Однак зупинити поширення волелюбних ідей було неможливо. Надто сильно вони вкорінились у свідомість інтелігенції, живлячись як західноєвропейською, так і українською дійсністю.
Спроби об'єднання польського і українського визвольних рухів у 30-х роках. У першій половині XIXст. була зроблена спроба об'єднати прогресивні сили східнослов'янських народів на боротьбу проти царизму. З поразкою декабристського руху польські патріоти продовжували таємну діяльність, спрямовану на відродження державності Польщі й завоювання незалежності від Росії. Гурток польських офіцерів у листопаді 1830 р. підняв народне повстання у Варшаві проти російського володарювання. Російські війська й царський намісник мусили залишити Польщу. Серед повстанців не було злагоди відносно подальшого розвитку подій. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, польські патріоти висунули гасло; «За нашу і вашу свободу». Щойно створений Національний уряд (Фонд народовий) виробив програму відновлення Польщі у межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. уряд направив на Правобережну Україну кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького.
Польська шляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак з меркантильних Міркувань польське папство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали намірів шляхти. Національне свідому українську Інтелігенцію відштовхували від повстання плани не дати Україні державної незалежності, включити її до майбутньої Польської держави, та польське повстання 1830 р. знайшло відгук у польського населення Правобережної України шляхти, поміщиків, частково селян і міщан.
Основні події розгорнулися на Поділлі. У березні 1831 р. Подільська й почасти київська шляхта почала формувати нові загони з наміром підняти повстання насамперед у постах між Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем було обрано відставного генерала Б. Колишка, однодумця Тадеуша Костюшка. До середини квітня до с. Красносілки Гайсинського повіту прибуло близько 1200 дрібних шляхтичів з навколишніх сіл і містечок. 25 квітня шляхта Махнівського, Липовецького, Уманського та деяких інших повітів Підняла зброю проти місцевих властей і російських гарнізонів, і ті почали відступати. Наприкінці місяця генерал Кол и піко зібрав у містечку Гранів уже 3 тис. повстанців. На марші між Дашевом і Городком 2 травня їх атакували Каральні війська. У п'ятигодинній битві повстанський загін Витав поразки й розсіявся. Повстання було придушено.
Повстанський рух охопив і волинську шляхту. Однак вона не змогла утворити єдиної конфедерації й діяла розрізненими загонами. Не зарадило справі і прибуття на початку квітня 1831 р. на Волинь корпусу генерала Дверницького. Навіть після приєднання кількох повстанських загонів за чисельністю він значно поступався російським військам і не міг їм протистояти. Повстанці зазнавали невдачі за невдачею, а найсерйозніша з них трапилася під Боромлею. Після кількох безуспішних спроб пробитися на Поділля залишки корпусу відступили в Східну Галичину, де їх інтернували австрійські власті.
З відходом корпусу Дверницького повстання на Волині Продовжувалося. Кілька об'єднаних повстанських загонів 19 Квітня навіть захопили Ковель, але незабаром мусили залишити його царським військам. Відбиваючись від карателів, що насідали, частина повстанців пробилась у Східну Галичину та на польські землі. На початку травня припинила опір шляхта Овруцького повіту. Дещо довше тримались повстанці у Луцькому повіті на чолі з графом С. Ворцелем. Але після кількох кровопролитних сутичок з каральними військами й вони відійшли на захід. Не мав успіху й виступ польської шляхти на Житомирщині 17 травня — 12 червня.
Російські війська перенесли воєнні дії на польські землі. 26 серпня вони зайняли Варшаву й придушили повстання. Багато польської шляхти емігрувало за кордон. Через деякий час утворилися нові таємні товариства польської шляхти, які ставили за мету домогтися незалежності Польщі. В 1835 р. у Кракові почала діяти таємна організація «Співдружність польського народу», її осередки діяли в багатьох містах і містечках Волині, Поділля і Київщини аж до розгрому організації в 1839 р.
Кирило-Мефодіївське товариство
На середину XIX ст. у національному відродженні східнослов'янських народів визначилось два основних напрями. У Росії сформувалася те^ орія слов'янофільства, яка відстоювала самобутній шлях розвитку країни, визначальне місце росіян у житті слов'янства. Фактично вона відповідала офіційній політиці уряду й підтримувалася ним. Своєрідною реакцією на теорію російського месіанства став національний рух тих слов'янських народів, що перебували у складі Російської імперії й зазнавали національних утисків. Це була природна реакція народів, спрямована на захист від національно-культурного поглинання панівною нацією через відповідні дії урядових структур. Національний рух польської інтелігенції та панства порівняно з іншими перебував на досить високому рівні, відзначався рішучістю й прагненням силою повернути Польщі втрачену державну незалежність. Причому він базувався на ідеї панівної ролі польського населення й польської культури в житті народів майбутньої держави.
Свої особливості мав національний рух і в Україні. Це досить рельєфно виявилося в діяльності таємного Кирило-Мефодіївського товариств а у Києві. Його організували у січні 1846 р. чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров і студент того ж самого навчального закладу, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Символом товариства організатори обрали перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій» на честь видатних слов'янських просвітителів. До товариства були причетні також студенти місцевого університету Георгій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда і Олександр Тулуб, полтавський поміщик Микола Савич, учитель однієї з санкт-петербурзьких гімназій Пантелеймон Куліш, художник Тарас Шевченко та ін. За деякими даними, до товариства належало близько 12 чоловік, які тільки зрідка збиралися разом. Інтелектуальним постійним ядром шпариста були фактично Гулак, Костомаров і Ширпцький. Відчутний вплив на їхню національно-політичну свідомість справляла поезія Шевченка, добре знана братчиками.
Програмні завдання товариства викладені у двох документах — «Статуті...» і «Книзі буття українського народу» («Закон божий»). У них досить помітні впливи як поперед національно-визвольного, так і декабристського рухів. У першому з них визначальною лінією в подальшому житті слов'ян визнавалось їхнє національне й духовне об'єднання при збереженні незалежності, а також гарантування своїм громадянам соціальної та конфесійної рівності. Окремим Пунктом ставилась мета ліквідації кріпацтва, нерівноправного становища «нижчих класів» і разом з тим поширення грамоти. Вищим керівним органом слов'янської федерації мав стати представницький Слов'янський собор. Досягнення стратегічних завдань планувалося через відповідне виховання молоді, поширення літератури й залучення до своїх рядів нових членів. Поряд з програмними цілями у статуті визначались І організаційні принципи діяльності товариства.
Програмні положення товариства знайшли подальший розвиток у «Книзі буття українського народу» («Законі бо-Жому»), написаній Костомаровим українською та російською мовами. Вона була подібною до аналогічних польських документів. Твір складено з позицій християнського ідеалізму, любові до ближнього, соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень і одночасно засуджувалося кровопролиття Французької буржуазної революції. З цього видно прагнення братчиків врахувати уроки історії.
У програмному документі простежені історичні корені Тогочасного становища України, визначались відмінності в Історії та соціально-політичному устрої різних народів, а також причини соціальної нерівності серед слов'ян. Початок соціальної рівності в Україні пов'язувався з виникненням Козацтва. Об'єднання України з Росією розглядалось як добровільний акт, який через політику російського царизму
перетворився для неї в неволю. Засуджувалися територіальний поділ України між Росією та Польщею, ліквідація козацького устрою та перетворення одних українців на панів, а інших на кріпаків. Негативно оцінювалася самодержавна форма управління як один з видів деспотизму. Підтримувалися національно-визвольна боротьба поляків, виступ декабристів, їхнє прагнення ліквідувати самодержавство й створити федерацію слов'янських народів. У цих перетвореннях Україні відводилась роль державного лідера. Вона мала закликати Слов'янщину до повалення самодержавства й ініціювати встановлення соціальної справедливості в майбутньому вільному суспільстві. У федерації слов'янських народів Україна мала стати на чолі незалежних держав.
У скороченому варіанті основні програмні положення «були викладені в прокламаціях «Брати українці» і «Брати великоросіяни і поляки», які призначалися для тиражування в списках і поширення серед східнослов'янських народів.
Члени товариства збиралися на квартирах Гулака або Костомарова, де вели наукові дискусії, обговорювали програмні документи. Вони були також предметом приватних розмов з людьми, яким братчики довіряли. Серед них найбільше було студентської і військової молоді, творчої інтелігенції й дрібного чиновництва.