Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамъ (де имамъ – допоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка –МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим). Агатангел Кримський стверджує: "... порівняльно-історичні міркування показують, що оце –МО далеко старіше навіть від доби Київської держави". У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" він робить висновок: "Мова Наддніпрянщини і Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості". Про сучасну російську мову він писав: "Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня".
Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія – галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так "Повість врем’яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих "проізвольників" – записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.
У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник "Рѣчъ жидовскаго языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ", де так пояснювалися давньоєврейські імена: Сара – приди, Ревекка – радость, Рахіль – присщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в XV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 р. під назвою "Тлкованіє неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ…", в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.
Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці – безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Галацький); "Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці – це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн, 1807); "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови" (Шафарик).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутинами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".
Питанням порівняльної лексикографії української та російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад, професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише, що в кінці XIX ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов’янського . тому процес ослов’янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини – величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, фінно-угри, татари та інші народи.
Наприклад: українське лихий – злий, поганий, у московітів лихой – смелый, удалой; українське лаяти – сварити, у московитів лаять – гавкати; українське дитина, у московитів детина – здоровий чоловік; українське запам’ятати, – у московитів запамятствовать – забути; українське вродливий – красивый, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.
Такої ж думки дотримуватися і академік Микола Марр. У праці "Скифский язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська мова.
У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними "панівної" мови.
Філологи відзначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.
Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.
Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого великого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.
Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна свідомість, як і комунікація, – явище соціальне; це не просто сума індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває його спільну діяльність.
Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у Західній Європі, старослов’янська мова в Східній Європі та на Балканському півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж.
Мова формує людину, вона ж є знаряддям розвитку суспільства, виконуючи пізнавальну, комунікативну й художньо-образну функції. Якщо мові властиві всі три функції, то це означає, що процеси її життєдіяльності відбуваються нормально, а це відображається в її значеннєвій стилістичній, а частково й матеріальній структурі. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.
Коли якийсь діалект довго відірваний від масиву рідної мови, він може перетворюватись в літературну мікромову. Такою, скажімо, є русинська – з походження українська – мова в Югославії. Працюють над примноженням багатств писемної мови польські лемки. В основі швейцарського варіанту німецької мови лежать місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють з літературною німецькою мовою, що створює сприятливі умови для підвищення соціального статусу діалектів. Якщо швейцарець заговорить літературною німецькою мовою із своїми земляками, то він зустріне іронічне, навіть негативне ставлення до себе. Швейцарсько-німецький діалект виступає як засіб національного відособлення та ідентифікації германо-швейцарців.