Смекни!
smekni.com

"Історія Русів” – виразник політичних поглядів автономістів (стр. 5 из 5)

"Історія Русів" у цілому пропагує ідею демократичної, але сильної унітарної козацької держави. Автор твору проводить думку про те, що саме внутрішні соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу. Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни, коли, закликаючи на допомогу іноземні сили, козацькі ватажки з більшим завзяттям воювали один з одним ніж боронили Вітчизну. "Різкий протест з приводу втручання у внутрішні справи України з боку сусідніх держав і одночасно гостре засудження внутрішньої сваволі та порушення закону — такі основні компоненти моралізаторського у своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить його таким актуальним для всіх без винятку наступних поколінь українських патріотів" [130, с. 75-76].

Головним негативним наслідком Руїни автор "Історії Русів" вважає розкол козацької держави по Дніпру. Винуватцями цього є не лише поляки і московити, що домовлялись за козацькими спинами, але й амбіції козацької старшини, прагнення багатьох з них задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. Сам же автор вважає, що українські землі повинні бути об’єднані під єдиною владою гетьмана. При цьому він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а і всі українські етнічні території. До них він включає не лише західні, кордон яких визначено Б. Хмельницьким "по Віслу, аж поки мова руська чутна", а й Слобожанщину.

Говорячи про заселення Слобідської України, "Історія Русів" відзначає, що воно йшло з волі українських гетьманів, а земля та належала до булави гетьманського уряду. Відторгнення ж цих земель від козацької держави стало наслідком політичних амбіцій слобожанських полковників: "І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полковниками зоставлені, називалися тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувалися завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків" [110, с. 154].

У цілому, "Історія Русів" є яскравим свідченням особливостей українського державницького політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо того, чи був її автор прихильником автономії України в складі Російської імперії, чи таємним прихильником повної незалежності, про те який ступінь самостійності він вважав для України найкращим, але заперечувати його державницьку позицію — неможливо. Квінтесенцією твору можна вважати, на наш погляд, слова вкладені в уста одного з найнегативніших персонажів української історії І. Брюховецького, гетьманування якого поклало початок розділенню України по Дніпру та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман, побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих домовленостей та вступила в сепаратні переговори з поляками, заявляє: "... відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного досі в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніхто і ніяк не має права, і в протилежному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх" [110, с. 216]. Ніхто не має права закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово робив це у своїй історії. Народ, для автора "Історії Русів", є джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею.

Щодо відповіді на питання про те, наскільки послідовним був автор "Історії Русів" у відстоюванні автономності української держави саме в складі Російської імперії, то варто згадати його ідею про "найменше зло", як спосіб виправдання саме такої позиції. Руїна і її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості — все це змушує автора виходити з позиції "реальних цілей": якщо повна незалежність неможлива, то нехай буде якнайширша і твердо гарантована автономія. Але компроміс цей має межу — якщо права народу на організацію власної влади будуть порушені, то він, народ, має право на повстання і збройний захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І цей вільнолюбний пафос є одним з провідних мотивів всієї "Історії Русів".

Оцінюючи головні ідеї твору, бажання і стремління його автора С. Єфремов писав: "Можна тільки сказати, що "Исторія Русовъ" зібрала і сформулювала ті думки, які панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її став ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне й культурно-національне. Хоч би яка була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлета політичного (виділення С. Єфремова — О.С.), але як документ з громадського життя, "Исторія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг" [93, с. 214].

Визначний громадський і політичний діяч України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманов, високо оцінюючи значення "Історії Русів" звертав увагу на те, що її автору вдалось поєднати в цій роботі лібералізм і демократизм, вважаючи саму книжку першим проявом політичного лібералізму в українській політичній думці. Він, зокрема, зазначав: "Першим проявом лібералізму слід признати "Историю русов" Псевдокониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім’ї Полетик (див. "Киевскую старину", 1893, 1, 41-76, звідки досить ясно видно, що та книжка написана була коло 1810 р. і стоїть у зв’язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського. Треба завважити, що ще батько автора "Истории русов" Гр. Полетика, депутат 1767 р., був одним з немногих тодішніх українських козацько-шляхетських лібералів — противників кріпацтва). На щастя на цей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом відповідно тим розмовам про звільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра І" [82, с. 433].

При всьому вільнодумстві, за своїми суспільно-політичними поглядами автора "Історії Русів" все ж можна віднести до числа козацьких традиціоналістів-консерваторів, для яких були неприйнятними будь-які зміни усталеної системи козацько-старшинської демократії, що набула закінченого вигляду в добу існування Гетьманщини. Цей політичний ідеал він поклав в основу своєї історичної концепції і твердо притримувався його, іноді всупереч історичній правді. Але його завданням було не стільки написати історію правдиву за фактами, скільки за духом, підняти почуття національної самосвідомості та гордості і на цій основі змінити хід історії не на папері, а в житті.

Оцінюючи місце і роль "Історії Русів" в житті української нації В. В. Кравченко зазначає: ""Історія Русів" заповнила собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новітньою, національно-народницькою епохою в українській історіографії. Вона не лише зберегла традиції державницької суспільно-політичної думки, а й збагатила їх просвітницьким гуманізм та лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над безперервність історичного буття українців, їхнього місця в далекій від братства сім’ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця XVII-XVIII ст. знайшли в "Історії Русів" своє логічне завершення".

Ідеї, висловлені анонімним автором "Історії Русів", здійснили значний вплив на подальший розвиток українського політичного мислення: ідея державності, нехай і в дещо урізаному, автономному, вигляді отримала потужне історіософське обгрунтування. У той же час саме державницький пафос праці, зашифровані, але для "посвячених" цілком зрозумілі незалежницькі ідеї, сприяли її популярності і посилювали вплив на уми та настрої національно свідомої частини українського суспільства, пробуджували сплячих, обнадіювали тих, хто зневірився. Як зазначає М. Возняк, оцінюючи значення цього визначного твору української політичної думки, "Свій величезний вплив завдячує "Історія Русів" тій обставині, що її автор освітлив всю історію України з погляду суверенности й автономности української нації, що висунув усюди на перший плян ідею боротьби України за свої давні права і привілеї, що вмів переповісти історію руйнування українських вольностей високо-драматичним стилем і нераз із справжнім пафосом. Автономічний принцип видержаний у всій книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч і підпадає під шкідливий вплив польського режиму й асиміляційну політику Московщини" [35, с. 8].