Смекни!
smekni.com

Політика США в Азійському регіоні (стр. 9 из 17)

«Шоковая дипломатія» викликала хвилю недовіри до Сполучених Штатів і певне розчарування у відноснах, побудованих на традиційних японських принципах залежності самурая від свого васала.

Щоправда, на поверхності відносини не змінилися ні на рівні поведінки, ні на рівні офіційних заяв. Проте розпочався очевидний процес переосмислення таких ключових питань, як місце Японії у сучасному світі і безпеки країни. Криза у відносинах з Вашингтоном заставив Японію активізувати свою зовнішню політику, прийнявши концепцію «багатосторонньої дипломатії». Особливе значення вона мала у стосунках Японії з арабськими країнами. До осені 1973 року Японія беззастережно підтримувала курс США щодо країн Боизького Сходу, але, коли після арабо- ізраїльської війни і наступного нафтового ембарго арабських країн Японія була включена до списку «недружніх країн», Токіо зробив усе, щоб дистанціюватися від американської політики підтримки Ізраїля. Прагнення зебезпечити безперебійні поставки нафти виявилися сильнішими зобов'язань, а «шоки Ніксона» давали японцям певну свободу рук.

Все ж, незважаючи на тимчасові кризові явища у стосунках, американо- японський союз залишалися фундаментом японської дипломатії. Японія змогла блискуче використати все ті вигоди, які їй надавала «доктрина Йосіда», яка була основою її відносин з Вашингтоном.

На початку XXI століття відносини США, як і раніше, перебували у центрі уваги зовнішньої політики Японії. Еволюція цих відносин була спрямована до поступової активізації співробітництва між двома країнами у військовій сфері. Це відбувалося на тлі зміцнення тенденції до здійснення Японією більш самостійної зовнішньої і оборонної політики. Особливого протиріччя у цьому не було, оскільки мова йшла про надання вйськово- політичному союзу з США нового виміру. Новим стало лише те, що в Японії стали дедалі відкритіше говорити про союницькі відносини з США, що розумілось, як можливість проведення різного роду спільних дій.

На думку прем'єр-міністра Коідзумі Дзюньїтіро, який обіймав цю посаду у 2001-2006 роках, Японія повинна мати у форматі союзу аналогічні з США права і обов'язки. Цей процес розвивається, але через нерівність потенціалів Японія все ще залишається в американській зовнішньополітичній орбіті. При цьому якщо траніше вона могла відмовитися від участі в американській військовій політиці, то тепер зробити їй це значно важче. Якісні зміни у політиці Японії щодо США стосувалися насамперед питань, пов'язаних з взаємодією обох країн в рамках американо-японського Договору безпеки. Починаючи з 1992 року Японія приступила до перегляду тих конституційних рамок, які обмежували використання сил самооборони. Прийнятий у 1992 році закон про участь у миротворчих операціях ООН був обумовлений низкою умов. Солдатам не дозволялося використовувати зброю, за винятком випадків необхідної самооборони, вони не підпорядковувалися командуванню ООН, могли брати участь тільки в операціях, які проводилися після укладення угоди про припинення вогню. У відповідності до цього закону чисельність військового контингенту, відряджуваного за кордон, не повинен перевищувати 2 тис. осіб, а рішення про відправку військ повинен санкціонувати парламент. Було також обумовлено, що будь-які операції, які вимагають безпосередньої участі у бойових діях, можливі тільки після прийняття парламентом спеціального закону.

Рішення японського уряду відмовитися від відправки військ до Кувейту та Іраку у 1991 році, що було компенсовано внеском у 13 млрд. дол. на проведення операції, критикувалося як всередині країни, так і за її межами. Після цього відправка військ за кордон у рамках миротворчих операцій під егідою ООН сприймається громадською думкою позитивно, хоча й обережно. Японія брала участь у міжнародних операціях у Камбоджі (1992 рік), Мозамбіку (1993 рік), у Східному Тиморі (1999 і 2002 роки), з 1996 року японські військові спостерігачі перебувають на Голанських висотах, у 1994 році Сили самооборони були учасниками допомоги біженцям в Руанді.

У жовтні 2000 року у Вашингтоні була опублікована доповідь «США і Японія: на шляху до зрілого партнерства», в якій містилися заклики до розширення військової співпраці між двома країнами і фактично до перегляду японської Конституції. Аналонічні тези неодноразово висувалися американцями і на цей раз могли б залишитися поміченими лише журналістами і політиками, якби не події 11 вересня 2001 року.

Першою реакцією прем'р-міністра Коідзумі на події в США було прагнення надати всебічну допомогу Америці у боротьбі з міжнародним тероризмом. Парламент прийняв закон про відряження військових кораблів в Аравійське море, пізніше було прийнято рішення про відправку військовослужбовців до Афганістану і про участь Японії у післявоєнній відбудові цієї країни.

Отже, масштаб і емоційна сторона подій 11 вересня 2001 року не дозволили Японії як раніше обмежитися щедрим фінансовим неском, як це вона зробила під час війни у Перській затоці 1991 року. Посилання на Конституцію і заборони на спільні військові дії в цій ситуції могли б завдати непоправної шкоди американо-японському Договору безпеки. Вже 12 вересня прем'єр Коідзумі зробив заяву про засудження акту тероризму проти США, а 19 вересня цього року він оголосив заходи щодо участі Японії в операції проти талібів в Афганістані, які включали також обіцянку посилити охорону американських баз в Японії, початок збору розвідувальної інформації для потреб антитерористичної коаліції, надання термінової допомоги Індії і Пакистану, збільшення гуманітарної допомоги і прийняття особливх заходів зі стабілізації світової економіки. Крім цьього, було оголошено про готовність Японії направити військові кораблі для надання медичної, транспортної і тилової підтримки американським військовим силам, які брали участь у бойових діях в Афганістані, і обмежений військовий контингент для надання гуманітарної допомоги біженцям. Проте нічого не говорилося про можливість спільних дій США і Японії у боротьбі проти теороризму.

Рішення прем'єр-міністра направити японські військові з'єднання в Афганістан було підтримане всіма опозиційними партіями, крім комуністів та соціалістів. Щоправда, у всередині правлячої Ліберально-демократичної партії (ЛДП) частина партійців виступила проти цього рішення. Позиція партійних важковаговиків, які традиційно пов'язані з бізнесом, аніж з політикою, була продиктована насамперед прагненням не зашкодитти японськм нафтовим інтересам на Близькому Сході. З їхньої точки зору, для демонстрації необхідної солідарності з Вашингтоном було достатньо «демонстрації прапора», а реальна військова участь в операції могла нашкодити інтересам країни.

У результаті японська участь у військових операціях в Афганістані звелася до того, що в ісламабадському аеропорту приземлилися кілька вантажних літаків С-130 з вантажем гуманітарної допомоги, а два танкери Сил самооборони постачали ВМС США паливом під охороною конвою есмінців.Проте есмінці зі системою Іджис так і не були відправлені в Індійський океан, літаки Р-3 не вилетіли на острів Дієго-Гарсіа , в Афганістан не були відряджені медичні з'єднання для допомоги америкацям і біженцям, а солдати Сил самооборони не взяли участі у роботі з біженцями у Пакистані. Отже, не всі обіцянки Коідзумі були виконані. Водночас японці не заперечували проти використання американських військових баз в Японії для операції в Афганістані.

Новим випробовуванням для політики Японії щодо США і зміни статусу японських збройних сил стала американська операція в Іраку у 2003 році. У березні цього ж року Японія, незважаючи на протести громадськості, підтримала в ООН американську резолюцію щодо Іраку. У липні 2003 року парламент проголосував за резолюцію про відрядження в Ірак японських військовиків «для допомоги у відбудові країни» в районах, «де не ведуться бойові дії». У резолюції військовослужбовцям дозволялося мати легку зброю, у перелік якого пізніше були включені кулемети і протитанкові ракети. Громадськість та опозиційні партії виступили проти відправки військ в Ірак, наголошуючи на т ому, що в цій країні нема зон, де не ведуться бойові дії. Рішення про відправлення військ було відкладено, а Японія розпочала надання економічної допомоги Іраку. Проте у грудні 2003 року Японія відрядила до Пвденного Іраку 600 військовиків, які вперше покинули територію країни не під прапором миротворчих сил ООН, а під власним, японським прапором. Рішення Коідзумі було піддане жорсткій громадській критиці, оскільки воно суперечило законам, які забороняли збройним силам брати участь у бойових діях (за винятком ситуації, коли країна стала жертвою агресії), які забороняли відправку військовиків у райони, де йшли бойові дії, і які заборняли участь у спільних бойових операціях.

Активізація військової співпраці з США і учсть у військових операціях за межамти країни поставили на порядок денний питання про легітимність такої військової політики і про необхідність перегляду Конституції. Дискусія довкола питання перегляду Конституції набула особливої гостроти після відправки японського контингента в Ірак. Водночас не вдалося уникнути обговорення цього питання. Ще у 1999 році нижня палата парламенту Японії прийняла законопроект, який дозоляв обговоерння Конституції в рамках парламентських комісій, а у січні 2000 року в обох палатах були створені комісії з перегляду Конституції. У жовтні 2004 року був оприлюднений представлений Ліберально-демократичною партією проект змін Конституції, суть якого зводилася до визнання того, що Сили самооборони «можуть діяти в рамках міжнародної співпраці для підтримання миру й безпеки міжнародної спільноти». Загалом учасників дебатів щодо перегляду Конституції можна розділити на три групи.