У візантійських авторів було надто мало відомостей про північні й східні межі земель склавінів і антів, а тому, згадуючи про ці межі, вони вживали загальну термінологію, що характеризувала просторовість або ж особливості ландшафту. Торкаючись побутових і соціально-економічних умов існування склавінів, Йордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Те ж саме Маврикій Стратег пише про умови життя антів. Отже, в середині І тис. н. є. землі антів і склавінів простягалися на північ до Полісся і Верхнього Подніпров'я, ландшафт яких відповідає згаданим характеристикам. Що ж до згадки йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то у світлі сучасних археологічних досліджень її слід вважати дуже приблизною. Пам'ятки пеньківської культури, безсумнівно, пов'язаної з антами, відкриті в Середньому Подніпров'ї, верхній частині Південного Бугу, в Середньому Подністров'ї та в Молдові, однак на Нижньому Дніпрі вони не відомі.
Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови невід'ємне від історії народу – її носія. Мовознавці чимало зробили для реконструкції загальнослов'янської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть, досить успішно вирішили питання про її відношення до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'янство як окрему етнічну спільність у сім'ї індоєвропейських народів.
Для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їхнього розселення особливе значення має картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів. В.М. Топоров і О.М. Трубачов картографували й проаналізували гідроніми в басейнах Верхнього й Середнього Подніпров'я, а також Верхнього Подністров’я. Виявилося, що слов'янські назви найвиразніше (хоча і в невеликій кількості) локалізуються на півдні від Прип'яті та Десни. Розглянувши всі дані слов'янської архаїчної гідронімії, І. Удольп дійшов висновку: найдавніші слов'янські гідроніми компактно покривають верхів'я Пруту, Середнє й Верхнє Подністров'я аж до верхів'їв Вісли. Концентрація архаїчних слов'янських гідронімів у регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів'ями Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балто-слов'янських, ірано-слов'янських та германо-слов'яиських мовних зв'язків, а також відсутність у стародавній слов'янській мові слів, котрі позначають специфічні риси гір, морів та деяких порід дерев, поширених у Середній Європі (бук, тис, явір та ін.), – усе це свідчить про те, що вказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні питання про територію формування слов'янської етнокультурної спільності. Тим більше, що дані візантійських авторів і сучасних лінгвістів значною мірою збігаються з результатами археологічних досліджень.
Не можна погодитися з думкою Ф.П. Філіна про бездоказовість зіставлення («накладення») ареалів археологічних культур з реконструйованими лінгвістичними регіонами. Така думка викликана певною переоцінкою можливостей лінгвістики й недооцінкою археологічних джерел у вивченні питань етногенезу. Ясна річ, на шляху до розв'язання проблеми походження слов'ян археологи, як і історики, стикаються з чималими труднощами. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Наприклад, мовні явища, як правило, неможливо датувати, а це значно звужує їхні історико-пізнавальні можливості. Крім того, поняття «історія мови» та «історія народу» не тотожні, хоча й пов'язані між собою. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає в себе ще ряд інших важливих характеристик, не доступних лінгвістиці як предмет дослідження.
Не можна не відзначити корисної роботи, здійсненої антропологами щодо виявлення фізичного типу слов'ян, виділення його серед інших етнічних угруповань. Установлюючи єдність процесів слов'янського етногенезу, антропологи з'ясували, що в різних регіонах слов'янської території існують помітні відмінності у фізичній будові місцевого населення. Це дало можливість зробити висновок про вплив на фізичну будову слов'ян іншоетнічних рис – балтських, германських, фракійських та ін. Такий висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов'ян.
Однак антропологічні дослідження в галузі слов'янського етногенезу також наштовхуються на специфічні труднощі. Це, передусім, обмеженість і навіть цілковита відсутність джерел протягом ряду століть. Ось лише один приклад: у V–VIII ст., переважна частина лісостепового населення Східної та Центральної Європи ховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Саме в такий спосіб були здійснені найбільш ранні достовірні слов'янські поховання V–VIII ст.
У ситуації, що склалася у вивченні стародавньої історії слов'ян, особливого значення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюють історичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, а й відкривають нові можливості для простеження історичного процесу, розкривають нові, часом несподівані риси соціально-економічного та культурного життя наших предків. Археологія досліджує пам'ятки матеріальної культури – житла, поховання, предмети побуту та праці, одяг, прикраси тощо, створені відносно замкнутими групами людей. Ці раритети характеризуються певними, лише їм властивими специфічними усталеними рисами, а головне – піддаються просторовим і хронологічним визначенням, що при зіставленні з історичними та мовними явищами надають їм необхідні орієнтири та географічні прив'язки.
Археологічні культури не можна розглядати як щось застигле, раз і назавжди усталене. Протягом свого існування вони змінювалися, розширювали свою територію входили як органічний компонент у нові культурні утворення, відображаючи тим самим зміни в розвитку тієї етнічної спільності, котру вони репрезентували. При цьому слід мати на увазі, що на кожному новому етапі суспільного життя в кожній культурі завжди залишалися елементи, що сполучали її з попереднім етапом. Таке розуміння археологічної культури дає змогу простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов'ян, визначити її територіальні зміни й, застосовуючи ретроспективний метод, поступово дійти до її найдавніших джерел.
Проте ретроспективно-типологічні дослідження дають позитивні результати лише за наявності матеріалів усіх без винятку хронологічних ланок, що вивчаються. Будь-яка лакуна в цьому «хронологічному ланцюзі» звужує можливості типологічних зіставлень і врешті-решт спричинюється до помилок у підсумкових висновках. Донедавна таким вразливим місцем у вивченні слов'янських старожитностей були пам'ятки V–VII ст., ґрунтовне дослідження яких розпочалося лише в 50х роках, нашого століття. Поганим станом вивчення їх якраз і зумовлювалися ті невдачі, що спіткали археологів у пошуках безпосередньої генетичної лінії розвитку пам’яток від першої половини І тис. (а також більш ранніх) до давньоруського періоду. Матеріальна культура слов'ян третьої чверті І тис. виявилася не такою, якою її уявляли науковці ще на початку 50х років. І вже зовсім неспроможними уявляються теоретичні побудови, коли, виходячи зі слушної в принципі думки про глибоку давність слов'ян на території Європи, їм довільно приписувалися стародавні археологічні культури на певних територіях, заселених від пізнього середньовіччя й донині різними слов'янськими народами, а пізніші культури розглядалися як наступні ланки нерозривного ланцюга їхнього історичного розвитку.
Останніми роками пошуки слов'янських старожитностей і здійснюються шляхом ретроспекції від відомого до невідомого вглиб віків. Цей метод почав давати позитивні результати лише після відкриття поселень празької, пеньківської, колочинської й дзєдзіцької культур V–VII ст., які заповнили хронологічну лакуну між пам'ятками першої та другої половини І тис. і які вдалося пов'язати з письмовими даними про слов'ян. Густа мережа цих поселень покриває величезну територію від верхів'я Дніпра та Прип'яті на півночі до Балканського півострова на півдні та від верхів'я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби й Заале на заході. Тепер матеріали з цих поселень – найцінніше джерело з історії та етнографії стародавнього слов'янства, тож стаціонарному широкому вивченню слов'янських пам'яток V–VII ст. приділяється особлива увага.
Хоча матеріальна культура слов'ян V–VII ст. позначена рядом спільних рис, котрі свідчать про єдність етнокультурних процесів, унаслідок яких і виникла ця культура, в ній чітко виділяються названі вище чотири локальні групи. Межі трьох з них – колочинської, пеньківської та празької – сходяться у Подніпров'ї на Київщині. Від цього місця колочіїнські пам'ятки поширюються на північний схід по притоках Дніпра–Десні, Сейму, Сожу, Березині, леньківські – на південь по Дніпру, його лівих і правих притоках, а також по Південному Бугу до Дністра, празькі – на південний захід по Прип'яті, її правих притоках та по Верхньому Дністру до Верхньої Віслн, а на південь – через Середній Дністер по Пруту до Дунаю. Далі празькі пам'ятки розташовуються по Дунаю аж до верхів'я Ельби. Четверта – дзєдзіцька – група слов'янських пам'яток обіймає територію Центральної і Північної Польщі.
За характером житлового будівництва, поховального обряду, кераміки згадані культури типологічно сполучаються з попередніми більш ранніми культурами. Колочинська і пеньківська культури типологічно близькі до київської культури 111 – початку V ст., але остання включає до себе ще й елементи черняхівської культури. Крім того, у процесах формування колочинської культури брали участь балтський, а пеньківської – тюркський компоненти. Празька культура виникла на основі слов'янської частини черняхівської культури типу Бовшева–Теремців Ш – початку V ст., а також деяких елементів київської культури. У свою чергу, черняхівські та київські старожитності генетично пов'язані з волинсько-подільською та пізньозарубинецькою культурними групами І–ІІ ст., а останні – із зарубинецькою культурою кінця III ст. до н. е. – І ст. н. е.