Протягом двох століть праукраїнські зарубинецькі племена бурхливо розвивалися. Значно зросла їхня кількість, почалося освоєння сусідніх земель. Зарубинці зробили невдалу спробу проникнути вглиб Лівобережжя й більш вдалу—в пониззя Дніпра. Опір, а пізніше й експансія сарматів змусили зарубинців з І ст. н.е. вдатись до колонізації басейнів Десни, Сейму, Сожу. Вони проникли у верхнє Подніпров'я й досягли р. Березини на території Смоленщини. Тут вони зустрілися з місцевими племенами, що поклало початок формуванню нової спільноти. Друга гілка зарубинців рухалась на південний захід, дісталася Південного Бугу й осіла на багатих побузьких землях. Відомі п'ять локальних варіантів зарубинецької культури — середньодніпровський, поліський, деснянський, верхньодніпровський і південно-бузький. Заняття й побут зарубинців і пізніших українців багато в чому збігаються, але водночас відрізняються одне від одного. Ті й інші займалися в основному землеробством. Люди застосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев'яними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Взагалі, рала зберігалися в лісостепу й особливо на Поліссі аж до XXст. Це пояснюється тим, що тут були легкі для обробітку грунти. Урожай збирали серпами, а трави косили косами. Зерно зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пшениці та ячменю. Жита ці племена не знали. Принаймні, воно не виявлене археологами. Із зерна варили різні каші, а для ритуальних дійств випікали переважно коржі. Вирощували також коноплі й льон. На вільних землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата худоба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць. Високого рівня розвитку досягла обробка заліза. Майстри Середнього Подніпров'я навчилися надавати міцності сталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основному з болотних руд у сиродутних горнах. У кожному з відомих нам поселень виявлені примітивні печі для виплавки заліза. Продовжувалося виготовлення бронзових виробів. Зарубинці уже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.
Наші предки жили в невеликих помешканнях розміром приблизно 3—4 на 4—5 м прямокутної або квадратної форми. У південнобузьких, середньопридніпровських і деснянських поселеннях праукраїнці будували житла каркасно-ти-нової конструкції, які обмазували глиною, а потім білили крейдою. Остання ознака для нас особливо важлива, оскільки вона передавалася з покоління в покоління і дійшла до наших днів.
Побут зарубинців Середнього Подніпров'я дещо відрізнявся від побуту північних сусідів. Починаючи з Лівобережжя Прип'яті стіни жител робилися з колод без глиняної обмазки. Ями для могил викопувалися паралельно до берега річки, тоді як у зарубинців — перпендикулярно. Існували й інші відмінності, котрі лише додатково свідчать про певну спільність зарубинецьких племен. Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозилися фібули, скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза. З країн Західної Європи — кераміка й бронзові вироби. Безумовно, зарубинці мали й предмети сарматського походження. Натомість, у Північне Причорномор'я і Грецію вивозилися продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва. Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку й етнічної визначеності що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. З часом це призвело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавши проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти займали землі на схід від них. Етимологія іранського етноніма «анти» пов'язана з поняттям «пограничні жителі», тобто близька до етноніма «поляни». У ГУ ст. анти вже мали велике державне об'єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани. Ми не знаємо точно загальної кількості племен, що входили до його складу. Але з повідомлення готського історика VI ст. Йордана про полонених антських старшин можемо припустити, що їх було не менше 70.
Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу й зародження складнішого суспільства. З'явилися приватна власність на землю, майнове розшарування. Очолював об'єднання цар, але його владу обмежувало всенародне віче. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу державності. Царі почали створювати військові дружини, з яких пізніше виділялися заможні люди. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловіків, жінок та дітей Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Не сприйнявши рабовласництва в чистому вигляді, анти тим самим уникли незавидної долі Римської імперії, яка внаслідок кризи рабовласницької системи господарювання розпалася.
На Півдні України виникає Готське королівство. З пониззя Вісли східногерманські племена готів просунулися на український південь і в II ст. осіли в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Відсутність помітних слідів готів у лісостеповій зоні свідчить про досить мирний характер утворення нового державного об'єднання. Тривалий час між обома державами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. В III ст. готи й анти спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини, її негайно зайняли слов'янські племена й почали колонізувати.
Розвитку державних формувань в Україні перешкодила навала гунів. Вийшовши із Забайкалля, гуни в IVст. посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й інші племена. В 375 р. гуни переправилися через Дон і вторглися у володіння Готського королівства. Нападники успішно просувалися уздовж Меотійського моря і Понту Евксінського. Гуни не загрожували існуванню антського об'єднання, й тому анти виступили на їхньому боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському царю Божу, полонили його й разом із синами та 70-ма вельможами розіп'яли на хрестах. У відповідь на це гунський цар Баламбер повів свою армію на готів і вщент розгромив їх. Частина готів відкотилася в Крим, друга почала відходити до Дунаю, їх переслідували гуни, знищуючи непокірних і слабких. Отаборившись у Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами. Тільки в 451 р. об'єднане військо римського полководця Аеція та готського короля Теодоріха Великого остаточно перемогло гунів. Після смерті царя Аттіли в 453 р. царство гунів розпалося, а його племена розпорошилися серед місцевих народів. Східна Європа полегшено зітхнула. Розгром гунів спричинив значні зміни в Європі й Малій Азії. З політичної карти зникли Західноримська імперія й Гунське царство. Зате вистояли й зміцніли Східноримська (Візантійська) імперія й державне об'єднання антів. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V — середини VIст. Це період найвищої могутності праукраїнського державного утворення.
Племінне об'єднання антів після розгрому гунів почало самостійну боротьбу з Візантією за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. Зав'язалися так звані Балканські війни. З початку VI ст. анти чи не щороку нападали на придунайські візантійські провінції, захоплювали військову здобич і поверталися додому з багатими трофеями. Із часом праукраїнці дедалі впевненіше поводилися на окраїнах Візантійської імперії, відвоювали нижньодунайське лівобережжя і з середини VI ст. почали його колонізувати. Одночасно друга хвиля праукраїнських племен ринула на Балкани й далі. Поселення праукраїнців з'явилися навіть на Пелопоннесі та в Малій Азії.
Дальшому розширенню праукраїнської державності перешкодила навала уйгурських племен аварів. Розгромивши у 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років завдали поразки племенам Північного Причорномор'я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії заснували Аварський каганат на чолі з царем Бояном. Підкоривши склавінів, авари почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, останні тривалий час успішно протистояли нападникам у Нижньому Дунаї. Вони не тільки захищалися від них лінією фортець, а й робили походи на кочовища аварів. Але без серйозної підтримки Візантії відірвана від свого етнічного масиву частина антів не могла встояти проти переважаючих сил кочівників. До того ж, нова територія не була ними достатньо освоєна й укріплена та, напевне, і місцева людність не завжди підтримувала пришельців. У 602 р. анти зазнали нищівної поразки від аварів під проводом царя Апсиха. Відтоді анти не згадуються давніми авторами. Праукраїнське антське об'єднання розпалося. Однак це не означало повного фізичного винищення праукраїнської людності. Частина праукраїнців справді загинула, інша — підкорилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх народів, решта — відійшла у віддалені від аварів регіони. Ними стали Балкани, Центральна Європа, Мала Азія й лісостепова зона України. Вже з того часу «нашого цвіту було по всьому світу».
Навіть сьогодні нас дивує разюча схожість топонімів і гідронімів Житомирщини, Київщини, а також Балкан, Подунав'я і межиріччя Ельби та Одеру. Антропологічне центральноукраїнський тип подібний до словаків, сербів, хорватів. Ще й досі зберігається спорідненість української мови з сербською та лужицькою. Однакове значення мають в українців і сербів слова важити, вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, злочин, квочка, комин, лагодити, лаяти, люлька, гуня, ватра, плахта, сукня, торба та багато інших.
Таким чином, культура слов’ян зберігала спільні риси, але згодом почалось формування української нації, яка вбирала в себе ліпші риси багатьох племен що жили на теренах сучасної України.
Література
1. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.