Оригінальністю та ґрунтовністю вирізняється концепція походження українського народу археолога й мовознавця Віктора Петрова. У прочитаних українським студентам німецьких міст у 1947 р. лекціях (тільки недавно виданих в Україні) вчений розвивав ідею походження українського народу з часів трипільської культури. Основу для цього Петров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців XIV—XVI ст. як наслідку тривалих спадкових процесів, їхні спільні риси проявлялися в існуванні орного землеробства, наборі й конструкціях основних сільськогосподарських знарядь праці (соха, рало, серп), у тотожності зернових культур (пшениця, просо, ячмінь тощо), фруктів (абрикос, алича, слива та ін.). Як і трипільці, українці зводили житла в «сохи», або тиновокаркасної конструкції, обмазували й штукатурили глиною стіни, накладали глиняні підлоги. Тотожності є і в розписах трипільської кераміки й українських крашанок, а також в інших елементах матеріальної і духовної культури двох історичних спільнот. Разом з тим учений наголошував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознаками трипільці відрізнялись від українців. Сучасна наука не встановила етногенетичного зв'язку трипільських племен з наступними племенами на терені України. Втім, це ще не означає, що його не існувало. Можливо, потрібні нові підходи до дослідження далекої, але такої важливої сторінки нашої минувшини. Існують й інші точки зору на проблему етногенезу українського народу. Серед них і запропонована читачеві. Першопочатки кожного народу пов'язуються з формуванням його антропологічного типу. Спершу формується антропологія окремої людини, потім антропологічний тип, своєрідності в заняттях, побуті, культурі і, нарешті, етнічна свідомість колективу осіб чи історичних спільнот. Частина сучасних антропологів вважає, що фізичне формування українців почалося в епоху бронзи. Але дальшу їхню фізичну еволюцію вони проводять в одному випадку через скіфів лісової смуги, маючи на увазі племена скіфської доби, населення черняхівської культури й нащадків літописних полян (Т. Алексеева), в іншому — через скіфів лісостепової зони, носіїв черняхівської культури й давньоруське населення (С. Сегеда). Причому ці та й деякі інші вчені єдині в тому, що більш архаїчні першопочатки українства простежуються нині на Правобережному Поліссі. На їхній погляд, саме тут вони вбереглися від зовнішнього руйнівного впливу й немовби законсервувалися на тисячоліття, оскільки ці землі були менш доступними через несприятливі природно-кліматичні умови. Характерно, що за наявності певних відмінностей від «середнього» антропологічного типу, які спостерігаються й серед німців, італійців, іспанців та деяких інших народів, сучасні українці становлять досить монолітний антропологічний тип. Такий висновок основоположника української антропології Федора Вовка й на сьогодні залишається неспростовним. Отже, з точки зору ряду антропологів, український народ почав фізично формуватись на антропологічній базі якогось одного племені чи союзу племен епохи бронзи. Причому тих, котрі започаткували появу і південних слов'ян, оскільки ці вчені вважають, що українці тяжіють до південних, а росіяни і білоруси — до північних расоводіагностичних груп слов 'ян. Такими спільнотами могли бути племена шнурової кераміки, тшинецько-комарівської, білогрудівської, ямної, катакомбної, багатоваликової кераміки, бондарихинської чи інших археологічних культур.
Однак вчені ще й сьогодні не встановили вірогідно спадковості цих культур. А без цього точно не можна простежити безперервного етногенезу предків українців. Можливо, якісь антропологічні елементи українства започатковуються в племенах шнурової кераміки (друга половина III — перша половина IIтис. до н. е.), оскільки вони споріднені з культурою східнословацьких курганів (межа III— IIтис. до н. е.). Ймовірно також, що нащадки шнурової кераміки на терені України розвивались далі і в результаті наступного переселення на Балкани привносили туди свої антропологічні особливості. Але це лише припущення. Чіткіше простежується етногенетичний зв'язок місцевої людності від останніх століть існування Скіфської держави. Із занепадом Скіфії у II ст. до н.е. слов'яни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися від невластивих їм рис у культурі, побуті, віруваннях. Поступово зникали скіфські види зброї, кінської збруї та упряжі, прикраси, «звіриний» стиль у мистецтві тощо. Тільки ті іно-етнічні елементи, що органічно вписались у духовність і побут місцевих племен, продовжували існувати. Почали повертатись скіфські традиції народного життя: відновився звичай трупоспалення, відродились доскіфські форми в гончарстві тощо. Пожвавилися зв'язки з кельтськими, гето-фракійськими племенами й античними центрами Північного Причорномор'я. Все це відповідно позначилося на етногенетичних процесах населення, що раніше входило до складу Великої Скіфії. На праслов 'янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільноти, які суттєво відрізнялися від попередніх. Водночас важливих змін зазнавала мова. Деякі дослідники вважають, що наприкінці НІ ст. до н. е. з'явилися перші ознаки розмежування єдиної праслов'янської мови на мови майбутніх західних і східних слов'ян. Вони проявлялися у вимові голосних і сполучень приголосних, різному розвиткові останніх, а також у граматиці, лексиці та словотворенні. На кінець І ст. до н.е. вже визначилися західна і східна праслов'янські мовні території з притаманними їм діалектами. Ці території вчені умовно розмежовують по Західному Бугу, обабіч якого й сьогодні помітна мовна відмінність, зокрема й на прикладі української мови.
На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу, утворилося племінне об'єднання пшеворської культури (II ст. до н.е. — IVст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов'янські — венедів. Це — перша відома нам назва слов'ян. Античні автори дізналися про них у той час, коли венеди вже стали стійким етнічним утворенням. Вперше про них згадує в «Природничій історії» Пліній Старший (23—79). Він писав, що сучасні йому племена венедів жили на північний схід від Карпат, поміж германцями й сарматами. Таціт (приблизно 55—120) розташовував їх між угро-фінськими племенами й Нижнім Дунаєм. Щоправда, археологічна наука не має підтверджених даних про поселення слов'ян-венедів у Нижньому Подунав'ї, а доводить їхнє перебування лише в межиріччі Дністра й Серету. Напевне, на початку нашої ери венеди жили поміж Одером і Середнім Дніпром, їхній південний кордон пролягав між лісостепом і степом, а північний — уздовж лівого берега Прип'яті. У «Географії» Птоломея (IIст.) венеди розміщені далі на північ, до Балтійського моря, яке названо Венедською затокою. Однак археологічна наука знає тільки про короткочасне проживання слов'ян у цьому регіоні. Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне об'єднання зарубинецької культури (IIIст. до н.е. — IIст. н.е.). Спочатку воно займало територію Середнього Подніпров'я, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Його основний етнічний контингент становили місцеві праслов'янські племена, котрі зазнали культурних впливів як ірано-, так і балтомовного етнічних масивів. У складі зарубинецького племінного об'єднання поряд з іншими східнослов'янськими народами беруть свій початок і українці. Відтоді простежується безперервний поступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічної спільноти.