Шляхом картографування пам'яток згаданих культур, позначених наявністю місцевих елементів, з'ясована певна стабільність в їхньому розташуванні на одній і тій же території в суміжній зоні Лісу і Лісостепу протягом усього періоду їхнього існування з початку 1 тис. до V ст. н. є. Типологічно й хронологічно вони пов'язуються з ранньосередньовічними слов'янськими культурами. Отже, можна твердити про їхню генетичну спадкоємність та про належність їхніх носіїв до споріднених груп населення, & звідси– й про визначення території формування східнослов'янської етнічної спільності на межі Лісу та Лісостепу в межиріччі Дніпра і Вісли.
Разом з тим археологічні дослідження розкрили і складність процесів етнокультурного розвитку на рубежі І тне. до н. е. – І тис. н. є. та першій половині І тис. н. є. на території Південно-Східноі Європи. В цей час тут простежуються безперервне заселення і поетапний розвиток матеріальної культури, з одного боку, автохтонного слов'янського населення, а з іншого – привнесених із-зовні іраномовного, фракійського, германського, балтського, тюркського елементів. Особливо помітну роль в цих процесах відіграли готи – носії вельбаркської культури. З їх приходом в кінці II – на початку III ст. н. є. змінюється політична ситуація в Південно-Східній Європі. Вони стають провідною воєнно-політичною силою, очолюють племінні об'єднання в межах черняхівської культури, куди входили слов'яни, пізні скіфи, сармати, фракійці, і ведуть готські (скіфські) війни з пограничними римськими гарнізонами на Дунаї. У складі черняхівської культури виділено пам'ятки, належність яких означеним вище етнічним групам не викликає сумніву. Складне сплетіння політичних, економічних та культурних інтересів різно-етнічних груп, їхній відхід або поступова асиміляція місцевим народом усього прийшлого – одна з важливих закономірностей історичного розвитку Південно-Східної Європи в І тис.
У V–VI ст. слов'янські пам'ятки вже цілком домінують у лісостеповій частині Південно-Східної Європи. В цей час розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав’я, де діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Балканський півострів, інша – вгору по течії Дунаю, займає межиріччя Ельби й Заале та просувається на північний захід. На Ельбі вона зустрічається і змішується ще з одним потоком, який рухається па захід приморським шляхом із межиріччя Вісли та Одри. Слов'яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі та північному сході, до цього зайняті балтами і угрофіннами. На корінній слов'янській території – між Дніпром, Дністром і Західним Бугом – на основі празької культури формуються пам'ятки VIII–X ст. типу Луки Райковецької, а на Дніпровському Лівобережжі населення пеньківської й колочинської культур бере участь в утворенні волинцівських та роменсько-боршівських старожитностей.
Ці нові утворення, на відміну від попередніх (V–VII ст.), репрезентованих на нашій території лише двома великими об'єднаннями – склавінами та антами, включають до себе вже 13 різних племінних груп, відомих за літописними даними. Вони об'єднувалися у великі союзи – княжіння, створюючи тим самим передумови для виникнення в IX ст. східнослов'янської держави – Київської Русі.