Рух війська до Січі розпочався 1 травня, а 8 травня російські вояки вже знаходилися поблизу Архангельського шанця, 12 — у слободі Хмілевій, 18 — у фортеці святої Єлизавети. Невдовзі до військ прибув Текелій і відразу ж подався до Кременчука для наради з генерал-поручиком О. Прозоровським. Вони домовилися про хід операції, вирішили, як найкраще з усіх боків оточити Запорозьку Січ. Після цього Текелій прибув до військ і поділив їх на п'ять частин. Найбільший загін, яким він керував особисто, складався з таких полків: Пермського карабінерного, Вятського драгунського, Охтирського і Острозького гусарських, Орловського, Козловського, Бутинського, Інгерманлапдського, Навагінського, Копорського піхотних і п'яти донських козацьких. Цей загін, який налічував приблизно 40 000 вояків і півсотню гармат, повинен був захопити запорозьку столицю. Другий загін, очолюваний генерал-майором Г. Чорбою, складався з Волоського та Угорського гусарських полків, трьох ескадронів жовтого гусарського і Єлизаветградського пікінерного полків та 11 ескадронів донських козацьких полків. Вони мали наступати лавою від річки Сугоклеї-Камишеватої до гирла Домоткані. У третьому з'єднанні на чолі з генерал-майором Г. Лопухінпм нараховувалося близько 12000 чоловік. До його складу входили Харківський гусарський, Сибірський, Куринський і Низовський піхотний та три донські полки. Згідно із планом операції, цей загін мав захопити територію між гирлом Південного Бугу і фортецею Кизикермен. Четвертий «деташамент» об'єднував чотири полки: Інгерманландський карабінерський, 2-й Московський піхотний, два полки донців. Цим з'єднанням, яке мало захопити запорозькі землі в районі Нового та Старого Кодаків, керував генерал-майор граф де Бальмен. П'ятий загін під проводом полковника Звєрєва просувався в напрямку від Катерининського шанця до гирла Інгулу. Він мав роззброїти залогу Бугогардівської паланкової фортеці та запорозьких рибалок, що знаходилися на Бузі та Інгулі. Це угруповання складалося з семи піхотних рот гарнізону Катерининського шанця, Астраханського карабінерного, Чернігівського, двох полків донців та 12 ескадронів Молдавського гусарського полку. На випадок, коли б запорожці чинили сильний опір, Текелію мав допомагати 20-тисячннй резервний корпус під керівництвом генерал-поручика О. Прозоровського, який знаходився на Слобожанщині. За планом операції він мав захопити лівобережні запорозькі паланки: Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Усього у військах, направлених на захоплення запорозьких Вольностей, було приблизно 100 тисяч чоловік. За слушним висловом сучасника, російський уряд для знищення Січі зібрав армію, достатню для ведення війни з будь-якою європейською державою. Сили сторін були явно нерівні: запорожці могли протиставити імперським військам не більше 10000 вояків. Крім того, більшість козаків була відсутня: частина перебувала вдома, дехто подався на промисли тощо. Серце Запорожжя — січову фортецю охороняло трохи більше як 3 тисячі козаків, які мали 20 невеликих гармат; запорозькі залоги в паланкових фортецях були ще менші.
У похід на Січ російські війська після розподілу на «деташаменти» рушили 25 травня 1775 р. Текелій, побоюючись, аби запорожці не вжили якихось заходів для оборони або не перебралися за межі своїх володінь, прискорив просування, військ. Щоб якнайшвидше захопити Запорожжя, російське командування вдалося, й до хитрощів: були поширені чутки, що війська які рухалися по території Січі призначені для служби на кордоні і мають розташуватися на відстані 18 верст від Січі. Загін під командуванням П. Текелія прибув на вищезазначене місце і звідси вночі вирушив на Січ. Російські вояки прибули до козацької столиці вранці 4 червня — «пред светом». Царський генерал так поспішав, що оточив Січ на 3 дні раніше-зазначеного у плані операції терміну.
Росіяни прибули до Січі під час великого релігійного свята — зеленого тижня, напередодні Святої Тройці. Для козаків це було повною несподіванкою. Як свідчать архівні документи, дехто з січовиків, побачивши російські полки поряд із Січчю, гадав, що знову почалася війна з Туреччиною. Ніхто не подумав про те, що російське військо прийшло воювати з козаками-християнами під час такого значного православного свята.
Текелій послав до кошового отамана Петра Калнишевського полковника Місюрєва з вимогою, щоб той прибув до нього в табір. Але запорожці тривалий час не допускали його до коша. За свідченням П. Текелія, лише коли вони усвідомили, що оточені з усіх боків, розпочали переговори з посланцем. Тоді ж на Січі востаннє зібралася старшинська рада, в якій взяло участь також духовенство. До речі, царські генерали, які ліквідовували Січ, так і не дізналися про це. Не повідомляє про раду у своєму донесенні Катерині IIщодо зруйнування козацької столиці і П. Текелій. Не знав про неї і князь О. Прозоровський. У донесенні російській імператриці від 8 червня 1775 р. він писав лише про козаків і їх міфічну «робость, нежели й к какому-либо буйству склоішаго».
Наступного дня, 5 червня, всіх старшин і козаків привели в поле і оголосили їм імператорський указ про знищення Запорозької Січі. В указі перелічувалися так звані «провини» запорожців, повідомлялося про арешт кошового отамана П. Калнишевського і військового писаря І. Глоби, про те, що військо запорозьке скасоване. Козакам наказали роззброїтися. Старшинам, які вірно служили імперському урядові, обіцяли надати різні звання та «служби». Того ж дня за наказом Текелія російські вояки розграбували у скарбницю, де за свідченням одного сучасника події, знаходилося 400 тисяч карбованців на той час це була колосальна сума грошей. Були забрані й вивезені клейноди, гармати, зброя, боєприпаси матеріальні цінності, а також архів запорозької військової канцелярії. Через деякий час військові клейноди і скарб, частину козацького архіву відправили до Петербурга. Була пограбована також січова церква. Донські козаки (православні християни) порубали на шматки унікальний витвір мистецтва — срібну золочену царську браму. Пізніше пограбування січової Покровської церкви довершив князь Г. Потьомкін. За його наказом було описано церковне начиння (столична запорозька церква мала значну кількість богослужбових предметів із дорогоцінних металів). Потьомкін привласнив собі найкращі з них. Так було створено «ризницу князя Потемкина», яка знаходилася в імператорського фаворита аж до його смерті.
Кілька тисяч запорожців все ж не склали зброю, а, захопивши з собою частину військових клейнодів, подалися за межі своїх володінь. У цей же час (на початку червня) П. Текелій надсилав з-під Січі накази іншим «деташаментам», що займали запорозькі укріплення і селища. Про хід військової операції по ліквідації запорозького козацтва на просторах Вольностей свідчить розповідь колишнього запорожця Григорія Сича, або Безщасного, який перебував у складі козацької команди (усього 1000 чоловік), розташованої в гирлі р. Буг, в урочищі Станіславського. На початку червня 1775 р. всі козаки цієї команди були арештовані російським генералом Г. Лопухіним. який оголосив їм про знищення Запорозької Січі; Російські можновладці та генерали святкували перемогу над козаками, вважаючи зруйнування Запорожжя вдалою військовою операцією, своїм успіхом. Так, у листі Новоросійського губернатора В. Муромцева Г. Потьомкіну захоплення Січі П. Текелієм губернатор назвав «щегольским». Невдовзі почалися репресії проти старшин. Кошового отамана, вісімдесятип'ятилітню людину, Катерина IIповеліла заслати на «вечное содержание» у Соловецький монастир, де він утримувався чверть століття в жахливих умовах. Писаря І. Глобу заслали в Туруханський, а суддю П. Головатого — в Тобольський монастир. Були віддані під суд із конфіскацією майна старшина Андрій Порохня, полковники Мусій Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшин. Із багатьма запорозькими старшинами і козаками окупаційна влада поводилася брутально, наче це були кримінальні злочинці. Так, арештований на початку червня 1775 р. полковник Велегура був закутий у ручні та ножні кайдани і під вартою трьох донських козаків направлений до Г. Потьомкіна.
Тривалий час на території колишнього Запорожжя залишалися російські полки: піхотні, драгунський і Донський козацький. На чолі управи окупованої запорозької території був поставлений полковник Н. Норов.
3. Наслідки зруйнування Запорізької Січі
Проте Г. Потьомкін дуже цінував запорожців як важливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі він планував створити із запорожців нове військо, яке було б покірним знаряддям у його руках. Але події в дечому зруйнували його плани. Справа в тому, що значна частина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібито на рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала Задунайську Січ. Пішло майже 5 тис. чоловік.
Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали «до норми» — ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу. Дехто отримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці — 14.636 десятин; полковий осавул Пишмич — 12.490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан — 11.912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий — 9.000 на Інгульці; отаман Вершацький — 7.950 десятин на Дніпрі.