Значення цих подій необмежувалося локальними рамками. З певністю можна стверджувати, що перемога уХотинській війні зупинила просування султанської Туреччини в інші європейськікраїни і стала провісником її занепаду.
Бій під Хотином став останнім набагатому ратними подвигами життєвому шляху П. Сагайдачного. Поранений в однійіз вересневих сутичок із ворогом, гетьман довго й тяжко хворів. У серединілистопада 1621 р. його перевезли до Києва (К. Сакович пише: «...на томже пляцу тог нашгетьман постреленьій приехалдо Києва, напольі умерльій».)Проте смертельно хворий гетьман не усунувся від участі в суспільно-політичномужитті. З-поміж інших невідкладних завдань він вважав необхідним домогтисявизнання королівським урядом церковної ієрархії, відновленої єрусалимськимпатріархом Феофаном в Україні. З цією метою напочатку 1622 р. до Варшави виїхало особливе козацьке посольство,яке клопотало на засіданнях сейму про знищення унії і «заспокоєнняправославних». Одночасно гетьман написав два листи польському королю. Лояльніза формою, вони водночас містили тверду вимогу припинити переслідування й«озлоблення» козаків, а також покласти край розповсюдженню уніатства наукраїнських землях. Але Сагайдачному вже не судилося пережити гіркоту розчаруваннявід невдачі козацької місії. Він помер 10 квітня1622 р. у Києві.
За кілька днів до смерті вприсутності київського митрополита Іова Борецькогоі свого наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба«при доброй памяти й здоровом уме» П.Сагайдачний склав заповіт, за яким передавав півтори тисячі золотих на школу«братства Львовского, на науку й на цвиченья бакалавров учоньіх... на вьіхованье ученого майстра, в греческомязьіку беглого...».Значну суму він переказав Київськомубратству, до якого ще раніше вписався з усімВійськом Запорозьким, а також заповів гроші цілій низці церков, монастирів ташкіл. Поховання Петра Сагайдачного відбулося у церкві Київського братства. Підчас похорону двадцять студентів один за одним декламували вірші Касіяна Саковича, в якихпрославляли і звеличували покійного гетьмана, оспівували його заслуги вборотьбі проти султанської Туреччини, віддавали належне турботам про розвитокнауки, утвердження козацьких вольностей, а такожпідтримці православної церкви.
Оцінюючи життєвий шляхСагайдачного, слід зауважити, що ніхто з його сучасників чи істориків новогочасу не заперечував полководчого хисту цієї людини. Що ж до його політичногокредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії.Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним політиком. Відкрита військоваконфронтація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шляхпереговорів і компромісів. Вони приносили певні успіхи, але були також іневдачі. У соціальних питаннях гетьман завжди наполягав на необхідностіпридушення «свавілля черні».
Разом з тим ми не вправіігнорувати великого внеску Петра Сагайдачного у розвиток визвольного руху вУкраїні. За його безпосередньою участю1620 р. відновила свою діяльністьправославна церковна ієрархія, що являло собою далекоглядну політичну акцію. Неможна недооцінювати й піклування гетьмана про розвиток Київського і Львівськогобратств, його матеріальну підтримку шкіл, прагнення дати освіту десяткаммолодих людей. Так, переплітаючись, доповнюючи або суперечачиодна одній, ці риси характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного -відомого політичного діяча першої половиниXVII ст., козацького ватажка,просто людини.