Апперцепція - не тільки зміцнення, а й відкидання традицій. Гадамер з цього приводу писав: "Зрозуміти зв'язки й підлеглості нашого світу, зрозуміти один одного в цьому світі - це передбачає критику й боротьбу з рутиною й відчуженням в тій же мірі, в якій і визнання й захист порядків, що усталились" [2, 49].
Журналістику можна уявляти як соціальну ономастику, як мистецтво пойменування нових груп речей, комбінацій речей, які ще не мають назви.
Журналістика є також соціальною апперцепцією - але до існуючих у масовій свідомості думок та їхніх блоків.
Тому виникає проблема співвідношення апперцепції й інтерпретації. Вчитаймося, що писав з цього приводу О. Потебня: "Слово від самого свого народження є для того, хто говорить, засобом розуміти себе, апперципувати свої сприйняття" [1, 125]. Засобом розуміти є й інтерпретація. Обидві дії є неминучими: розуміючи, не можна відкидати жодної з них.
Перенесені в контекст нашого пошуку, ці слова класика можуть бути зрозумілі двома шляхами - через використання першого й другого трактувань поняття інтерпретації.
Отже, по-перше, апперцепція є засобом розуміти себе (такого, яким ти "вже є" на момент надходження нової інформації), а інтерпретація - засобом розуміти всі наявні чинники, у тому числі й себе.
По-друге, інтерпретація - пропущення першорозуміння через свою особистість, апперцепція - зіставлення старої і нової інформації.
Отже, інтерпретуючи, треба апперципувати. Апперцепція - співвіднесення нової інформації з попередніми знаннями. Інтерпретація - її співвіднесення з усією "моєю" особистістю-у-світі.
У сфері масового спілкування тут виявляються певні особливості. Так, журналісту дуже важливо "зрозуміти самому", тобто передусім зрозуміти себе, відрізнити нову інформацію саме як нову, таку, якої у його внутрішньому світі ще не було. Але особливість у тому, що він розуміє себе не як людину взагалі, але як журналіста, тобто людину, яка має зрозуміти, щоб передати іншим.
Розуміння себе взагалі настільки складна справа, що, як і у випадку з стереотипами Уолтера Ліппмана у сфері масової свідомості, свідомість індивідуальна змушена спресовувати попередні уявлення (те, до чого йтиме апперципування) у певні блоки, стереотипи. Апелюючи до настанов В. фон Гумбольдта, О. Потебня пише: "Внутрішня форма, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї єдності: вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення" [1, 125].
Слово є засобом утворення поняття [1, 145]. Мова - спосіб розуміти самого себе [1, 148]. Уявляти значить... думати складними рядами думок, не вводячи майже нічого з цих рядів до свідомості [1, 147]. Ці висловлювання О. Потебні з його фундаментальної праці "Мысль и язык" прокладають шлях до ствердження про блоковість індивідуальної свідомості внаслідок здатності мозку людини (на відміну від комп'ютерів) думати за асоціаціями. Отже, іде оновлення не кожної, а окремих думок блоку, або всього блоку відразу. Зміна інтерпретації поняття "Америка" з вкрай негативної на цілком позитивну, що відбулося на початку 90-х років у більшості колишніх радянських громадян (про це свідчили численні соціологічні опитування), означало й зміну ставлення до основних його компонентів. Так, виявилося, що бідні у цій країні як на загал багатші від радянських громадян і т. ін.
Апперцепція змінює попереднє знання, ось до чого веде шлях, розпочатий О. Потебнею.
Апперцепція є обов'язковою, неминучою частиною розуміння - таким є другий висновок.
Тому спілкування може бути визначене як послідовне здійснення взаємного першорозуміння, ширше - апперцепції, ще ширше - інтерпретації, найширше - розуміння. Перенесена до сфери масового спілкування, ця послідовність не руйнується, на кожному з етапів до неї додається верифікація. Одна людина може апперципувати щодо власного досвіду й знання, маса "апперципує" стосовно спільного досвіду й знання. Неминучі на індивідуальному рівні помилки або й облуда на масовому рівні виявляються й можуть бути подолані, виходячи зі спільних аксіологічних засад.
Чи можна апперципувати не до уявлення, а до переддумки? Така постановка питання не є надуманою: масові інстинкти активно впливають на масову апперцепцію. У найбільш напружені моменти історії політичні чи державні лідери звертаються не тільки до розуму, інтересів, знань, а навіть до соціальних інстинктів маси. Отже, можна апперципувати до підсвідомості?
Гадаємо, що це не так, що звертання до "соціальних інстинктів" - метафора, до того ж поетична, а не когнітивна.
Інформація не може бути прищеплена до неінформації, як би кожен не ставився до власної інтуїції, забобонів, упереджень тощо стосовно їх використання при прийнятті рішень.
Тут перебіг дослідження виводить нас на нез'ясовану проблему філології - чи існує думка поза мовою?
У класиків, навіть у О. Потебні та М. Бахтіна, можна знайти висловлювання, які суперечать одне одному та заплутують справу. Більшість учених стверджує, що поза словом думки немає, однак стосовно цих тверджень лишається простір для сумнівів.
Посилаючись на Штейнталя, О. Потебня пише: "Сфера мови далеко не збігається зі сферою людської думки. В середині людського розвитку думка може бути пов'язана зі словом, але на початку вона, вірогідно, ще не доросла до нього, а на високому ступені відволікання кидає його як таке, що не зовсім задовольняє її вимоги й ніби тому, що воно не може зовсім відмовитися від чуттєвості, шукає зовнішьої підтримки лише у довільному знакові" [1, 41].
Він уважав, що на слово неможливо дивитися як на вияв готової думки. Слово є виявом думки лише настільки, наскільки служить засобом до її створення [1, 165].
О. Потебня спромагається знайти щось, що було б подібне до думки, але не визначалося б словом: "Чуттєвий образ - вихідна форма думки - разом і суб'єктивний, оскільки є результатом діяльності, що належить нам виключно, і в кожній душі складається інакше, й об'єктивний, тому що з'являється при таких, а не інших вищих збудженнях - та проеціюється душею. Відокремлювати цей останній бік від того, який не дається людині зовнішніми впливами й, отже, належить їй самій, можна лише через посередництво слова. Мова нероздільна з розумінням" [1, 152] - але розуміння нероздільне з думкою.
Коло замкнулося, чуттєвий образ відокремився від "найпростіших думок", які нібито можуть існувати без слів, перед словами. Адже тоді й чеховська Каштанка думає-без-лапок, адже при звуках музики їй хотілося бігти й гавкати, а це й є "найпростіші думки".
Ні, треба чітко провести межу: до слова думки немає, є почуття, передчуття, інтуїція, суттєві образи, підсвідомі імпульси тощо. Знайдення слова, погодження з тим, що знайдене саме те слово, що відповідає речі, - остаточно формує думку. А ось після знайдення слова - з часом або від частого вживання з них виникають блоки, стереотипи думок, всередині яких відбувається або програмоване, передбачуване, або несподіване для того, хто каже, розуміння не-за-цим-словом. Або, можливо, апперцепція.
У пошуку підстав для визначення місця апперцепції в співвідношенні чужого слова й власної думки заглибимося на філософські рівні. Г.-Г. Гадамер, розмірковуючи щодо поглядів М. Гайдеґґера на механізми здійснення апперцепції (він називав це про-кидуванням вперед, про-іціюванням), писав:
"Будь-який перегляд про-кидування має коріння в можливості про-кидування вперед себе нової проекції змісту; можуть існувати поруч одна з одною проекції, що суперничають, поки не встановиться скільки-небудь однозначна єдність змісту: тлумачення починається з попередніх понять (виділено нами. - В. В.), котрі з часом замінюються більш адекватними поняттями - ось це безперервне про-іціювання, про-кидування змісту, яке складає змістовий рух розуміння та тлумачення, і є процес, який описує Гайдеґґер" [1, 75].
Напевно, на теренах мистецтва це справді так. На теренах журналістики - ні. Переддумка, як ми щойно переконалися, є аргументом лише у власних міркуваннях, однак, її не викладеш на стіл як аргумент перед редактором чи суддею. Журналістика живиться фактом, інформацією; переддумки і все до них подібне тут мають дуже обмежене значення - обмежене саме їх невіднесеністю до факту.
Аперцепція, як бачимо, є також способом виявлення облуди: таким чином повсякчасно відбувається верифікація як попереднього знання, так і нової інформації. Не апперципуючи, облуди не виявити, але справа у тому, що апперцепція все одно відбувається, і якщо попереднього знання з порушеної проблеми людина не має, поле активізації попередніх знань розширюється і до справи залучається знання з суміжних галузей. Так, інформація про невідому хворобу активізує знання про подібні захворювання, про органи тіла, які вони вражають, та про вже відомі засоби профілактики та лікування. Абсолютне незнання дорослої свідомої людини неможливе, багатьох людей - тим більше.
Отже, апперцепція є ще й шляхом встановлення помилок: минулих, прихованих у попередньому знанні, та тих, що можуть бути принесені з новою інформацією.
Комунікативні аспекти апперцепції мають такий вигляд: вона, як і в цілому інтерпретація, є етапом розуміння інформації масовою аудиторією, але відбувається в індивідуальних свідомостях.
Слід визнати, однак, що вона несе у собі потенційну можливість її перекручення.
Управління апперцепцією є таким же бажаним у масовому спілкуванні, як і управління інтерпретацією. І тут у контексті інтерсуб'єктних відносин відкриваються незчисленні можливості.
Поза сумнівом, читач може бути більш освіченою, мудрою людиною, аніж автор. "Той, хто слухає, може набагато краще від того, хто говорить, розуміти, що приховано за словом, й читач може краще від самого поета осягати ідею його твору" [1, 163].
У поезії - так. Але у журналістиці взагалі й не має значення - краще чи гірше осягає читач ідею твору. Пересічний читач осягає не стільки його ідею, скільки інформацію, яка в ньому міститься. Та й як виміряти оте "краще"? Тут важливо - "так" чи "не так", як треба авторові, апперципують читачі, і оце "не так" є абсолютною властивістю руху інформації (думки, слова) від суб'єкта до суб'єкта - та й до об'єкта також.