Сервісологія та сервісна діяльність (стр. 16 из 48)

У своїх проповідях Ісус, залишаючи за основу моральні принципи Декалога, переформулює їх у бік активності, усвідомлення кожною людиною моральної цінності своїх вчинків: "У всьому, як хочете, щоб люди поступали з вами, так з ними робіть і ви".

Багато притч Христа підтверджують катастрофічність буття тих, хто здатний тільки на матеріальне, така гонитва за земними благами робить людину обділеною, вона немов обкрадає себе. Христос призиває не збирати собі скарбів на землі, а збирати їх на небі, де буде перебувати нетлінна істина й серце людини.

У той же час низка дослідників підкреслюють посейбічний характер євангельської етики. Відомий богослов і проповідник протоієрей Олександр Володимирович Мень (1935-1990) у праці "Син Людський" писав: "Ісус часто говорив про небезпеку наживання. Він бачив зло не в самому майні, а в поневоленні серця... Те, що людина має, вона повинна вживати для допомоги іншим. "Блаженніше давати, ніж брати", – говорив Ісус. Служіння ближнім тут, на землі, є борг Його учня... Люди будуть судимі за своїми справами.

Саме поняття "ближнього", у древніх суспільствах стосовне тільки до членів свого племені або співтовариства, у християнстві одержало всесвітній, планетарний зміст. Відомий вислів апостола Павла: "Тут немає ні елліна, ні іудея... варвара, скіфа, раба, вільного, але всі й в усіх Христос", – дозволило християнинові розуміти себе як частину світової загальності, братерства в Христі. Всім своїм життям і проповіддю, викладеними в Новому Заповіті, Ісус Христос втілив першість любові, віри, внутрішнього духовного подвигу, що акцентує малозначущість матеріального благополуччя у разі втрати духовності.

Господь насамперед запитає їх не "како веруєші", а як вони поводилися із братами: чи нагодували голодних, чи відвідали хворих і тих, хто потрапив у лихо? Соціальне питання для Христа – питання моральне. От чому апостоли й Батьки Церкви так гаряче протестували проти гноблення незаможних".

Для вивчення подальшого зміцнення й трансформації духовних потреб, закріплених у тексті Біблії, становить безсумнівний інтерес вчення про смертні гріхи.

Звичайно виділяється наступний перелік смертних гріхів, які можна охарактеризувати як анти-потреби, оскільки ці гріхи ведуть до загибелі душі: 1) Гординя (Superbia), 2) Заздрість (Invidia), 3) Ненажерливість (Gula), 4) Похіть (Luxuria), 5) Гнів (Ira), 6) Жадоба (Avaritia), 7) Зневіра (Acedia). Іноді зневіра заміняється на лінь. Цікаво, що в "Божественній комедії" Данте Аліг’єрі (1265-1321) ледарі перебувають у п'ятому колі пекла.

На думку Церкви, поширеній в період Середньовіччя, порятунок від цих тяжких гріхів приносить тільки каяття, сповідь і виконання епітимії.

Всупереч розповсюдженій омані, концепція "семи смертних гріхів" не є частиною християнського віровчення, але служить одним з можливих способів опису гріховності людини.

Відповідно до християнського віровчення, існує низка діянь, які є гріховними і невартими істинного християнина. Класифікація діянь за цією ознакою ґрунтується на біблійних текстах, особливо на десяти заповідях Закону Божого і євангельських заповідях. Такі гріхи вважаються гріхами поза залежністю від конфесії й підрозділяються на гріхи проти Бога, гріхи проти ближнього, гріхи проти самого себе.

У моральних заповідях і принципах Старого й Нового Заповіту, вченні про сім смертних гріхів розроблялася змістовна проблематика потреб людини, матеріальні потреби та егоїстичне самозамкнуте буття протиставлялося духовному єднанню з іншими і Творцем, сформувалися постулати моральності, характерні для християнського світогляду, були описані основні групи потреб і антипотреб, що роблять великий вплив на формування й розвиток особистості сучасної людини.

2.4 Зародження теорії потреб в Античності й Середньовіччі

Подальший розвиток теорії потреб пов’язаний з появою товарногрошових відносин, із вступом людства в стадію інтенсивного економічного й світоглядного обміну. З розвитком виробництва та писемності складаються перші письмово закріплені уявлення про споживання й потреби людини, що входять у загальні уявлення про структуру буття й місце людини в ньому. Філософи Давньої Греції внесли значний внесок у пояснення причин і умов виникнення людських потреб. Починаючи з перших натурфілософів, проблема потреб і їхнього задоволення, нехай і в трохи завуальованому вигляді, була присутня в ході їхніх міркувань.

У давньогрецькій філософії вперше була поставлена проблема розумності людських потреб. Ця проблема вирішувалася з різних вихідних позицій, проте загальним методологічним підходом був розгляд критерію розумності у зв'язку з людиною, з її розумом. Багато філософів гадали, що тільки розум здатний приборкати невгамовні бажання.

Перший філософ античної Греції – Фалес Милетський (640/624-548/545 до н.е.) розвивав традиції філософування "семи мудреців", які зосереджували свої зусилля на проясненні моральної природи людини. Такі відомі вислови, як "Все своє ношу із собою", "Важче за все – робити самому, найпростіше – давати раду іншим" та інші формували образ особистості, здатної відрізняти й розпізнавати шкідливі потреби й формувати корисні. Агоністичність (змагальність) культури й способу життя стародавніх греків, ідеал калокагатії – краси одночасно тілесної та духовної – знайшли відбиття у двох відомих висловах "Нічого надміру" і "Пізнай самого себе", поміщених на фронтон храму Аполлона в Дельфах. Ці моральні максими задавали певний ідеал особистості, до якого прагнув кожен, порівнюючи свої досягнення з діяннями міфологічних богів і героїв.

Фалес залишив комплекс висловлювань, які цікаві тим, що становлять повне коло інтересів і потреб особистості, зберігають дотепер своє виховне значення.

"Пам’ятай про присутніх і відсутніх друзів. Не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами. Не збагачуйся нечесним шляхом. Не переймай від батька дурного. Які послуги зробиш батькам, такі й сам очікуй у старості від дітей. Що саме важке – пізнати самого себе. Що саме приємне – досягти того, що бажаєш. Що утомливо – ледарство. Що шкідливо – нестриманість. Що нестерпно – невихованість. Учи й учися кращому. Дозвільним не будь, навіть якщо ти багатий. Погане ховай у будинку. Дотримуй міри. Знаходячись при владі, управляй самим собою. Щасливий той, хто тілом здоровий, натурою багатий, душею вихований".

Фалес Мілетський

Піфагор Самоський (570-490 до н.е.) як засновник філософськорелігійної школи розглядав проблему потреб людини залежно від її життєвих устремлінь і спрямованості особистості. Він уперше визначив філософію як "любов до мудрості", істини, що доступна лише богам, а людина повинна перебувати в постійному прагненні пізнання істини, і це кращий спосіб життя для розумної істоти. Також філософ розділив людей і їхні потреби на три категорії, використавши зрозумілу всім грекам метафору Олімпійських ігор.

У теорії Піфагора люди діляться на спортсменів, тобто тих, хто безпосередньо бере участь у змаганні-житті, є людиною дії, відчуває потребу в славі, на купців, які прийшли на ігри, щоб обмінятися товарами, продати або купити що-небудь, тобто основною потребою вважають багатство, і глядачів-філософів, як би відділених від юрби й відчуваючих насолоду від споглядання життя, від осмислення його, відповідно головною їхньою потребою є інтелектуальна діяльність, пізнання таємниць і закономірностей світобудови.

Засновник атомістичної теорії Демокріт з Абдер (460-370 до н.е.) велике значення в житті людей надавав потребам як джерелу діяльності. Він характеризував потреби як нестаток, що робить вплив на численні вчинки суб'єкта. Відомий показовий вислів Демокріта: "Дійсно, сам нестаток служив людям учителькою у всьому, наставляючи відповідним чином у пізнанні кожної речі".

Як і інші давньогрецькі філософи, Демокріт велику увагу приділив питанням поведінки людей у суспільстві, принципам взаємин між людьми, тобто питанням етики. Моральною філософ вважав поведінку, коли людина керується потребою в задоволенні й уникає страждань. Проте своєрідний гедонізм Демокріта не зводиться до переваги фізичного задоволення, оскільки він проголошує вищим благом "блаженний стан духу" (eythymia), описуючи його як "стан, при якому душа перебуває в спокої й рівновазі, не бентежиться ні страхом, ні марновірством, ні іншою будь-якою пристрастю". У моральній поведінці, дотримуючись традицій давньогрецької культури й філософської думки, Демокріт відводив перше місце почуттю міри.

"Прекрасна належна міра у всьому: надлишок і недолік мені не подобається".

Демокріт

Ксенофонт (434-359 до н.е.) – давньогрецький письменник, історик, афінський полководець і політичний діяч був одним з перших представників економічної думки Давньої Греції, у своїх творах відбив прагнення пануючої рабовласницької верхівки використати розвиток товарно-грошових відносин для зміцнення натурального господарства. Він трактував господарську діяльність як процес створення корисних речей, тобто такі речі задовольняють потреби і одночасно мають вартість. Ксенофонт уперше обґрунтував думку про економічну природу людських потреб, а ступінь їхнього задоволення ставив у залежність від рівня прибутків громадян давньогрецького поліса.

Сутність людських потреб і бажань займає значне місце у філософській доктрині Сократа (469-399 до н.е.), засновника антропологічного повороту в класичній філософії Давньої Греції. У міркуваннях про сенс життя, про норми поведінки людей він велике значення надавав таким вищим спонукальним мотивам, як добро, мудрість, справедливість. Поставивши в центр свого вчення етику, Сократ відзначав, що людські бажання й прагнення переважно реалізуються в сфері моральності; людина тільки тоді гідна свого призначення, коли зможе погоджувати свої спонукання з потребами всього суспільства.