Смекни!
smekni.com

Высшие органы демократического государства (стр. 1 из 5)

РЕФЕРАТ

ВИЩІ ОРГАНИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

(ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)


План

1. Передмова

2. Розподіл влад - розподіл функцій

3. Порівняльний аналіз вищих органів держави:

· Парламент

· Глава держави

· Уряд

* Особливості конституційного статусу глав держав

4. Література

Передмова

Державні функції в кожній країні здійснює розгалужена системи органів. Серед них виділяються вищі - парламент, уряд і глава держави. Саме ці органи реалізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчої влади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих органів також віднесені вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції - верховний суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційного суду, хоча і він вважається в цілому “неполітичним” органом). Тому тільки дослідивши роботу вищих органів законодавчої і виконавчої влади можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється політика, на яких засадах існує і діє державний механізм.

Розподіл влад - розподіл функцій

Для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у о новий період світової історії.

Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував,що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`євисунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.

Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення ”розподіл влад” не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.

Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу.Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.

Сучасна характеристика розподілу влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.

Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу) відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропоновані президентом. В свою чергу, президент може впливати на процес законотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване вето. Члени верховного суду призначаються президентом з “поради і згоди” сенату, тобто відповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої і законодавчої влади. Сам же верховний суд, реалізуючи функцією конституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресу і президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльність законодавчих і виконавчих органів.

Однак зміст поняття стримувань і противаг розглянутим не обмежується. Багато американських конституціоналістів до них відносять різні спроби формування всіх трьох влад: конгрес обирається безпосередньо виборцями, президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою. До системи стримувань і противаг нерідко також відносять різні строки повноважень органів виконавчої і законодавчої влади: нижня палата конгресу обирається на два роки, верхня - на шість, президент - на чотири. Пов`язують суть цієї системи і з деякими іншими особливостями організації вищих ланок державного механізму.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад,, за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище - часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають “частковим злиттям персоналу”: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканскою) формами правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції “дифузії”, “розпорошення” державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.

Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова , або управлінська функція певною мірою вбирає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Існує серед французьких вчених й інший погляд, за яким різниця між законодавчою і виконавчою владою не має принципового значення., адже лідер партії парламентської більшості фактично володіє і тією і іншою. Він керує урядом і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча і виконавча влади розподілені, буде, на думку адептів такого підходу, неправильним, а справжній поділ має місце між урядом і опозицією.