Користуючись складним міжнародним становищем, польсько-шляхетні війська при підтримці Англії і Франції вторглися на територію України. 6травня 1920 р. вони окупували її столицю місто Київ. Але не витримавши нежданого згуртованого опору військ радянської Росії, у червні того ж року змушені були поспішно відступити. Під Варшавою ініціатива наступу знову перейшла до польських військ. Знесилені в тяжких боях противники погодилися на укладення миру, який і було підписано у місті Рига 18 березня 1921 р.
Відповідно до домовленості, Польща зберегла за собою територію Західної України. Польський уряд гарантував українському населенню право на свободу, на розвиток рідної культури, мови і віросповідання. Однак ці гарантії лишилися тільки на папері. До завойованих народів польський уряд проводив жорстоку колоніальну політику. Недаремно всі помисли українського населення, яке опинилося під його владою, були звернені в бік СРСР, керівництво якого постійно твердило, що лише у складі СРСР всі пригноблені можуть добитися повної незалежності. Українське населення, не довіряючи радянській пропаганді стежило також і за розвитком подій у фашистській Німеччині, лідер якої, Гітлер, покоривши майже всі країни Європи, вирішив підпорядкувати своїй владі і Польщу, яка була зв’язана договірними відносинами з Англією і Францією. Боючись самостійно з ними розв’язати війну, Гітлер для одержання підтримки з боку іншого диктатора 23 серпня 1939р. посилає в Москву міністра іноземних справ Ріббентропа. Останньому без труднощів удалося підписати з кремлівськими володарями договір про дружбу і ненапад, а також заключити таємний акт про розподіл сфер впливу в Європі. Територіальні володіння, які, згідно з актом, відходили до СРСР, приваблювали і найбільшого тирана ХХ ст. Сталіна, який навіть підняв келих за здоров’я свого однодумця в Берліні. 1-го вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, а ранком 17-го вересня 1939р. радянські війська вступили на територію Західної України, населення якої з хлібом і сіллю зустрічало їх, вважаючи, що вони принесли йому звільнення від ярма польського фашизму. Але ця радість знедоленого люду розквітала недовго. Приємні і бажані плани безхмарного життя, які змальовувалися в уяві на майбутнє скоро були замінені визволителями планами побудови безкласового комуністичного суспільства. Під маркою класової пильності і ліквідації куркульства як класу вже в кінці 1939 р. почалися арешти безневинного населення, запанував дикий терор, якого не знала жодна країна в своїй історій. Радянський тоталітаризм виявився набагато тяжчим за польський фашизм. Населення не знало спокою ні в день, ні в ночі. Енкаведисти в ролі будівників майбутнього ходили по хатах, забирали безневинних людей і, як злочинців, кидали в тюрми або відправляли вагонами в Сибір чи Казахстан, звідки вже ніхто не вертався живим. Так до кінця 1940 р. було знищено 10% населення Західної України. Ця середньовічна гіцельська політика нової влади знищила в населення найменше бажання перебувати у складі СРСР. Вона й примусила його шукати порятунку в Німеччині, вважаючи гітлеризм набагато кращим за комуністичну диктатуру. Одночасно вони гадали, що Гітлер дозволить йому створити незалежну Україну, про яку вони мріяли все життя. Переконання в цьому вселили їм приклади окремих народів Західної Європи. Адже у Франції Гітлер зробив главою режиму у Віші маршала Петена, у Норвегії на чолі уряду був поставлений Квіслінг, президентом маріонеткової Словаччини став Тіссо, главою хорватської держави – Певелич. Схилившись на бік Німеччини керівники ОУН розраховували, що німецький уряд не піде на конфронтацію з українським населенням, погодитися з проголошенням незалежної української держави. Але гітлерівці дивилися на Україну по-іншому. Родюча і багата Україна, заявляли вони, повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною селянами із Західної Німеччини і Саксонії.
Переконавшись у ворожому ставленні гітлерівської влади до українського населення, керівники ОУН на Всенародних Зборах які відбулися у Львові в будинку “Просвіта” 30 червня 1941 р., заявили, що вони не відступали від плану проголошення незалежності України. На зборах були присутні представники української громадськості Львова й околиць: церковні постойники, вчені і інтелігенція, робітники, селяни, учасники підпільної і визвольної боротьби.
На цих зборах проголошено Акт про відновлення незалежності української держави, створено уряд. Керівники ОУН відзначали, що коли німецький уряд вороже віднесеться до відновлення української держави, вони проведуть наступні заходи: 1) Доведуть до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, націонал-соціалістичне рабство, таке саме, як російсько-більшовицьке; 2) Розкриють фальшивість німецької політики так званого визволення від більшовиків; 3) Не допустять участі українців у війні на боці німців; 4. Будуть зривати всі економічні плани допомоги Німеччині.
Дізнавшись про рішення Всенародних зборів гітлерівці не тільки не визнали їх законним заходом народу, але й повели проти них рішучу боротьбу, вважаючи себе повелителями України. Насамперед, вони наказали організаторам зборів скасувати акт 30-го червня і нікому не згадувати про це зібрання, щоб вони відійшли в забуття. Керівництво ОУН категорично відмовилося виконати це розпорядження. І “визволителі від більшовизму” як називали вони себе, відразу скинули свої маски і дали зрозуміти всім, хто вони такі і чого прийшли на Україну, що вони не визволителі а поневолювачі. 15 вересня 1941 р. тільки протягом одного дня гітлерівці схопили і кинули за ґрати понад 2 тис. прибічників ОУН-бандерівців. Тисячі патріотів було страчено в Освенцімі. По звірячому було закатовано Василя й Олександра Бандерів, рідних братів Степана. Каральна акція нацистів знищила 80% досвідчених керівників і активістів ОУН. Ті, що залишились у живих члени ОУН відразу порвали будь-які стосунки з німецькими окупантами. Єдиною силою на Україні в цей час, яка б могла згуртувати український народ на знищення варварських планів та їх творців, була ОУН, яка звалила на свої плечі це тяжке завдання. У вересні 1941 р. відбулася перша конференція ОУН, постанови якої закликали активно вести пропогандистсько-роз’яснюючу роботу по підготовці до активної боротьби з німецькими окупантами, розкривали план поневолення і колонізації України [4]. Члени ОУН закликали населення Волині і Полісся згуртовано і незаперечно організовано переходити до загальної згуртованої боротьби проти ненависних німецьких окупантів. Провідник ОУН Іван Климів “Легенда” розповсюдив серед населення листівки, в яких наголошував, що гітлерівська Німеччина є новим окупантом України, тому український народ повинен згуртовано розпочати збройну боротьбу проти нього [1, 52].
На цей заклик населення міст і сіл Волині та Полісся сформувало відділи самооборони, озброювалося різноманітною зброєю, яку могли дістати і насамперед зброєю, яку залишали радянські війська, поспішно відступаючи від могутнього натиску німців. Другим джерелом озброєння повстанців була купівля його у самих окупантів. За твердженням партизан, у середині червня 1943 р. німецькі солдати під Рівним за сало і м’ясо продали населенню 6 гвинтівок з патронами. Таке ж ставлення було і в Сарнах коли солдати продали 4 гвинтівки з патронами.
Наступним джерелом озброєння був напад їх на німецьких окупантів. За вказівкою ОУН, перші повстанські відділи на Поліссі почали формувати Сергій Качинський (Остап), Іван Перегійняк (Довбешка) та інші. Ці формування складалися, головним чином, із селян, які не були обізнані з військовою справою, методикою ведення боротьби з противником. Для ознайомлення з цими науками ОУН організовує в лісах військові школи. Одна з таких шкіл-таборів була організована на півдні Кременеччини під керівництвом поручника Білого. З цього часу і розпочалася рішуча визвольна боротьба населення Західної України. Але незважаючи на його рішучість і героїзм, роздрібнені сили не змогли очистити рідні землі від окупантів. До того ж кожен відділ повстанців, відповідно до свого розуміння тої чи іншої обставини самостійно вів боротьбу з краще озброєним противником. Єдиного плану боротьби в них не було. Це послаблювало їхні сили. Для успішної боротьби з противником потрібно було об’єднати їхні зусилля, створити єдиний фронт, єдину монолітну армію. 14 жовтня 1942 р. єдина армія була створена під назвою Українська Повстанська Армія (УПА), яка, незважаючи на малочисельність, перетворилась у грізну силу для противника. В ході боротьби, відповідно до території, яку займала та чи інша її частина, УПА поділялася на чотири групи:
УПА–Північ, яка діяла на території Волині і Полісся;
УПА–Захід, діяла на території Галичини, Буковини, Закарпаття;
УПА–Південь, на території Кам’янець-Подільської, Житомирщини, Вінниччини і південна частина Київщини;
УПА–Схід, північна частина Житомирської області і північна частина Київської області й територія Чернігівщини.
Тактичною військовою одиницею УПА був курінь, який мав три або чотири бойові сотні та потрібні технічні прилади. Сотня складалася із чотирьох чот, а чота – із трьох роїв. Бойова сотня нараховувала 130–200 бійців. Командирами, відповідно, були: ройовий, чотовий, сотенний і курінний. Повстанська армія складалася виключно з представників простого народу. В ній нараховувалось 77,6 % селян, 18,2 % – робітників, 4,2 % – інтелігенції.
Першим командиром УПА був полковник Клячківський (псевдонім Клим Савур), начальником штабу – полковник Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу – полковник М. Омелюсік. Місцем дислокації командування була Костопільщина (Рівненська область). Маючи елементарні уявлення про ведення бою, бійці сформованих підрозділів, не знаючи навіть про сили ворога, тигром кидалися на нього в ім’я України. Уже 7 лютого 1943 р. сотня під командуванням Перегійняка здійснила успішний напад на районний центр м.Володимерець. Гарнізон німецьких військ, що містився у місті, незважаючи на перевагу своїх сил, зазнав невдачі. Переможці одержали велику кількість різної зброї і трофеї. Окрилені цим успіхом бійці сотні Перегійняка успішно вели бої і протягом наступних днів. Але 22 лютого 1943 р. доля змінила повстанцям. У тривалому бою біля с.Висоцьке повстанці зазнали поразки, а їх командир Перегійняк загинув.