаактив­ністьзробили М.Хвильо-вогоцентральноюпостаттю улітературномупро­цесі 20-х рр.Одним із найкращихтворів М. Хвильовогоє оповідання«Я (Романтика)».М. Жулинськийписав: «Небагатоє в світовійлітературіта­ких творівтрагічногозвучання, вяких були бвідтворенідраматичнероз­двоєнняреальностіта ідеалів,внутрішнійконфліктреволюціонера,який потрапляєу «витворенуреволюційнимиідеями пастку».

ТвірприсвяченооповіданнюМ. Коцюбинського«Цвіт яблуні»і напи­санов імпресіоністичнійманері. У вступіліричний геройговорить просвої дві великілюбові: «Загірнякомуна», вимріяна,до якої ще йтиі йти, воюва­ти,лити кров чисельнихжертв – це першалюбов. Другалюбов – «воісти­нумоя мати», «прообразтієї надзвичайноїМарії, що стоїтьна гранях неві­домихвіків». Мати,яка всім серцемлюбить свогоєдиного, бунтівливогосина, відчуває:«Надходитьгроза!» Різкимдисонансомдо вступу змальованікриваві судилища,де вершить«справедливість»герой новели.Ліричний ге­ройвважає себе«чекістом ілюди-ною». Осьперед ним чоловікі жінка. «Мужчинавпав на колінаі просить милості.Я з силою штовхнувйого но­гою– і він розкинувсягорілиць... Женщинасказала глухоі мертво: – Слухайте,я мати трьохдітей!.. Я: – Розстрілять».Комунари, чекістибезупинноп'ють, а ліричнийгерой ходитьдо ма­тері, щобвідчути себе«людиною». Йоготерзають страхи:«...Шість на моїйсовісті? Ні, ценеправда. Шістьсотень, шістьтисяч, шістьмільйонів –тьма на моїйсовісті». Наставмомент, колиу непримиреннійсуперечностізітк­нулисянайсвятішідля героя почуття:синжська любові революційнийобов'язок. Вінстає гвинтикомі заручникоммогутньоїсистеми. Нездатномуна бунт героєвізалишаєтьсявиконати волюсистеми: він,«охопленийпожа­ром якоїсьнеможливоїрадості, закинувруку на шиюсвоєї матерій притис­нувїї голову досвоїх грудей.Потім підвівмаузера й нажавспуск на скро­ню».Абстрактномуідолу «загірньоїкомуни» принесенонайбільшужертву і в йогоім'я скоєнонайбільшийзлочин–матеревбивство.

У 1925 р. М.Хвильовий разомз однодумцямистворює літературнуорганізаціюВАПЛІТЕ (Вільнаакадеміяпролетарськоїлітератури).Тоді ж вінзапочаткувавлітературнудискусію, якавід питанняпро якістьтворів художньоїлітературиперейшла наідеологічнізасади. Вінзакликавпись­менниківповернутисядо українськихнаціональнихджерел, орієнтуватисяпа «психологічнуЄвропу». Звідсизнамените гаслоМ. Хвильового–«Геть від Москви!».«У Європу мипоїдемо вчитись,– писав письменник,– але із затаєноюдумкою – закілька роківгоріти надзвичайнимсвітлом». Отже,новітня українськалітератураяе може орієнтуватисялише на російську,бо не позбудетьсярабськогонаслідування.

Алехмари однієїіз найстрашнішихтрагедій XX ст.вже збиралисянад Україною.Для М. Хвильовогонаступала порагірких розчарувань.Він прозірливовгадує, що голодв Україні свідомоорганізований.Письменникболісно переживаєті численнікомпроміси,на які йшов,щоб не порватиз більшовицькоюпартією. М.Хвильовий, якзазначав М.Жулинський,«не бачив виходуз цієї ідеологічноїпастки, в якувін, комуніст,потрапив, натх­неннодовірившисьідеалам Революції».13 травня 1933 р., зібравшидрузів, письменникзастрелився.Трагедія йогополя-гала утому, що він«свято віриву можливістьрідкісногошлюбу» (І. Драч),тобто вільноїУкраїни іленінсь­когокомунізму.

2.Поетичневираженняглибокої любовідо рідної мовив поезії ДмитраПавличка. Прочитативірш напам'ять.

Ріднеслово, моварідного народу– це одна ізнаскрізнихтем у твор­чостіДмитра Павличка.У часи, колисфера використанняукраїнськоїмови була звужена,мова принижена.Д. Павличконаписав сонет«О рідне слово,що без тебе я?»(1956), який увійшовдо «Київськихсонетів».

Першийрядок – це сповненеглибокої дякиі поваги риторичнезапитан­ня.

Осьхто є ті, щовідцуралисярідної мови..Удругій строфіпоет дає яс­кравесмислове визначення,чим є ріднамова для кожноїнормальноїлюди­ни, показує,скільки силий снаги таїтьвона у собі.

Узбірці «Правдакличе» Д. Павличкопорушує гострідля українськоїнації проблемимови, історії,мистецтва. Так,у вірші «Тизрікся мовирід­ної...» поеткартає земляка-українця,який занедбавполе рідногослова, ста­вшибезбатченком,перевертнем.

Тематичноз цим віршемспоріднений«Лист до одногознайомого всправах філологічних»,в якому такожйдеться проледаря-негідника,що «рідне полена пропаще вбудяччі кинув,що рідне словов собі згасив,не­наче ватру».

Ріднамова – одна ізнайбільш хвилюючихтем у віршахД. Павличкаостанніх років.У циклі «Віршіз Монголії»вирізняєтьсяпоезія «Міжгора­ми в долинах– білі юрти»,адресованаземлякам. Поетвіднаходитьособ­ливіепітети, щобповідати, яклюблять і шануютьмонголи «дзвонковиту,пісенну мовупрадідну свою».Коли б сам Богзапропонувавцим дітям гір«півсвіту...Європу й Азію»в обмін на ріднумову, то вонибез роздуміввід­повілиб: «Схаменися,Боже, не требанам ні Азій, ніЄвроп!» Ця невеликанація добрерозуміє справжнілюдські цінностілюдськогоіснування.

КолисьукраїнцівШевченко назвав«моголами»,тому що вонине пам'ятали,хто вони насправді.Та далекоукраїнцям-«моголам»до цих людей,що так цінуютьсвоє слово,пісню, прадавнійдух своєї нації.Шевченківськаглумлива нотазвучить у словахПавличка, коливін ганьбитьсвоїх співвітчиз­ників,що спромоглисьпозбутисяколишніх скарбів– і матеріальних,і духо­вних.Ці рядки продиктованінажким почутгямсорому і зневагидо тих своїхземляків, котріповодять себеяк «хохли»,«малороси»,«полуукраінци».Страшно і соромноконстатувати,що таких українців,які зреклисярідної мови,в Україні –більше п'ятимільйонів. Це– наслідокпередусімїхньої низькоїкультури, бракнаціональноїсвідомості,патріотичноїгордості са­михукраїнців, атакож політикитотальноїрусифікації,що проводиласьв Україні протягомстоліть.


організаціюВАПЛІТЕ (Вільнаакадеміяпролетарськоїлітератури).Тоді ж вінзапочаткувавлітературнудискусію, якавід питанняпро якістьтворів художньоїлітературиперейшла наідеологічнізасади. Вінзакликавпись­менниківповернутисядо українськихнаціональнихджерел, орієнтуватисяпа «психологічнуЄвропу». Звідсизнамените гаслоМ. Хвильового–«Геть від Москви!».«У Європу мипоїдемо вчитись,– писав письменник,– але із затаєноюдумкою – закілька роківгоріти надзвичайнимсвітлом». Отже,новітня українськалітератураяе може орієнтуватисялише на російську,бо не позбудетьсярабськогонаслідування.

Алехмари однієїіз найстрашнішихтрагедій XX ст.вже збиралисянад Україною.Для М. Хвильовогонаступала порагірких розчарувань.Він прозірливовгадує, що голодв Україні свідомоорганізований.Письменникболісно переживаєті численнікомпроміси,на які йшов,щоб не порватиз більшовицькоюпартією. М.Хвильовий, якзазначав М.Жулинський,«не бачив виходуз цієї ідеологічноїпастки, в якувін, комуніст,потрапив, натх­неннодовірившисьідеалам Революції».13 травня 1933 р., зібравшидрузів, письменникзастрелився.Трагедія йогополя-гала утому, що він«свято віриву можливістьрідкісногошлюбу» (І. Драч),тобто вільноїУкраїни іленінсь­когокомунізму.

2.Поетичневираженняглибокої любовідо рідної мовив поезії ДмитраПавличка. Прочитативірш напам'ять.

Ріднеслово, моварідного народу– це одна ізнаскрізнихтем у твор­чостіДмитра Павличка.У часи, колисфера використанняукраїнськоїмови була звужена,мова принижена.Д. Павличконаписав сонет«О рідне слово,що без тебе я?»(1956), який увійшовдо «Київськихсонетів».

Першийрядок – це сповненеглибокої дякиі поваги риторичнезапитан­ня.

Ось хтоє ті, що відцуралисярідної мови..Удругій строфіпоет дає яс­кравесмислове визначення,чим є ріднамова для кожноїнормальноїлюди­ни, показує,скільки силий снаги таїтьвона у собі.

У збірці«Правда кличе»Д. Павличкопорушує гострідля українськоїнації проблемимови, історії,мистецтва. Так,у вірші «Тизрікся мовирід­ної...» поеткартає земляка-українця,який занедбавполе рідногослова, ста­вшибезбатченком,перевертнем.

Тематичноз цим віршемспоріднений«Лист до одногознайомого всправах філологічних»,в якому такожйдеться проледаря-негідника,що «рідне полена пропаще вбудяччі кинув,що рідне словов собі згасив,не­наче ватру».

Ріднамова – одна ізнайбільш хвилюючихтем у віршахД. Павличкаостанніх років.У циклі «Віршіз Монголії»вирізняєтьсяпоезія «Міжгора­ми в долинах– білі юрти»,адресованаземлякам. Поетвіднаходитьособ­ливіепітети, щобповідати, яклюблять і шануютьмонголи «дзвонковиту,пісенну мовупрадідну свою».Коли б сам Богзапропонувавцим дітям гір«півсвіту...Європу й Азію»в обмін на ріднумову, то вонибез роздуміввід­повілиб: «Схаменися,Боже, не требанам ні Азій, ніЄвроп!» Ця невеликанація добрерозуміє справжнілюдські цінностілюдськогоіснування.

КолисьукраїнцівШевченко назвав«моголами»,тому що вонине пам'ятали,хто вони насправді.Та далекоукраїнцям-«моголам»до цих людей,що так цінуютьсвоє слово,пісню, прадавнійдух своєї нації.Шевченківськаглумлива нотазвучить у словахПавличка, коливін ганьбитьсвоїх співвітчиз­ників,що спромоглисьпозбутисяколишніх скарбів– і матеріальних,і духо­вних.Ці рядки продиктованінажким почутгямсорому і зневагидо тих своїхземляків, котріповодять себеяк «хохли»,«малороси»,«полуукраінци».Страшно і соромноконстатувати,що таких українців,які зреклисярідної мови,в Україні –більше п'ятимільйонів. Це– наслідокпередусімїхньої низькоїкультури, бракнаціональноїсвідомості,патріотичноїгордості са­михукраїнців, атакож політикитотальноїрусифікації,що проводиласьв Україні протягомстоліть.


Білет19

1.Поетичневідтворенняісторії України,любові до рідноїземлі в по­езіїМаксима Рильського«Слово прорідну матір».

У рокидругої світовоївійни на першемісце у художнійсвідомостіМаксима Рильськоговийшла пекучатривога за долюУкраїни, рідногона­роду. Написанав цей час йогонатхненнапатріотиказалишитьсявзірцем високоїгромадянськоїгідності українськогослова в критичнудобу історії.

Непідробноюпристрастюі болем пронизаналіро-епічнапоема «Сло­вопро рідну матір»,яку він прочитав29 листопада1941 р. на радіомітингув Уфі, що транслювавсярадіостанцієюімені ТарасаШевченка натериторіюокупованоїУкраїни. Поетз любов'ю відтвориву поемі образУкраїни – їїгероїчну історію,невмирущукультуру, чарівнуприроду. ЗемляТараса Ше­вченка–такназвав М. РильськийУкраїну. З далекогобашкирськогоміста він шлеблагословенняїї першоджерелам.

Поетзвертаєтьсядо національноїсвідомостіукраїнців, яків боротьбі засвою землюможуть і мусятьобпертися навільнолюбнітрадиції століть,на вікопомніімена видатнихдіячів національноїкультури, щосимволізуютьсилу, неподолан-ність,безсмертянації. Рильськийприкликає зглибин сторічнайбільшісвятині українства– народну пісню,«печаль і радістьнашу»: «мандрівникаСковороду зприпорошілимисаквами»; «ЕнсЇди»владний сміх»;«гарячу думуКобзаря»; «струниЛисенка живії»;золоту зорюслави «кругЗаньковецькоїМарії»; згадуєкозацькі походи,«іржання конейбойо­вих». Упоемі звучатьрозгорнутіриторичнізапитання: «Хтоможе випитиДніпро, Хтовластен виплескатиморе,

Хто нашезлото-сереброПлугами кривдипереоре, Хтосерця чистогодобро

Злобоючорною поборе?»

Ніяказловорожа силане подолаєнароду, у якогогероїчне іславне минуле–такий ідейнийпафос твору.

У поемі«Слово прорідну матір»відчутний вплив«Слова о полкуІго­ревім».Поет органічновплітає у мовупоеми деякімотиви та образнізворо­ти здавнь-оруськоїпоеми (наприклад:«Лисиці брешутьна щити»). У творіспостерігаємопоетичні деталіз українськихфольклорнихджерел («Чипра­вду кривдіподола-ти?»).Патетичногозвучання поетдосягає підборомлек­сики (благословен),короткимиформами прикметників(славен, зелен),тав­тологічнимивисловами(рута-м'ята,злото-серебро).Поет і сам творитьнеологізми(громовозвукіслова). Загаломуся поема «Словопро рідну ма­тір»– це слова винятковоїпоетичноїніжності ймісткості:кожне випромі­нюєцілі пучкидорогих кожномуукраїнцевіасоціацій.

Поетусвідомлював,що висока українськапатріотикаможе поверну­тисядля нього новимирепресіями.Тому останністрофи у дусічасу просла­вляютьдружбу народіві керівну рольпартії. Однаккомуністичніідеологи немогли пробачитипоетові, щомати-Батьківішінадля нього – цеУкраїна, а неРадянськийСоюз. Тому у40-х роках за поему«Слово прорідну матір»М. Рильськиймав чималонеприємностей.

2.Взаєминиміж батькамиі дітьми у п'єсі«Дикий Ангел»Олексія Коломійця.

П'єса«Дикий Ангел»(«Повість просім'ю») пронизанаідеєю утвер­дженнявисоких моральнихпринципів,створенняжиттєстійкоїсім'ї як най­головнішоїпідвалини нашоїдержави. «ДикимАнгелом» назвавдраматургголовного герояп'єси. І справді,старий робітникПлатон Ангелза деякимимірками – людинадивна. Своїхдорослих ужедітей тримаєпід суворимба­тьківськимконтролем. Колиж молодший син– студент Павло– несподі­ванопривів до хатимолоденькудружину, неодержавшибатьківськогобла­гословенняна одруження,Платон мовчкисклав йогочемодан і рішучевиставив задвері.

Зазовнішньоюскупістю ідомашньоготиранією головногогероя про­глядаєвисока вимогливістьдо себе і своїхдітей. Вишамета ПлатонаАнгела – «житияк слід». Цеозначає насампереднавести ладу «своїй державі»,тобто сім'ї.Своїх дітейАнгел виховаву дусі любовідо праці, вонирозуміютьроботу як доконечнунеобхідність,як пе­редумовуїхнього пристойногобуття на землі,як посильнийвнесок у духо­внийі матеріальнийрозвиток суспільства.Діти не відкидаютьтої традиції,яку батькоутвердив уродині: вонивіддають свійзаробіток замісяць бать­кові,який ретельновсе занотовуєдо записника,Платон Микитовичне при­власнюєзаробіткудітей, він тількирозумно регулюєвитрати: «Тутжив, тут одягався,харчувався– і гроші докупи.Всі на однихправах». Батькотакож стимулюєпідробітокдітей – на всілякінепередбаченівитрати. Це їхдис­циплінує,спонукає дораціональногорозподілукоштів, даєможливістьста­більно,нормально жити.Коли б хто здітей сфальшивив,він одразу бтако­го з домувигнав. Длядітей сталинепорушнимзаконом слова:«У всьому, умалому й великому,єдиний порадникправда!» Правдау словах і діяхПлатона Микитовичаасоціюєтьсяз виявом найвищогоблагородства,добродій­ства.

ДружинаПлатона МикитовичаУляна діє заодноз чоловікому вихо­ваннідітей, хоча впринциповихпитаннях горубере його думка.

Батькованаука не пішланамарне старшомусинові Петрові.Він такий жечесний, дбайливий,працьовитий.Незважаючина те, що Петроуже ви­бивсяу високе начальство,він переконуєтьсяу батьковійправоті. КолиПлатон Микито-вичдовідався, щоПетро готовийпогодитисяна споруджен­няжитловогобудинку в екологічноневдаломумісці, йогонеприємновра­зила подібністьсина до тимчасовихправителів,що нагадуютьперекотипо­ле.Батько домігся,щоб Петро обійнявіншу посаду–рядового інженера:

«Кожногомушу бачитиі за кожнимнаглядати.Споконвіківтак веленоба­тькам!».

УПлатона Ангелачетверо дітей,і він усіх допуття довів,усіх навчивпо-людськомучесно жити.Тому він маєповне правокинути у вічіКрячко­ві, синякого ставпокручем, суворі,безжальніслова: «Злодійтвій син... Непрацює, а їсть– значить злодій!Не заробив, атринькає –злодій».

Чеснимиі поряднимилюдьми постаютьу п'єсі дітиПлатона і УляниАнгелів: працьовита,гостра на язикТаня, наймолодшийу родині Павлик,Фе­дір, що працюєна заводі. Усесвоє великотруднежиття ПлатонАнгел щоденнодбав, щоб виховатиїх такими, якимиїх сприймаєчитач і глядачп'єси. І він цьогодомігся завдякисвоїм переконаннямгосподаря іпатріота рідноїземлі, великійвідпові-дальностігромадянина,обов'язкамчоловіка ібатька.


2.Взаєминиміж батькамиі дітьми у п'єсі«Дикий Ангел»Олексія Коломійця.

П'єса«Дикий Ангел»(«Повість просім'ю») пронизанаідеєю утвер­дженнявисоких моральнихпринципів,створенняжиттєстійкоїсім'ї як най­головнішоїпідвалини нашоїдержави. «ДикимАнгелом» назвавдраматургголовного герояп'єси. І справді,старий робітникПлатон Ангелза деякимимірками – людинадивна. Своїхдорослих ужедітей тримаєпід суворимба­тьківськимконтролем. Колиж молодший син– студент Павло– несподі­ванопривів до хатимолоденькудружину, неодержавшибатьківськогобла­гословенняна одруження,Платон мовчкисклав йогочемодан і рішучевиставив задвері.

За зовнішньоюскупістю ідомашньоготиранією головногогероя про­глядаєвисока вимогливістьдо себе і своїхдітей. Вишамета ПлатонаАнгела – «житияк слід». Цеозначає насампереднавести ладу «своїй державі»,тобто сім'ї.Своїх дітейАнгел виховаву дусі любовідо праці, вонирозуміютьроботу як доконечнунеобхідність,як пе­редумовуїхнього пристойногобуття на землі,як посильнийвнесок у духо­внийі матеріальнийрозвиток суспільства.Діти не відкидаютьтої традиції,яку батькоутвердив уродині: вонивіддають свійзаробіток замісяць бать­кові,який ретельновсе занотовуєдо записника,Платон Микитовичне при­власнюєзаробіткудітей, він тількирозумно регулюєвитрати: «Тутжив, тут одягався,харчувався– і гроші докупи.Всі на однихправах». Батькотакож стимулюєпідробітокдітей – на всілякінепередбаченівитрати. Це їхдис­циплінує,спонукає дораціональногорозподілукоштів, даєможливістьста­більно,нормально жити.Коли б хто здітей сфальшивив,він одразу бтако­го з домувигнав. Длядітей сталинепорушнимзаконом слова:«У всьому, умалому й великому,єдиний порадникправда!» Правдау словах і діяхПлатона Микитовичаасоціюєтьсяз виявом найвищогоблагородства,добродій­ства.

ДружинаПлатона МикитовичаУляна діє заодноз чоловікому вихо­ваннідітей, хоча впринциповихпитаннях горубере його думка.

Батькованаука не пішланамарне старшомусинові Петрові.Він такий жечесний, дбайливий,працьовитий.Незважаючина те, що Петроуже ви­бивсяу високе начальство,він переконуєтьсяу батьковійправоті. КолиПлатон Микито-вичдовідався, щоПетро готовийпогодитисяна споруджен­няжитловогобудинку в екологічноневдаломумісці, йогонеприємновра­зила подібністьсина до тимчасовихправителів,що нагадуютьперекотипо­ле.Батько домігся,щоб Петро обійнявіншу посаду–рядового інженера:

«Кожногомушу бачитиі за кожнимнаглядати.Споконвіківтак веленоба­тькам!».

У ПлатонаАнгела четверодітей, і вінусіх до путтядовів, усіхнавчив по-людськомучесно жити.Тому він маєповне правокинути у вічіКрячко­ві, синякого ставпокручем, суворі,безжальніслова: «Злодійтвій син... Непрацює, а їсть– значить злодій!Не заробив, атринькає –злодій».

Чеснимиі поряднимилюдьми постаютьу п'єсі дітиПлатона і УляниАнгелів: працьовита,гостра на язикТаня, наймолодшийу родині Павлик,Фе­дір, що працюєна заводі. Усесвоє великотруднежиття ПлатонАнгел щоденнодбав, щоб виховатиїх такими, якимиїх сприймаєчитач і глядачп'єси. І він цьогодомігся завдякисвоїм переконаннямгосподаря іпатріота рідноїземлі, великійвідпові-дальностігромадянина,обов'язкамчоловіка ібатька.


Білет2

1.Трагедіяособистостів романі «Хібаревуть еопи,як ясла повні?»Панаса Мирного.

ТрагедіюособистостіПанас Мирнийвідбив уже вназві – привидан­ні 1903 р,в Україні твірбув названий«Пропаща сила».У романі, завизна­ченнямІ. Франка, «змальованомайже столітнюісторію українськогосела», розкритотогочаснудійсність вусіх її складностяхі суперечностях.В але­горичнійназві «Хібаревуть воли.як ясла повні?"звучала головнаідея: воли –символічнийобраз уярмленогоселянства –не ревли б, якбибуло що їс­тий пити.

Трагедіюособистостінайповнішевідтвореноу долі Чіпки,Грицька, Максима,Мотрі. Іншіперсонажі–Галя, Христя,баба Оришка–сприя­ютьрельєфнішомувідтіненнюголовних характерів.Треті – Лушня,Мат­ня, Пацюк,Порох. Чижик,Явдоха, генеральша,Кряжов, панПольський, хочаі є епізодичними,дали змогуавторові передатисутність тогочаснихсуспільнихтенденцій тапсихологічноувиразнитипричини трагедіїособис­тості.

Складнакомпозиціяроману, якуакадемік ОлександрБілецькийна­звав «будинкомз багатьмаприбудовамиі надбудовами»,підпорядкованаметі якнайширшепоказати соціальніумови життяселянства імотивуватиповедінкугероїв, розкрити,що ж саме штовхалоселян на слизькудорогу, калічилоїх душі, нівечиломораль, тобтоспричинилотрагедію.

Уцентрі романуобраз Чіпки– невтомногошукача правди,котрий зійшовна криву стежкуборотьби і став«пропащоюсилою». Синзневаже­ноїселянки. Чіпказростає в злиднях,в умовах недоброзичливостій воро­жості.Ровесникиглузують знього. Колибагатій Бородайза впертістьпро­гнав Чіпкуз роботи, він"поніс у сернігірке почуттяненависті надолю, що поділилалюдей на хазяїнай робіт-ника...».Кожний з етапівжиття Чіпкиви­разно окресленийзавдяки тонкомупсихологічномуаналізу йогоповедінки.Різкі переходивіл сподіваньщасливо житина своєму добрідо гіркихроз­пачливихнастроїв розкриваютьзбентеженудушу героя.Надто вразилакри­вда Чіпку,коли за правопрацювати навласній землічиновник цинічнови­магає хабара.У цей моментЧіпка втративвіру у справедливість.У його серцівже вкотрезакипіла ненависть,на жаль, не лишедо гнобителів,а й до всіх людей.

Звідси– сліпе, стихійнебунтарствозневаженої,обікраденоїлюдини. Роздумуючинад особистоюнедолею, надвсенароднимлихом, Чіпкавсе глибшеусвідомлюєсоціальнікорені пануючоїнесправедливості.Для нього стаєочевидним, щона трудівника«налягли» іпоміщик, піп,шинкар, і «свійбрат-богатир»,що "всім бажаєтьсяпоїздити» нашиї безправногоселяни­на. Підвпливом лихого«товариства»Чіпка опустивсяна саме дножиття. Протедобро в йогонатурі на якийсьчас перемогло.Він соромивсясвого давньогобезпуття «тієїкривої стежки».Пішли розмовипро земство,провиборигласних, і Чіпказакликає громадузахищати своїінтереси. КолиЧі­пку наказомгубернаторабуло виведеноз управи «понеблагонадежности».то ця кривдастала останнімпоштовхом, щозіпхнув правдошукачана стеж­ку сліпоїпомсти. Грабунки,вбивства зводятьнанівець йогопротест. Кровневинних людейстрашним тавромзаплямовуєЧіпку. Із правдошукачавін перетворивсяна кримінальногозлочинця.

Грицько,найближчийприятель дитячихліт Чіпки, обираєінший жит­тєвийшлях. Міряючибосими ногамикурні заробітчанськішляхи, Грицькомріяв про «хатутеплу». Невдачі,бідування,злигодні породилиу хазяйнови­тогопарубка егоїзм,байдужістьдо долі інших,корисливість.Навіть при­ятелюванняз Чіпкою Грицьконамагавсявикористатидля власногозбага­чення.Неприхованезлорад-ствощодо Чіпки,зневага своготовариша – цетак само своєріднатрагедія Грицька.

МаксимҐудзь – це щеодин яскравийтип трагічноїособистості,«пропащоїсили». ДушаМаксима рваласядо енергійногоділа, на широкийпростір. Казармазламала йогонебуденну силу.Максим страждаввід безг­луздоїслужби-муштри.Коли йому потрапиладо рук «граматка»,самотужкиопанував азбукуі навчився поцерковнихкнижках читати.Горілка, доякої Максимзвик, вимагалагрошей, і вінне соромитьсяграбуватилюдей, обби­ратисолдатів. ВсякиминеправдамиМаксим збагачуєтьсяі повертаєтьсяв село черезтридцять роківз грошима та«заслугами».Максимів хутірстає пристановищемграбіжників.Морально зіпсованийсолдатчиною,Максим живеєдиною пристрастю– збагаченням.

Трагедіялюдської особистостічи не найбільшзворушливовідтворенав образі Мотрі.Мотря – одназ найтрагічнішихпостатей вукраїнськійлі­тературі.Із психологічноюпереконливістювмотивованоостанній крокжінки. Вонабула готовавіддати зарадисина все. Та,не витримавшистраш­нихвипробувань,які впали наїї сиву голову,не знісши кривавогорозбій­ництваЧіпки, мативикриває йогозлочин. Такобраз матері-страдниці,її че­сні, справедливірішення і діїнабуваютьсимволічногозвучання: цесама справедливість,саме людськесумління каралиі злочин, і злочинця,ким би він небув. Такий повороту розвиткуобразу цієїтрагічноїособистостіза­свідчуєнеминучістьперемоги добранад злом якоднієї з етичнихзасад на­шогонароду.

2.Відтвореннянастроїв людиничерез образиприроди у збірці«Со­нячнікларнети» ПавлаТичини.

Збірка«Сонячні кларнети»(1918) стала етапноюподією в українськійлітературі.Л. Новиченконазвав її одниміз наймузикальнішихтворінь у сві­товійпоезії.

Світ«Сонячнихкларнетів»сповнений ідзвінких, іпастельнихбарв та звуків.Світлові ізвукові барвитворять світловумузику сонячнихкларнетів, які,за визначеннямодного із дослідниківП. Тичини А.Ніковського,нага­дують«щось подібнедо довгих блискучихтрембіт в рукахянголів... Клар­нети– це сурми світла,космічногоритму, трембіти,зіткані з проміння».

Увірші «Гаїшумлять» відчуваємогармонійнепоєднаннялюдських почуттіві краси природи.Поезія пронизанамолодечою жагоюжиття, щас­ливимисподіван-нями.Чудовий иеизажзмальованийдбайливо підібранимиодна до одноїфарбами. Ліричнийгерой, захопленийкрасою рідноїземлі, щасливийвід єднанняз цим чудовимгармонійнимсвітом, що сповнениймелодій, кольорів,благодатнихпочуттів. Упершій строфіавтор використо­вуєпаралелізмі синонімічнутавтологію,характернідля цієї поезії.

Звичайнийкраєвид підпером митцяпостає дивовижнопрекрасноюкартиною, щонаповненаказково-чарівнимимелодіями.Мелодійністьдося­гаєтьсяза допомогоювідповідноїритміки, повторів,асонансів,алітерацій.

Упоезії «Арфами,арфами...» усимволічномуобразі дівчини-веснизакладенеоптимістичнепередчуттявипробуваньі тривог, якіпостанутьпе­ред українськоюнацією. Вонинакладаютьсяна пласт особистихочікуваньліричногогероя. Поезіяпрочитуєтьсяяк багатограннеі святковесприйнят­тяособистої весниі весни нації.Їхньої молодості,буяння сил,надії, триво­ги,сподіваннязлету, перемоги.

Вжеу «Сонячнихкларнетах»спостерігаємославнозвіснінеологізмиП. Тичи-ни: самодзвонніарфи, ніжнотоннідуми.

Упоезії «Арфами,арфами...», кріммузичних образів,створено розкі­шнийзоровий образ-символмолодої весни.За вишуканимитропами (мета­форичнимиепітетами,порівняннями)постає персоніфікованийобраз прек­расноїдівчини, до нігякої схиляютьсяі квіти, і прозорідощі, і громи,і веселки. Кожнапоезія Тичинизі збірки «Сонячнікларнети» –це розгорну­таметафора, якатонко передаємелодію словаі трепет душі.

Збірка«Сонячні кларнети»завершуваласяневеликоюпоемою «Золо­тийгомін», яка єгімном весняномусонцю, повносиллюбуття. Передчуттяомріяної волі,віра в національнеі соціальневизволеннязнаходятьвідгук у природі,яка відповідаєліричномугероєві «золотимгомоном».

Такоюрадісно збудженою,очікуючою,напруженоювходила у XX століттяукраїнськанація. Душа П.Тичини висловилаце очікуванняра­дості знадзвичайноюсилою. Національнийоптимізм початкустоліття соднією Ізвизначальнихрис поезійзбірки «Сонячнікларнети», якіроблять їїрідкіснимявищем мистецтва.Требапідкреслити,що до прийомівтого високогомистецькогостилю, якийстав визначальниму збірці «Сонячнікларнети», поетзвернувся ужена початкусвого творчогошляху.

Уприроді, котрусприймав яквеличний храм,сонцесяйнийсобор і до якоїставився зобожнюваннямта поклонінням,вбачав юнийпоет джерелажиття і любові.Захопленняповнотою життявисловленев образах ізвучан­ні поезії«Ви знаєте, яклипа шелестить...».Шелест липи,сон старихгаїв, місячнівесняні ночі– символи молодогочуття, що купаєтьсяу безкраї Всесвіту.Вірш характеризуєтьсявинятковоюмузичністю,замилуваннямзвучання українськогослова. У ньому–прекрасначуттєва картинаукраїн­ськоїночі.


зіпсованийсолдатчиною,Максим живеєдиною пристрастю– збагаченням.

Трагедіялюдської особистостічи не найбільшзворушливовідтворенав образі Мотрі.Мотря – одназ найтрагічнішихпостатей вукраїнськійлі­тературі.Із психологічноюпереконливістювмотивованоостанній крокжінки. Вонабула готовавіддати зарадисина все. Та,не витримавшистраш­нихвипробувань,які впали наїї сиву голову,не знісши кривавогорозбій­ництваЧіпки, мативикриває йогозлочин. Такобраз матері-страдниці,її че­сні, справедливірішення і діїнабуваютьсимволічногозвучання: цесама справедливість,саме людськесумління каралиі злочин, і злочинця,ким би він небув. Такий повороту розвиткуобразу цієїтрагічноїособистостіза­свідчуєнеминучістьперемоги добранад злом якоднієї з етичнихзасад на­шогонароду.

2.Відтвореннянастроїв людиничерез образиприроди у збірці«Со­нячнікларнети» ПавлаТичини.

Збірка«Сонячні кларнети»(1918) стала етапноюподією в українськійлітературі.Л. Новиченконазвав її одниміз наймузикальнішихтворінь у сві­товійпоезії.

Світ«Сонячнихкларнетів»сповнений ідзвінких, іпастельнихбарв та звуків.Світлові ізвукові барвитворять світловумузику сонячнихкларнетів, які,за визначеннямодного із дослідниківП. Тичини А.Ніковського,нага­дують«щось подібнедо довгих блискучихтрембіт в рукахянголів... Клар­нети– це сурми світла,космічногоритму, трембіти,зіткані з проміння».

Увірші «Гаїшумлять» відчуваємогармонійнепоєднаннялюдських почуттіві краси природи.Поезія пронизанамолодечою жагоюжиття, щас­ливимисподіван-нями.Чудовий иеизажзмальованийдбайливо підібранимиодна до одноїфарбами. Ліричнийгерой, захопленийкрасою рідноїземлі, щасливийвід єднанняз цим чудовимгармонійнимсвітом, що сповнениймелодій, кольорів,благодатнихпочуттів. Упершій строфіавтор використо­вуєпаралелізмі синонімічнутавтологію,характернідля цієї поезії.

Звичайнийкраєвид підпером митцяпостає дивовижнопрекрасноюкартиною, щонаповненаказково-чарівнимимелодіями.Мелодійністьдося­гаєтьсяза допомогоювідповідноїритміки, повторів,асонансів,алітерацій.

Упоезії «Арфами,арфами...» усимволічномуобразі дівчини-веснизакладенеоптимістичнепередчуттявипробуваньі тривог, якіпостанутьпе­ред українськоюнацією. Вонинакладаютьсяна пласт особистихочікуваньліричногогероя. Поезіяпрочитуєтьсяяк багатограннеі святковесприйнят­тяособистої весниі весни нації.Їхньої молодості,буяння сил,надії, триво­ги,сподіваннязлету, перемоги.

Вжеу «Сонячнихкларнетах»спостерігаємославнозвіснінеологізмиП. Тичи-ни: самодзвонніарфи, ніжнотоннідуми.

Упоезії «Арфами,арфами...», кріммузичних образів,створено розкі­шнийзоровий образ-символмолодої весни.За вишуканимитропами (мета­форичнимиепітетами,порівняннями)постає персоніфікованийобраз прек­расноїдівчини, до нігякої схиляютьсяі квіти, і прозорідощі, і громи,і веселки. Кожнапоезія Тичинизі збірки «Сонячнікларнети» –це розгорну­таметафора, якатонко передаємелодію словаі трепет душі.

Збірка«Сонячні кларнети»завершуваласяневеликоюпоемою «Золо­тийгомін», яка єгімном весняномусонцю, повносиллюбуття. Передчуттяомріяної волі,віра в національнеі соціальневизволеннязнаходятьвідгук у природі,яка відповідаєліричномугероєві «золотимгомоном».

Такоюрадісно збудженою,очікуючою,напруженоювходила у XX століттяукраїнськанація. Душа П.Тичини висловилаце очікуванняра­дості знадзвичайноюсилою. Національнийоптимізм початкустоліття соднією Ізвизначальнихрис поезійзбірки «Сонячнікларнети», якіроблять їїрідкіснимявищем мистецтва.Требапідкреслити,що до прийомівтого високогомистецькогостилю, якийстав визначальниму збірці «Сонячнікларнети», поетзвернувся ужена початкусвого творчогошляху.

У природі,котру сприймавяк величнийхрам, сонцесяйнийсобор і до якоїставився зобожнюваннямта поклонінням,вбачав юнийпоет джерелажиття і любові.Захопленняповнотою життявисловленев образах ізвучан­ні поезії«Ви знаєте, яклипа шелестить...».Шелест липи,сон старихгаїв, місячнівесняні ночі– символи молодогочуття, що купаєтьсяу безкраї Всесвіту.Вірш характеризуєтьсявинятковоюмузичністю,замилуваннямзвучання українськогослова. У ньому–прекрасначуттєва картинаукраїн­ськоїночі.


Білет20

1.Глибокийліризм поезіїОлександраОлеся.

ТворчістьОлександраОлеся – автора11 збірок витонченоїлірики – тривалийчас була недоступноючитачам України.Його ім'я булопопуляр­нимлише в українськійдіаспорі.

Характервсієї поетичноїспадщини митця(його ліричнихтворів і по­езійгромадянськогозвучання, пов'язанихз революцією1905 року, її пораз­коюта еміграцієюпоета) визначаєжурба і радість,які завждийдуть поруч,змагаючись,хто кого переважить(«Зжурбою радістьобнялася»).

Радістьі журба проходятьі через віршіпізнішогоперіоду творчості– «Моїй матері»,«О принесітьяк не надію»та ін.

Одниміз кращих ліричнихтворів О. Олесяє його вірш«Чари ночі»(«Сміються,плачуть солов'ї...»).У ньому влучнопередано піднесенний,ма­жорний настрійліричногогероя, якийперебуває піднпливом почуттяко­хання. Тутвсе складає«хвалу життю».Одухотворенаприрода перебуваєу гармонії допочуттів ліричногогероя: «Поглянь,уся земля тремтитьВ палких обіймахночі, Лист квітцірвійно шелестить,Траві струмокворкоче. Твірпронизує закликпоета оцінитижиття «летючумить».

Ліричністьпоезії «Чариночі» посилюєтьсявлучними метафорами(«тут ллютьсяпахощі густі,там гнугьсяверби п'яні»,«сміються,плачуть солов'їі б'ють піснямиа груди», «...усяземля тремтитьв палких обіймахночі»);персоніфікова-нимобразом весни,яка завжди буласимволом молодості,краси, оновлення(«весна іденазустріч нам»,«весна бенкетсправляє»).

Завдякиглибокій поетичності,мелодійностіпоезія «Чариночі» сталаулюбленоюпіснею українців.Вона виконуваласяв народі і втой час, колипоезія О. Олесябула недоступною.Важливим штрихомїї музичноїінтер­претаціїна сьогодніє своєрідневиконання НіноюМатвієнко.

Звуковаінструментовкатворів О. Олесячарує і в іншіїхвіршах. Йогомистецтвозвукопису можнапорівняти ізтворчістю П.Тичини, особливоз творами із«Сонячнихкларнетів».Яскравим прикладомцього є поезія«В небі жайворонкив'ються» ізциклу «Щороку»,в якій переданоприхід вес­ни,коли «виглядаютьполохливо першіпроліски зземлі». Проприхід весни«дзвоном радіснихпісень» невтомнорозповідаютьжайворонки.Добір дзвінкихприго-лоснихта лексем(«співають»,«заливаються»,«сміються»,«дзвонять»)викликаютьмузичні асоціації.Тому до поезіїО. Олеся дужеча­сто зверталисякомпозитори.Понад 30 музикантівздійснювалиобробку йо­гопоезій. Середних М. Лисенко.К. Стеценко, С,Людкевич, Я.Степовий. Натексти поезійО. Олеся пишепісні відомасьогодні МаріяБурмака. Попу­лярноюпіснею у їївиконанні є«Ой, не квітни,весно!».

Поезія«Айстри» написанау 1905 році. Вонас своєріднимвідгуком поетана революційніподії. Алегоричнийобраз айстр,що розцвілив саду опівночі(ніч – символсуспільноголаду), невіддільнийу поезії відмрії про сонце,«вічну весну»,«рожевий ранок».Коли ж сподіваннявиявилися марними, бо «вколо– тюрма...», айстри«схилилисьі вмерли». Заради«сонця, неба,простору, волі»для інших гинелебідь в однойменномувірші.

Надумку С. Єфренова,у своїй ліриціО. Олесь «наочнопоказав, щогромадянськімотиви анітрохине зв'язуютькрил і не заважаютьсправжньомупоетові».

Ухудожнє вирішеннятрадиційноїдля українськоїлітературитеми про рольпоета і поезіїв суспільствіО. Олесь вніссвій вагомийвнесок вір­шами«Рідне словов рідній школі»,«О слово рідне!Орле скутий»,«О прав­да! Мійнарод смішнийбезкрає...». Цітвори засвідчують,що поет глибокоперейнятийдолею свогонароду. Збереженнянаціональноїсамобутностіна­роду вінвважав своїмобов'язком.

Турботапоета про долюрідного слова,«чужинцямкинутого насміх», особливогостро поставленау поезії «Ослово рідне!Орле скутий!»Як і в багатьохінших випадках,громадянськийпафос віршатут поєднаноз гли­бокоюзадушевністю,ліричністю.Вже у другійстрофі значеннярідної мовиу духовномужитті людинита її величасоціюєтьсяз розкішшюприроди, якуО. Олесь завждивмів змалюватинайкращимибарвами.

Особливоюліричністю,ніжністю сповненівірші О. Олесядля дітей. Поезія«Сон» – це казка,яку переживаєдівчинка. Увіснівона потрапляєв ліс і зачудо-ванимиочима спостерігає«шалений танок»– кружляннямушок, цвітметеликів утравах, знайомитьсязі звірятами(поваж'ним борсу­ком,ведмедем «рудимта волохатим»,вовком-сірком).Під звуки кобзипа­вука всете товариствопочинає забавлятисятак, що й поважнідерева не втерпіли.Вони повисмикувалиіз землі своїноги і «ну садитигопака». Тре­мтливепрощання ізлісовими друзямиперериваєматуся словами:«Вставай, вжесонечко зійшло».

Умінняпоета створитинастрій (у творахдля дітей вінпоєднаний ізглибоким розуміннямдитячої психології),одухотворення(олюднення)природи, викорис-таннянароднопоетичнихзасобів: символів,епітетів, порі­внянь– забезпечуютьглибокий ліризмтворів О. Олеся.

2.Типовістьподій і персонажіву творі «Суд»Юрія Мумкеїпика.

Ю.Мушкетик –автор широковідомихпрозових творів«Біла тінь»,«Крапля крові»,«Жорстокемилосердя»,«Семен Палій»,«Позиція»,«Ру­біж», «Яса»,«Смерть Сократа»,«Суд над Сенекою».Його перу належатьромани, повістіта оповідання,в яких осмисленоісторичну долюукраїнсь­когонароду, формуванняйого національноїсвідомості,проблеми духовності,моралі тощо.

Воповіданні«Суд» Ю. Мушкетикзмальовуєпохмуру дійсністькол­госпногосела першихповоєннихроків. У центрісюжетних перипетій– сільськатрудівницяГанна. Вонапостала перед«правосуддям»доби застоючерез те, що,будучи хворою,не змогла виробитиу колгоспітрудоднів.Страшний сором,біль і образаскували постатьскривдженоїдолею, староїхворої жінки.Перед очимавраз пройшлитяжкі 30-ті роки,голод, смертьпасербиціОленки. У рокивійни на фронтізагинув їїчоловік, неповернули­сядодому синиДанило і Микита.Коли дісталапохоронку наМикиту, най­меншогосина, відчула,що згасає їїжиття.

ДодомуповернувсяпораненийГрицько. Зібравсяіз силами, поїхавза­вершуватинавчання вінституті.Ганна зновузалишиласясама. Була вжена той час дужекволою, незахищеною.Сільськийголова УстимРукавиця гру­боюповедінкоюне раз кривдивГанну. Разомз фінансовимагентом Йоси­помШилом ще підчас війни забралиу Ганни коровуза нездачумолока Знайшливони й переконливіаргумен-ти, щобзабрати порося.Обманом за­ставилипідписатисяпід позикоюна 1300 крб. замість300. Прийшли вночівосьмеро чоловікдо одинокоїжінки, наказалипідписуватися,а суму закри­ливід неї. Згодомлише з'сувалося,під чим підписаласяГанна. Пробувалагероїня знайтиправду черезвійськкомат,писала туди,як повелисяз нею, дружиноюі матір'ю загиблихна війні. Напапері визналиїї правду, алена­справдівсе залишалосяпо-старому.Більше того,одного разу,виступаючина зборах, УстимРукавиця назвавГрицька, якийпройшов війну,іноземнимшпигуном. Колипринесли такуновину Ганні,вона не повірилав поговір, «одначеїй зробилосятак погано, щовона занедужалай не вставалабільше тижня».

Вартозазначити, щоописане у творіморальне знущаннянад героїнею– не авторськавигадка, а лишехудожньо опрацьованіреальні фактиіз життя колгосп-никівчасів застою.

Колигероїня одужала,вона зновубралася зароботу. Праця– необ­хіднаумова її життя.Замолоду працюючи,Ганна частоспівала. Пісняі пра­ця виповнювалиїї будні, допомагалидолати труднощі.То хіба моглавона з доброїволі не виконатисвоєї нормибуряків, щобвони «зеленілиприбитою морозомгичкою»? Це їїбіль. Тому кількаразів пробувалавона попрацювати з лопатоюна своїй ділянці,але так і незуміла впоратися,«останній разі дійти до селане могла».

Колибула Ганналанковою, частозвертався донеї голова,,щоб підні­маладівчат на прорив.«А колгоспнаробота – суспільпрориви», –конс­татуєЮ. Мушкстик. Доневідкладноїроботи у колгоспіне, раз залучалисяі її сини, навітьзаняття у школіпропускали.Ганна, ростилаїх працьовитими.Попереднійголова КузьмаДіренко хваливхлопців за їхпрацьовитість.Трохи людянішимдо війни буві Устим Рукавиця.Та дуже швидкозмінив­ся: «Узяву звичку кричатина людей, часомприїжджав наполе напідпит­ку»,у поведінціз людьми відчуваласяйого зверхність.

УстимРукавиця виступаєв оповіданніу ролі позивача,а Ганна си­дитьна лаві підсудних.Вирок суду –«...визнативинуватою,засудити напівтора рокувиправнихробіт, але,враховуючи...,що всі попередніроки пра­цювалав колгоспісправно…, щоїї чоловік ідва сини загинулина фронті, за­мінитивиправні таборипримусовоюпрацею приколгоспі»,виконати буловже нікому.

У тойчас, коли Рукавицяі Шило бенкетуютьпісля суду,Ганна «нена­чепід-бита птаха,махнула рукамиі опустиласяна підлогу..».Вона померлане тільки відстарості йфізичного болю.До її смертіпричетна похмураста­лінськадійсність.


ванимиочима спостерігає«шалений танок»– кружляннямушок, цвітметеликів утравах, знайомитьсязі звірятами(поваж'ним борсу­ком,ведмедем «рудимта волохатим»,вовком-сірком).Під звуки кобзипа­вука всете товариствопочинає забавлятисятак, що й поважнідерева не втерпіли.Вони повисмикувалиіз землі своїноги і «ну садитигопака». Тре­мтливепрощання ізлісовими друзямиперериваєматуся словами:«Вставай, вжесонечко зійшло».

Умінняпоета створитинастрій (у творахдля дітей вінпоєднаний ізглибоким розуміннямдитячої психології),одухотворення(олюднення)природи, викорис-таннянароднопоетичнихзасобів: символів,епітетів, порі­внянь– забезпечуютьглибокий ліризмтворів О. Олеся.

2.Типовістьподій і персонажіву творі «Суд»Юрія Мумкеїпика.

Ю.Мушкетик –автор широковідомихпрозових творів«Біла тінь»,«Крапля крові»,«Жорстокемилосердя»,«Семен Палій»,«Позиція»,«Ру­біж», «Яса»,«Смерть Сократа»,«Суд над Сенекою».Його перу належатьромани, повістіта оповідання,в яких осмисленоісторичну долюукраїнсь­когонароду, формуванняйого національноїсвідомості,проблеми духовності,моралі тощо.

Воповіданні«Суд» Ю. Мушкетикзмальовуєпохмуру дійсністькол­госпногосела першихповоєннихроків. У центрісюжетних перипетій– сільськатрудівницяГанна. Вонапостала перед«правосуддям»доби застоючерез те, що,будучи хворою,не змогла виробитиу колгоспітрудоднів.Страшний сором,біль і образаскували постатьскривдженоїдолею, староїхворої жінки.Перед очимавраз пройшлитяжкі 30-ті роки,голод, смертьпасербиціОленки. У рокивійни на фронтізагинув їїчоловік, неповернули­сядодому синиДанило і Микита.Коли дісталапохоронку наМикиту, най­меншогосина, відчула,що згасає їїжиття.

ДодомуповернувсяпораненийГрицько. Зібравсяіз силами, поїхавза­вершуватинавчання вінституті.Ганна зновузалишиласясама. Була вжена той час дужекволою, незахищеною.Сільськийголова УстимРукавиця гру­боюповедінкоюне раз кривдивГанну. Разомз фінансовимагентом Йоси­помШилом ще підчас війни забралиу Ганни коровуза нездачумолока Знайшливони й переконливіаргумен-ти, щобзабрати порося.Обманом за­ставилипідписатисяпід позикоюна 1300 крб. замість300. Прийшли вночівосьмеро чоловікдо одинокоїжінки, наказалипідписуватися,а суму закри­ливід неї. Згодомлише з'сувалося,під чим підписаласяГанна. Пробувалагероїня знайтиправду черезвійськкомат,писала туди,як повелисяз нею, дружиноюі матір'ю загиблихна війні. Напапері визналиїї правду, алена­справдівсе залишалосяпо-старому.Більше того,одного разу,виступаючина зборах, УстимРукавиця назвавГрицька, якийпройшов війну,іноземнимшпигуном. Колипринесли такуновину Ганні,вона не повірилав поговір, «одначеїй зробилосятак погано, щовона занедужалай не вставалабільше тижня».

Вартозазначити, щоописане у творіморальне знущаннянад героїнею– не авторськавигадка, а лишехудожньо опрацьованіреальні фактиіз життя колгосп-никівчасів застою.

Колигероїня одужала,вона зновубралася зароботу. Праця– необ­хіднаумова її життя.Замолоду працюючи,Ганна частоспівала. Пісняі пра­ця виповнювалиїї будні, допомагалидолати труднощі.То хіба моглавона з доброїволі не виконатисвоєї нормибуряків, щобвони «зеленілиприбитою морозомгичкою»? Це їїбіль. Тому кількаразів пробувалавона попрацювати з лопатоюна своїй ділянці,але так і незуміла впоратися,«останній разі дійти до селане могла».

Коли булаГанна ланковою,часто звертавсядо неї голова,,щоб підні­маладівчат на прорив.«А колгоспнаробота – суспільпрориви», –конс­татуєЮ. Мушкстик. Доневідкладноїроботи у колгоспіне, раз залучалисяі її сини, навітьзаняття у школіпропускали.Ганна, ростилаїх працьовитими.Попереднійголова КузьмаДіренко хваливхлопців за їхпрацьовитість.Трохи людянішимдо війни буві Устим Рукавиця.Та дуже швидкозмінив­ся: «Узяву звичку кричатина людей, часомприїжджав наполе напідпит­ку»,у поведінціз людьми відчуваласяйого зверхність.

УстимРукавиця виступаєв оповіданніу ролі позивача,а Ганна си­дитьна лаві підсудних.Вирок суду –«...визнативинуватою,засудити напівтора рокувиправнихробіт, але,враховуючи...,що всі попередніроки пра­цювалав колгоспісправно…, щоїї чоловік ідва сини загинулина фронті, за­мінитивиправні таборипримусовоюпрацею приколгоспі»,виконати буловже нікому.

У тойчас, коли Рукавицяі Шило бенкетуютьпісля суду,Ганна «нена­чепід-бита птаха,махнула рукамиі опустиласяна підлогу..».Вона померлане тільки відстарості йфізичного болю.До її смертіпричетна похмураста­лінськадійсність.


Білет21

1.Проблемичорнобильськоїтрагедії вукраїнськійлітературі.

Усіжахіття й проблемиЧорнобилязнайшли відгуку серцях і думахукраїнськихписьменників.У перші ж дніпісля катастрофина сторінкахлі­тературнихчасописів,зокрема в«ЛітературнійУкраїні», з'явилисяпристрасніпубліцистичнівиступи ОлесяГончара, БорисаОлійника, ІванаДрача. Згодомбули видрукованіпоетичні твориБориса Олійника,Наталки Білоцерківець,Леоніда Горлача,Світлани Йовенко.Подією в літературістала поемаБориса Олійника«Сім» (1987). Цейтвір присвяченопам'яті відважнихшести пожеж­ників,що самовіддановступили уборотьбу зісмертю, такінорежисераВоло­димираШевченка, якийзнімав фільмпро спробулюдей протистоятистихії. «Де витепер, матерівсвоїх діти,колисаєте сон»,– у традиціїнародногопла­чу і скорботизапитує поет,і «мов з козацькогореєстру» вичитуємоімена смі­ливців:Віктор Кібенок,Микола Вашук,Василь Ігнатенко,Микола Титенок,ВолодимирТишура, ВолодимирПравик, ВолодимирШевченко. ЗавдякиБ. Олійнику,його продуманомухудожньомуприйому поіменноїперекличкисвічка пам'ятігорітиме увіках і нагадуватимепро кожногогероя чорнобиль­ськихподій.

Великуувагу звертаєБ. Олійник упоемі на проблемиморалі. Осмис­люючиглобальністьчорнобильськоїтрагедії, авторспонукає читачазагля­нутиу свій внутрішнійсвіт, побачитий оцінити власнусовість і власнуантисовість.Тому міфологічнийобраз крукає нетільки уособленнямзовнішньоговорога, чужогозла – це і власнінедоліки, власнезло, прита­маннемайже кожнійлюдині. Отожутверджуватидобро і правдуна землі потрібно,починаючи ізподоланнявласного зла,своєї антисовісті.Історія переконує,що вже не одинраз, забувшипро власнусовість, мисприяли всеможливимворонам-крукамвикористовуватинашу правдуі нашу істинупроти нас самих.

Драматичніморальні тадуховні колізії,проблеми наукий цивілізації,самопізнаннята самоусвідомлення,національніі загальносуспільніпробле­ми завждивзаємопов'язані.Відверненняпланетарноїкатастрофизалежить відкомплексногорозв'язанняцих проблем.Такі висновкиробимо, ознайомившисьіз поемою «Сім».

Всеукраїнськійбіді присвяченаі поема І. Драча«Чорнобильськама­донна» (1988).І у назві поеми,і в образісолдатськоїматері, босісліди якоїбачимо білясаркофага (тамвона шукаєсвого сина,яким став жертвоюатомної стихії);і в образіхрещатицькоїмадонни – молодоїбожевільноїжінки, яка, мовпривид, бродитьпо київськихвулицях з лялькоючи мертвоюдитиною наруках; і селянськоїмадонни, і взбереженихіменах, фактах,розповідяхучасниківліквідаціїаварії звучитьвимога відповідальностіперед совістю,перед людствомза погубленийсвіт. Та відповідальниху радянськомусуспі­льстві,на жаль, немає.У розділі «Роздумипід час відкритогоЧорнобильсь­когосуду в закритійзоні на старустаросвітськутему «Ірод іПілат», поет,орієнтуючисьна глибокіморальні традиції,наголошує, щовсі злочинипро­ти людствав усі часи і увсіх народівбули завжди«іменними»,за них від­повідали.Чому ж на Чорнобильськомусуді пустуємісце Пілата?Яка мо­ральсуспільства,що ховає злочинця?

Відомийбіблійний мотивпро Пілата,вдало використанийІ. Драчем, спонукаєдо філософськихузагальнень,до роздумівна морально-етичнітеми.

Останнірядки поеми,де «несе сивачорнобильськамати цю плане­ту...,це хворе дитя!»звучать якнагадуванняпро відповідальністьза навко­лишнійсвіт.

Майжеодночасно(1987) були написаніпрозові твори,присвяченіпроблемамчорнобильськоїтрагедії. Цеповість Ю. Щербака«Чорнобиль»та роман В.Яворівського«Марія з полиному кінці століття».

ПовістьЮ. Щербака, хочай носить документальнийхарактер (цезі­брані магнітофоннізаписи учасниківліквідаціїаварії і жертватомної сти­хії),все ж відзначаєтьсянеабиякимхудожнім осмисленнямтого, що сталося.

ВідомажурналісткаЛюбов Ковалевська,пожежник ЛеонідТелятников,голова Прип'ятськогоміськвиконкомуОлександрЄсаулов, електронникЮрій Бадаев,водій ГригорійХміль – всівони по-своємупереда­ютьпережиту трагедію.Своє завданняЮ. Щербак вбачаву тому, щоб передатимужність людейу поєдин-ку зісмертю й по-філософськиосмисли­тидолю, позначенихЧорнобилем,і тих, хто далійтиме у технологізовануцивілізацію.У цих міркуванняхвелике значеннямає монологакадемікаВа­лерія Легасова,який зробивправдивийаналіз причинкатастрофи.Їх корені вченийвбачає не лишеу хибностітехнології,а моральномуй духовномустані суспільства.Вони започаткованів системі освіти,кар'єризмі,бюрок­ратизмі,хабарництвітощо.

Воснову сюжетноїлінії творуВ. Яворівського«Марія з полиному кінці століття»покладеноісторію сім'їМировичів.Однак В. Яінорівськийспостерігаєвплив катастрофине лише на однусім'ю, а простежуєцей вплив нажиття всьогонавколишньогоселянства.

МасштабністьЧорнобильськоїтрагедії породилацю гірку «вічну»те­му нашоїлітератури.Відлік відзлопам'ятногодня 26 квітня1986 р. вже пе­рейшоврубіж десятиліття,але події, пов'язаніз цим днем, разу раз знахо­дятьсвоє висвітленняу художніхтворах українськихлітераторів.

2.Духовніцінності людинив поезії ЛіниКостенко.

Духовніцінності людинисвоїм коріннямсягають глибокоїдавнини, колиідеалами булащира та чеснапраця, турботаза її успіхи,коли життяприводилосьу відповідністьдо законів Богаі природи. Нажаль, наш пра­гматичнийвік наклав своїкорективи надуховністьлюдини.

Поставитисвого сучасникаобличчям донорм, що їх вироблялолюдство впродовжстоліть, задуматисянад сутністювласного життя,зосередитисяна ус­відомленнісебе синомукраїнськоїземлі взялана себе обов'язокпоетеса ЛінаКостенко. Гостро,безкомпромісно,не відступаючивід своїх ідеалів,осмислює вонау поетичнихтворах сучасніпроблеми, пов'язаніз духовнимзанепадомлю­дей. Картаєяничарство,зраду, відступництво.Звичайно, узв'язку із своєюпози­цієюпоета-патріотаЛіна Костенкоперебувалав опозиції доофіційнихвластей тоталітарногорадянськогосуспільства.

У своїхпоезіях ЛінаКостенко бачитьконкретнихвинуватцівмораль­ноїі духовноїдеградаціїлюдей. Це –«номенклатурнідурні, бюрократи,пласкі мурмилав квадратурірам», тобто всярадянськасистема. Завказів­нимпорухом диригентськоїпалички комуністичнихідеологівпоявляються«мастаки пристосуватикрок», людикволі. З великоютривогою ЛінаКостенко закликаєнас жити у злагодій лю­бові. Якзаповіт, звучатьїї слова: «Невідступитисяі не покластилжу на струни».Не можна зрікатисявисоких ідеалівнаших предків,власної куль­туриі мови. Проблемимови порушеніпоетесою укількох їївіршах. Найд­раматичнішиму поезії «Більєдиної зброї»є те, що рідній«трагічніймові» труну«не тількипороги, а й дітивласні тешуть».Отаких безбатченківчи­мало ще йсьогодні «нанашій – не чужійземлі». Названапоезія сильнаві­рою поетесив те, що дух народуі її мову невбити нікому:

Упоезії «Заворожимені, волхве»поетесу зацікавилопитання, «щописав би Шевченков тридцятьтретьому, тридцятьсьомому роках?»Зви­чайно, щопоетеса непіддае сумнівустійкістьШевченка, йогоморальний дух.Тому, на її думку,«побувавшина Косаралі,побував би щей на Соловках».У поезії авторкайде за ходомісторії: Загартований,заґратований,прикиданийземлею, снігами,кременем, досібув би реа­білі­тований.Хоч посмертно,– зате свосвременно.

Аяк же сприйнялиу 30-х утиски тарепресії Косинки,Куліша, Курбасаїх сучасники?Мовчки. Промовчаликривду, заподіянуСтусові, Світличному,Снєгірьову,Литвину, Тихомуу 60-х. «Як мовчаннямду­шу уяремлю,то який же вбіса я поет»,– нагадує поетесасобі про своюгромадянськусовість. І квітивід неї падалипід ноги шістдесят­никаму залі суду,звідки її виводилисиломіць радянськіміліціонери.

ПоезіяЛіни Костенкозастерігаєнас від втратисвоєї історичноїпам'яті. Особливовиразно цядумка звучитьу її романі увіршах «Ма­русяЧурай». ОбразМарусі зливаєтьсяз образом України,що сигналі­зуєчерез століття:пам'ятайте,нащадки, своюісторію, і лишетим бу­детесильні і знаніу світі.

ПоезіяЛіни Костенкохудожньо осмислюєзагальнолюдськівар­тості,примушує задуматисьнад тим, що залишаєпо собі людина.Дум­ки просправжні цінності,про сенс у житті,духовністьі бездуховністьпорушено увірші «Вжепочалось, мабуть,майбутнє». Тутчитаємо: «Шукайтепосмішку Джоконди,вона ніколине мине». Розуміючишвидкоплинністьматеріальнихцінностей,завжди требапам'ятати продуховні: красу,мистецтво,любов до людей,любов і вірністьБатьків­щині.

Поезія«Життя іде івсе без коректур...»нагадує прообов'язок прожитижиття чесно,змістовно.


має монологакадемікаВа­лерія Легасова,який зробивправдивийаналіз причинкатастрофи.Їх корені вченийвбачає не лишеу хибностітехнології,а моральномуй духовномустані суспільства.Вони започаткованів системі освіти,кар'єризмі,бюрок­ратизмі,хабарництвітощо.

В основусюжетної лініїтвору В. Яворівського«Марія з полиному кінці століття»покладеноісторію сім'їМировичів.Однак В. Яінорівськийспостерігаєвплив катастрофине лише на однусім'ю, а простежуєцей вплив нажиття всьогонавколишньогоселянства.

МасштабністьЧорнобильськоїтрагедії породилацю гірку «вічну»те­му нашоїлітератури.Відлік відзлопам'ятногодня 26 квітня1986 р. вже пе­рейшоврубіж десятиліття,але події, пов'язаніз цим днем, разу раз знахо­дятьсвоє висвітленняу художніхтворах українськихлітераторів.

2.Духовніцінності людинив поезії ЛіниКостенко.

Духовніцінності людинисвоїм коріннямсягають глибокоїдавнини, колиідеалами булащира та чеснапраця, турботаза її успіхи,коли життяприводилосьу відповідністьдо законів Богаі природи. Нажаль, наш пра­гматичнийвік наклав своїкорективи надуховністьлюдини.

Поставитисвого сучасникаобличчям донорм, що їх вироблялолюдство впродовжстоліть, задуматисянад сутністювласного життя,зосередитисяна ус­відомленнісебе синомукраїнськоїземлі взялана себе обов'язокпоетеса ЛінаКостенко. Гостро,безкомпромісно,не відступаючивід своїх ідеалів,осмислює вонау поетичнихтворах сучасніпроблеми, пов'язаніз духовнимзанепадомлю­дей. Картаєяничарство,зраду, відступництво.Звичайно, узв'язку із своєюпози­цієюпоета-патріотаЛіна Костенкоперебувалав опозиції доофіційнихвластей тоталітарногорадянськогосуспільства.

У своїхпоезіях ЛінаКостенко бачитьконкретнихвинуватцівмораль­ноїі духовноїдеградаціїлюдей. Це –«номенклатурнідурні, бюрократи,пласкі мурмилав квадратурірам», тобто всярадянськасистема. Завказів­нимпорухом диригентськоїпалички комуністичнихідеологівпоявляються«мастаки пристосуватикрок», людикволі. З великоютривогою ЛінаКостенко закликаєнас жити у злагодій лю­бові. Якзаповіт, звучатьїї слова: «Невідступитисяі не покластилжу на струни».Не можна зрікатисявисоких ідеалівнаших предків,власної куль­туриі мови. Проблемимови порушеніпоетесою укількох їївіршах. Найд­раматичнішиму поезії «Більєдиної зброї»є те, що рідній«трагічніймові» труну«не тількипороги, а й дітивласні тешуть».Отаких безбатченківчи­мало ще йсьогодні «нанашій – не чужійземлі». Названапоезія сильнаві­рою поетесив те, що дух народуі її мову невбити нікому:

У поезії«Заворожи мені,волхве» поетесузацікавилопитання, «щописав би Шевченков тридцятьтретьому, тридцятьсьомому роках?»Зви­чайно, щопоетеса непіддае сумнівустійкістьШевченка, йогоморальний дух.Тому, на її думку,«побувавшина Косаралі,побував би щей на Соловках».У поезії авторкайде за ходомісторії: Загартований,заґратований,прикиданийземлею, снігами,кременем, досібув би реа­білі­тований.Хоч посмертно,– зате свосвременно.

Аяк же сприйнялиу 30-х утиски тарепресії Косинки,Куліша, Курбасаїх сучасники?Мовчки. Промовчаликривду, заподіянуСтусові, Світличному,Снєгірьову,Литвину, Тихомуу 60-х. «Як мовчаннямду­шу уяремлю,то який же вбіса я поет»,– нагадує поетесасобі про своюгромадянськусовість. І квітивід неї падалипід ноги шістдесят­никаму залі суду,звідки її виводилисиломіць радянськіміліціонери.

ПоезіяЛіни Костенкозастерігаєнас від втратисвоєї історичноїпам'яті. Особливовиразно цядумка звучитьу її романі увіршах «Ма­русяЧурай». ОбразМарусі зливаєтьсяз образом України,що сигналі­зуєчерез століття:пам'ятайте,нащадки, своюісторію, і лишетим бу­детесильні і знаніу світі.

ПоезіяЛіни Костенкохудожньо осмислюєзагальнолюдськівар­тості,примушує задуматисьнад тим, що залишаєпо собі людина.Дум­ки просправжні цінності,про сенс у житті,духовністьі бездуховністьпорушено увірші «Вжепочалось, мабуть,майбутнє». Тутчитаємо: «Шукайтепосмішку Джоконди,вона ніколине мине». Розуміючишвидкоплинністьматеріальнихцінностей,завжди требапам'ятати продуховні: красу,мистецтво,любов до людей,любов і вірністьБатьків­щині.

Поезія«Життя іде івсе без коректур...»нагадує прообов'язок прожитижиття чесно,змістовно.


Білет22

1.Образмитерї в сучаснійпоезії (А. Малишко,Б. Олійник, В.Симоненко таін.).

Світкожного поетапочинаєтьсяз матері. Колиж поетове слово– «від Бога»,образ матерістає домінуючим,набував символічногозначення, підноситьсядо узагальненогообразу матері-Батьківщини.Вершин худож­ньоїмайстерностіцей образ сягнувв поезії, Т.Шевченка, І.Франка, О. Довженка.Осанну матеріпроспі-валиП. Тичина і М.Рильський, В.Сосюра та І.Драч, Д. Павличкоі В. Стус.

Всенароднулюбов здобулапоезія А.Малишка«Пісня прорушник» («Ріднамати моя...»),написана в 1959р. до фільму«Літа молодії»(музика Пл.Майбороди). Уцентрі її–українськийрушник як символматеринсько­гоблагословенняі любові. Українськийрушник маєбезліч урочистихі ва­жливихфункцій. Випроводжаючидорослу дитинуу великий світ,мати да­рувала«на щастя, надолю» вишиванийрушник;

Анафора«І», якою розпочинаються14 рядків з 18, засібградації,не­однора-зововживаний поетом,надають ційпоезії мелодійностіі особливогопісенноголіризму. Танайголовнішеу цьому творі– щире синівськепочут­тя, великадяка матері.

Образматері в поезіїМалишка асоціюєтьсяз Україною.Пам'яті рідноїматері присвятивБ. Олійник циклпоезій «Сивесонце моє»(1978), який складаєтьсяз дев'яти віршів.Мати у віршахБ. Олійника –невсипущасільська трудівниця,котра й синовіпередала своюпрацелюб­ність.«Сива ластівка,сиве сонечко»– такою живеу поетовомусерці най­дорожчалюдина. Образматері в Б. Олійникане асоціюєтьсяз Україною, якв інших поетів,а набуваєпланетарногозвучання: «Якти несла оцейвсесвіт важкийна собі!». Вічнутему материнськоговідходу порушуєБ. Олійник у«Пісні прома­тір».

Теплопереданийдіалог зі сполоханимидітьми й онуками.Ніжністю ілюбов'ю звучатьостанні словаматері, котране залишає пособі спадків,проте розкриваєперед нащадкамивелику своюдушу, своє розуміннясправж­ніхцінностейлюдськогожиття.

Незважаючина схильністьБ. Олійника допланетарногомислення, твірпо-справжньомунаціональний:звертання на«ви» до матері;рушники, що«злетіли увись»;ворота, крайяких чекалана дітей і онуківмати; мати «пішлаза межу», немовна своєму городі.

Ніжнідворядковістрофи поезіїВ. Симоненка«Лебеді материнства»ніби відроджуютьмелодію українськоїколисанки,українськоїказки. РожевіСимонен-ковілебеді випливаютьз туману, зігрітогоматеринськоюлю­бов'ю дитинства,із матусинихпісень. У першійчастині поезії розгортаєтьсячарівна казкащасливо­годитинства.Добра матипрагне всезробити длялюбої дитини,віддати їйувесь цвітсвоєї душі,оберегти відусіх лих життя– зла, небезпеки,хво­роб. Другачастина – цероздуми-мріїматері промайбутню долюїї сина у тривожномусвіті, йогоюність, хмільнийчас кохання,зустрічі, зяких одна муситьстати любов'ю.«Виростеш ти,сину, вирушишв дорогу, Виростутьз тобою приспанітривоги

У хмільнісмеркання мавкичорноброві,Ждатимуть твоєїніжності йлюбові».

Третячастина – цероздуми матеріпро синовезмужніння. Коливін стане передвибором, матибажає, щоб ідрузів, і наречену,і брата по духувін вибрав неза чиєюсь вказівкою,а з власноїволі. Мати прагне,щоб голо­вніпідвалинилюдсько-гожиття – матірі батьківщина– ніколи небули замінені.Навіть у смерті,в еміграції,в багатствіі бідності.

«Можешвибирати друзіві дружину, Вибратине можна тількибатьківщину.

Можнавибрать другаі по духу брата,Та не можнарідну матірвибирати» –

цейпоетичнийшедевр В. Симоненка,як і «Пісня прорушник» А. Малишка,отримав усенароднушану, любов істав народноюпіснею.

2.Найяскравішіриси національногохарактеругероїв роману«Мару­ся Чурай»Ліни Костенко.

Героїроману «МарусяЧурай» (1979) живутьі діють у відблискувсеохоплюючогообразу – історичноїУкраїни, якапіднялась насвя­щенну війнуза свої права,державністьі незалежність.Ліна Костенкорозкрила далеке,сховане у вікахкоріння тогоруху, який відчутноак­тивізувавсяі поширювавсяу надрах радянськоїтоталітарноїсистеми, підкреслившитим, що державністьі незалеж-ність– одвічна мріяукраїнськогонароду. ЛінаКостенко уцьому творінайбіль-шоюмірою довела,що українськійментальностіпритаманніне тількиемоцій-ністьі ліризм, алей прагненнядії, сильнаволя та інтелект.

Полтава,де відбуваютьсяосновні подіїроману, – складовачас­тина України.Міське козацтво,запорожці –палкі патріоти,які захи­щаютьсвій край вілворожих навалі готові помертиза Українуслав­ною козацькоюсмертю. У нихбагато спільнихрис: відданістькозаць­кійприсязі, побратимству,відчайдушнахороб-рість,духовне благород­ство,але кожний зних – це яскраваіндивідуалізованапостать. СивочолийполковникПушкар, який«і славу мав,і силу», зберігрозва­жливістьрозуму, гуманність,повагу до закону.

Почуттяобов'язку – цянепорушнасвятість єосновною рисоюнаці­ональногохарактеругероїв роману.Вона яскравовтілена в образіІвана Іск­ри.Тільки-но «загрализнову трубидо походу»,Іван відгукуєтьсяна по­кликгетьмана.

Високавнутрішнякультура ІванаІскри, душевнеблагородствовиказують себеу кожному поруховійого душі, укожному вчинку.Ма­руся дляІскри – не простодівчина, вонадля нього символУкраїни, легендарнаукраїнськапісня, поетичнеукраїнськеєство. На судісхви­льованоі вирішальнезвучить йогослово:

«Цядівчина непросто так,Маруся, Це –голос наш. Це– пісня. Це –душа!».

Іншунаціональнурису українськогокозацтва втілюєЛесько Чер­кес.Справедлива,відчайдушнадуша, він зпрезирствомставиться досудейських:«Ви, канцелюги,у чорнилі пальці,бумажне кодло...в по­ходахнебувальці».Гарячий і поривистийЛесько Черкесзберігає вір­ністьобов'язкові.

Носіємсправедливостівиступає утворі велитсийгетьман БогданХмельниць-кий.Ліна Костенкопідносить навищий художнійрівень постатьдержавногомужа, увиразнюєкращі рисихарактеру,якими му­силиб бути наділеніі якими булисправді провідникиукраїнців упопе­реднівіки. У романі«Маруся Чурай»розум БогданаХмельницькогоосягає всінародні проблеми.За його наказомпіднімаєтьсяУкраїна. Самеволя і мудрістьгетьмана вирішилидолю МарусіЧурай.

Вобразі головноїгероїні художньовмотивованаодна із найкращихнаціональнихрис характеруукраїнців –вірність даномуслову, вірністьу коханні, вірністьматеризні.Такими булиі батьки героїні.Це ж вони вчилидоньку, що найбільшимзлом для Українизавжди булазрада. Недармаж за­порожецьзронив на суді:«Зрадити вжитті державу– злочин, а людину– можна?».

Вічнапровина зради– це одна знайболючішихпроблем нашоїісторії і нашогосьогодення.Ліна Костенкопросвічує їїрентгеном своєїхудожньої,пристрасноїмис;іі, щоб надаліне було місцязраді у «незг­либимійдуші» українця.


еміграції,в багатствіі бідності.

«Можешвибирати друзіві дружину, Вибратине можна тількибатьківщину.

Можнавибрать другаі по духу брата,Та не можнарідну матірвибирати» –

цейпоетичнийшедевр В. Симоненка,як і «Пісня прорушник» А. Малишка,отримав усенароднушану, любов істав народноюпіснею.

2.Найяскравішіриси національногохарактеругероїв роману«Мару­ся Чурай»Ліни Костенко.

Героїроману «МарусяЧурай» (1979) живутьі діють у відблискувсеохоплюючогообразу – історичноїУкраїни, якапіднялась насвя­щенну війнуза свої права,державністьі незалежність.Ліна Костенкорозкрила далеке,сховане у вікахкоріння тогоруху, який відчутноак­тивізувавсяі поширювавсяу надрах радянськоїтоталітарноїсистеми, підкреслившитим, що державністьі незалеж-ність– одвічна мріяукраїнськогонароду. ЛінаКостенко уцьому творінайбіль-шоюмірою довела,що українськійментальностіпритаманніне тількиемоцій-ністьі ліризм, алей прагненнядії, сильнаволя та інтелект.

Полтава,де відбуваютьсяосновні подіїроману, – складовачас­тина України.Міське козацтво,запорожці –палкі патріоти,які захи­щаютьсвій край вілворожих навалі готові помертиза Українуслав­ною козацькоюсмертю. У нихбагато спільнихрис: відданістькозаць­кійприсязі, побратимству,відчайдушнахороб-рість,духовне благород­ство,але кожний зних – це яскраваіндивідуалізованапостать. СивочолийполковникПушкар, який«і славу мав,і силу», зберігрозва­жливістьрозуму, гуманність,повагу до закону.

Почуттяобов'язку – цянепорушнасвятість єосновною рисоюнаці­ональногохарактеругероїв роману.Вона яскравовтілена в образіІвана Іск­ри.Тільки-но «загрализнову трубидо походу»,Іван відгукуєтьсяна по­кликгетьмана.

Високавнутрішнякультура ІванаІскри, душевнеблагородствовиказують себеу кожному поруховійого душі, укожному вчинку.Ма­руся дляІскри – не простодівчина, вонадля нього символУкраїни, легендарнаукраїнськапісня, поетичнеукраїнськеєство. На судісхви­льованоі вирішальнезвучить йогослово:

«Ця дівчинане просто так,Маруся, Це –голос наш. Це– пісня. Це –душа!».

Іншунаціональнурису українськогокозацтва втілюєЛесько Чер­кес.Справедлива,відчайдушнадуша, він зпрезирствомставиться досудейських:«Ви, канцелюги,у чорнилі пальці,бумажне кодло...в по­ходахнебувальці».Гарячий і поривистийЛесько Черкесзберігає вір­ністьобов'язкові.

Носіємсправедливостівиступає утворі велитсийгетьман БогданХмельниць-кий.Ліна Костенкопідносить навищий художнійрівень постатьдержавногомужа, увиразнюєкращі рисихарактеру,якими му­силиб бути наділеніі якими булисправді провідникиукраїнців упопе­реднівіки. У романі«Маруся Чурай»розум БогданаХмельницькогоосягає всінародні проблеми.За його наказомпіднімаєтьсяУкраїна. Самеволя і мудрістьгетьмана вирішилидолю МарусіЧурай.

Вобразі головноїгероїні художньовмотивованаодна із найкращихнаціональнихрис характеруукраїнців –вірність даномуслову, вірністьу коханні, вірністьматеризні.Такими булиі батьки героїні.Це ж вони вчилидоньку, що найбільшимзлом для Українизавжди булазрада. Недармаж за­порожецьзронив на суді:«Зрадити вжитті державу– злочин, а людину– можна?».

Вічнапровина зради– це одна знайболючішихпроблем нашоїісторії і нашогосьогодення.Ліна Костенкопросвічує їїрентгеном своєїхудожньої,пристрасноїмис;іі, щоб надаліне було місцязраді у «незг­либимійдуші» українця.


Білет23

1.ОбразУкраїни в творчостісучасних українськихпоетів (Д. Павличко,І. Драч, Б. Олійник,Ліна Костенка).

ДоляУкраїни, їїминуле, сучаснеі майбутнє –лейтмотивтворчостіукраїн-ськихпоетів XX ст. Цятема сталаактуальноюі для нашихсучасників:Д. Павлич-ка,І, Драча, Б. Олійника,Ліни Костенко.

У творахД. Павличкаобраз Українинасампередасоціюєтьсяіз рід­ним краєм– Гуцульщиною,до якої вінзвертаєтьсяз глибокоюповагою, патетикою:«Франківщино!Моя ти рідназемле...». «Синпростого лісоруба,гуцул із Карпатськихгір» на всежиття зберігсинівську любові відданістьцьому куточковіукраїнськоїземлі. Тут поетзростав, тутузяв він «піснюв серце із людськихсердець» (вірш«Там, де Лючкакруто в'ється-.»).Звідси, з цієї«високої землі»пролягла йогодорога до України

ОбразУкраїни у творчомудоробку Д. Павличкапостає зі спогадівпро важливіісторичніподії, про прекраснихлюдей, чесних,духовно багатих.Поет неодноразовозвертаєтьсядо Тараса Шевченка,пророчі словаякого сприймають-сяяк наука України.Тому й складаютьсядумки Д. Павличкау молитву доКобзаря (вірш«Молитва»), щобнаповнитисяі освятитисягені­єм «вікудвадцять першогопредтечі» навеликі звершенняв ім'я України.Творчість Т.Шевченка Д.Павличко сприймаєяк історіюукраїнськогона­роду.

У творахциклу «Віршііз Монголії»звучить гнівнеслово Д. Павличкапроти тих, хтозривав золотіверхи із нашихсоборів, і протитих, хто «виса­джувавфундаменти»,«каміння звідсирвав» – «батирівСталіна, Постишевата Косіора».У віршах названогоциклу створенообраз України,яку вікаминищили різнізайди, але незмогли зламатиїї духу.

У 1983 р. Д.Павличко написаввірш «Бабусяз квітами»,який уже з першихрядків викликаєсвоєрідніаналогії, порівняннястарої, зморщеноїбабусі-матерііз самою Україною.У гамірномумісті старенькабабуся про­даєбукетик лілій,які завжди булисимволом чистоти.Сумний образодино­коїстаренькоїжінки, майжежебрачки павелелюдді,викликає упоета гост­рівідчуття болюза долю українськихматерів, самоїУкраїни.

У творчомудоробку Д. Павличкає чимало віршів,присвяченихУкраїні 90-х років.

ОбразУкраїни по-своємуоригінальнестворив І. Драч.Поєднавшиноватор-ськуформу своїхвіршів із глибоконаціональнимипоетичнимиза­собами таприйомами, поетбачить Українув образі калини(вірш «Лист докалини, залишеноїна рідному лузів Теліженцях»),вишневого цвіту(«Виш­невийцвіт» із поеми-симфонії«Смерть Шевченка»),у трагічномуобразі Чорнобильськоїмадон-ни ізоднойменноїпоеми. Де б небув поет, йогодумки завждиз Україною.

ОбразУкраїни І. Драч,як і Д. Павличко,поєднує ізобразом Т. Шевченка.У передсмертнихмареннях «біжитьдо сина Українаодганяти знавіснілусмерть».

Поетпланетарногомислення, Б.Олійник проблемиУкраїни найчас­тішепоєд-нує іззагальнолюдськимипроблемами.Та ряд творівпоета при­свяченотільки Україні.В далекій Америціприходить донього поетичнийобраз білоїселянськоїхати, викликаєтугу за Батьківщиною(«Від Білогодому до білоїхати»). Духовнийродовід народу,його історичнапам'ять– важливімотиви поемБ. Олійника«Рух», «Доля»,«Дорога», «Думапро міс­то»,«Сковородаі світ» та ін.Сутність людини,її гуманізм,висока поряд­ністьзавжди берутьпочаток ізрідного кореня.Таку думкустверджує автору поемі «Рух».

Поема«Дума про місто»присвячена1500-літтю «матеріміст руських»Києву. У нійвзаємопов'язанеминуле і сучасне.Тільки такийзв'язок, на ду­мкупоета, забезпечуєідею єдностінароду і даєможливістьосягнути вер­шинилюдської мисліі дії.

Незважаючина гостре відчуттянедолі рідногонароду, присвяченаУкраїні поезіяЛіни Костенконе звучитьпесимістично.У ній по-філософськимудро обгрунтованодумку про великемайбутнє України.Пое­теса неодноразовозвертаєтьсяу своїх творахдо славногоминулогоукраїн­ськогонароду, з нимпов'язує пекучіпроблеми сьогодення.У циклі віршів«Ікси історії»Із книги «Неповторність»вона нагадуєсучасникамславетні імена,героїчні події,які перегукуютьсяіз сучасністю,кличуть до дій.Сюди ввійшлитакі твори, як«Древлянськийтриптих», «Лютіж»,«Князь Василь­ко»,«Чадра МарусіБогуслав-ки».Ці твори доповнюютьнаші знанняпро ба гатуісторію українськогонароду. Численнимипоетичнимитворами ЛінаКостенко відгукнуласяна сучасніпробле-ми України,пов'язані зістаном освіти,культури, зокремамони, на проблемиїї демократичногорозвитку.

2.Творчістьписьменниківрідного краю(на прикладіТернопільщи­ни).

Тернопільськаземля славнаіменами письменників,творчість якихстала окрасоювсієї українськоїлітератури.З кінця 80-х роківу літератур­нийобіг повернулосяім'я славетного«молодомузівця»Б. Лепкого, якийє уродженцемнашого краю.Про своє походженняпоет згадуєу вірші «За­спів»рядочком «колисавмою колискувітер рідногоПоділля». Проміста і селаТернопільщини,людей цьогокраю писавписьменнику своїй прозі.Крегулець іПоручин, Жуківі Бережани,Чортків і Копичинці,Улашківці іГусятин увійшлив його твір«Казка мойогожиття». У своїхроманах пись­менникзвернувся доісторичноїтеми, зокремавивів образМазепи.

Історичнітеми опрацьовувалиу своїх творахй інші письменникиТе­рнопіль-ськогокраю. Серед нихА. Чайковськийта Ю. Опільський.Твори А. Чайковсь-кого«Олексій Корнієнко»,«ПолковникМихайло Кричевський»,«За сестрою»,«Козацькапомста», «Науходах» своєютематикоюсягали ча­сівкозаччини. Уних оспіваногероїзм українськогонароду (в томучислі ді­тей),вірність Вітчизні,кращі традиціїукраїнськоїсуспільності,зокрема – козацькі.Через твориА. Чайковського,крім узагальнениххудожніх образів,в яких відбилисяриси епохи,пройшли й відоміісторичніпостаті. До нихналежать Богданта Юрій Хмельниць-кі,Сагайдачний,Кривоніс.

Утворах на історичнутему Ю. Опільськийторкався сторінокісторії українсь-когонароду, пов'язанихз національно-визвольноюборотьбоюпро­ти Литви,Польщі, татар.Відомими творамиу контекстіукраїнськоїістори­чноїпрози є «Ідолипадуть», «Сумерк»,«Чорним шляхом»,«Упирі».

Воповіданняхта творах Т.Бордуляказмальованожиття галицькогоселянства кінцяXIX - початку XX ст.,яке спостерігавписьменник,будучи священикому Малому Ходачкові.Це оповідання«Бузьки», «Дай,Боже. здоров'якорові», «Передновок».Розмірковуючина соціальнітеми, Т. Бордулякгостро ставивморально-етичніпроблеми. Вонивиразно зву­чатьв оповіданнях«Майстер ФедьТриндик», «Ювілят».

ОсипМаковей відомийу літературіяк поет, прозаїк,літературнийкритик, видавець.Значна частинайого життяпов'язана ізЗаліщиками.Ха­рактерноюознакою творівписьменникає їх сатиричнезвучання. Письмен­никтакож загост-рювавувагу на проблемахнаціональноїгідності, якупов'язував ізосвітою. Своєюзбіркою прозималих жанрів«Кроваве поле»він засуджувавбратовбивчувійну.

НаТернопільщинінародивсясічовий стрілець,автор численнихстрі­лецькихпісень Р. Купчинський.Він автор творів,які вважаютьсянародни­ми:«Човен хитаєтьсясеред води»,«Як з Бережандо кадри»,«Зажурилисьгаличанки»,«Гей там уВільхівці»,«Ірчик». Новоюсторінкою увисвітленніподій першоїсвітової війнина територіїГаличини єроман у 3-х частинах«Заметіль»,який написавР. Купчинськийяк очевидець.

Заостаннє десятиліттяв українськулітературуповернуласятворчість У.Сам-чука, високооцінена критикоюще у 30-х рр. Тодіж твір УласаСамчука «Волинь»був висунутийна здобуттяНобелівськоїпремії. І лишемізе­рне матеріальнестановище, щоне дозволилоперекластироман європейсь­кимимовами, сталона перешкодіписьменниковіотримати цювисоку нагороду.Історію Українипочатку нашогостоліття, голодоморрозглянув У.Самчук у творі«Марія». Письменникписав такожоповідання,нариси, публіцистичнітвори.

По-своємуопрацювавісторію краювідомий прозаїкБ. Харчук у ро­мані«Волинь». Письменниквіддавав перевагупроблемам села(«Кревняки»,«Межі і безмежжя»та ін.). Лебединоюпіснею Б. Харчуканазиваютькрити­ки йогоповість «Вишневіночі». У цьомутворі зустрілисядва світи:націо­налісти-підпільникиУПА та НКВД-исти.Їх представляютьлюди, наділеніглибокимипочуттями. ТомуНКВД-ист і зв'язковаУПА закохуютьсяодне в одного.Разом пробуютьвтекти і разомпомирають,переживши митьвисо­когокохання.

Однимз перших біографівІ. Франка вукраїнськійлітературібув ви­ходецьіз ТернопільщиниД. Лук'янович.Його перу належитьповість «Франкоі Беркут», вякій широкоописані стосункиІ. Франка з О.Рошкевич. Вінтакож авторповістей «Закадильну» та«Від кривди».

Допоколінняписьменників60-х належатьпредставникинашого краюР. Андріяшик,С. Будний, В. Ярмуш.На жаль, С. Буднийта В. Ярмушпе­редчаснопомерли, такі не розкрившидо кінця своїхтворчих можливостей.Їхня лірикахарактеризуєтьсяромантичнимзабарвленням,щирістю почуттівдо рідної землі,особливо – узображенніприроди. Цеяскраво ілюструютьпоезії С. Будногоциклу «Земля»та більшістьвіршів В. Ярмушаіз збірки «Казкапро тебе».

Р.Андріяшик усвоїх прозовихтворах ще у60-х роках по-своємупро­читавсторінки історіїУкраїни у романі«Люди зі страху»,«Полтва» таін.

Сьогоднів царині літератури,зокрема в поезії,працюють тернополяниГ. Петрук-Попикта ін.


2.Творчістьписьменниківрідного краю(на прикладіТернопільщи­ни).

Тернопільськаземля славнаіменами письменників,творчість якихстала окрасоювсієї українськоїлітератури.З кінця 80-х роківу літератур­нийобіг повернулосяім'я славетного«молодомузівця»Б. Лепкого, якийє уродженцемнашого краю.Про своє походженняпоет згадуєу вірші «За­спів»рядочком «колисавмою колискувітер рідногоПоділля». Проміста і селаТернопільщини,людей цьогокраю писавписьменнику своїй прозі.Крегулець іПоручин, Жуківі Бережани,Чортків і Копичинці,Улашківці іГусятин увійшлив його твір«Казка мойогожиття». У своїхроманах пись­менникзвернувся доісторичноїтеми, зокремавивів образМазепи.

Історичнітеми опрацьовувалиу своїх творахй інші письменникиТе­рнопіль-ськогокраю. Серед нихА. Чайковськийта Ю. Опільський.Твори А. Чайковсь-кого«Олексій Корнієнко»,«ПолковникМихайло Кричевський»,«За сестрою»,«Козацькапомста», «Науходах» своєютематикоюсягали ча­сівкозаччини. Уних оспіваногероїзм українськогонароду (в томучислі ді­тей),вірність Вітчизні,кращі традиціїукраїнськоїсуспільності,зокрема – козацькі.Через твориА. Чайковського,крім узагальнениххудожніх образів,в яких відбилисяриси епохи,пройшли й відоміісторичніпостаті. До нихналежать Богданта Юрій Хмельниць-кі,Сагайдачний,Кривоніс.

У творахна історичнутему Ю. Опільськийторкався сторінокісторії українсь-когонароду, пов'язанихз національно-визвольноюборотьбоюпро­ти Литви,Польщі, татар.Відомими творамиу контекстіукраїнськоїістори­чноїпрози є «Ідолипадуть», «Сумерк»,«Чорним шляхом»,«Упирі».

В оповіданняхта творах Т.Бордуляказмальованожиття галицькогоселянства кінцяXIX - початку XX ст.,яке спостерігавписьменник,будучи священикому Малому Ходачкові.Це оповідання«Бузьки», «Дай,Боже. здоров'якорові», «Передновок».Розмірковуючина соціальнітеми, Т. Бордулякгостро ставивморально-етичніпроблеми. Вонивиразно зву­чатьв оповіданнях«Майстер ФедьТриндик», «Ювілят».

ОсипМаковей відомийу літературіяк поет, прозаїк,літературнийкритик, видавець.Значна частинайого життяпов'язана ізЗаліщиками.Ха­рактерноюознакою творівписьменникає їх сатиричнезвучання. Письмен­никтакож загост-рювавувагу на проблемахнаціональноїгідності, якупов'язував ізосвітою. Своєюзбіркою прозималих жанрів«Кроваве поле»він засуджувавбратовбивчувійну.

На Тернопільщинінародивсясічовий стрілець,автор численнихстрі­лецькихпісень Р. Купчинський.Він автор творів,які вважаютьсянародни­ми:«Човен хитаєтьсясеред води»,«Як з Бережандо кадри»,«Зажурилисьгаличанки»,«Гей там уВільхівці»,«Ірчик». Новоюсторінкою увисвітленніподій першоїсвітової війнина територіїГаличини єроман у 3-х частинах«Заметіль»,який написавР. Купчинськийяк очевидець.

За останнєдесятиліттяв українськулітературуповернуласятворчість У.Сам-чука, високооцінена критикоюще у 30-х рр. Тодіж твір УласаСамчука «Волинь»був висунутийна здобуттяНобелівськоїпремії. І лишемізе­рне матеріальнестановище, щоне дозволилоперекластироман європейсь­кимимовами, сталона перешкодіписьменниковіотримати цювисоку нагороду.Історію Українипочатку нашогостоліття, голодоморрозглянув У.Самчук у творі«Марія». Письменникписав такожоповідання,нариси, публіцистичнітвори.

По-своємуопрацювавісторію краювідомий прозаїкБ. Харчук у ро­мані«Волинь». Письменниквіддавав перевагупроблемам села(«Кревняки»,«Межі і безмежжя»та ін.). Лебединоюпіснею Б. Харчуканазиваютькрити­ки йогоповість «Вишневіночі». У цьомутворі зустрілисядва світи:націо­налісти-підпільникиУПА та НКВД-исти.Їх представляютьлюди, наділеніглибокимипочуттями. ТомуНКВД-ист і зв'язковаУПА закохуютьсяодне в одного.Разом пробуютьвтекти і разомпомирають,переживши митьвисо­когокохання.

Однимз перших біографівІ. Франка вукраїнськійлітературібув ви­ходецьіз ТернопільщиниД. Лук'янович.Його перу належитьповість «Франкоі Беркут», вякій широкоописані стосункиІ. Франка з О.Рошкевич. Вінтакож авторповістей «Закадильну» та«Від кривди».

До поколінняписьменників60-х належатьпредставникинашого краюР. Андріяшик,С. Будний, В. Ярмуш.На жаль, С. Буднийта В. Ярмушпе­редчаснопомерли, такі не розкрившидо кінця своїхтворчих можливостей.Їхня лірикахарактеризуєтьсяромантичнимзабарвленням,щирістю почуттівдо рідної землі,особливо – узображенніприроди. Цеяскраво ілюструютьпоезії С. Будногоциклу «Земля»та більшістьвіршів В. Ярмушаіз збірки «Казкапро тебе».

Р. Андріяшику своїх прозовихтворах ще у60-х роках по-своємупро­читавсторінки історіїУкраїни у романі«Люди зі страху»,«Полтва» таін.

Сьогоднів царині літератури,зокрема в поезії,працюють тернополяниГ. Петрук-Попикта ін.


Білет24

1.Історіяукраїнськогонароду на сторінкаххудожніх творів.

Історичнатема – одна ізтрадиційних,провідних темв українськійлітературі.Уже пам'яткадавньої літератури«Слово о полкуІгоревім»відбиває події,пов'язані зпоходом князяІгоря протиполовців.

У багатьохсвоїх творах,особливо впоемі «Гайдамаки»,Т. Шевченкозвертався дозвитяжної добив історіїукраїнськогонароду – козаччини,відтворю-вавподії гайдамацькогоруху. ВеликийКобзар змалювавобрази БогданаХмель-ницького, Івана Ґонти, Макси­ма Кривоноса,Байди Вишневецького.

Першимісторичнимроманом українськоїлітературиє роман «Чорнарада» П. Куліша.Історію рідногонароду і йогоборотьбу зане­залежністьзмальованоу художніхтворах І. Франка(«Захар Беркут»),М. Старицького(«Останні орли»,«Оборона Буші»).Із творів І.Франка, Ю. Федьковича,В. Гжицького,Г. Хотке-вичадізнаємосяпро опришківськийрух і славноговатажка опришківОлексу Довбуша.

XX століттявнесло в історичнудолю українськогонароду своїдраматичніподії, на яківідгукнулисяпоети, прозаїки,драматурги.Че­рез літературнітвори пройшлоосмисленняподій І та IIсвітових воєн,революції 1905та 1917 років, голодоморуі репресій20-30-х років.

Особливемісце в українськійлітературівідведеноподіям рево­люції1905 року, її поразки.І Леся Українка,і М. Вороний, іВ. Винниченко,і О. Олесь у своїхтворах висловилисвої надії,споді­ванняна революцію1905 року. Чималотворів малихформ присвятивцим подіям іМ. Коцюбинський.Серед них«Intermezzo»,«Коні не вин­ні»,«Сміх», «Подарунокна іменини»,«Він іде» таін.

Творомсвітової славистав роман І.Багряного «СадГетсиманський»,в якому переданотрагедію українськогонароду у зв'язкуз репре­сіями,нищенням українськоїінтелігенції.Змальовуючижахіття біль­шовицькоготерору, безглуздістьзвинувачень, огидні методиНКВДистів підчас катуваньв'язнів, І. Багрянийв образі головногоге­роя АндріяЧумака показуєнезламну волюдо життя, утверджуєроман­тикувітаїзму. Нацю ж тему написанийІ. Багряним іроман «Тигроло­ви»(перша назва«Звіролови»).

Проблемиісторичноїдолі від часівкозаччини ідо проголошеннянезалеж-ностіУкраїни по-своємуосмислює Р.Іваничук уромані «Ор­да».Варто підкре-слити,що у своїх творахР. Іваничукрозробляєпере­важноісторичну тему.

Доісторичнихподій неодноразовозвертався усвоїй поетичнійтворчості М.Бажан. У 1942 роціпід час війниз фашистськоюНімеч­чиноюпоет пише своюпоему «ДанилоГалицький».В основу написано­готвору ляглиподії 700-літньоїдавності –перемога русичівпід кері­вництвомкнязя ДанилаГалицькогонад тевтонськиморденом мечоносців.

Історичну тематику впродовж усієї творчості розробляє П.Загребель-ний.Його перу належитьроман «Диво»,тема якогопов'язана ізбудівництвомСофійськогособору. «Роксолана»– твір про полонянкулегендарноїслави НастюЛісовську ізРогатина. Роман«Я, Богдан»нале­жить докращих творівукраїнськоїлітератури.

Сьогодністає відомою«заґратована»творчістьшістдесятників.НародженнянезалежноїУкраїни такожзнайшло своєхудожнє осмис­ленняу творчомудоробку письменників.

2.Мужністьі стійкістьліричного герояу нерівнійборотьбі зізлом і неправдою(на прикладіпоезії ВасиляСтуса).

УВ. Стуса є прекрасніслова про поета:«Поет – це людина.Насам­перед.А людина – цедобродій». Колиж довкола тебезло, сваволя,наруга і беззаконня,то ти – людина-добродій– мусиш протистоятизлу. І В. Стуспротистоявзлу. За йогокрилатимисловами – вчинки,за ними – «дорогаболю», невизнання,ув'язнення,брежнєвськітабори. В. Стусмужньо пере­нісвсі випробуваннядолі і «в смертіповернувсядо життя».

Йоголірика – одкровеннарозмова добровільноговигнанця,по­літв'язня,який до кінцябув переконанийв тому, що правдаі добро здола­ютьзло. Розумівпоет й інше:без боротьбиу державі«напівправди,напівпі­тьми»добро не восторжествує.

Філософіяжиття і смертіне є позою поетаі він переконавнас у цьо­муосо-бистимприкладом,повернувшисьна Батьківщинув труні.

Безкаяття, чеснопроніс він свійхрест, не похитнувсяні перед суддя­ми,ні перед стражданням.Підсумовуючипережите, В.Стус писав: «Якдобре те, щосмерті не боюсья і не питаю,чи тяжкий мійхрест, що передвами, судді, неклонюся в передчуттінедовідомихверств, що жив,любив і не набравсяскверни, ненависті,прокльону,каяття...».

Такесходження наГолгофу гіднеподиву. Та дляВ. Стуса важливане слава зарадислави. Йогостійкість унеймовірноважких таборовихумовах підкреслю-валаправильністьобраного шляху,вселяла віруіншим у можли­вістьперемоги. Томуув'язнення незламало духупоета, не поставилойого на коліна.Навпаки, з кожнимднем він стававвсе більш фізичнозагартованим,ше краще усвідомлювавсвою місіюборця протитоталітарноїсистеми.

Утворах В. Стусав'язничногоперіоду немаєконкретнихвипадків соціальноїкривди чи зла.Ліричний геройпоета підноситьсянад особисти­мипрорахункамиіз суспільством.Навіть у вірші,присвяченомупам'яті ху­дожниціАлли Горської,яка стала жертвоюкадебістськоїжорстокості,В. Стус підноситьсянад власнимболем за втраченимдругом. Передаєйого як більвсієї України– «у чорнійстужі сонцеУкраїни...». Довласної музитут лише єдинеблагання: «Ярій,душе! Ярій, ане ридай!»

Авторвисловлюєдумку, що час«молитов ісподівань»на добро, по­рядність,чесність минув.Україна, надумку поета,ніколи не станедемокра­тичноюдержа-вою вільнихгромадян, національнесвідомих патріотів,якщо лише пасивновболі-вати надвласною недолею.Мужні духомповинні при­йматихресну дорогупротистоянняі боротьби.Глибока любовдо України,прагненнябачити її вільноюпоглиблюваливимогливістьпоета до співвіт­чизниківбрати на себевідпові-даль-ністьза долю держави.Ганебна мовчанкаосмислюєтьсяпоетом як великийгріх.

Безсумніву, фізичністражданняВ. Стуса у снігахСибіру, тюрмахі таборах Мордовіїбули безмежними.Його виснажувалавиразка шлунку,яка загострю-валасяв умовах в'язничногожиття, та карцернівипробовування,яким піддавалине раз непокірноготюремномурежимові поета.Та він здо­лавнеподоланне.Вороги вбилийого фізично,але героїчнийчин його духуприборкатине зуміли. Аджепоетові байдужебуло, що будез його власнимжиттям, колийшлося продуховні ідеали.З цього приводувін писав: «...явідчуваю власнусмерть живою,як і загибельсам о вороттям».Він щодня бувготовий гіднозустріти смерть,хоча за життяборовся активно.В. Стуса більшетурбував станвласної душі.Національнасвідомість,голос духуза­свідчувалийого усвідомленийпатріотизм

Поетвірив у своєповерненняна Батьківщину.Важливим длянього було те,що він зможечесно подивитисяЇй у вічі, яксин, який докінця ви­конавсвій обов'язок.


2.Мужністьі стійкістьліричного герояу нерівнійборотьбі зізлом і неправдою(на прикладіпоезії ВасиляСтуса).

У В. Стусає прекрасніслова про поета:«Поет – це людина.Насам­перед.А людина – цедобродій». Колиж довкола тебезло, сваволя,наруга і беззаконня,то ти – людина-добродій– мусиш протистоятизлу. І В. Стуспротистоявзлу. За йогокрилатимисловами – вчинки,за ними – «дорогаболю», невизнання,ув'язнення,брежнєвськітабори. В. Стусмужньо пере­нісвсі випробуваннядолі і «в смертіповернувсядо життя».

Його лірика– одкровеннарозмова добровільноговигнанця,по­літв'язня,який до кінцябув переконанийв тому, що правдаі добро здола­ютьзло. Розумівпоет й інше:без боротьбиу державі«напівправди,напівпі­тьми»добро не восторжествує.

Філософіяжиття і смертіне є позою поетаі він переконавнас у цьо­муосо-бистимприкладом,повернувшисьна Батьківщинув труні.

Безкаяття, чеснопроніс він свійхрест, не похитнувсяні перед суддя­ми,ні перед стражданням.Підсумовуючипережите, В.Стус писав: «Якдобре те, щосмерті не боюсья і не питаю,чи тяжкий мійхрест, що передвами, судді, неклонюся в передчуттінедовідомихверств, що жив,любив і не набравсяскверни, ненависті,прокльону,каяття...».

Такесходження наГолгофу гіднеподиву. Та дляВ. Стуса важливане слава зарадислави. Йогостійкість унеймовірноважких таборовихумовах підкреслю-валаправильністьобраного шляху,вселяла віруіншим у можли­вістьперемоги. Томуув'язнення незламало духупоета, не поставилойого на коліна.Навпаки, з кожнимднем він стававвсе більш фізичнозагартованим,ше краще усвідомлювавсвою місіюборця протитоталітарноїсистеми.

У творахВ. Стуса в'язничногоперіоду немаєконкретнихвипадків соціальноїкривди чи зла.Ліричний геройпоета підноситьсянад особисти­мипрорахункамиіз суспільством.Навіть у вірші,присвяченомупам'яті ху­дожниціАлли Горської,яка стала жертвоюкадебістськоїжорстокості,В. Стус підноситьсянад власнимболем за втраченимдругом. Передаєйого як більвсієї України– «у чорнійстужі сонцеУкраїни...». Довласної музитут лише єдинеблагання: «Ярій,душе! Ярій, ане ридай!»

Авторвисловлюєдумку, що час«молитов ісподівань»на добро, по­рядність,чесність минув.Україна, надумку поета,ніколи не станедемокра­тичноюдержа-вою вільнихгромадян, національнесвідомих патріотів,якщо лише пасивновболі-вати надвласною недолею.Мужні духомповинні при­йматихресну дорогупротистоянняі боротьби.Глибока любовдо України,прагненнябачити її вільноюпоглиблюваливимогливістьпоета до співвіт­чизниківбрати на себевідпові-даль-ністьза долю держави.Ганебна мовчанкаосмислюєтьсяпоетом як великийгріх.

Безсумніву, фізичністражданняВ. Стуса у снігахСибіру, тюрмахі таборах Мордовіїбули безмежними.Його виснажувалавиразка шлунку,яка загострю-валасяв умовах в'язничногожиття, та карцернівипробовування,яким піддавалине раз непокірноготюремномурежимові поета.Та він здо­лавнеподоланне.Вороги вбилийого фізично,але героїчнийчин його духуприборкатине зуміли. Аджепоетові байдужебуло, що будез його власнимжиттям, колийшлося продуховні ідеали.З цього приводувін писав: «...явідчуваю власнусмерть живою,як і загибельсам о вороттям».Він щодня бувготовий гіднозустріти смерть,хоча за життяборовся активно.В. Стуса більшетурбував станвласної душі.Національнасвідомість,голос духуза­свідчувалийого усвідомленийпатріотизм

Поетвірив у своєповерненняна Батьківщину.Важливим длянього було те,що він зможечесно подивитисяЇй у вічі, яксин, який докінця ви­конавсвій обов'язок.


Білет25

1.Відображеннянаціональноїсамосвідомостігероїв у творахОлек­сандраДовженка.

Довженко– митець, вихованийна багатомудуховномунаціонально­мугрунті. Томув його творахзображенісентиментальні,добрі, працьовитілюди, закоханів красу рідногокраю і пісні,типові представникиукраїнсь­коїнації. Такимививів їх письменнику «Звенигороді»,«Землі», «Поеміпро море»,«ЗачарованійДесні» та багатьохінших творах.Однак у творахО. Довженка допочатку 40-х роківперсо-нажі хочай відчуваютьсебе українцями,але тількипідсвідомопроявляютьриси національноїментальності:у повазі достарших, особливобатьків; у любовідо праці, доземлі, на якійживуть; у готовностіпіти на самопожертвузаради інших.Ці персонажівсе-таки щегостро не відчуваютьсвоєї приналежностідо україн-ськоїнації. Во­ни– радянськіукраїнці. Утворах довоєнногоперіоду О. Довженконе за­гострювавпроблеми національноїсамосвідомості,не порушувавпитання тотальногонищення українськоїнації.

Зусією гостротоютема українськоїсамосвідомостігероїв зазвучалау творах сороковихроків. Національно-світогляднаеволюція О.Довженка, якавилилася уконфлікт ізпануючоюкомуністичноюідеологією,позначи­ласяі на відображеннінаціональноїсамосвідомостігероїв йоготворів. ЛаврінЗапорожець,Купріян Хутірний(кіноповість«Україна вогні»), ІванОрлюк (кіноповість«Повість полум'янихліт») – це носіїкращих риснароду, йогодуховної тафізичної величі,нескореності,які зі зброєюв руках захи­щаютьрідну землю,свідомо ставлятьсядо свого обов'язкуоборонцянеза­лежностіукраїнськогонароду. Саметому КупріянХутірний намагаєтьсязупинити відступаючихсолдатів: «–Не пущу. Я царязахищав, нетікав. А ви своювладу одстоятине може­те».

РозмоваЗапорожця ізЗабродою післятрагічноїсмерті староїселянки Левчи-хипо-особливомуувиразнюєвідчуттяприналежностігероя до свого,україн-ськогонароду. НепростіперипетіїЗаброди вінвважає «внутрішньоюсправою», якуне можна порівнюватиіз спробоюпоневолитивесь народ.Тому він переконуєЗаброду, що«часом в'язній судді повиннібитися по­руч,коли Батьківщинагине». У ційрозмові авторробить суттєвеуточнен­ня:«А зараз Батьківщинагине, Україна!»

Найвиразнішепочуття національноїгідності йусвідомленнябезправ­ногостановища своєїнації закладенописьменникому тому епізодікінопо­вісті«Украї-на вогні», колиЛаврін Запорожецьзнімає зі стінипортрет Ста­ліна.Тут не потрібніособливі коментарі.І герой висловлюєтьсялаконічно проте, що його святавіра у справедливогоі всемогутньоговождя пропала.Усі страхіття,пере-житі нимвід початкувійни, коли«повіз старийЗапоро­жецьп'ять синів навійну», І до їїостанньогодня, коли зібралисяЗапорожці ужебез матері,Савки, Григорія,Трохима напопелищі рідноїхати доспіва­тисвою мирнупісню «Ой підуя до роду гуляти»,дають йомуправо на та­кийрішучий крок.Образ ЛаврінаЗапорожця єтиповим. За нимми вбачає­момільйони сильних,мужніх українськихпатріотів.

Щоденниковізаписи сороковихроків – періодунайбільшогогоніння митцякремлівськимиідеологами– засвідчують,що письменникглибоко переживавза історичнудолю своєїнації і.ні намить не сумнівавсяу своїй правотіпатріота.

Підкутом зорунаціональноїсамосвідомостісамого О. Довженкатре­ба розглядатийого запис:«Товаришу мійСталін, колиб ви були навітьБо­гом, я й тодіне повірив бивам, що я націоналіст,якого требаплямувати йтримати в чорнімтілі... Невжелюбов до свогонароду є націоналізмом?»Поняття «націо-наліст»прирівнювалосяна той час допоняття «во­рогнароду».

2.Історіяукраїнськогонароду в творчостіІвана Кочерги.

Більшістьдрам ІванаКочерги – цетвори на історичнутему. Грунто­внаобізнаністьдраматургаз історієюУкраїни, вивченняархівних докумен­тівдопомоглимитцеві пітиу глиб віківі відтворитикняжі часи XIст.

Своюдраму «ЯрославМудрий» І. Кочерганаписав у 1944 році.коли Українапалала в огнідругої світовоївійни. У днітяжких випробуваньсвоєю п'єсоюавтор проголосивгімн миру, спокоюна землі, освітившисві­тлом своготаланту найва-жливішівіхи історіїнашого народу.В образі Яро­славаМудрого І. Кочергапока-зав намідеал воїнаі книголюба,доброго по­літикаі будівничого,який «вищихне відав скарбів,ніж мирний труді щастя в ріднімдомі». Він піклувавсяпро військо-вумогутність,економічнийрозквіт і духовнийрозвиток Київськоїдержави. Віншироко відкривдержа­вні дверідля культуриі міцно закривїх перед споконвіч-нимворогом –ко­чівниками.Усі вчинки ідії ЯрославаМудрого вдержавно-громадськомуі особистомужитті булипродиктованітурботою прорідну землю.Він хоче будуватиміста, палаци,храми, дбатипро освіту, алеспочатку утверджуєчі­ткий закон:«Раніш закон,а потім благодать».

Князьрішуче переслідуєтих, хто сієчвари, міжусобиці,«крамоли ілукавс-тва»,карає їх. Такбув покаранийна смертіьНовгородськийпосадник Коснятин– батько Микити.Микита хочепомститисякнязеві, алезрозумі­вши,як багато означаєЯрослав Мудрийдля держави,стає другомкнязя – «найсвітлішогоз усіх земнихцарів» і гинеза нього.

КаменщикЖурейко, незважаючина небезпеку(князь поклявсяйого покарати),спішить попередитиЯрослава прозмову. Журейкопредставляєтих русичів,для яких державніінтереси буливищими, ніжвласні, навітьколи йшлосяпро життя чисмерть.

Долядітей князяЯрослава тежпідпорядкованадержавнимінтересам. ІАнна, і Єлизаветамусять виходитизаміж за королівсусідніх держав,щоб таким чиномзабезпечитимир і безпекудля рідноїземлі. ВажкопогодитисяАнні, що «дове-детьсяїхати в Париж»,адже «там нікравців, нікрамарів пу­тящих,доми холодні,вулиці брудні».Так само і Єлизаветане уявляє, якрозлучитьсяз батьком, Києвом,книжками. Зтуги за БатьківщиноюЄлиза­ветапомерла.

Удрамі «ЯрославМудрий» І. Кочергапролив світлона історичнийфакт, пов'язанийіз перебуваннямварягів наКиївськійземлі. Сюдивони були запро-шені,як мужні воїнидля охороникордонів Русівід нападівкочі­вників.Коли варягипочали себеповодити якзавойовники,то Ярослав їхвідправив іздержави.

Самовідданістькнязеві розкритов образах Микити,Журейка, Милуші.Князь Ярославсхилив головуперед тіломМикити, який«чесно вмерза Русь на полібрані», а новгородцямпообіцяв «заслужбу вірнуі добро» зві­льнитимісто від даниниі захиститиїх «вольностісвяті». На полібою князь вирішуєпобудуватихрам в ім'я Софії«щоб в вікахвона стояла».

Ідеютвору визначивсам автор –«нелегке ічасом боліснешукання правдиі мудростіжиття разомз народом, накористь Вітчизні...».

ПодіїXVI ст., поневоленняРусі-Українилитовськимивоєводамиляг­ли в основудраматичноготвору «Свіччиневесілля». Похмуримі темним містомзображенийКиїв 1506 року. Щобвідчули ремісники,трударі, щовони холопитемні, безправніі безсилі, литовськізавойовникизаборонилиїм вечорамисвітити свічки.Перед киянамипостало питання:жити в темно­тічи при світлі?Коритись чиборотися? Уборотьбі заправо на світлороз­починаєтьсяборотьба заволю:Головнийгерой творуІван Свічкатвердо вирішує:що б там не було,здобути киянамправо на світло.

Отожкиївські ремісникиусвідомлюють,шо шлях до воліпролягає череззбройну боротьбу.Вогник свічі,яку несе Меланка,спалахує полум'ямповстання. Щобвизволитикоханого, Меланказмушена булакрізь вітері бурю по крутихярах і байракахПодолу пронестизапалену свічку.Образ Меланки,як писав І. Кочерга,– це поетичнийсимвол України,яка «з тьмивіків та черезстільки бур»пронесла незгаснийживий вогниксвоєї волі такультури.

Драма«Свіччиневесілля» даєможливістьчитачеві широкопознайо­митисяіз розвиткомремісництваКиєва. Знайомствоз ремісниками(зброя­рі, золотарі,кравці, кушнірі)наводить надумку, що нашволелюбнийнарод, який мавдобре розвиненуекономікувідповіднодо свого часу,ніколи не виношувавмрій про поневоленняінших. Коли жзазіхали найого волю, нехилив смиренноголову, а стававна боротьбу,бо «свічкимирної не вартата країна, щов боротьбі їїне запалила».

Утворах І. Кочергиісторія українськогонароду знайшласвоє високемистецькевідображення.


жливішівіхи історіїнашого народу.В образі Яро­славаМудрого І. Кочергапока-зав намідеал воїнаі книголюба,доброго по­літикаі будівничого,який «вищихне відав скарбів,ніж мирний труді щастя в ріднімдомі». Він піклувавсяпро військо-вумогутність,економічнийрозквіт і духовнийрозвиток Київськоїдержави. Віншироко відкривдержа­вні дверідля культуриі міцно закривїх перед споконвіч-нимворогом –ко­чівниками.Усі вчинки ідії ЯрославаМудрого вдержавно-громадськомуі особистомужитті булипродиктованітурботою прорідну землю.Він хоче будуватиміста, палаци,храми, дбатипро освіту, алеспочатку утверджуєчі­ткий закон:«Раніш закон,а потім благодать».

Князьрішуче переслідуєтих, хто сієчвари, міжусобиці,«крамоли ілукавс-тва»,карає їх. Такбув покаранийна смертіьНовгородськийпосадник Коснятин– батько Микити.Микита хочепомститисякнязеві, алезрозумі­вши,як багато означаєЯрослав Мудрийдля держави,стає другомкнязя – «найсвітлішогоз усіх земнихцарів» і гинеза нього.

КаменщикЖурейко, незважаючина небезпеку(князь поклявсяйого покарати),спішить попередитиЯрослава прозмову. Журейкопредставляєтих русичів,для яких державніінтереси буливищими, ніжвласні, навітьколи йшлосяпро життя чисмерть.

Долядітей князяЯрослава тежпідпорядкованадержавнимінтересам. ІАнна, і Єлизаветамусять виходитизаміж за королівсусідніх держав,щоб таким чиномзабезпечитимир і безпекудля рідноїземлі. ВажкопогодитисяАнні, що «дове-детьсяїхати в Париж»,адже «там нікравців, нікрамарів пу­тящих,доми холодні,вулиці брудні».Так само і Єлизаветане уявляє, якрозлучитьсяз батьком, Києвом,книжками. Зтуги за БатьківщиноюЄлиза­ветапомерла.

У драмі«Ярослав Мудрий»І. Кочерга проливсвітло на історичнийфакт, пов'язанийіз перебуваннямварягів наКиївськійземлі. Сюдивони були запро-шені,як мужні воїнидля охороникордонів Русівід нападівкочі­вників.Коли варягипочали себеповодити якзавойовники,то Ярослав їхвідправив іздержави.

Самовідданістькнязеві розкритов образах Микити,Журейка, Милуші.Князь Ярославсхилив головуперед тіломМикити, який«чесно вмерза Русь на полібрані», а новгородцямпообіцяв «заслужбу вірнуі добро» зві­льнитимісто від даниниі захиститиїх «вольностісвяті». На полібою князь вирішуєпобудуватихрам в ім'я Софії«щоб в вікахвона стояла».

Ідеютвору визначивсам автор –«нелегке ічасом боліснешукання правдиі мудростіжиття разомз народом, накористь Вітчизні...».

ПодіїXVI ст., поневоленняРусі-Українилитовськимивоєводамиляг­ли в основудраматичноготвору «Свіччиневесілля». Похмуримі темним містомзображенийКиїв 1506 року. Щобвідчули ремісники,трударі, щовони холопитемні, безправніі безсилі, литовськізавойовникизаборонилиїм вечорамисвітити свічки.Перед киянамипостало питання:жити в темно­тічи при світлі?Коритись чиборотися? Уборотьбі заправо на світлороз­починаєтьсяборотьба заволю:Головнийгерой творуІван Свічкатвердо вирішує:що б там не було,здобути киянамправо на світло.

Отожкиївські ремісникиусвідомлюють,шо шлях до воліпролягає череззбройну боротьбу.Вогник свічі,яку несе Меланка,спалахує полум'ямповстання. Щобвизволитикоханого, Меланказмушена булакрізь вітері бурю по крутихярах і байракахПодолу пронестизапалену свічку.Образ Меланки,як писав І. Кочерга,– це поетичнийсимвол України,яка «з тьмивіків та черезстільки бур»пронесла незгаснийживий вогниксвоєї волі такультури.

Драма«Свіччиневесілля» даєможливістьчитачеві широкопознайо­митисяіз розвиткомремісництваКиєва. Знайомствоз ремісниками(зброя­рі, золотарі,кравці, кушнірі)наводить надумку, що нашволелюбнийнарод, який мавдобре розвиненуекономікувідповіднодо свого часу,ніколи не виношувавмрій про поневоленняінших. Коли жзазіхали найого волю, нехилив смиренноголову, а стававна боротьбу,бо «свічкимирної не вартата країна, щов боротьбі їїне запалила».

У творахІ. Кочерги історіяукраїнськогонароду знайшласвоє високемистецькевідображення.


Білет26

1.Українськанародна творчість:думи та історичніпісні.

Історичніпісні та думи– жанри українськоїнародної творчості.Ду­же специфічнийза походженнямжанр думи. Вінпритаманнийтільки укра­їнськійнаціональнійкультурі. Появуукраїнськихдум учені дослідникипов'язують зкозаччиною.Боротьба козаківіз завойовниками-турками,та­тарами, життябранців у турецькійневолі, тяжкийїх побут нагалерах, мор­ськіпоходи козаків,козацькі повстанняпроти Польщі– усі ці подіїбули мотивамиукраїнськихдум.

Докращих українськихдум належать«Дума про козакаГолоту», «Думапро МарусюБогуславку»,«Дума про СамійлаКішку», «Думапро Івана Богуна»та ін.

Зазмістом думидуже подібнідо історичнихпісень, а завиконанням– до плачів,голосінь. Авторидум невідомі.Ними переважнобули учасникипо­дій– козацькихбитв і походів.Кобзарі, лірники,бандуристипід супровідсвоїх інструментівречитативомвиконувалиїх. Від села досела, від містадо міста розносиливони вісті прославу і подвигигероїв, їх мужність,героїзм і гарячулюбов до України.І. Франко назвавдуми й історичніпісні безсмерт­нимипам'ятками,створенимигенієм самогонароду.

У відтворенніподвигів героїву думах, як і вісторичнихпіснях, реа­лізмпоєднувавсяз романтичнимореолом. Щедровикористовувалисяу ду­мах таісторичнихпіснях народнопоетичнісимволи (орел,сокіл – козак;крук, ворон –ворог; зозуля– мати, вдова),порівняння(скрива, як вовк,споглядає). Утекстах думтрапляютьсязаперечніпорівняння:«Ой та то ж непили пилили,Не тумани вставали,– Як із землітурецької, Ізвіри бусурманської,З города Азова,з тяжкої неволіТри брати втікали».

Стилістичнуфункцію уповільненнярозповіді вдумах відіграютьси­нонімічніповтори–тавтологія(думає-гадає,грає-виграває).

Мовадум, як й історичнихпісень, збагаченапостійнимиепітетами: кіньу козака завждивороний; козакпостійно урусі, в дії, томуперед ним стелитьсяшлях широкий,битий; він обороняєземлю християнську.

Думивідзначаютьсятакож молитовноюформою. За обсягомдуми більші,ніж історичніпісні, складнішаїхня будова.

Розпочинаєтьсядума зачином,в якому вказуєтьсяна місце абочас дії. Прикладомможе бути поетичнийзаспів (зачин)«Думи про козакаГолоту: «Ойполем, полемкилиїмським,То шляхом битимординським,Ой там гуляв-козакГолота».

Розповідьпро основнуподію, яка йдепісля зачину,як правило,дуже детальна.Вона уповільненадодатковимиепізодами,описами одягу,вчинків героїв,словами-повторами.Кінцівка думиславила героївта бажала їмусякого добрата гаразду.

Прикметноюрисою побудовидум є їх неподільністьна строфи. Думаможе поділитисяна окремі періоди(тиради). Вонавідзначаєтьсянерівномі­рністюрядків. У нихможе бути відчотирьох дотридцяти ібільше складів

Рядкиу думі можутьбути не заримованими,але дума завждимає свій виразнийритм. Це даєможливістьвиконавцевізмінюватимелодію, слова,імпровізувати.Для виконаннядум потрібнаспеціальнапідготовка.Сьо­годні такупідготовкуздійснюютькобзарськішколи. Відомоюкобзарсь­коюшколою в Україніє Стрітівська,в якій працюютьтакі талановитіко­бзарі, якбрати Миколата Василь Литвини.Кобзарськемистецтво,виконання думзберегли українців діаспорі. Навесь світ сталивідомі ви­конавціцього жанру– Китастий таМішалов.

Давнімжанром історичногоепосу є такожісторичнапісня. Пам'яткоюсереди-ни XV століттяє відома пісня«Дунаю, Дунаю,чомусмутентечеш». Трироти, що стоять«на версі Дунаю»– турецька,татарська тапольська –правдивовідобра-жаютьтогочаснуісторичнуобста­новкуУкраїни, наземлі якоїзавжди зазіхализагарбники.

Історичніпісні, як і думи,передають своїмзмістом конкретніісто­ричніподії, процеси,оспівуютьісторичнихосіб.

Найдавнішіісторичніпісні, які пов'язаніз добою козаччини,оспі­вуютьлицарів-патріотів.Відомою є «Пісняпро Байду» –народногоулюбленця, якийпотрапившив неволю і зазнавшистрашних катувань,не втративсвоєї національ-ноїгідності, нестав зрадником.

Історикистверджують,що прототипомБайди Вишневенькогобув князь ДмитроВишневецький.Д. Вишневецькийзаклав на Хортиціфор­тецю. Підчас одного збоїв він бувполонений ілюто катований.Його за­чепилиребром за гак-Таких самихмук зазнав ігерой «Пісніпро Байду».Важкі тортурипереніс полоненийтурками легендарнийМорозенко(пісня «Ой, Морозе,Морозенку»).Упродовж віківзалишаєтьсябути популяр­ноюпісня-марш «Ой,на горі та женціжнуть», присвяченазвитяжнимге­роям Дорошенковіта Сагайдачному.Великою повагою,незважаючина тривалезамовчування,користуєтьсяв народі пісня-кант«Ой, зійшлазо­ря» – проПочаївськуБожу Матір, щоврятуваламонастир івсіх, хто в ньомусховався підчас турецькоїоблоги.

Історичніпісні про боротьбуукраїнськогонароду протипольськихзагарб-никівоспівуютьмасовий героїзмнароду. У нихпрославленобитву під Корсунем(«Засвіт всталикозаченьки»),Жванцем («Ой,з города Немирова»),Збаражем («Ой,що то за хижка»).У піснях цьогоперіоду зве­личеноБ. Хмельницькогоі його битвув урочищі ЖовтіВоди на Дніпро­петровщині(«Чи не той тохміль»). ОбразХмельницькогопорівнюєтьсяз хмелем, щозавжди бувуособленняммолодечої силита звитяги.Йому присвяченатакож пісня«Гей, не дивуйтесь,добрії люди».Героєм цієїпі­сні є такожсподвижникгетьмана М.Кривоніс, щопліч-о-плічйшов з Б. Хмельницькимі під ЖовтимиВодами, і підКорсунем. Героямиісто­ричнихпісень сталиНечай, Богунта інші історичнідіячі. ОбразБ. Хмельницькогооспіваний такожу народнихдумах, зокрема«Хмельни­цькийі Барабаш».

Увійшлив історію пісніпорівнянонедавньогочасу, які миназиваємострілецькими.Сьогодні всімвідома пісня«Ой у лузі червонакалина», що хочі має свогоавтора, алезалишаєтьсянародною. Історичніпісні та думиє провід-нимижанрами українськоїнародної творчості.Чимало сюжетівцих жанрівстали основоюдля літературнихтворів.

Народнапісня сталапоштовхом длянаписання драм«Сава Чалий»М. Костомаровата І. Карпенка-Карого.У прозову ідраматургічнутворчість М.Старицькоговвійшов легендарнийобраз МарусіБогуславки.Неоднора­зовозверталисяписьменникидо пісні «Ой,не ходи, Грицю,та й на вечор­ниці».За мотивамицієї пісністворена одноіменнадрама М. Старицького,повість О.Кобилянеької«У неділю ранозілля копала»,роман у віршахЛіни Костенко«Маруся Чурай».

2.Красадуховного світугероїв ОлесяГончара.

Значнимтворчим досягненнямОлеся Гончарає відтвореннякраси духовногосвіту йогогероїв на сторінкахроманів, повістей,оповідань тановел. Авторськезамилуваннягероями у їхлюбові доБатьківщини,глибо­кійвірності удружбі та коханніспостерігаєтьсяуже на першихсторінкахроману «Прапороносці».

Багатийвнутрішнійсвіт героївтрилогії, їхгума­нізм іблагородніпориви зразуж беруть у полончитача. «Все,все ми відда­мотобі. Батьківщино...Все! Навітьнаші серця. Іхто не звідавцього щастя,цієї... красивірності, тойне жив по-справжньому».Ці слова Брянськогоне­задовгодо його смертіувиразнюютьобраз духовнобагатої людини;юнака, що зворушуєромантичноювірністю коханій,друзям, Батьківщині;мудрого командира,ім'я якого живесеред солдатівнавіть післяйого смерті.Завдяки багатомувнутрішньомусвітові, з якимне таївся Брянськийу невідповідних,на перший погляд,умовах війни,його ім'я залиши-лосядля воїнівсимволом відвагиі краси. До ньогойшли за порадою,моральноюпідтримкою,йому відкривалисяу найпотаємнішому.У полку Самієваприналеж-ністьдо роти Брянськоговважаласявинагородою.Багатстводуховногосвіту, моральнадосконалість,патріотичнийобов'язок єднаєз Юрієм БрянськимШуру Ясногорську,Євгена Черниша,молодого бійцяГая та Іншихперсонажівтво­ру.

ОбразШури Ясногорськоїнаділений уромані сяйвомморальноїчис­тоти, задушевністю,ліризмом. Вражаєїї краса вірності,поєднана зглибо­кимусвідом-леннямобов'язку передВітчизною.Своєю високоморальноюповедінкою,вірністю вкоханні, вміннямспівчуватиШура заслужиласобі найвищуповагу і шанобливеставленнявоїнів. Вониоберігаютьїї, оточуютьповсякчасноютурботою. «Вірна»,– називаютьїї бійці міжсобою, і героїняне розчарувалаїх своєю поведінкою.Повне розумінняповедінки Шуриод­нополчанамипоказує ОлесьГончар, колизароджуєтьсякохання Ясногорсь­коїі Черниша.

Герояроману-трилогіїЄвгена Чернишахарактеризуєсувора вимогли­вістьдо себе і досвоїх підлеглих,самовідданевиконаннявійськовогообов'язку іпостійна готовністьприйти на допомогубойовому побратимові.У творі приваблюєте, що суворавимогливістьі доброта офіцераЧерниша невиключаютьодна одну, ана-впаки – йдутьу парі. Зворушливимидо сен­тиментальностіє його спогадипро матір, яка«сидить передрепродуктором,чекаючи батьказ роботи, і слухаєвісті з ефіру,накинувши теплушаль на худенькіплечі, і хочепочути просвого Женю..».

Захоплюєу творі вчинокРомана Блаженка,який в оточеномунімцями маєткуготуєтьсязагинути смертюгероя, хочайому важкоусвідомити,що Дружиназалишитьсявдовою, а діти– сиротами.

Підчас битв таармійськихпереходівзмінюєтьсяХома Хаєцький.Зростає йоговідвага і почуттявідповідальності.Подвиги, стійкість,відданістьсправі, людяність,доброта, глибокіпочуття любові,що про них йдетьсяу «Прапоронос-цях»викликаютьподив і захоплення,незважаючина ідеологічненавантаженнятвору.

Вінших історичнихобставинахрозкриваютьсвій духовнийсвіт героїроману «Собор».Їх не тривожатьвибухи війни.Але безтурботнимжиття героївназвати неможна. Проблеми,якими живутьмешканці Зачіплянки,пов'язані іздуховним станомсуспільства60-х років. Вонирозвиваютьсянавколо собору,збудованого«після зруйнуваннясічі, в потьомкінськічаси, поверженимизапорожцями».Їм тоді було«шаблю вибитоз рук, але з серцяне вибито духволі й жаданнякраси». «Гордапоема степовогозодчества»,яка стала символому творі, входитьу життя кожногогероя. Чим будесобор для наступнихпоколінь? –розмірковуєстудент МиколаБаглай. Длянього особисто– це є тількикраса, «музикасфер» черезстоліття, цевідчуття Батьківщини,це відповідальністьза все, що дієтьсянавколо соборуз людь­ми, зприродою, змістом. В образіЛободи авторпоказує людину,що розу­мом,кмітливістюпішла вперед,але відсталасвоїм духовнимрозвитком. Вінне розуміє, щоминуле – твердийгрунт длямайбутнього,основа йогоду­ховності.Тому й не дивно,шо свого батька,колишньогославетногостале­вара,з легкою душеювін віддав убудинок перестарілих.Закономірниму романі є запитанняШпачихи докар'єристаВолодьки: «Детвоя совість– у грудях, чив сейфі на замку?»Микола Баглайі ВолодькаЛобода – двапро­тилежнібереги. На одномуз них – поетичнийсвіт, невмирущакраса і силанаціональногодуху, а на другому– духовна вбогість.

Уромані явнопростежуєтьсязакономірність:кого притягуєсобор, той вбачаєсенс свогожиття у чеснійпраці, вірнійлюбові, незрадливійдру­жбі. Такимиперсонажамиє Вірунька таІван Баглай,фронтовичкаЛеся Хомівна,її батько –учитель ХомаРоманович, якийза розповідіучням про соборпобував наМагадані. Тривогаза збереженнякраси для майбутніхпо­колінь проймаєархітектора,сина воєнкома,який вважає,що до руйнуванняцінностейстаровинипричетні всі,хто стоїтьосторонь. «Тупіубивці краси,– вважає він,– зруйнувалиДесятиннуцерк-ву,Михайлівський-Золотоверхий...».Інтуїтивновідчув необхідністьзберегти предко-вічнукра­су воєнком,коли, визволяючимісто, командував:«По тому – небити».

Проблемазбереження«собору душі»найбільшепов'язана зобразом Єльки,сільськоїбезпаспортноїі безправноїдівчини, якуне раз долякидала на серйознівипробування.Схибивши разв очах окремиходносельціввона сталадівчиною легкоїповедінки.Єльці не байдуже,що про неї думають,як ставлятьсядо неї, томуйде із села.Красуня ЄлькасподобаласьЛободі, він всеробить длятого, щоб одружитисяз нею. Та повнагідності, хочі безпра­вна,дівчина не хочебути «проданою»нареченою. Іколи під часзаручин з Лободоюїї покликав«на хвилинку»Микола Баглай,пішла за ним,бо відчу­вала:це – доля. Таколи пізналасправжній чаркохання, ставитьперед со­боюзапитання: чигідна вонакоханого?Випробовуваннякороткочаснимрозлученнямскріплює «соборидуш» Єльки іМиколи. Ї цьомурадіє вся Зачіплянка– люди красивіі щедрі душею.

ОлесьГончар писавпро те, чим жив,захоплювавсяі проти чогоборо­вся. Красадуховного світу– лейтмотивйого романів«Прапороносці»,«Собор». Проблемидуховності,моралі обміркувавписьменникі на сторін­кахсвоїх творів«Людина і зброя»,«Тронкам, «Циклон»,«Бригантина».«Твоя зоря».


Костомаровата І. Карпенка-Карого.У прозову ідраматургічнутворчість М.Старицькоговвійшов легендарнийобраз МарусіБогуславки.Неоднора­зовозверталисяписьменникидо пісні «Ой,не ходи, Грицю,та й на вечор­ниці».За мотивамицієї пісністворена одноіменнадрама М. Старицького,повість О.Кобилянеької«У неділю ранозілля копала»,роман у віршахЛіни Костенко«Маруся Чурай».

2.Красадуховного світугероїв ОлесяГончара.

Значнимтворчим досягненнямОлеся Гончарає відтвореннякраси духовногосвіту йогогероїв на сторінкахроманів, повістей,оповідань тановел. Авторськезамилуваннягероями у їхлюбові доБатьківщини,глибо­кійвірності удружбі та коханніспостерігаєтьсяуже на першихсторінкахроману «Прапороносці».

Багатийвнутрішнійсвіт героївтрилогії, їхгума­нізм іблагородніпориви зразуж беруть у полончитача. «Все,все ми відда­мотобі. Батьківщино...Все! Навітьнаші серця. Іхто не звідавцього щастя,цієї... красивірності, тойне жив по-справжньому».Ці слова Брянськогоне­задовгодо його смертіувиразнюютьобраз духовнобагатої людини;юнака, що зворушуєромантичноювірністю коханій,друзям, Батьківщині;мудрого командира,ім'я якого живесеред солдатівнавіть післяйого смерті.Завдяки багатомувнутрішньомусвітові, з якимне таївся Брянськийу невідповідних,на перший погляд,умовах війни,його ім'я залиши-лосядля воїнівсимволом відвагиі краси. До ньогойшли за порадою,моральноюпідтримкою,йому відкривалисяу найпотаємнішому.У полку Самієваприналеж-ністьдо роти Брянськоговважаласявинагородою.Багатстводуховногосвіту, моральнадосконалість,патріотичнийобов'язок єднаєз Юрієм БрянськимШуру Ясногорську,Євгена Черниша,молодого бійцяГая та Іншихперсонажівтво­ру.

ОбразШури Ясногорськоїнаділений уромані сяйвомморальноїчис­тоти, задушевністю,ліризмом. Вражаєїї краса вірності,поєднана зглибо­кимусвідом-леннямобов'язку передВітчизною.Своєю високоморальноюповедінкою,вірністю вкоханні, вміннямспівчуватиШура заслужиласобі найвищуповагу і шанобливеставленнявоїнів. Вониоберігаютьїї, оточуютьповсякчасноютурботою. «Вірна»,– називаютьїї бійці міжсобою, і героїняне розчарувалаїх своєю поведінкою.Повне розумінняповедінки Шуриод­нополчанамипоказує ОлесьГончар, колизароджуєтьсякохання Ясногорсь­коїі Черниша.

Герояроману-трилогіїЄвгена Чернишахарактеризуєсувора вимогли­вістьдо себе і досвоїх підлеглих,самовідданевиконаннявійськовогообов'язку іпостійна готовністьприйти на допомогубойовому побратимові.У творі приваблюєте, що суворавимогливістьі доброта офіцераЧерниша невиключаютьодна одну, ана-впаки – йдутьу парі. Зворушливимидо сен­тиментальностіє його спогадипро матір, яка«сидить передрепродуктором,чекаючи батьказ роботи, і слухаєвісті з ефіру,накинувши теплушаль на худенькіплечі, і хочепочути просвого Женю..».

Захоплюєу творі вчинокРомана Блаженка,який в оточеномунімцями маєткуготуєтьсязагинути смертюгероя, хочайому важкоусвідомити,що Дружиназалишитьсявдовою, а діти– сиротами.

Під часбитв та армійськихпереходівзмінюєтьсяХома Хаєцький.Зростає йоговідвага і почуттявідповідальності.Подвиги, стійкість,відданістьсправі, людяність,доброта, глибокіпочуття любові,що про них йдетьсяу «Прапоронос-цях»викликаютьподив і захоплення,незважаючина ідеологічненавантаженнятвору.

В іншихісторичнихобставинахрозкриваютьсвій духовнийсвіт героїроману «Собор».Їх не тривожатьвибухи війни.Але безтурботнимжиття героївназвати неможна. Проблеми,якими живутьмешканці Зачіплянки,пов'язані іздуховним станомсуспільства60-х років. Вонирозвиваютьсянавколо собору,збудованого«після зруйнуваннясічі, в потьомкінськічаси, поверженимизапорожцями».Їм тоді було«шаблю вибитоз рук, але з серцяне вибито духволі й жаданнякраси». «Гордапоема степовогозодчества»,яка стала символому творі, входитьу життя кожногогероя. Чим будесобор для наступнихпоколінь? –розмірковуєстудент МиколаБаглай. Длянього особисто– це є тількикраса, «музикасфер» черезстоліття, цевідчуття Батьківщини,це відповідальністьза все, що дієтьсянавколо соборуз людь­ми, зприродою, змістом. В образіЛободи авторпоказує людину,що розу­мом,кмітливістюпішла вперед,але відсталасвоїм духовнимрозвитком. Вінне розуміє, щоминуле – твердийгрунт длямайбутнього,основа йогоду­ховності.Тому й не дивно,шо свого батька,колишньогославетногостале­вара,з легкою душеювін віддав убудинок перестарілих.Закономірниму романі є запитанняШпачихи докар'єристаВолодьки: «Детвоя совість– у грудях, чив сейфі на замку?»Микола Баглайі ВолодькаЛобода – двапро­тилежнібереги. На одномуз них – поетичнийсвіт, невмирущакраса і силанаціональногодуху, а на другому– духовна вбогість.

У романіявно простежуєтьсязакономірність:кого притягуєсобор, той вбачаєсенс свогожиття у чеснійпраці, вірнійлюбові, незрадливійдру­жбі. Такимиперсонажамиє Вірунька таІван Баглай,фронтовичкаЛеся Хомівна,її батько –учитель ХомаРоманович, якийза розповідіучням про соборпобував наМагадані. Тривогаза збереженнякраси для майбутніхпо­колінь проймаєархітектора,сина воєнкома,який вважає,що до руйнуванняцінностейстаровинипричетні всі,хто стоїтьосторонь. «Тупіубивці краси,– вважає він,– зруйнувалиДесятиннуцерк-ву,Михайлівський-Золотоверхий...».Інтуїтивновідчув необхідністьзберегти предко-вічнукра­су воєнком,коли, визволяючимісто, командував:«По тому – небити».

Проблемазбереження«собору душі»найбільшепов'язана зобразом Єльки,сільськоїбезпаспортноїі безправноїдівчини, якуне раз долякидала на серйознівипробування.Схибивши разв очах окремиходносельціввона сталадівчиною легкоїповедінки.Єльці не байдуже,що про неї думають,як ставлятьсядо неї, томуйде із села.Красуня ЄлькасподобаласьЛободі, він всеробить длятого, щоб одружитисяз нею. Та повнагідності, хочі безпра­вна,дівчина не хочебути «проданою»нареченою. Іколи під часзаручин з Лободоюїї покликав«на хвилинку»Микола Баглай,пішла за ним,бо відчу­вала:це – доля. Таколи пізналасправжній чаркохання, ставитьперед со­боюзапитання: чигідна вонакоханого?Випробовуваннякороткочаснимрозлученнямскріплює «соборидуш» Єльки іМиколи. Ї цьомурадіє вся Зачіплянка– люди красивіі щедрі душею.

ОлесьГончар писавпро те, чим жив,захоплювавсяі проти чогоборо­вся. Красадуховного світу– лейтмотивйого романів«Прапороносці»,«Собор». Проблемидуховності,моралі обміркувавписьменникі на сторін­кахсвоїх творів«Людина і зброя»,«Тронкам, «Циклон»,«Бригантина».«Твоя зоря».


БілетЗ

1.ОбразПузиря за п'єсою «Хазяїн»Івана Карпенка-Карого.

Драматургсам визначивідею сатиричноїкомедії «Хазяїн»(1900). У ли­сті досина він зазначав:«Хазяїн» – зласатира на чоловічулюбов до стяжаннябез жодноїіншої мети.Стяжання длястяжання». І.Франко післяпрочитаннятвору писав:«Грандіознупо своїм замислій по майжебездоганнімоздобленнюкартину великогопромисловцяі глитая з селянз його могутнімивпливами ічисто селянськоювдачею дає намКарпенко-Карий,..».

ТерентійПузир незрівняннобагатший відГерасима Калитки,цент­ральногообразу комедії«Сто тисяч».Він уже досягтого, про щомріяв Калитка,– мати скількиземлі, щоб і затри дні не об'їхати.«Княжество!»– із заздрістювигукує Маюфеспро землі Пузиря.– Ціле княжество!»Кілька економій,десятки тисячовець, тисячібатраків – осьщо приноситькапітал Пузиреві.Він мільйонер,але прагне всебільшого йбільшого зиску.

Пузирнещадно експлуатуєбатраків, ганитьекономів зате, що вони накілька копійокбільше заплатилиза поденнуроботу. У своїйжорстокостіу визиску вінрадить економовівзяти у селянземлю в орендуі цим створитибідність, щоббули дешевшіробочі руки.Він годує робітниківгірше від со­бак.Коли ж на проханнядочки СоніПузир погодивсядещо поліпшитихар­чі, то тількина гарячу пору,щоб робітникине втекли. Апізніше можнай так харчувати,батраки невитримають,повтікають,а заробленіними грошізостанутьсяв кишені хазяїна.«Отак розумніхазяї роблять!»– міркує Пу­зир.Так драматургвивертає називніхижацьку психологіюкапіталіста,роз­криваєспособи йогонаживи, чимнаочно доводитьодну з причинтрагічно­гостановищаукраїнськогоселянина.

Пузирі сам не знає,для чого йомупотрібні капітали,не бачить він,де їх можназастосувати.Однак, маючивеликі гроші,він шукає новихшляхів наживиІ навіть погоджуєтьсязаради цьогопереховатитисячі овецьбанкру­таМихайлова,перепродуєкуплений упідісланоїдружиною швачкив деш, іменинза низьку цінудорогий халат,бо був заробіток– два карбованціза один.

Ставшимільйонером.Пузир за поглядами,мораллю залишивсяна рівні дрібноговласника. Вінмаже чоботидьогтем, а волоссяоливою, хо­дитьу латаному,старезномукожусі, їстьборщ і кашу, ащоб не йти вміс­ті в ресторанчи буфет, берев торбинкухліба і сала.Психологіядрібного власникапроявляєтьсяу багатьохвчинках Пузиря.Вона призвелакапіта­лістадо смерті.Проїжджаючисвоїм полем,Пузир побачивгусей, які ску­бликолоски пшениці,побіг за ними,впав і відбивнирки. Усе життяйого пройшлопід девізом:«Хазяйствоабо смерть».І смерть Пузиряє логіч­нимзавершенням«філософії»неймовірноскупого хижака.

Пузирдалекий відгромадськихсправ. Вражаєчитача йогобезкуль­турність.На пропозиціюЗолотницькоговислати грошейна пам'ятникКотляревськомуПузир цинічнозаявляє: «Котляревськиймені без надобності».А коли зайшламова про описаніГоголем степи,він цілкомсерйо­зноговорить: «Незнаю, я на степаху Гоголя небував!» Розрахунок,антигуманністьПузиря проявляютьсянавіть у ставленнідо рідних. Вінкатегоричновідмовляєтьсявидати своюєдину дочкуСоню за Калиновича,«учителишку»,а має намірпоріднитисяхай навіть знеписьменним,але багатимЧоботенком.

У змалюваннідикості ПузиряІ. Карпенко-Карийдосяг вищоїфор­ми комічного.Його образвикликає презирство,огиду читачаі глядача. Нажаль, цей класичнийобраз є дужеактуальним.Сьогоднішні«пузирі» таїх «супутники»феногени іліхтаренкинесуть не меншелиха трудовомународові, ніжу часи Карпенка-Карого.Вони так самопрагнуть до«стя­жаннябез жодноїіншої мети»у найскладнішийдля Україничас – ста­новленняі розвитку їїяк самостійноїдержави. Відрізняютьсясучасні «хазяїни»від пузирівтим, що не землю«стяжають»,а готові їїпродати, вивезтивсі її багатстваза безцін, абитільки набититугіше власнікишені доларами.Горе у тому, щосеред новочаснихпузирів є багатовисокопос­тавленихчиновників.Вони нехтуютьбідуваннямтрудового люду,і куль­тураукраїнськаїм так же, як іПузиреві, «безнадобності».Сьогоднішніпузирі ще чекаютьна свого сатирика.

2.Проблеманаціональноговідродженняукраїнськогонароду у твор­чостіПавла Тичини.

Учервні 1917р. внаслідоклютневих подійу Росії булопроголошеновідновленнядержавностіУкраїни (у форміавтономії). Цезагальнонароднепіднесенняз приводупроголошенняволі УкраїниП. Тичина передаєу пое­мі-ораторії«Золотий гомін».

Розкута,без видимоїсюжетної лінії,поема націленана створенняєдиного мажорногосимволу – образуукраїнськоїволі. Міфологічніта філософськісимволи («Човнизолотії ізсивої-сивоїДавнини» –«ласкою в серцезранений, виходитьАндрій Первозванний»– «Предки встализ могил» – «небеснимиланами Часпроходить»)поєднані в нійз новітніминаціональнимисимволами(«золотий гомін»– «Слава! – зтисячі гру­дей»– «ясні короговки»).

Цейскладний поетичнийтвір документальносвідчить проте, що найширшімаси українствапобачили впроголошеннідержавностівияв своєїспоконвічноїволі [цитата].

Вукраїнськійпоезії впершепостав образдужого молодогонароду, здатноготворити власнуісторію. Митцяпідносить те,що революціявідбу­ласьмирно, безкровно,як сонячнесвято, як злиттятисяч бажаньу єдине – у «золотийгомін». Поемастала видатнимявищем національноїдуховності.

Учас бурхливогоспалаху національноговідродженняв Україні Ти­чинажив надіямиі сподіваннямина українськудержавність.Пильне окомитця запримітилоі віками утвердженуукраїнськунаціональнусимволіку, івчуло радіснийпередзвінвоскреслихмелодій.

У«Сонячнихкларнетах»народивсяперший трагічнийсимвол – об­разреволюції якдавно очікуваноїнареченої.

Упоезії «Одчиняйтедвері...» поетстикає двісистеми протилежнихзнаків: радісногочекання (наречена– голуба блакить)і жахливогопророц­твавсесвітньогокінця (всі шляхив крові – горобинаніч – тьма –дощ). Радістьпоглинуласьбурею. Просвіткуне видно.

Таквін сприйнявпершу кровреволюції.

Кривавідні революційногогеноциду ПавлоТичина художньовідтво­риву циклі «Скорбнамати» (1918). Поетзвертаєтьсядо тієї постаті,котра для всіхлюдей втілюєдоброту і захист.Божа матірприходить вУкраїну не зясною посмішкою,а із скорбностиснутимиустами, такою,якою вона бу­латоді, як розпиналиїї сина.

Жорстокібудні громадянськоївійни передановишуканимпоєднаннямбіблійногоі реального.Одвічні біблійнісимволи (Божаматір, Христос,хрест як символстраждання)сплітаютьсяіз жахливимиреаліямиреволю­ційноїдоби (Чийсьтруп в житахчорніє – В могилахполе мріє). Трагічнісимволи передаютьагонію національногосвіту: блискучіножі в серціБожої матері,розп'ята тіньїї сина, її плач«сльозами»над даремноюжер­твою Христа.

Немаєспасителя вУкраїні. Божаматір знає, щочекає цей крайу майбутньому.

Пророчіслова Скорбноїматері відгукнулисьу майбутньомуголо­домором1933, окупацією1941-1944, голодом1946-1947, Чорнобильсь­коюаварією І986.Воістину даромпрозрінняволодів молодийП. Тичина.

Доциклу «Скорбнамати» дужеблизький символамижертовностіі провісництвавірш «Пам'ятітридцяти»(1918). Це поетичнаепітафія намогилу загиблихбійців студентськогокуреня, що 29 січня1918 р. поляг­липід Кругамиу нерівномубою з більшовицькимвійськом Муравйова.ЗО тіл, які булознайдено, похованона Аскольдовіймогилі у Києві.

Поетовеслово тужить,оплакує юнихі завзятихпатріотів«українсь­ких,славних, молодих».Воно проклинаєКаїна, чия«зрадницькарука» вкоротилавіку відважним.Ця трагедія– це особистатрагедія геніально­гопоета.

ВасильСтус писав:«Доля Тичинивоістину трагічна.В історії сві­товоїлітератури,мабуть, не найдетьсяІншого такогоприкладу, колиб поет віддавполовину свогожиття високійпоезії, а половину– нещаднійборотьбі зісвоїм геніальнимобдаруванням».


люду, і куль­тураукраїнськаїм так же, як іПузиреві, «безнадобності».Сьогоднішніпузирі ще чекаютьна свого сатирика.

2.Проблеманаціональноговідродженняукраїнськогонароду у твор­чостіПавла Тичини.

У червні1917р. внаслідоклютневих подійу Росії булопроголошеновідновленнядержавностіУкраїни (у форміавтономії). Цезагальнонароднепіднесенняз приводупроголошенняволі УкраїниП. Тичина передаєу пое­мі-ораторії«Золотий гомін».

Розкута,без видимоїсюжетної лінії,поема націленана створенняєдиного мажорногосимволу – образуукраїнськоїволі. Міфологічніта філософськісимволи («Човнизолотії ізсивої-сивоїДавнини» –«ласкою в серцезранений, виходитьАндрій Первозванний»– «Предки встализ могил» – «небеснимиланами Часпроходить»)поєднані в нійз новітніминаціональнимисимволами(«золотий гомін»– «Слава! – зтисячі гру­дей»– «ясні короговки»).

Цейскладний поетичнийтвір документальносвідчить проте, що найширшімаси українствапобачили впроголошеннідержавностівияв своєїспоконвічноїволі [цитата].

В українськійпоезії впершепостав образдужого молодогонароду, здатноготворити власнуісторію. Митцяпідносить те,що революціявідбу­ласьмирно, безкровно,як сонячнесвято, як злиттятисяч бажаньу єдине – у «золотийгомін». Поемастала видатнимявищем національноїдуховності.

У часбурхливогоспалаху національноговідродженняв Україні Ти­чинажив надіямиі сподіваннямина українськудержавність.Пильне окомитця запримітилоі віками утвердженуукраїнськунаціональнусимволіку, івчуло радіснийпередзвінвоскреслихмелодій.

У «Сонячнихкларнетах»народивсяперший трагічнийсимвол – об­разреволюції якдавно очікуваноїнареченої.

У поезії«Одчиняйтедвері...» поетстикає двісистеми протилежнихзнаків: радісногочекання (наречена– голуба блакить)і жахливогопророц­твавсесвітньогокінця (всі шляхив крові – горобинаніч – тьма –дощ). Радістьпоглинуласьбурею. Просвіткуне видно.

Так вінсприйняв першукров революції.

Кривавідні революційногогеноциду ПавлоТичина художньовідтво­риву циклі «Скорбнамати» (1918). Поетзвертаєтьсядо тієї постаті,котра для всіхлюдей втілюєдоброту і захист.Божа матірприходить вУкраїну не зясною посмішкою,а із скорбностиснутимиустами, такою,якою вона бу­латоді, як розпиналиїї сина.

Жорстокібудні громадянськоївійни передановишуканимпоєднаннямбіблійногоі реального.Одвічні біблійнісимволи (Божаматір, Христос,хрест як символстраждання)сплітаютьсяіз жахливимиреаліямиреволю­ційноїдоби (Чийсьтруп в житахчорніє – В могилахполе мріє). Трагічнісимволи передаютьагонію національногосвіту: блискучіножі в серціБожої матері,розп'ята тіньїї сина, її плач«сльозами»над даремноюжер­твою Христа.

Немаєспасителя вУкраїні. Божаматір знає, щочекає цей крайу майбутньому.

Пророчіслова Скорбноїматері відгукнулисьу майбутньомуголо­домором1933, окупацією1941-1944, голодом1946-1947, Чорнобильсь­коюаварією І986.Воістину даромпрозрінняволодів молодийП. Тичина.

До циклу«Скорбна мати»дуже близькийсимволамижертовностіі провісництвавірш «Пам'ятітридцяти»(1918). Це поетичнаепітафія намогилу загиблихбійців студентськогокуреня, що 29 січня1918 р. поляг­липід Кругамиу нерівномубою з більшовицькимвійськом Муравйова.ЗО тіл, які булознайдено, похованона Аскольдовіймогилі у Києві.

Поетовеслово тужить,оплакує юнихі завзятихпатріотів«українсь­ких,славних, молодих».Воно проклинаєКаїна, чия«зрадницькарука» вкоротилавіку відважним.Ця трагедія– це особистатрагедія геніально­гопоета.

ВасильСтус писав:«Доля Тичинивоістину трагічна.В історії сві­товоїлітератури,мабуть, не найдетьсяІншого такогоприкладу, колиб поет віддавполовину свогожиття високійпоезії, а половину– нещаднійборотьбі зісвоїм геніальнимобдаруванням».


Білет4

1.Життєвийі творчий подвигІвана Франка.

Єпоети осеніі є співці весни.Є письменники,що пишуть длядітей, інші –для молоді, щеінші – для дорослогочитача. НашІван Франко(1856-1916) глибиннозбагнув світдитини, найніжнішітремтіння серцяюнака і юнки,затамованіпереживаннязрілої людини.Іван Франкоє пись­менникомусіх пір рокуі пір життялюдського, усіхетапів історичноїдолі народу– минувшини,сьогоденняй майбуття.

ІванаФранка ми називаємоКаменярем зайого завзятістьу боротьбі ізперешкодамина шляху прогресу,універсальнимгенієм – завсеосяжністьохопленняжиття, розмаїттяпоставленихпроблем; нашимнаціональнимпророком, бовін звершувавбезнастаннийподвиг – вівсвій народ дощас­ливої долі.Титаном працітеж величаємоФранка.

«Сорокліт ятрудився,навчав», – кажеу Франковійпоемі «Мойсей»пророк і вождь.Так мав правосказати і Франкопро себе, котрийіз сорока літпраці не змарнувавжодного дня.Він написавблизько шеститисяч тво­рів.Їх найповнішевидання – п'ятдесяттомів. Але щебагато творівне увійшло до50-томника.

Життяв Івана Франкабуло цікаве,різноманітнеі бурхливе. Здитинс­тва(народився уселі НагуевичітеперішньоїЛьвівськоїобласті) вінвиніс у своїйпоетичній душі«пісню і працю»мамину та розумі вболіванняза гро­мадськісправи батька-коваля.У гімназіївивчив п'ятьмов. Українською,польською,німецькою писаввірші. З грецькоїта латинськоїще в гімназіїбагато перекладав.Знав старослов'янську,чеську, російську,ідиш, пізнішевивчив французьку,англійську,угорську, італійську.Майже всі вірші«Коб­заря»читав напам'ять.

За життяІ. Франка протягоммайже сорокароків вийшлодесять збі­рокйого поезій:«Балади і розкази»,«З вершин інизин» (виходиладвічі), «Зів'ялелистя», «МійІзмарагд», «Ізднів журби»,«SemperTiro», «Давнеі нове», «Віршіна громадськітеми». «Із літмоєї молодості».Це ціла поетич­наскарбниця,блискучі Ідзвінкі мистецькідорогоцінності.У своїх пошукахпоет-новаторчасто досягаєвершин досконалості.Першза все І. Франковизначивсяяк поет-громадянин.Його політич­налірика – оригінальненадбання українськоїкультури. Авершиною їїможна вважатизнаменитийпролог до поеми«Мойсей». Мотивслужіння народовірозвиваєтьсяі виростає впоезії Франкадо апофеозуборотьби залюдину, її волюі щастя: «Лишборотись –значить жить».Та у наймужнішихбувають «хвилинирозпачу» і «дніжурби». У такічаси народиласянай­краща збіркаФранка, поезіїякої сталишедеврамиукраїнськоїі світовоїлі­рики, – «Зів'ялелистя» (1896).

Окремийпринаднийдивосвіт І.Франка – топрозові оповідання,но­вели, образки.Ще в більшіймірі, як у поезії,задумав письменнику своїй прозівідобразитиширочінь іглибину житгя.Цей велетенськийзадум реалі­зувавпрозаїк у десятиповістях іроманах і в стап'ятнадцятиоповіданнях,новелах, образках.Майже всі йогопрозові творимають захоплюючийсю­жет, вонипересипаніжиттєвимидеталями, чуєтьсяу них гомінживого слова.

У цілійнизці оповіданьписьменникзмалював життядитини («МалийМирон», «У кузні»,«Під оборогом»,«Мій злочин»,«Грицева шкільнанау­ка», «Олівець»та ін.). Новаторськимє роман «Бориславсміється».Значним внескомв українськулітературустали драмиІ. Франка («Украденещастя», «Учитель»та ін.), романтичнідраматичніпоеми. Важливемісце у багато­граннійдіяльності

І.Франка займаютьпереклади зєвропейськихлітератур.

І. Франконе обминувжодного видатногоявища національногота сві­товогописьменства.Вісімнадцятьтомів у п'ятдесятитомномузібранні тво­ріввідведеновибраним працямученого у царинітеорії й історіїлітератури,літературноїкритики, фольклористики,етнології. Йогоперу належитьпо­над ЗО розвідокпро Т. Шевченка.Такою науковоюстудією, як «Ізсекретів поетичноїтворчості»І. Франка, моглаб пишатисябудь-яка європейськалі­тература.Франків«Науково-літературнийвісник» об'єднавнавколо себеписьменників,критиків, публіцистівз усієї України.

Громадськийдіяч І. Франкозазнав немалогоря, утисків,кайданів ітюрем. Доситьзгадати, щочотири разийого судилий замикали заграти. «Такоївеликої головив цілій Австріїнема», – почувякось у своїшкільні рокиВасиль Стефаникпро розум івченість Франкавід простихлюдей. Але отоговченого, передяким схилялиголови закордонніуніверситетиі акаде­мії,за Австрії недопускали довикладанняу Львівськомууніверситеті.А все через«політичнеминуле» (належ-ностідо насправдінеіснуючоїтаємної соціалістичноїорганізації,підбурюванняпроти «законногопорядку» тошо).ГромадськадіяльністьІ. Франка буланевтом-ною навсіх етапахйого жит­тя.

Видаючиу 1914 р. збірку «Ізліт моєї молодості»,він у передмовіза­значав, щойого працянаснажуваласяідеями служінняінтересамрідного народута загальнолюдськогопоступу. «Тимдвом провіднимзорям я, здає­ться,не спроневіривсядосі, ніколиі не спроневірюся,доки мойогожиття». Колина початку XXст. на західноукраїнськихземлях формувалисязагони січовихстрільців,Франко радіснопривітав цейнаціонально-визвольнийрух. Він подарувавмолодим краплюсвого натхнення– бойову маршовупісню «Гей, Січіде». До останніхднів вірив унеминучістьнаціональноговідродженнярідного народу.Вважав себепекарем, якийвипікає хлібдлящоденноювжитку. Та творчийдоробок І. Франкастав для насдуховною програмоюі скарбомнеоціненним,який не вичерпаєтьсяніколи.

2.Поетичнийобраз Українив поезії «ЛюбітьУкраїну» ВолодимираСосюри. Прочитативірш напам'ять.

«Сосюрабув народнимулюбленцем,за ним ходилилегенди. Кількапоколінь радянськихстудентіввиросло з йоголірикою навустах, численніентузіастирозносилиспівуче Сосюринеслово по Україні»,– писав ОлесьГончар. Натурапоета у всійїї щирості іглибині розкриласяу вірші «ЛюбітьУкраїну». Цесердеч-не словопоета-патріота,мовлене в радіснугодину виз­воленняукраїнськоїземлі, колипісля німецькоїокупації засяялосонце волі.Написаний у1944 р., вірш упершебув опублікованийу «Київськійправді» та«Літературнійгазеті». Поетстворив задопомогоюнайрізноманітнішихтропів чудовийзоровий образ«вишневоїУкраїни». Дляїї змалюваннявін користуєтьсяне абстрактнимизагальниками,а точними поетичнимидета­лями,художнімиатрибутами,за допомогоюяких Українаоживає в нашійуяві чітко,рельєфно, начена полотніталановитогоживописця.Поет, ніби прозираючиу душу, звертаєтьсядо кожногозокрема і довсього народу.

Усеу рідному краюмиле – «вітер,і трави, і води».Намагаючисьосмислити самепоняття «любовдо батьківщини»,з'ясувати йогодля себе і длячитача, В. Сосюрапідкреслює,що це єдине іводночас всеохоплюючепочуття, якепідноситьсамоповагулюдини, звеличуєїї. Засобомінтонацій­ногоі смисловогоперераху-ваннядосягаєтьсявисокий ступіньемоційності,непідробноїсхвильованості.

Україна– у тому вічномуі нетлінному,що прийшло донас крізь ві­ки.Через сторіччявловлюємо іберемо до серцяй розуму українськупісню, думу,красу національнихсвятинь – усіпрояви українськоїдуховності.Не збройноюпотугою українцізавоювалипошану й повагуінших народів,хо­ча нащадкиповік не забудутьзвитяг славноголицарствазапорозького,без­смертнихоборонцівнашого краю.Українськийнарод споконвікуславен «всімисвоїми ділами».

Поезіямає форму послання.Анафора «ЛюбітьУкраїну» робитьвірш стрункимі композиційнозавершеним.Поетове словозвучить щироі безпо­середньо.Він звертаєтьсянасампереддо молоді. МайбутнєУкраїни завждипов'язане здолею молодогопокоління, івід того, наскількищиро воно лю­битимеУкраїну, залежатимеїї доля прибудь-яких обставинах.

ТрадиціїШевченка, ЛесіУкраїнки, Франката інших українськихпое­тів розвинувпоет і висловивпо-новому, зпритаманнимйому особливимлі­ризмом ітеплом. Багатствомови, риторичнізаклики, анайголовніше– щире, схвильованепочуття, щопульсує в словахі рядках, відрізняютьцей твір.


літературнийвісник» об'єднавнавколо себеписьменників,критиків, публіцистівз усієї України.

Громадськийдіяч І. Франкозазнав немалогоря, утисків,кайданів ітюрем. Доситьзгадати, щочотири разийого судилий замикали заграти. «Такоївеликої головив цілій Австріїнема», – почувякось у своїшкільні рокиВасиль Стефаникпро розум івченість Франкавід простихлюдей. Але отоговченого, передяким схилялиголови закордонніуніверситетиі акаде­мії,за Австрії недопускали довикладанняу Львівськомууніверситеті.А все через«політичнеминуле» (належ-ностідо насправдінеіснуючоїтаємної соціалістичноїорганізації,підбурюванняпроти «законногопорядку» тошо).ГромадськадіяльністьІ. Франка буланевтом-ною навсіх етапахйого жит­тя.

Видаючиу 1914 р. збірку «Ізліт моєї молодості»,він у передмовіза­значав, щойого працянаснажуваласяідеями служінняінтересамрідного народута загальнолюдськогопоступу. «Тимдвом провіднимзорям я, здає­ться,не спроневіривсядосі, ніколиі не спроневірюся,доки мойогожиття». Колина початку XXст. на західноукраїнськихземлях формувалисязагони січовихстрільців,Франко радіснопривітав цейнаціонально-визвольнийрух. Він подарувавмолодим краплюсвого натхнення– бойову маршовупісню «Гей, Січіде». До останніхднів вірив унеминучістьнаціональноговідродженнярідного народу.Вважав себепекарем, якийвипікає хлібдлящоденноювжитку. Та творчийдоробок І. Франкастав для насдуховною програмоюі скарбомнеоціненним,який не вичерпаєтьсяніколи.

2.Поетичнийобраз Українив поезії «ЛюбітьУкраїну» ВолодимираСосюри. Прочитативірш напам'ять.

«Сосюрабув народнимулюбленцем,за ним ходилилегенди. Кількапоколінь радянськихстудентіввиросло з йоголірикою навустах, численніентузіастирозносилиспівуче Сосюринеслово по Україні»,– писав ОлесьГончар. Натурапоета у всійїї щирості іглибині розкриласяу вірші «ЛюбітьУкраїну». Цесердеч-не словопоета-патріота,мовлене в радіснугодину виз­воленняукраїнськоїземлі, колипісля німецькоїокупації засяялосонце волі.Написаний у1944 р., вірш упершебув опублікованийу «Київськійправді» та«Літературнійгазеті». Поетстворив задопомогоюнайрізноманітнішихтропів чудовийзоровий образ«вишневоїУкраїни». Дляїї змалюваннявін користуєтьсяне абстрактнимизагальниками,а точними поетичнимидета­лями,художнімиатрибутами,за допомогоюяких Українаоживає в нашійуяві чітко,рельєфно, начена полотніталановитогоживописця.Поет, ніби прозираючиу душу, звертаєтьсядо кожногозокрема і довсього народу.

Усе урідному краюмиле – «вітер,і трави, і води».Намагаючисьосмислити самепоняття «любовдо батьківщини»,з'ясувати йогодля себе і длячитача, В. Сосюрапідкреслює,що це єдине іводночас всеохоплюючепочуття, якепідноситьсамоповагулюдини, звеличуєїї. Засобомінтонацій­ногоі смисловогоперераху-ваннядосягаєтьсявисокий ступіньемоційності,непідробноїсхвильованості.

Україна– у тому вічномуі нетлінному,що прийшло донас крізь ві­ки.Через сторіччявловлюємо іберемо до серцяй розуму українськупісню, думу,красу національнихсвятинь – усіпрояви українськоїдуховності.Не збройноюпотугою українцізавоювалипошану й повагуінших народів,хо­ча нащадкиповік не забудутьзвитяг славноголицарствазапорозького,без­смертнихоборонцівнашого краю.Українськийнарод споконвікуславен «всімисвоїми ділами».

Поезіямає форму послання.Анафора «ЛюбітьУкраїну» робитьвірш стрункимі композиційнозавершеним.Поетове словозвучить щироі безпо­середньо.Він звертаєтьсянасампереддо молоді. МайбутнєУкраїни завждипов'язане здолею молодогопокоління, івід того, наскількищиро воно лю­битимеУкраїну, залежатимеїї доля прибудь-яких обставинах.

ТрадиціїШевченка, ЛесіУкраїнки, Франката інших українськихпое­тів розвинувпоет і висловивпо-новому, зпритаманнимйому особливимлі­ризмом ітеплом. Багатствомови, риторичнізаклики, анайголовніше– щире, схвильованепочуття, щопульсує в словахі рядках, відрізняютьцей твір.


Білет5

1.Долярідного краюй українськогонароду в поезіїІвана Франка.

Вболіванняза долю рідногокраю і. Франковиніс ще збатьківськоїкузні, яка булайого першим«університетом».«На лні моїхспогадів, –зга­дував вінпотім, – і досігорить маленький,але міцнийвогонь. Це огоньіз кузні могобатька. І меніздається, щозапас його явзяв дитиноюна далеку мандрівкужиття. І що вінне погас і досі»Символом увійшлабатькова куз­няу його поезію– як ідеалгромадськогоі моральноговиховання:

Усежиття ІванаФранка пройшлопід знакомлюбові до рідногонаро­ду. Вінне тільки вважавза святий обов'язокслужити людям,а й благосло­влявдобровіль-новзятий на своїплечі тягар.

Своєютворчістю І,Франко звершувавбезнастаннийподвиг – вівсвій народ дощасливої долі.Вже друга поетичнакнига «З вершині низин» (1887)засвід-чила,що у літературуприйшов мужнійпоет-громадянин,яко­му боліликривди свогоуярмленого,роздертоговорожими кордонамина­роду.

У вірші«Гімн» мільйонипригнобленихі скривдженихпокликав голос«вічногореволюціонера»,що не миритьсяз неволею.Розійшовшись«по курниххатах мужицьких,по верстатахремісницьких»,цей голос даєлюдям наснагу,породжує в нихсилу й завзяття:«Не ридать, адобувати хочсинам, як несобі, кращудолю в боротьбі».Важливо, щопоет наголошуєне на ру­їнницькихзакликах, а навеликій перетворюючійсилі «науки,думки, волі».Саме вони протистоятьтій «пітьмі»,що з давніх-давенпринижувалалюди­ну, надломлювалаїї сили, зводиладо становищараба. Енергійнийритм, за­кличніінтонації,високий гуманістичнийпафос творувідбиваливизвольнінастрої нетільки окремихсоціальнихверств, а й усьогонаціонально"поневоленогонароду. ВіршІ. Франка «Гімн»,як і Шевченків«Заповіт», бувод­ним із неофіційнихгімнів бездержавногонароду.

Поезіїз циклу «Веснянки»пронизаніпафосом торжествавесняних, тобтосправедливихсил. Вони утверджувалинепереможністьнового у сус­пільстві.У вірші «Дивуваласьзима» люта зимадивується, чомупочали та­нутисніги і скресатиріки". Їй важкозрозумітипричини своєїслабкості,причини появитого леготу,що «тепломпронима». Зимінестерпнобачити первоцвіт,проліски, «дрібні»квітки, якіпосміли «проклюнутись»,проби­тиськрізь сніговукору.

Зимадмухає на нихморозом, жбурляєснігом. Здавалося,що вже смертьобняла квіти:вони прив'яли,похилилисяпід жорстокимиударами, Таминула буря.і вони зновуожили, піднялися.Усі алегоричніобрази пря­мовказували нанездоланністьмолодих суспільнихсил, які, незважаючина опір, репресивністьантинародноїполітичноїсистеми, продовжувалисвою боротьбуза краще майбутнєукраїнськогонароду.

За принципомпаралелізмупобудованопоезію «Гримить!».Весняний грімсимволізуєприхід «благодатноїпори», котравідроджуєприроду. Грімсоціальнихвиступів єпровісникомблагодатних,щасливих подійу суспіль­номужитті, якихчекають мільйони.

Ліричнийгерой «Веснянок»розуміє, щобажані суспільнізміни мож­ливіза умови, колиі він, і йогооднодумцінабиратимутьсясили в народі.Така ідея проймаєпоезію «Землемоя, всеплодющаямати...». Щоб бутине­здоланниму боротьбі ізтими силами,які спричиняютьнещастя у йогорідному краї,герой проситьу рідної земліі краплю сили,яка живе в їїглибині, і теплоти,що «розширюєгруди, чиститьчуття», і вогню,щоб ним «словоналити», «правдіслужити». Усіживотворніякості акумулюю­тьсяу заключномукатрені.

Завершуєтьсяцикл віршем«VivereMemento!»,який усіматрьома дванадцятирядкивимистрофами конкретизуєсмисл латиномовноїназви –пам'ятай,що живеш!

Веснапробуджує доактивностінавіть збайдужілих,тих. хто «вчоратлів» «в горядомовині».Весна змиваєз людини смутокта безнадію,дає їй новісили. Такоювпевненістюнаснаженізаключні рядкитвору.

У поезії«Наймит» ізциклу «Excelsior»створено образбезправноїлюдини, всежиття якоїминуло у праціна інших. Бачимонаймита ізчепі­гами, зтужливою піснеюна вустах. Житейськізлигодні, нестатки,важка праця«зорали зморшкамичоло». Другачастина поезіїсимволічна.

Упоезії «Де нелилися ви внашій бувальщині...»поет створюєви­нятковоїхудожньої силиобрази, в якихузагальнено«тисячолітніридан­ня»українськоїжінки.

Наприкінці1898 р. українськіпрогресивнісили святкувалисторіччя виходу«Енеїди» І.Котляревського.До цієї датиІ. Франко написавпоему «Великіроковини». Тутпоет чітковказав, чогопотрібно українськомународові, щобне пропала«праця цілихпоколінь»:національноїгідності, стійкостіу боротьбі івідповідальностіу праці. Непохитнавіра у кращудолю звучитьв останніхрядках твору.

2.Інтимналірика ВолодимираСосюри.

В.Сосюра, писавО. Гончар, своїм«знаменитимсосюринськимтемб­ром... ніна кого не схожий,він – одинак».Такі його поезії,як «Так ніхтоне кохав», «Біліакації будутьцвісти», «Колипотяг у дальзагуркоче»,«Ва­сильки»та інші, давноувійшли у класичнийфонд інтимноїлірики- У нихпоет створивпрекраснийсвіт чистогоі світлогопочуття – кохання.

Поезію«Так ніхто некохав» (1922) В, Сосюраприсвятив своїйпер­шій дружині.Ліричний геройнастількиромантизуєсвоє почуття,що воно за своєюглибиною Іщирістю видаєтьсяйому єдинимза всю історіюлюдст­ва.

Образизакоханих автормалює нечисельними,але виразнимиепітета­ми(«щасливі очі»),порівняннями(кров тече, «нібипахне воналободою»), метафорами(«в'яне серце»,очі «горять»),риторичнимифігурами («Гейви, зорі ясні!..Тихий місяцюмій!..).

Схвильованагіперболізація(«Я для неї зірвуОріон золотий»),інтона­ційнебагатство,мелодика надаютьвіршеві максималістськоїнеповторнос­ті.Нетради-ційнеобрамлення(повторенняна початку Ів кінці віршане од­нієї, адвох строф)увиразнюєсердечний виявпочуття ліричногогероя.

Увірші «Колипотяг у дальзагуркоче»(1926) опоетизованонезабутнєюнацьке почуття,яке хвилюєліричного герояі в зрілі роки.Цю поезію на­віялоавторові почуттякохання доКонстанціїРудзянської,з якою вінпо­знайомивсяв Бахмачі уроки громадянськоївійни.

Шумпотягу повертаєліричного герояу давно перейденіроки. Назив­ніречення, неквапнаінтонація,згадки, немовна екрані, викликаютьз не­буттяминуле. Двома-трьомаштрихами авторописує південнемістечко, за­лізницю,звичайнийпровінційнийпейзаж, якийзакарбувавсяу пам'ять тількитому, що порядбула вона –його кохана.

Ліричнийгерой прощаєтьсяз коханою, бовін військовалюдина. Вирвійни нагадуєпро себе промовистимидеталями.

Пройшлоз тих пір багаточасу. Дорогизакоханихрозійшлися.Усе змінилосянавкруги, «лишлюбов, як у серцібагнет». Цекоротке порівняннякрасномовноговорить проживе, пульсуючепочуття в серціліричногоге­роя. Вінвіддав би все:і свою славупоета, і досягнення,тільки б повернутиюність, повернутикохану.

Яб забув і образу,і сльози... Тількиб знову ітичерез гать,тільки б слухатьтвій голос –і коси, твоїкоси сумніцілувать.

Меланхолійнозвучить останнястрофа, яканагадує проте, що минулепо­вернутинеможливо, хочапочуття хвилюютьі кличуть.

Мелодійністюі красою, надзвичайнояскравимизоровими образамивідзначаєтьсяпоезія «Біліакації будутьцвісти...» (1927). Природав поезії уособлюєглибокі людськіпереживання,розкриває шалмолодого почуття.Душевна відкритістьпоета вражаюча.

Почуттєвістьі романтизм– невід'ємніриси художньоговідтворенняВ. Сосюрою найкращогоу житті людинипочуття – кохання.

Цілийпласт поезійВ. Сесюра присвячуєМарії. У нихрозкритінайрі­зноманіт-нішінюанси тогокохання, щопереросло увелику любов.Ця лю­бов пройшлакрізь випробування,злети, падінняі супроводжувалапоета до кінцяйого життя.Кохання начеблискавкавразило ліричногогероя

Маріястала для постаєдиною любов'ю,єдиним натхненням-Вірші, присвяченіїй, пронизанізадушевністю,теплотою, інтимністю.


всежиття якоїминуло у праціна інших. Бачимонаймита ізчепі­гами, зтужливою піснеюна вустах. Житейськізлигодні, нестатки,важка праця«зорали зморшкамичоло». Другачастина поезіїсимволічна.

У поезії«Де не лилисяви в нашійбувальщині...»поет створюєви­нятковоїхудожньої силиобрази, в якихузагальнено«тисячолітніридан­ня»українськоїжінки.

Наприкінці1898 р. українськіпрогресивнісили святкувалисторіччя виходу«Енеїди» І.Котляревського.До цієї датиІ. Франко написавпоему «Великіроковини». Тутпоет чітковказав, чогопотрібно українськомународові, щобне пропала«праця цілихпоколінь»:національноїгідності, стійкостіу боротьбі івідповідальностіу праці. Непохитнавіра у кращудолю звучитьв останніхрядках твору.

2.Інтимналірика ВолодимираСосюри.

В. Сосюра,писав О. Гончар,своїм «знаменитимсосюринськимтемб­ром... ніна кого не схожий,він – одинак».Такі його поезії,як «Так ніхтоне кохав», «Біліакації будутьцвісти», «Колипотяг у дальзагуркоче»,«Ва­сильки»та інші, давноувійшли у класичнийфонд інтимноїлірики- У нихпоет створивпрекраснийсвіт чистогоі світлогопочуття – кохання.

Поезію«Так ніхто некохав» (1922) В, Сосюраприсвятив своїйпер­шій дружині.Ліричний геройнастількиромантизуєсвоє почуття,що воно за своєюглибиною Іщирістю видаєтьсяйому єдинимза всю історіюлюдст­ва.

Образизакоханих автормалює нечисельними,але виразнимиепітета­ми(«щасливі очі»),порівняннями(кров тече, «нібипахне воналободою»), метафорами(«в'яне серце»,очі «горять»),риторичнимифігурами («Гейви, зорі ясні!..Тихий місяцюмій!..).

Схвильованагіперболізація(«Я для неї зірвуОріон золотий»),інтона­ційнебагатство,мелодика надаютьвіршеві максималістськоїнеповторнос­ті.Нетради-ційнеобрамлення(повторенняна початку Ів кінці віршане од­нієї, адвох строф)увиразнюєсердечний виявпочуття ліричногогероя.

У вірші«Коли потягу даль загуркоче»(1926) опоетизованонезабутнєюнацьке почуття,яке хвилюєліричного герояі в зрілі роки.Цю поезію на­віялоавторові почуттякохання доКонстанціїРудзянської,з якою вінпо­знайомивсяв Бахмачі уроки громадянськоївійни.

Шумпотягу повертаєліричного герояу давно перейденіроки. Назив­ніречення, неквапнаінтонація,згадки, немовна екрані, викликаютьз не­буттяминуле. Двома-трьомаштрихами авторописує південнемістечко, за­лізницю,звичайнийпровінційнийпейзаж, якийзакарбувавсяу пам'ять тількитому, що порядбула вона –його кохана.

Ліричнийгерой прощаєтьсяз коханою, бовін військовалюдина. Вирвійни нагадуєпро себе промовистимидеталями.

Пройшлоз тих пір багаточасу. Дорогизакоханихрозійшлися.Усе змінилосянавкруги, «лишлюбов, як у серцібагнет». Цекоротке порівняннякрасномовноговорить проживе, пульсуючепочуття в серціліричногоге­роя. Вінвіддав би все:і свою славупоета, і досягнення,тільки б повернутиюність, повернутикохану.

Яб забув і образу,і сльози... Тількиб знову ітичерез гать,тільки б слухатьтвій голос –і коси, твоїкоси сумніцілувать.

Меланхолійнозвучить останнястрофа, яканагадує проте, що минулепо­вернутинеможливо, хочапочуття хвилюютьі кличуть.

Мелодійністюі красою, надзвичайнояскравимизоровими образамивідзначаєтьсяпоезія «Біліакації будутьцвісти...» (1927). Природав поезії уособлюєглибокі людськіпереживання,розкриває шалмолодого почуття.Душевна відкритістьпоета вражаюча.

Почуттєвістьі романтизм– невід'ємніриси художньоговідтворенняВ. Сосюрою найкращогоу житті людинипочуття – кохання.

Цілийпласт поезійВ. Сесюра присвячуєМарії. У нихрозкритінайрі­зноманіт-нішінюанси тогокохання, щопереросло увелику любов.Ця лю­бов пройшлакрізь випробування,злети, падінняі супроводжувалапоета до кінцяйого життя.Кохання начеблискавкавразило ліричногогероя

Маріястала для постаєдиною любов'ю,єдиним натхненням-Вірші, присвяченіїй, пронизанізадушевністю,теплотою, інтимністю.


Білет6

1.Ліричний,герой поетичноїдрами «Зів'ялелистя» ІванаФранка.

У 1896 р.сорокалітнійІван Франковипустив у світ«Зів'яле листя»– книжку своїхпоезій, якуназвав ліричноюдрамою. На тойчас він – ужегеній, та щеюнак. який палаєжагою творчостій жагою кохання.«Зів'яле листя»поет сам назвав«збіркою ліричнихпісень, найсуб'єктивнішихз усіх, які появилисяу нас від часуавтобіографічнихпоезій Шевченка...».

Поезіїзбірки, щоскладаєтьсяіз трьох «жмутків»,передаютьвнутріш­нійстан закоханоїлюдини – відзародженняпочуття до йогокраху. Ліри­чнийгерой сам здійснюєаналіз своїхпереживань.

І. Франкоу «Зів'яломулисті» створюєузагальненийі досить абст­рактнийжіночий образ,дбаючи процілість, проєдиний монументальнийпортрет коханої,до якої постійнозвертаєтьсяйого трагічне«я»,

Виразнимавтобіографічниммоментом позначенапоезія із третього«жмутку» «Тричімені являласялюбов». Знаємойого три любові:одна – «лілеябіла», «невинна,як дитина»;друга– «гордаякнягиня», «тихата сумна», «мовсвятиня»: третя– «женщина чизвір», «сфінкс»,«мара», «з гостримикіггями». Силоюсвоєї майстерностіФранко творитьне три особи,а три силуетиоднієї й тієїж постаті.

Поезія«Чого являєшсямені...», що належитьдо другого«жмутку» – цемонолог-сповідьзболеної душіліричногогероя. В йогоуяві облич­чякоханої, їїпостава, рухи,хода. Художнізасоби поезії– епітети,порі­вняння– мають подвійнезначення. Вонималюють чудовужіночу вродуі водночаспередаютькрижаний холоду ставленнідо ліричногогероя: «устатвої німі», очі– «немов криницідно студене».Серце закоханоголіричногогероя, «неначеперла у болоті,марніє». Поезіясповнена вели­когосамозреченогопочуття: «Являйся,зіронько, меніхоч в сні!»

Більшістьпоезій другого«жмутку» витриманав дусі народноїтвор­чості.У вірші «Ой ти,дівчино, з горіхазерня» вродакоханої певноюмі­рою протиставля-єтьсяхарактеровідівчини. Серце– «колюче терня»чи слово гостре,«як бритва»,не свідчатьпро черствістьі жорстокістьгерої­ні. Сутьу тому. що вонане любить. Ліричнийгерой не осуджуєїї, навпа­ки,він захопленийкрасою очей,«темнішихночі», її чаром,«що то запа­люєсерце пожаром».У вірші багатопестливих форм:серденько,устонька. Збентеженадуша ліричногогероя ще сподіваєтьсяна взаєм­ність.Поєднанняконтрастнихоцінок («Ой ти,дівчино, яснаязоре! Ти моїрадощі, ти моєгоре!») передаєзбентеженістьліричногогероя. Цей твірІ.Франка покладенийна музику А.Кос-Анатольським.

Яскравоюнароднопоетичноюсимволікоювідзначаєтьсяпоезія «Червонакалино, чогов лузі гнешся».Червона калина– молода, врод­ливадівчина, дуб– могутній,дужий юнак.Твір має формудіалогу міжкалиною і дубом.Відповіда-ючина зверхні,несправедливізапитанняду­ба, калинаїх спростовує:в неї немаєсили тягнутисявгору, тому йсвої ягідкисхиляс додолу.Повторенняв кожній строфізакінченняпопере­дньогонепарного рядкаконцентруєувагу на висловле-нійдумці, посилюємелодійністьзвучання твору.

ГенійФранка найповнішерозкрив себеу другому «жмутку»віршів «Зів'ялоголистя». Обробкинародних пісеньчи вірші, написаніспеціальнов народнопісен-номуключі, мінорній драматичніза змістом,входять у «Зів'ялелистя», за словамиД. Павличка,«як сонячніпромені в осіннюга­лузку». Тутє речі такоїпростоти іглибинності,що їх можназарахуватидо най геніальнішихпоетичнихтворінь світовоїлюбовної лірики.

Ліричнийгерой Франкатут маііженепомітноіронізує: нетривожся, цене сирота, нежебрак, а всього-на-всьогоприйшла любов.Цей вірш – якдіамант-самородок,без нього важкоуявити собігігантськийматерик Фран­ковоїпоезії.

2.Ліризм,гумор і сатирау творах ОстапаВишні.

ТворчістьОстапа Вишні(1889–1956) надихаласьі окрилюваласьве­ликим поняттямНарод, про щовін полишивщирі свідченняу своїх щоденниковихзаписах. «Якийби я був щаслніїий– занотувавгуморист, –якби своїмитворами змігвикликатиусмішку, хорошу,теплу усмішку...Ви уяв­ляєтесобі: народрадісно усміхнувся!»

ОстапВишня – письменник-новатор,найяскравішапостать націо­нальноговідродження20-х рр. Він нетільки розширивтематику, а йзбага­тив жанровірізновидипамфлету, фейлетону,гуморески,нарису. Оригі­нальнимтвором письменникає його «Мояавтобіографія».

«Мояавтобіографія»– твір, якиймає кількамистецькихпластів: ін­форма-ційний(наче відповідьна запитанняанкети: датанародження,навчання, входженняу літературу);образ ліричногогероя (Ю. Лавріненкописав, що «Вишнязалюбки маскувавсяпід «простачка»,який здебільшз усім погоджується,але від ньогоповівало казковим«дурником»,перед якимпасують мудреціі королі»);саркастичнеставлення долітературознав­чихта критичнихпублікацій,у яких йшлосяпро впливи,нахили, форму­ванняписьменника(«Головну рольу формаціїмайбутньогописьменникавідіграє взагаліприрода– картопля,коноплі, бур'яни»);такі складники,як традиціїукраїнськогонародногогумору, іскристийсміх «Енеїди»;сатирично-тумормстичніповістіКвітки-Основ'яненка,інтонаціїШевченка («Вчивмене хорошийучитель ІванМаксимович,доброї душідідуган, білий-білніі.як білі буваютьу нас передзеленими святамихати... Любив яне тільки його,а й його лінійку,що ходила інодіпо руках нашихшколярських,за-мурзаних.Ходила, бо такатоді «система»була, і ходилавона завжди,ко­ли требабуло, і іііко;інлюто. Де тепервона, та лішйка,що виробляламе­ні стильлітературний?»).

Удусі згадуваної«маски» щиросердне«зізнання»Остапа Вишніпро те, як вінстав письменником:«У 1921 році почавпрацювати вгазеті «Вісті»перекла-дачем.Перекладав,перекладав,а потім думаюсобі: «Чого яперекладаю,коли ж можуфейлетониписати! А потім– письменникомможна бути. Онскільки письменниківрізних є, а яще не письменник.Кваліфікації,– думаю собі,– в мене особливоїнема, бухгалтеріїне знаю, що я,– думаю собі,– робитиму».І зробився яОстапом Вишнеюта й почав писати.І пишу собі...».

Ужепротягом двадцятихроків ОстапВишня видрукувавблизько 25 збірок«Вишневихусмішок»: «Вишневіусмішки (сільські)»,«Вишневі усмішкикримські»,«Вишневі-усмішкилітературні»та інші. Вінбув най-популярнішим письменником20-х рр. Теми йогоусмішок найрізноманітніші:політичне,господарськекультурнежиття. Найсильнішимвиступає письменникяк гумористичнийописувач побутупісляреволюційногосела.

Визволенийз беріївськихтаборів у 1944 р.,Остап Вишнязнову стаєулюбленим іпопулярнимписьменникомв Україні. Уцьому ж 1944 р.ви­друкуванайого «Зенітка».

Письменникписав про своюгумореску«Зенітка»: «Яхотів у тяжкі,грізні часиписати щосьдуже веселе...щоб і моя роботаспричиниласьдо того, щоблюди і на фронті,і в тилу такипо-справжньомузасміялися,та не засміялися,а просто такизареготалися.Одночасно, щобмоя гуморескавідігравалай певну, сказатиб, мобілізаційнупідбадьорювалину роль». В основікомпозиціїгуморескидіалог оповідачаз її героємдідом Свиридом,котрий про свійвік говорить:«Та хто зна! Чисімдесят дев'ять,чи вісімдесятдев'ять? Хібаїх полічиш?»Цією деталлюпідкресленовсена­родністьвійни з окупантами.Складаєтьсягумореска здвох частин:«соп-рикосновеніє»діда Свиридаз фашистамиі побутові«страже-нія»з бабою Лукеркою– покійноюдружиною, вяких дід «такнапрахтикувався,що ніяка війнамені ані підшапку». У першійчастині ОстапВишня застосо­вуєзасоби сатири– бурлескнулексику, лайливі,принизливіслова, вжи­ванняформи середньогороду замістьчоловічого,саркастичніінтонації.Вила-трійчата,якими Свирид«як щурят подавив»гітлерівців,виростаютьу гіперболізованийобраз народної«зенітки». Удругій частині,де йдеться провійну з бабоюЛукеркою, пануєгумор – запальний,вогнистий, щовикликав регітвеликих аудиторій.Засоби комічноготут – військоватер­мінологіяу розповідіпро бабу Лукерку,русизми тощо.

Природабула для ОстапаВишні джереломжиття і натхнення.Ніжно, усієюдушею відчуваввін її красу,любив її чудовістворіння.Протягом ба­гатьохпіслявоєннихліт письменникстворювавневеличкі зарозміром, поетичніза "звучанням,наснаженіласканою лірикоютвори. Вонинагадуютьбільше віршіу прозі, ніжжарти гумориста,хоча блискіткисміху раз у разпоблискуютьна їх поверхні.«Лисиця», «Відкриттяохоти», «Заєць»,«Про мудрогозайця», «Бекас».«Вовк» та іншісклали «Мисливськіусмішки», якіпосідаютьзначне місцеу творчостіписьменника.У цих маленькихшедев­рахособливо яскравовиявилосяорганічнезлиття двохграней незвичайноготаланту ОстапаВишні – гуморуі лірики. У«Мисливськихусмішках»не­має закликівлюбити природу.Як справедливосказав М. Рильський,в Оста­па Вишні«в душі поезіяцвіла», а справжняпоезія не буваєпрямолінійною,декларативною.Природа в«Мисливськихусмішках»одухотворена.Пись­менникнаділяє їїпочуттями імудрістю, глибокимвсепроііикаючимрозу­міннямтаємниці Всесвіту.Пейзажі ОстапаВишні – це ліричнімалюнки, сповненізмін, руху,оновлення,настроїв, торадісних, тожурливих. «Осінь...Ось палає кленовийлист, – умервін, одірвавсяз рідної йомуга­лузки і падає.Він не падаєсторч ііа землю– ні. Йому такне хочетьсяйти на вічнийспокій, лежатиі мліти середзавмерлихсобратів своїх...Він круж­ляєна галявині,то вгору підноситься,то хилитьсядо землі... Навесніна йо­го місцімолодий буделист, зелений,він з вітромрозмовлятиме,хапатиме жилкамисвоїми сонячнийпромінь, піддощем купатиметьсяй росою уми­ватиметься...» («Вальдшнеп»).Ліричний герой«Мисливськихусмішок» –людина дотепна,оптимістична,завжди у життєрадісномунастрої.

«Мисливськіусмішки» –яскрава сторінкане тільки вбагатограннійтворчостіОстапа Вишні,айв усій українськійсатирично-гумористичнійлітературі.


королі»);саркастичнеставлення долітературознав­чихта критичнихпублікацій,у яких йшлосяпро впливи,нахили, форму­ванняписьменника(«Головну рольу формаціїмайбутньогописьменникавідіграє взагаліприрода– картопля,коноплі, бур'яни»);такі складники,як традиціїукраїнськогонародногогумору, іскристийсміх «Енеїди»;сатирично-тумормстичніповістіКвітки-Основ'яненка,інтонаціїШевченка («Вчивмене хорошийучитель ІванМаксимович,доброї душідідуган, білий-білніі.як білі буваютьу нас передзеленими святамихати... Любив яне тільки його,а й його лінійку,що ходила інодіпо руках нашихшколярських,за-мурзаних.Ходила, бо такатоді «система»була, і ходилавона завжди,ко­ли требабуло, і іііко;інлюто. Де тепервона, та лішйка,що виробляламе­ні стильлітературний?»).

У дусізгадуваної«маски» щиросердне«зізнання»Остапа Вишніпро те, як вінстав письменником:«У 1921 році почавпрацювати вгазеті «Вісті»перекла-дачем.Перекладав,перекладав,а потім думаюсобі: «Чого яперекладаю,коли ж можуфейлетониписати! А потім– письменникомможна бути. Онскільки письменниківрізних є, а яще не письменник.Кваліфікації,– думаю собі,– в мене особливоїнема, бухгалтеріїне знаю, що я,– думаю собі,– робитиму».І зробився яОстапом Вишнеюта й почав писати.І пишу собі...».

Ужепротягом двадцятихроків ОстапВишня видрукувавблизько 25 збірок«Вишневихусмішок»: «Вишневіусмішки (сільські)»,«Вишневі усмішкикримські»,«Вишневі-усмішкилітературні»та інші. Вінбув най-популярнішим письменником20-х рр. Теми йогоусмішок найрізноманітніші:політичне,господарськекультурнежиття. Найсильнішимвиступає письменникяк гумористичнийописувач побутупісляреволюційногосела.

Визволенийз беріївськихтаборів у 1944 р.,Остап Вишнязнову стаєулюбленим іпопулярнимписьменникомв Україні. Уцьому ж 1944 р.ви­друкуванайого «Зенітка».

Письменникписав про своюгумореску«Зенітка»: «Яхотів у тяжкі,грізні часиписати щосьдуже веселе...щоб і моя роботаспричиниласьдо того, щоблюди і на фронті,і в тилу такипо-справжньомузасміялися,та не засміялися,а просто такизареготалися.Одночасно, щобмоя гуморескавідігравалай певну, сказатиб, мобілізаційнупідбадьорювалину роль». В основікомпозиціїгуморескидіалог оповідачаз її героємдідом Свиридом,котрий про свійвік говорить:«Та хто зна! Чисімдесят дев'ять,чи вісімдесятдев'ять? Хібаїх полічиш?»Цією деталлюпідкресленовсена­родністьвійни з окупантами.Складаєтьсягумореска здвох частин:«соп-рикосновеніє»діда Свиридаз фашистамиі побутові«страже-нія»з бабою Лукеркою– покійноюдружиною, вяких дід «такнапрахтикувався,що ніяка війнамені ані підшапку». У першійчастині ОстапВишня застосо­вуєзасоби сатири– бурлескнулексику, лайливі,принизливіслова, вжи­ванняформи середньогороду замістьчоловічого,саркастичніінтонації.Вила-трійчата,якими Свирид«як щурят подавив»гітлерівців,виростаютьу гіперболізованийобраз народної«зенітки». Удругій частині,де йдеться провійну з бабоюЛукеркою, пануєгумор – запальний,вогнистий, щовикликав регітвеликих аудиторій.Засоби комічноготут – військоватер­мінологіяу розповідіпро бабу Лукерку,русизми тощо.

Природабула для ОстапаВишні джереломжиття і натхнення.Ніжно, усієюдушею відчуваввін її красу,любив її чудовістворіння.Протягом ба­гатьохпіслявоєннихліт письменникстворювавневеличкі зарозміром, поетичніза "звучанням,наснаженіласканою лірикоютвори. Вонинагадуютьбільше віршіу прозі, ніжжарти гумориста,хоча блискіткисміху раз у разпоблискуютьна їх поверхні.«Лисиця», «Відкриттяохоти», «Заєць»,«Про мудрогозайця», «Бекас».«Вовк» та іншісклали «Мисливськіусмішки», якіпосідаютьзначне місцеу творчостіписьменника.У цих маленькихшедев­рахособливо яскравовиявилосяорганічнезлиття двохграней незвичайноготаланту ОстапаВишні – гуморуі лірики. У«Мисливськихусмішках»не­має закликівлюбити природу.Як справедливосказав М. Рильський,в Оста­па Вишні«в душі поезіяцвіла», а справжняпоезія не буваєпрямолінійною,декларативною.Природа в«Мисливськихусмішках»одухотворена.Пись­менникнаділяє їїпочуттями імудрістю, глибокимвсепроііикаючимрозу­міннямтаємниці Всесвіту.Пейзажі ОстапаВишні – це ліричнімалюнки, сповненізмін, руху,оновлення,настроїв, торадісних, тожурливих. «Осінь...Ось палає кленовийлист, – умервін, одірвавсяз рідної йомуга­лузки і падає.Він не падаєсторч ііа землю– ні. Йому такне хочетьсяйти на вічнийспокій, лежатиі мліти середзавмерлихсобратів своїх...Він круж­ляєна галявині,то вгору підноситься,то хилитьсядо землі... Навесніна йо­го місцімолодий буделист, зелений,він з вітромрозмовлятиме,хапатиме жилкамисвоїми сонячнийпромінь, піддощем купатиметьсяй росою уми­ватиметься...» («Вальдшнеп»).Ліричний герой«Мисливськихусмішок» –людина дотепна,оптимістична,завжди у життєрадісномунастрої.

«Мисливськіусмішки» –яскрава сторінкане тільки вбагатограннійтворчостіОстапа Вишні,айв усій українськійсатирично-гумористичнійлітературі.


Білет7

1.Тематикапоетичної'творчості ПавлаГрабовського.Аналіз поезій«До Русі-України»,«До українців».

Із 38 роківжиття П. Грабовський20 років провіву неволі – тюрмах,таборах, пазасланнях.Відірванийвід рідиогокраго, фізичнонедужий, частодоведений довідчаю, поетвсе ж зумівзберегти віруу праве ділоборця за кращуприйдешністьУкраїни. Вінні на хвилинуне полишавсвоєї письмен­ницькоїпраці, яку розумівяк обов'язокперед українськимнародом. У сні­гахдалекого СибіруП. Грабовсь-кийвимріювавнаціональнунезалежністьУкраїни, суспільнийїї поступ. Жагучебажання бачитиВітчизну оновле­ною,щасливою, вільноюпронизує всюйого творчість.

До збірокоригінальноїпоезії П. Грабовського«Пролісок»,«З Півночі»,«Кобза» увійшливірші широкогодіапазонузвучання. Середних посвятидрузям, в якихщире захоплення«справжнімигероями», вірші,адресованішколярам (ізрівнем освітивін пов'язувавмайбутнє України),прекраснізразки пейзажноїлірики, зокрема«Веснянки».

Справжнімиперлинамитворчості поетаможна, вважатийого вірші«Швач-ка»,«Трудівниця»,«Робітникові».Вони засвідчуютьнадзвичайнотонку душу,чутливе серцепоета, вболіванняза долю братів-українців,готов­ністьстати на їхзахист.

Характерноюприкметоютворів П. Грабовськогорізних тематичнихгруп є громадянськийпафос. Він звучитьі в пейзажній,і в інтимнійліриці поета.Своє мистецькекредо поета-громадянинавиголошує П.Грабовськийу вірші «Я неспівець чудовноїприроди».

Глибокимліризмом перейнятийвірш «До матері»,стражданняякої у зв'язкуз арештом синауявляютьсяйому стократтяжчими, ніжвласні. Адже,крім природногоматеринськогоболю за сином,їй доводитьсязахи­щати йогоіще «від людськогонеправогосуду».

Ряд віршіву творчій спадщиніП. ГрабовськогоприсвяченіНадії Сигиді– жінці, якастала для політичнихв'язнів полум'янимсимволомнескореності.Це вірші «ДоН. К. С.», «Тяжкийзавіт», «Домучениці».Через усе своєжиття І творчістьпроніс П. Грабовськийлюбов і повагудо На­дії Сигиди.У віршах-присвятахавтор називаєїї «ангелом»,«сестронькою»,«святою таневинною».Мужність тарішучість –це ті риси, якимиповинен володітиборець. Саметакою булаНадія Сигида.Серед творівП. Грабовськоговирізняєтьсявірш «Уперед»,у якому вінзакликає дорішу­чих дій«за край ріднийта волю».

Домінуючиммотивом поетичноїспадщини П.Грабовськогоє мотив неволіУкраїни. Звертаючисьдо України, П.Грабовськийнайчастішевико­ристовуєпоетичну формупослання. Цевірш «До України»(«Під небомдальньої чужини...»),«До українців»(«Українці,браття милі»),«До гали­чан»,«Народовіукраїнському»,«Поетам-українцям»,«До українки»,«До України(«Сиджу в неволіта марю тихенько»),«До Русі-України».

У поезіїдо «Русі-України»поет виказуєсвоє найзаповітнішебажання бачитирідний крайвільним. І йдетьсятут не тількипро класовузалежність,але й національну.П. Грабовськийвисловлює своєпереконанняв тому, що волюукраїнськийнарод повиненздобувати сам:«Бажав би я,мій ріднийкраю, Щоб ти наволю здобувавсь,Давно сподіваногораю Від себевласне сподівавсь»

Мир, злагода,«велич простогонароду» повиннізапануватив Україні, коливона визволиться«з-під віковічногоярма» – такудумку проводитьП. Грабовсь-кийу вірші «ДоРусі-України».

У названихвіршах-посланняхпоет утверджуєідеї правди,освіти, зго­ди,любові до України.ЗапорукоюнаціональноїсвідомостіП. Грабовськийвважає освіченістьнароду. До проблемиосвіченостівін звертавсянеодно­разовоу своїх віршах,адресованихземлякам. Освоїти«лан освіти»поет за­кликаєу вірші «Доукраїнців».Тільки разом,тільки шляхомосвіти, якавід­криє очі,допоможенаціональномупрозрінню,можна творитимайбутню долюУкраїни. Спільнаневтомна працядопоможе розв'язатируки, дастьнаснагу доборотьби «зависокістьдуха», допоможезнайти відповідьна за­питання:«Хто ми?»

Болючоюпроблемою поетабуло те, що лонього малодоходило ін­формаціїпроподії в Україні.Лише з листівБ. Грінченка,М. Павлика і І.Франка віндізнававсяпро деякі новинив культурномуй суспільномужитті українців.томуєзрозумілимзвернення доземляків: «Українці,браття милі.Відгукніться,де ви е, Чи жнвіще. чи в могиліДавня славазогниє».

Турбуєтьсяпоет і тим, «чипокраща нашадоля»„ чи позбудемосями рабсь-когоярма. І тут зновузвучить висновокпоета про те,шо лише разом,шляхом освіти,з палкою любов'юу серці до Україниможна прийтидо кращих часів.

Такимчином, і в інтимній,і в пейзажнійліриці П, Грабовського,у йо­го посвятахдрузям, знайомимзвучить громадянськастурбованістьпро до­лю рідноїземлі. ТемаУкраїни, їїневолі і сподіванняна кращу долюоб'єднує найбільшукількістьпоетичнихтворів П. Грабовського.

2.Трагедіяроду Половціву романі «Вершники»Юрія Яновського.

Роману новелах «Вершники»(1935) – один із кращихтворів україн­ськоїлітературипро громадянськувійну. Про роботунад романомЮ. Яновськийписав: «...я намагався...показати справжніхнатхненників...громадянськоївійни..., вивестина сторінкикниги трудящийнарод – йогосталеварів,селян, шахтарів,його інтелігенцію...Я звернув особливуувагу на мову,гідну, на мійпогляд, розповістипро героїв».

Такийбув задумписьменника.І він з ним блискучевпорався, об'єктивнорозкрившитрагедію ігероїзм драматичноїепохи. Зображеніу романі подіїпотрібно розглядатисаме у поєднаннігероїчногоі трагедійно-драматичного.Таке трактуваннязображуванихподій найбільшочевидне уновелі «Подвійнеколо». Ця новелавражає жахливоюкартиною перебігуподій за одиндень війни,коли у виріподій гинутьсотні людейі серед них трибрати Половці.Головнимиперсонажамитут виступаютьбрати Половці– «одного роду,та не одногокласу», яквисловлюєтьсячервоноармійськийкомісар Герт.Сліпа приналежністьдо «класу»стала підставоюбратовбивс­тва.

Одногодня у «серпнінечуваноготембру» 1919 рокудоля звелабратів підКомпаніївкою,що недалековід рідногосела, щоб вонивбили одинод­ного. Батькота мати вчилиїх риболовецькоїпраці та житиу злагоді, бо«тому роду небуде переводу,в котрому братимилують згоду».Але життя внеслопевні корективи,і кожного з нихдоля повелаіншою дорогою.По­трапившиу вир війни,вони опинилисяу ворогуючихтаборах. Оверковою­вав у загонахПетлюри, очолюючитам «купу кінногокозацтва головногоотамана СимонаПетлюри».Денікінськийофіцер АндрійПоловець коман­дує«загоном добровольчоїармії генералаДенікіна», наукраїнськійземлі воює за«матінку-Росію».Панас – махновець,в Українськоїдержави від­войовує«територіюматері порядкуанархії». Разомз Панасомнаймолод­шийПоловець –14-річний Сашко.Згодом йогозабрав із собоючервоиоа-рмієцьІван. Він з'явивсязі своїм загономвкінці, розправивсяз махновцямиі завершивбратовбивство.

Новеларозпочинаєтьсянадзвичайнодинамічнимрозвиткомподій:

«Лютувалишаблі, І конібігали безвершників, іПоловці непізнавали одинодного...». Високаемоційна напругапісля бою відключаєрозум, осмислен­-

няподій. Переможціжадають помстиі жорстокоїрозправи надполонени­ми:«Дехто простягавруки і йомурубали руки,підіймав донеба вкритепи­лом обличчя,і йому рубалишаблею обличчя,падав до земліі їв землю,за­хлинаючисьпередсмертноютугою, і йогорубали по чімпопало і топталиконем».

Якосьхолодно і байдуже,ніби не пробрата йдеться,подає командуОверко вбитиАндрія: «Тарубайте його,козацтво».

Майжетак само поводитьсебе Панас,подолавшиОверкове військо.Він власноручновбиває Оверка,попередньовинісши цинічнийвирок бра­тові.

Іванне вбивавпереможеногоПанаса, він невстиг цьогозробити, то­мущо Панас самзастрелився.Але з наказуІвана безжальнобули розстріля­нівсі полонені,які не захотілиперейти дочервоноармійців.

Нафоні жорстокогочасу Половцістають не меншжорстокими.Вони не стализрадниками,боягузами,відступниками,а стали лишезавзятиминепримиреннимиворогами.

Бідаі трагедіябратів Половціву тому, що вони«не милувализгоду». В ім'япримарних ідейвони вбивалиодин одного.

Своїмроманом «Вершники»Ю. Яновськийнаштовхує надумку про зв'язокміж революцією,бездушнимбратовбивствому горнилігромадян­ськоївійни і масовимнищенням українціву 20-30-х роках.


про подіїв Україні. Лишез листів Б.Грінченка, М.Павлика і І.Франка віндізнававсяпро деякі новинив культурномуй суспільномужитті українців.томує зрозумілимзвернення доземляків: «Українці,браття милі.Відгукніться,де ви е, Чи жнвіще. чи в могиліДавня славазогниє».

Турбуєтьсяпоет і тим, «чипокраща нашадоля»„ чи позбудемосями рабсь-когоярма. І тут зновузвучить висновокпоета про те,шо лише разом,шляхом освіти,з палкою любов'юу серці до Україниможна прийтидо кращих часів.

Такимчином, і в інтимній,і в пейзажнійліриці П, Грабовського,у йо­го посвятахдрузям, знайомимзвучить громадянськастурбованістьпро до­лю рідноїземлі. ТемаУкраїни, їїневолі і сподіванняна кращу долюоб'єднує найбільшукількістьпоетичнихтворів П. Грабовського.

2.Трагедіяроду Половціву романі «Вершники»Юрія Яновського.

Роману новелах «Вершники»(1935) – один із кращихтворів україн­ськоїлітературипро громадянськувійну. Про роботунад романомЮ. Яновськийписав: «...я намагався...показати справжніхнатхненників...громадянськоївійни..., вивестина сторінкикниги трудящийнарод – йогосталеварів,селян, шахтарів,його інтелігенцію...Я звернув особливуувагу на мову,гідну, на мійпогляд, розповістипро героїв».

Такийбув задумписьменника.І він з ним блискучевпорався, об'єктивнорозкрившитрагедію ігероїзм драматичноїепохи. Зображеніу романі подіїпотрібно розглядатисаме у поєднаннігероїчногоі трагедійно-драматичного.Таке трактуваннязображуванихподій найбільшочевидне уновелі «Подвійнеколо». Ця новелавражає жахливоюкартиною перебігуподій за одиндень війни,коли у виріподій гинутьсотні людейі серед них трибрати Половці.Головнимиперсонажамитут виступаютьбрати Половці– «одного роду,та не одногокласу», яквисловлюєтьсячервоноармійськийкомісар Герт.Сліпа приналежністьдо «класу»стала підставоюбратовбивс­тва.

Одногодня у «серпнінечуваноготембру» 1919 рокудоля звелабратів підКомпаніївкою,що недалековід рідногосела, щоб вонивбили одинод­ного. Батькота мати вчилиїх риболовецькоїпраці та житиу злагоді, бо«тому роду небуде переводу,в котрому братимилують згоду».Але життя внеслопевні корективи,і кожного з нихдоля повелаіншою дорогою.По­трапившиу вир війни,вони опинилисяу ворогуючихтаборах. Оверковою­вав у загонахПетлюри, очолюючитам «купу кінногокозацтва головногоотамана СимонаПетлюри».Денікінськийофіцер АндрійПоловець коман­дує«загоном добровольчоїармії генералаДенікіна», наукраїнськійземлі воює за«матінку-Росію».Панас – махновець,в Українськоїдержави від­войовує«територіюматері порядкуанархії». Разомз Панасомнаймолод­шийПоловець –14-річний Сашко.Згодом йогозабрав із собоючервоиоа-рмієцьІван. Він з'явивсязі своїм загономвкінці, розправивсяз махновцямиі завершивбратовбивство.

Новеларозпочинаєтьсянадзвичайнодинамічнимрозвиткомподій:

«Лютувалишаблі, І конібігали безвершників, іПоловці непізнавали одинодного...». Високаемоційна напругапісля бою відключаєрозум, осмислен­-

ня подій.Переможціжадають помстиі жорстокоїрозправи надполонени­ми:«Дехто простягавруки і йомурубали руки,підіймав донеба вкритепи­лом обличчя,і йому рубалишаблею обличчя,падав до земліі їв землю,за­хлинаючисьпередсмертноютугою, і йогорубали по чімпопало і топталиконем».

Якосьхолодно і байдуже,ніби не пробрата йдеться,подає командуОверко вбитиАндрія: «Тарубайте його,козацтво».

Майжетак само поводитьсебе Панас,подолавшиОверкове військо.Він власноручновбиває Оверка,попередньовинісши цинічнийвирок бра­тові.

Іван невбивав переможеногоПанаса, він невстиг цьогозробити, то­мущо Панас самзастрелився.Але з наказуІвана безжальнобули розстріля­нівсі полонені,які не захотілиперейти дочервоноармійців.

На фоніжорстокогочасу Половцістають не меншжорстокими.Вони не стализрадниками,боягузами,відступниками,а стали лишезавзятиминепримиреннимиворогами.

Біда ітрагедія братівПоловців утому, що вони«не милувализгоду». В ім'япримарних ідейвони вбивалиодин одного.

Своїмроманом «Вершники»Ю. Яновськийнаштовхує надумку про зв'язокміж революцією,бездушнимбратовбивствому горнилігромадян­ськоївійни і масовимнищенням українціву 20-30-х роках.


Білет8

1.Почуттяі переживанняліричного герояновели «Intermezzo»Ми­хайла Коцюбинського.

Новела«Intermezzo»– один із кращихтворів М. Коцюбинського.Його можнавважати ліричниммонологомсамого автора.Задум написатитакий твірвиник у письменникапід час відпочинкув селі Кононівкана Полтавщині.Приводом донаписання ітемою творупослужили події1905 року. Художньовисвітлюючитему революціїта її поразки,М. Коцюбинськийвисловив своєідейно-естетичнекредо: література– явище естетики,але вона покликанадо зображення«вірного малюнкурі­зних сторінжиття» і йогоглибокогофілософського,соціального,психо­логічного,історичногоосмислення.

Ліричнийгерой твору– митець, письменник.Втомившисьчислен­ними«треба», безкінечними«мусиш», вінпробує вирватисяіз залізнихрук міста, втектиподалі відлюдського болю,жаху, бруду,від побутовоїбанальності.Від безмірулюдського болюі тривоги геройвідчуває нарос­таннясвого емоційногоотупіння, неприродноїдуховної байдужості.Людське горе,жахіття переповнилийого душу і вінне сприймаєїх як зло. Вінзвик до них. Аце для письменниканеприпустимо.Тому хочеться«затулитивуха», «замкнутисвою душу»,«кричати: тутвхід не вільний».Саме тому вінпокидає місто,людей, їх тривогиі йде в безлюддя,тишу і чистоту.Серед розкішноїприроди маєнамір (хоч і невисловлюєцього) відновитисили. Тут минаютьдні його «Intermezzo»(відпочинку).Однакжах переслідуванняне зразу покидаєліричногогероя. Майжеяк психологічнийзрив сприймаєтьсяйого поведінкау порожньомубу­динку Навітьтут він не впевненні)у тому, що «невідхилятьсядвері... отактрошки, з легкимскрипіннямі з невідомоїтемряви, такоїглибокої табезконечної,не почнутьвиходити люди...всі ті, що складалиу моє се­рце,як до власногосховку, своїнадії, гнів істражданняабо кривавужорстокістьзвіра». І колиперед очимапроходять усівбиті і повішані,що з них «витеклакров в маленькудірку від солдатськоїкульки», ті, щоїх «за­вивалиу білі мішки,гойдали намотузках уповітрі, а потомускладали упогано прикритіями, звідки васвигрібалисобаки…»,–тоді зізнаєтьсяу найганебнішому,неприпустимомудля митця: «Вибачите, я навітьне червонію,лице моє біле,як і у вас...».Ліричний геройзнає причинисвого психологічногостану: «...жахвисмоктав змене всю кров.Я не маю вжекраплі гарячоїкрові й для тихмертвяків,серед яких вийдете, як кривавамара. Проходьте!Я утомився!».

Та часі світ природи,в якому «стулилиськраями двіполовини – одназелена, другаблакитна – йзамкнули у собісонце, немовперлину» (повнаізольованістьвід людей), поступовопочинаютьлікувати йоговто­млену душу.Тонкий знавецькраси природи,її художник,він милується«соболиноюшерстю ячменів»,«шовком колосистоїхвилі срібноволосоговівса», «блакитноюрічкою льону»,«хвилястимихребтами пшениці»,«бі­лою піноюгречки». Йогодуша вбираєв себе всю привабунив у червніі виповнюєтьсяпозитивнимиемоціями. Знасолодоюцілими днямилірич­ний геройслухає небесніспіви птахів,спостерігає,як жайворонки«ки­дають знеба на полесвою свердлячупісню».

Красаприроди –найчарівнішаі най могутнішасила «Та піснямає у собі щосьотруйне. Будитьжадобу. Чимбільше слухаєш,тим більшехочеться чути»,– висловлюєтьсяліричний геройпро своє щирезахоп­ленняпташинимихорами.

Філософськеосмисленнямогутностіприроди й красиспостерігаємопри співставленійїї величі з«нужденноюкупкою солом'янихстріх» села,що його «обнялий здушили зеленіруки». На жаль,у це порівняннячасто вносивсякласовий підтекст,якого у творіМ. Коцюбинськогонемає.

Відновившисили, спокійсвоєї душі,ліричний геройловить себена думці проможливістьзустрічі злюдиною, їїгорем. Але цейого вже нелякає. І зустрічвідбулася. Вонапрозвучаладисонансомдо прекраснихднів короткоговідпочинкуна лоні розкішноїприроди. Селянинрозказу­вав,а фантазіямитця домальовувала«купу чорнихсолом'янихстріх», «дівчату хмарі пилу,що вертаютьз чужої роботи»,«блідих жінок..,»,«...дітей всумішз голоднимипсами». Це булареальна картинаукраїнсь­когосела. Письменникне сприймавїї як чужу біду,не відгороджувавсявід неї. Навпаки– зустріч ізселянином враззапалила душуглибоким співчуттямдо людськогогоря, до голоднихдітей, яких«чомусь незабра­ла гарячка»,до селянина,якого «раз натиждень становийб'є по обличчі»за те, що хотівмати землю іпід час революційнихподій заявивпро своє правона неї. Та найбільшеліричного герояповели «Intermezzo»вражає продажністьі зрада: «Бувтобі приятельі однодумець,а тепер, може,продаєтебе нишком.Відірвеш слово,як шматок серця,а він кине йогособакам». Розумомі серцем, сповненимлюбові, жалюспівпереживанняза людей, що «втемноті жерутьодин одного»,ліричний геройпрагне змін.Він хоче, щоббули «блискавкаі грім». «Нехайосвіжитьсянебо і зе­мля,Нехай погаснесонце і засіяєІнше».

Зтакими настроямимитець ідезнову до людей.

2.Художнєвідтворенняпроблеми українізаціїу комедії «МиііаМа­зайло» МиколиКуліша.

Одиніз кращих творівМиколи Куліша«Мина Мазайло»висвітлюєпроблеми русифікаціїУкраїни, якуу 20-х роках більшовицькіідеологи намагалисяприкрити такзваною українізацією.Українізація«зверху» неозначала серйознихнамірів щодовідновленняповноправногофункціону­ванняукраїнськоїмови та формуваннянаціональноїсвідомості.За роки тотальноїрусифікаціїпересічнийукраїнець-міщанинзагубив почуттяприналежностідо своєї нації,потребу користуватисярідною мовою.Ти­повим представникомтакого міщанина-безбатченкау комедії М.Куліша є МинаМазайло. Яктягар і соромгерой носитьвласне прізвище.Він байдужийдо свого родоводуі до походженняпрізвища –Мазайло. ДляМини воно звучитьзанадто по-українськи,і в цьому полягаєпочуття ме­ншовартості,Саме тому геройкомедії вирішуєзмінити прізвище.Він та­кож шукаєвчительку, яканавчила б йогоправильноговорити«по-руському».У той же час,коли Мина задумуєтьсянад кращимваріантом свогомайбутньогопрізвища (Сіренєв,Розов, Тюльпанов,Алмазов, Мазєзін),син його, Мокій,хоче відтворитиповну формуродового прізвищаМазайло-Квач.Навколо цьогоі зав'язуєтьсясімейний конфлікткомедії.

Усежиття Мазайловідчував утискиі погорду узв'язку зі своїмпрі­звищем:

–Ще малим,як оддав батьков город до школи,першого ж дняна регіт взяли.Мазайло! Жоднагімназисткане хотіла гуляти– Мазайло! Зарепети­торане брали – Мазайло!На службу неприймали –Мазайло! Одкохання відмовлялися– Мазайло!..

Унаскрізь саркастичнійтираді наріканьгероя, на жаль,закладена гіркаправда довготривалоїзневаги довсього українського,національно­го.Тому українізацію20-х років МинаМазайло й розцінюєпо-своєму: «Цеспосіб робитиз мене провінціала,другосортногослужбовця іне да­вати меніходу на вищіпосади». Усвідомленнятакого поворотуукраїні­зації(іншого він іне припускає)спонукає Минувперто братиуроки у Баронової-Козинота неодмінноміняти прізвище.Справа дійшладо того, що всеукраїнськесприймаєтьсяним не тількияк чуже, але які вороже:

–ІЦе якя підходив дозагсу – думалось:а що, як там сидитьне служ­бовець,а українець?Почує, що міняю,так би мовити,його українське– і за­норовиться.На зло тобізаноровиться.

Утакому ходідумок відчуваєтьсясерйозна трагедіянароду, дляякого перекинчикиі відступники– не поодинокеявище. Зневажливоставиться довсього українського,у тому числідо свого прізвища,дружи­на Мазайла– Килина тайого дочкаРина. МіщаночкаУля ховаєтьсязапрізвищемРозсохина (хочсправжнє прізвищеРозсоха). Таперевершуєвсіх у своїйненависті довсього українськоготьотя Мотя зКурська. По­бачившина вокзалінапис українськоюмовою «Харків»,вона з розпачемі обуреннямзапитує: «Навіщови нам іспортілігород?» На проблемитого­часноїукраїнізаціїтьотя Мотядивиться якна явище тимчасове.

Підзнаком «укрмови»розвиваєтьсясюжетна лініяМокія і Улі. Надумку Мокія,Улі необхідновивчити ріднумову вже тому,що у неї і прі­звище,і зовнішність(тут берутьсяним до уваги«очі, рот, стан»)– все українське.І наполегливийхлопець домагаєтьсяцього. Використавшиза­сіб паралельноїдії, М. Кулішпоказує розучуванняМиною «Сінокос»з учителькою«правильнихпроізношеній»й українського«Під горою надкриницею»Мокієм та Улею,чим посилюєефект комедійності.Отже, Уля невиконала проханняРипи: закохатив себе Мокіяі сприяти тому,щоб він зріксясвоєї «укрмови».Вплив виявивсязворотнім.Ставленняавтора комедіїдо образу Мокіяне є однозначним;з одного боку,М. Куліш іро­нізуєнад його захопленнямполітикоюукраїнізації,а з іншого –драма­тургзначною міроювтілює у ньомусвоє розумінняважливостімовних проблем.Адже не можене приваблюватитурбота Мокіяпро кожне сло­во,«щоб не пропало».

Зобуреннямставиться дошовіністичноїполітики вУкраїні дядькоТарас: «Тілький слави, що навокзалі «Харків»написано, аспитаєшсяпо-нашому –всяке на тебеочі дере... Всякетобі штокає,какає – приступунемає». Сутьофіційноїукраїнізаціїдядько Тарасвиводить ізгіркого вла­сногодосвіду: цеспосіб спочаткувиявити, а потімзнищити усіхукраїн­ців.На жаль, йогослова сталипророчими.

Такимчином, справжнюсуть українізаціїМ. Куліш розкривчерез ставленнядо неї персонажівп'єси «МинаМазайло».


сповненимлюбові, жалюспівпереживанняза людей, що «втемноті жерутьодин одного»,ліричний геройпрагне змін.Він хоче, щоббули «блискавкаі грім». «Нехайосвіжитьсянебо і зе­мля,Нехай погаснесонце і засіяєІнше».

Зтакими настроямимитець ідезнову до людей.

2.Художнєвідтворенняпроблеми українізаціїу комедії «МиііаМа­зайло» МиколиКуліша.

Одиніз кращих творівМиколи Куліша«Мина Мазайло»висвітлюєпроблеми русифікаціїУкраїни, якуу 20-х роках більшовицькіідеологи намагалисяприкрити такзваною українізацією.Українізація«зверху» неозначала серйознихнамірів щодовідновленняповноправногофункціону­ванняукраїнськоїмови та формуваннянаціональноїсвідомості.За роки тотальноїрусифікаціїпересічнийукраїнець-міщанинзагубив почуттяприналежностідо своєї нації,потребу користуватисярідною мовою.Ти­повим представникомтакого міщанина-безбатченкау комедії М.Куліша є МинаМазайло. Яктягар і соромгерой носитьвласне прізвище.Він байдужийдо свого родоводуі до походженняпрізвища –Мазайло. ДляМини воно звучитьзанадто по-українськи,і в цьому полягаєпочуття ме­ншовартості,Саме тому геройкомедії вирішуєзмінити прізвище.Він та­кож шукаєвчительку, яканавчила б йогоправильноговорити«по-руському».У той же час,коли Мина задумуєтьсянад кращимваріантом свогомайбутньогопрізвища (Сіренєв,Розов, Тюльпанов,Алмазов, Мазєзін),син його, Мокій,хоче відтворитиповну формуродового прізвищаМазайло-Квач.Навколо цьогоі зав'язуєтьсясімейний конфлікткомедії.

Усежиття Мазайловідчував утискиі погорду узв'язку зі своїмпрі­звищем:

– Щемалим, як оддавбатько в городдо школи, першогож дня на регітвзяли. Мазайло!Жодна гімназисткане хотіла гуляти– Мазайло! Зарепети­торане брали – Мазайло!На службу неприймали –Мазайло! Одкохання відмовлялися– Мазайло!..

У наскрізьсаркастичнійтираді наріканьгероя, на жаль,закладена гіркаправда довготривалоїзневаги довсього українського,національно­го.Тому українізацію20-х років МинаМазайло й розцінюєпо-своєму: «Цеспосіб робитиз мене провінціала,другосортногослужбовця іне да­вати меніходу на вищіпосади». Усвідомленнятакого поворотуукраїні­зації(іншого він іне припускає)спонукає Минувперто братиуроки у Баронової-Козинота неодмінноміняти прізвище.Справа дійшладо того, що всеукраїнськесприймаєтьсяним не тількияк чуже, але які вороже:

– ІЦеяк я підходивдо загсу – думалось:а що, як там сидитьне служ­бовець,а українець?Почує, що міняю,так би мовити,його українське– і за­норовиться.На зло тобізаноровиться.

У такомуході думоквідчуваєтьсясерйозна трагедіянароду, дляякого перекинчикиі відступники– не поодинокеявище. Зневажливоставиться довсього українського,у тому числідо свого прізвища,дружи­на Мазайла– Килина тайого дочкаРина. МіщаночкаУля ховаєтьсязапрізвищемРозсохина (хочсправжнє прізвищеРозсоха). Таперевершуєвсіх у своїйненависті довсього українськоготьотя Мотя зКурська. По­бачившина вокзалінапис українськоюмовою «Харків»,вона з розпачемі обуреннямзапитує: «Навіщови нам іспортілігород?» На проблемитого­часноїукраїнізаціїтьотя Мотядивиться якна явище тимчасове.

Підзнаком «укрмови»розвиваєтьсясюжетна лініяМокія і Улі. Надумку Мокія,Улі необхідновивчити ріднумову вже тому,що у неї і прі­звище,і зовнішність(тут берутьсяним до уваги«очі, рот, стан»)– все українське.І наполегливийхлопець домагаєтьсяцього. Використавшиза­сіб паралельноїдії, М. Кулішпоказує розучуванняМиною «Сінокос»з учителькою«правильнихпроізношеній»й українського«Під горою надкриницею»Мокієм та Улею,чим посилюєефект комедійності.Отже, Уля невиконала проханняРипи: закохатив себе Мокіяі сприяти тому,щоб він зріксясвоєї «укрмови».Вплив виявивсязворотнім.Ставленняавтора комедіїдо образу Мокіяне є однозначним;з одного боку,М. Куліш іро­нізуєнад його захопленнямполітикоюукраїнізації,а з іншого –драма­тургзначною міроювтілює у ньомусвоє розумінняважливостімовних проблем.Адже не можене приваблюватитурбота Мокіяпро кожне сло­во,«щоб не пропало».

З обуреннямставиться дошовіністичноїполітики вУкраїні дядькоТарас: «Тілький слави, що навокзалі «Харків»написано, аспитаєшсяпо-нашому –всяке на тебеочі дере... Всякетобі штокає,какає – приступунемає». Сутьофіційноїукраїнізаціїдядько Тарасвиводить ізгіркого вла­сногодосвіду: цеспосіб спочаткувиявити, а потімзнищити усіхукраїн­ців.На жаль, йогослова сталипророчими.

Такимчином, справжнюсуть українізаціїМ. Куліш розкривчерез ставленнядо неї персонажівп'єси «МинаМазайло».


Білет9

7.Проблемптикапонісші «Тінізабутих предків»Михайла Коцюбинсько­го.

ВершиноюмистецькоїмайстерностіМихайла Коцюбинського,окра­сою всієїукраїнськоїлітературистала повість«Тіні забутихпредків» (1911). Твірнаписано підвраженням красиКарпат, підвпливом багатоїпоезії жит­тягуцулів, шо їхспостерігавписьменник,перебуваючиу Криворівні.Про Гуцульщинувін писав доЄвгена Чикаленка:«Якби Ви знали,яка тут вели­чнаприрода, якийцікавий народгуцули, з багатою,своєрідноюпсихікою, збуйною фантазією,дивними звичаямиі мовою». Отже,М.Коцюбинський.як і Ю. Федькович,О. Кобилянська,оспівав у повістікрасу гірськоїприро­ди ігуцульськоїдуші. Однакзробив це по-своєму.Спираючисьна народнівірування,гуцульськийфольклор, вінвідтворив у«Тінях забутихпредків» багатийфантастичнийсвіт, у якомуживуть людипоруч з добримиі злими, веселимиі сумними силамиприроди.

Відомо,що до написанняповісті письменникретельно вивчавжиття гуцулів,їх традиції,повір'я. Крімцього, працюючинад твором, М.Коцюбинськийпознайомивсяіз фольклорно-етнографічнимиматеріала­миВ. Гнатюка(«Етнографічнізбірники»), І.Франка («Гуцульськіпримітки»). Усеце разом ізабезпечилохудожню достовірністьпри поєднаїшідій­сного іуявного.

Середрозкішноїгуцульськоїприроди зростаютьголовні персонажіповісті, Іванкота Марічка –діти ворогуючихродів. Навколишнійсвіт їх­ньогодитинства –чарівний ізагадковий.Він привабливий,але й небезпе­чний.Тут живутьнявки (мавки),щезники, чугайстри,мольфари. Томуз ранньогодитинства требазнати, як поводитисясеред них. Одногоразу ще дитиноюІванко хотівдосягнутиЧорногори.Легко піднімавсядогори, а «заним підіймавсяз долини вічнийшум річки, рослигори...». Стомившись,хлопчик сіввідпочити, іраптом вінпочув дивнумелодію. Навкругине було нікого,та коли вінозирнувсяназад, то «скаме-нів».На камені сидівщезник, «скрививгостру борідку,нагнув ріжкиі, заплющив-шиочі, дув у флояру».Страх скувавхлопчика, і він«німо кричавод холодногожаху, а коливрешті видобувголос, щезникзвинувся іпропав раптому скелі...».

Світприроди вабитьгероїв барвамиі музикою. Іванкоі Марічка тон­ковідчуваютькрасу гір, знею злилися,про неї співаютьу своїх коломий­ках.У пісні висловлюютьвони і своїщирі почуттякохання, ніжногоі при­страсного,як сама природа.Багато болюбуло у співанціМарічки, колиІван змушенийбув її залишити,ідучи в наймина полонину.

Словацієї коломийки,як і образ Марічкипісля її смерті,часто врива­лисяу зранену душуІвана і кликали-манилитуди, де буливони разом, децвіло їхнєщастя. І хочбуло багатоклопоту погосподарству,він забувавпро все, «тодівін кидав роботуі десь пропадав».

Черезуяву героїв,особливо Іванкав дитячі таюнацькі роки,пись­менникрозкриваєміфологічнесвітосприйманняі світовідчуттягуцулів: «КолиІванові минулосім літ, вінуже дививсяна світ інакше.Він знав вжебагато. Умівзнаходитипомічне зілля...Знав, що на світіпанує нечистаси­ла, що арідник(злий дух) правитьусім; що в лісахповно лісовиків,які па­сутьтам свою маржинку..., що там блукаєвеселий чугайстир,який заразпросить стрічногов танець тароздирає нявки;що живе в лісіголос соки­ри...».На все життязасвоїв Іван,що «всякі злідухи заповнюютьскелі, ліси,провалля; хатий загороди тачигають нахристиянинаабо на маржину,щоб зробитиїм шкоду».Остерігавсягерой їх наполонині. Нераз мав з нимиклопоти, колиодружився зПалатою і ставзаможним господарем.Щоб уникнутинебезпеки длясвоєї худоби,«треба булобагато знати,підкурюва­ти,ворожити, збиратипомічне зілляі замовляти».Відьмами угуцулів мог­либути і звичайнілюди. На переконанняІвана і Палагни,нею була їхнясу­сідка Хима:«Стара улесливабаба, завждитака привітна,вона вечорамипереки-даласьв білого псата нипала позагородахсусідських.Не раз Іванметав сокироюв неї, жбурляввилами та проганяв».

Строгодотримувалисягуцули звичаївсвоїх предків,коли приходивСвятий вечір.Іван у цей день«був завждив дивнім настрої».Наче переповпецийчимсь таємничимі священним,він все робивповажно, неначеслужбу Божуправив», У цейвечір він багатодопомагавПалагні. Бувлуже лагіднийіз своєю худобою.Тричі закликавворожі силита бурю до себена вечерю. Алевони не з'являлися,«тоді вінзаклинав їх,щоб не з'являлисяніколи, і легкозітхав». У цейвечір Іван дужещиро моливсяза душі померлихі «був певний,то за плечимау нього плаче,схилившись,Марічка...».

Післясмерті МарічкиІван шість літблукав по світуі «худий, зчорні­лий,багато старшийод своїх літ,але спокійний»повернувсядодому. Не зкохання, а лишетому, що требабуло жити іґаздувати,одружився зПалагною. Булавона доброюгосподинею,але своїм духовнимсвітом дорівнятисядо Марічки немогла. Не зумілавона відчутиІванову душу,а згодом зраджуєйого з Юрою-мольфаром.Це було останнімпоштовхом допередчасноїсмерті героя.Останні хвилининапів-свідомогоіснування,пов'язаногоз уявною зустріччуз Марічкою,були для Іванащастям. Цікавимепізодом уповісті, якийпередає своєрідністьсвітосприй-маннягуцулів, є забавабіля мертвогоІвана. Веселощі,сміх, розведенена подвір'їбагат-тя символізуютьспробу протистоятисмерті, тьмі.Життя продовжується,воно вічне. Цятра­диція –як спадок предків,їх тінь – живез гуцуламивпродовж віків.

Проблемуміфологічногосвітовідчуттята світосприйманнягуцулів по-своємуінтерпретувалиС. Параджановта І. Миколайчук,створивши заповістю М.Коцюбинськогокінофільм.

2.Людинаі природа вліричних віршахМ. Рильського.

Праця,природа, культура– ця «великатріада» посідаєчільне місцеу творчостіМ. Рильського.Його поетичнийсвіт на дивомальовничий,спов­ненийясності і прозорості.Ще в юностіпоета турбувалапроблема відносинлюдини і природи.

Цефілософськареакція юногопоета на все,що дієтьсянавколо, спробарятівноговиходу із душевноїсмути.

М.Рильськийувійшов у світпоезії життєлюбом,природолюбом.Він уявляє себеневід'ємноючастиною цьогопрекрасногосонячного храмуприроди. Лейтмотивомйого лірикивиступає щиралюдяність,відчуттяне­роздільностілюдини і природи.

Ліричнийгерой мініатюри«Поле чорнієПроходятьхмари...» живесвіт­лимипочуттями:прийшла весна!Відчувається,що він закоханийу рідну землю,у життя. Короткірозповідніречення змінюютьсяокликами, апотім запитаннями.Із грудей вириваютьсяслова натхненноїлюбові: «Земле!Як тепло намз тобою!»

Упоезії «Яблукадоспіли» вседихає щедротамиблагодатноїукраїнсь­коїприроди, українськоїосені, багатствомяблуневихсадів, жовтихосінніх нив,достиглістю,настояністюлюдських почуттів,коли розлукав коханні викликаєне докір, незневагу, некаяття, а навпаки– почуття вдячностіі повноти життя.

Усього12 рядків у ційпоезії. Образдостиглих яблукуособлює муд­рістьі спокій душігероя у часйого прощанняз коханою.

Гармоніялюдського життяй творчості,ніби твердитьМ. Рильськийу цій поезії,– це диханняв унісон з природою,з сонцем, з небом,із золотоюгілкою. Ось віні вона пройшливже сад. Передними відкриваєтьсяпростір прибраногоосіннього поляі безкінечногонеба. Життяпрекрасне інемає кінцяцій красі.

Сюжетикращих поезійМ. Рильськогорозгортаютьсяпереважно намальовничомупейзажномуфоні. Насиченістьбарв, виразністьконтурів, яс­ністьобразів – всеце говоритьпро висотутворчого духуі настрою лірич­ногогероя, йоготісної єдностііз навколишнімжиттям. «Червонобокимяб­луком округлимскотився день...»,«Запахла осіньв'ялим тютюном,та яблуками,та тонкимтуманом...», «Осіннійхолодок надспраглою землеюшатро гаптованешироко розіп'яв...»,«Гнуться клениніжними колінами,чорну хмарусріблять голуби»– таке бадьоре,життєстверднедуховне на­повненняпоезії М. Рильського.

Поетичнийсвіт М. Рильськогоостанньогоперіоду – надиво мальов­ничий.У ньому спалахуютьяскраві, пломенистібарви («Війнабілої й чер­воноїтроянди», «Черемшинапісля дощу»).Спогляданняприроди стаєос­новою несподіваниххудожніх узагальнень.Із садівницькоїпоради – якпересаджуватиялинку –вінвидобуваєбагатий поетичнийзміст, спроекто­ванийна міжлюдськівзаємини («Порада»).Спогляданняшкідливоїпольо­вої красуні– волошки –породжує упоета непростіроздуми прокрасу («Листдо волошки»).Із зіставленняскромної шипшиниз гордою трояндоювиростає думкапро кровнуспорідненістьнародного«кореня» іпрофесійно­гомистецького«цвіту» («Шипшина»).

Слово«сад» – це однез найхарактернішихдля М. Рильського«кодо­вих»слів. що маєнайширшийобразний зміст– аж до «саду»мови («Як паростьвиноградноїлози, плекайтемову...»). У садах,лісах, полях,виног­радникахнайчастішебачить М. Рильськийсвоїх звичайнихгероїв-друзів,людей, щасливихі красивих упраці.


«тодівін заклинавїх, щоб не з'являлисяніколи, і легкозітхав». У цейвечір Іван дужещиро моливсяза душі померлихі «був певний,то за плечимау нього плаче,схилившись,Марічка...».

Післясмерті МарічкиІван шість літблукав по світуі «худий, зчорні­лий,багато старшийод своїх літ,але спокійний»повернувсядодому. Не зкохання, а лишетому, що требабуло жити іґаздувати,одружився зПалагною. Булавона доброюгосподинею,але своїм духовнимсвітом дорівнятисядо Марічки немогла. Не зумілавона відчутиІванову душу,а згодом зраджуєйого з Юрою-мольфаром.Це було останнімпоштовхом допередчасноїсмерті героя.Останні хвилининапів-свідомогоіснування,пов'язаногоз уявною зустріччуз Марічкою,були для Іванащастям. Цікавимепізодом уповісті, якийпередає своєрідністьсвітосприй-маннягуцулів, є забавабіля мертвогоІвана. Веселощі,сміх, розведенена подвір'їбагат-тя символізуютьспробу протистоятисмерті, тьмі.Життя продовжується,воно вічне. Цятра­диція –як спадок предків,їх тінь – живез гуцуламивпродовж віків.

Проблемуміфологічногосвітовідчуттята світосприйманнягуцулів по-своємуінтерпретувалиС. Параджановта І. Миколайчук,створивши заповістю М.Коцюбинськогокінофільм.

2.Людинаі природа вліричних віршахМ. Рильського.

Праця,природа, культура– ця «великатріада» посідаєчільне місцеу творчостіМ. Рильського.Його поетичнийсвіт на дивомальовничий,спов­ненийясності і прозорості.Ще в юностіпоета турбувалапроблема відносинлюдини і природи.

Це філософськареакція юногопоета на все,що дієтьсянавколо, спробарятівноговиходу із душевноїсмути.

М. Рильськийувійшов у світпоезії життєлюбом,природолюбом.Він уявляє себеневід'ємноючастиною цьогопрекрасногосонячного храмуприроди. Лейтмотивомйого лірикивиступає щиралюдяність,відчуттяне­роздільностілюдини і природи.

Ліричнийгерой мініатюри«Поле чорнієПроходятьхмари...» живесвіт­лимипочуттями:прийшла весна!Відчувається,що він закоханийу рідну землю,у життя. Короткірозповідніречення змінюютьсяокликами, апотім запитаннями.Із грудей вириваютьсяслова натхненноїлюбові: «Земле!Як тепло намз тобою!»

У поезії«Яблука доспіли»все дихає щедротамиблагодатноїукраїнсь­коїприроди, українськоїосені, багатствомяблуневихсадів, жовтихосінніх нив,достиглістю,настояністюлюдських почуттів,коли розлукав коханні викликаєне докір, незневагу, некаяття, а навпаки– почуття вдячностіі повноти життя.

Усього12 рядків у ційпоезії. Образдостиглих яблукуособлює муд­рістьі спокій душігероя у часйого прощанняз коханою.

Гармоніялюдського життяй творчості,ніби твердитьМ. Рильськийу цій поезії,– це диханняв унісон з природою,з сонцем, з небом,із золотоюгілкою. Ось віні вона пройшливже сад. Передними відкриваєтьсяпростір прибраногоосіннього поляі безкінечногонеба. Життяпрекрасне інемає кінцяцій красі.

Сюжетикращих поезійМ. Рильськогорозгортаютьсяпереважно намальовничомупейзажномуфоні. Насиченістьбарв, виразністьконтурів, яс­ністьобразів – всеце говоритьпро висотутворчого духуі настрою лірич­ногогероя, йоготісної єдностііз навколишнімжиттям. «Червонобокимяб­луком округлимскотився день...»,«Запахла осіньв'ялим тютюном,та яблуками,та тонкимтуманом...», «Осіннійхолодок надспраглою землеюшатро гаптованешироко розіп'яв...»,«Гнуться клениніжними колінами,чорну хмарусріблять голуби»– таке бадьоре,життєстверднедуховне на­повненняпоезії М. Рильського.

Поетичнийсвіт М. Рильськогоостанньогоперіоду – надиво мальов­ничий.У ньому спалахуютьяскраві, пломенистібарви («Війнабілої й чер­воноїтроянди», «Черемшинапісля дощу»).Спогляданняприроди стаєос­новою несподіваниххудожніх узагальнень.Із садівницькоїпоради – якпересаджуватиялинку –вінвидобуваєбагатий поетичнийзміст, спроекто­ванийна міжлюдськівзаємини («Порада»).Спогляданняшкідливоїпольо­вої красуні– волошки –породжує упоета непростіроздуми прокрасу («Листдо волошки»).Із зіставленняскромної шипшиниз гордою трояндоювиростає думкапро кровнуспорідненістьнародного«кореня» іпрофесійно­гомистецького«цвіту» («Шипшина»).

Слово«сад» – це однез найхарактернішихдля М. Рильського«кодо­вих»слів. що маєнайширшийобразний зміст– аж до «саду»мови («Як паростьвиноградноїлози, плекайтемову...»). У садах,лісах, полях,виног­радникахнайчастішебачить М. Рильськийсвоїх звичайнихгероїв-друзів,людей, щасливихі красивих упраці.