Польські католики одразу ставилися до німців як до окупантів, ворогів. У ставленні ж української православної церкви до нацистського режиму простежуються два етапи: перший — етап надій і сподівань, другий — етап розчарування і опозиції. Українська меншина, яку тривалий час утискала Польська держава, спочатку прихильно поставилася до окупантів. У багатьох українців існували невиразні надії, вміло підтримувані нацистською пропагандою, на поліпшення своєї долі, культурні, релігійні та політичні (аж до створення незалежної держави) поступки з боку нового режиму. Такі ілюзії виникали внаслідок певних розбіжностей у поглядах на майбутнє окупованих східних територій, які існували серед вищого нацистського керівництва.
Перші контакти українського православ'я з нацистським режимом мали місце відразу після розгрому Польщі. Ставлення автокефальної православної церкви Польщі, 70 % вірних якої були українцями, до нових правителів значною мірою залежало від вищеозначених ілюзій. Крім того, напередодні другої світової війни польський уряд здійснив "полонізацію" автокефальної православної церкви, що набула досить брутальних форм і загрожувала ліквідацією її самобутності. Саме тому духовенство автокефальної церкви брало участь в урочистих зустрічах німецьких військ. Про нових завойовників тоді було ще мало відомо — далеко попереду були газові камери, табори смерті, геноцид євреїв тощо.
Своєрідною подякою "визволителям" виглядала акція, організована деякими ієрархами автокефальної церкви під впливом політиків з Українського Центрального Комітету, по збиранню металобрухту на потреби німецької армії. В українській пресі Польщі вказувалося, що на 29 липня 1940 р. для виконання завдання з сільських церков Лемківщини було знято 40 дзвонів. А 6 червня 1940 р. було знято навіть дзвін з православного собору з Холмі, щойно переданого українцям католиками. Про реакцію рядових віруючих на цю акцію газети не повідомляли.
Фашисти мріяли використати українців у Польщі як противагу озлобленим полякам. Православну церкву, що мала великий вплив на українське населення, окупанти також розраховували використати у власних інтересах. Зокрема, одним із напрямів діяльності краківського відділення абверу, за свідченням колишнього його співробітника, було: "Використання в інтересах Німеччини української церкви". Ганс Франк — намісник окупованої Польщі, яка ввійшла до складу так званого генерал-губернаторства, з метою посилення контролю над українською церквою створив спеціальний відділ на чолі із співробітником гестапо. Крім того, контроль над українською церквою здійснював відповідний відділ СД в церковних справах, очолюваний Ппурм-банфюрером. Така прискіпливість свідчила про обережне ставлення фашистів до церкви українців.
Напад вермахту на Радянський Союз виявився несподіваним для сталінського режиму, і за короткий час фашисти захопили значну частину радянської України. Одразу після евакуації радянської адміністрації українське населення стало виявляти громадську та релігійну активність. Після нечуваного погрому православ'я в Україні у період правління комуністів тепер для віруючих українців з'явилися певні можливості реалізувати свої духовні потреби. "...Хоч ніхто з українців не думав, що новий завойовник несе Україні повну свободу, проте кожен мав надію, що з відходом московсько-советського гноблення настане можливе християнське життя на рідній землі і горнувся до церковно-національної праці тим більше, що тут були ширші можливості, бо національно-державної української діяльності німці не дозволяли, а в церковно-релігійну на початку майже не втручалися" , — писав очевидець і учасник тих подій.
В містах і селах окупованих теренів України почали створюватися ініціативні групи з числа віруючих. Вони виникали стихійно, бо загарбники забороняли проводити всілякі збори. Ініціативні групи шукали священика і молитовний дім для здійснення богослужінь.
У липні — серпні 1941 р. на Волині місцеві національно-активні українці організовували т. з. "свята державності" для відзначення проголошеного у Львові 30 червня 1941 р. Акту державної незалежності України. І хоч учасники тієї події були вже заарештовані гестапо, на Волині за браком інформації, а подекуди й свідомо продовжували святкувати неіснуючу незалежність України. Ці свята організовували допомогові комітети, створені з дозволу німецької влади. Такі комітети сприяли утворенню в обласних та повітових містах церковних рад, що безпосередньо зайнялися організацією релігійного життя.
Складовим елементом "свят державності" було проведення молебнів, панахид по замучених енкаведистами людях, насипання і освячення могил жертв комуністичної влади тощо. В цих акціях брали участь священики, які вижили в умовах комуністичного терору. Всі церковні ради вважалися тимчасовими — вони існували до проведення церковних з'їздів та скликання Всеукраїнського церковного собору.
Німецька розвідка уважно стежила за подіями на окупованих українських територіях. В одному із звітів шефа поліції служби безпеки в Україні зазначалося: "...Українці релігійні і бажають відновлення православних парафій з українськими проповідями". В іншому документі згаданого службовця читаємо: "...І. Огієнко готує 200 осіб для місійної праці і хоче влаштувати церковного адміністратора в Києві, який би вимагав незалежної української церкви". Духовенство автокефальної православної церкви підтримувало зв'язки з ОУН; і німецька розвідка знала про це. Тому в інструкціях "Основні вказівки про поводження з українським населенням" (вересень 1941 р.) зазначалося: "Українська автокефальна церква, так само як і конфесійні об'єднання, дозволяється з тим, що вони не займаються політикою. Однак слід завадити тому, щоб давніші місця релігійного культу стали місцями паломництва і, таким чином, центром руху за автономію".
Німецька військова адміністрація не забороняла проводити "свята державності" і в основному займала позицію спостерігача. Окупанти стежили за різноманітними релігійними ініціативами, вивчали їх, робили відповідні висновки. Такий період доволі лояльного ставлення загарбників до відновлюваної православної церкви тривав до літа 1942 р. В радянському розвідзведенні цього періоду зазначалося: "...Бахаючи використати релігійні організації в своїх цілях, німці відкрили в тимчасово окупованих районах кілька тисяч церков".
Оскільки Волинь була включена до складу радянської України тільки в 1939 p., православна церква тут постраждала найменше порівняно з іншими областями республіки, в краї збереглося найбільше парафій, храмів, в яких проводило богослужіння значне число священиків. Управління церквою здійснювали п'ять ієрархів: архієпископи Олександр та Олексій, єпископи Антоній, Симон та Полікарп. Наскільки сильні позиції займала православна церква в Західній Україні, свідчать дані про чисельність єпископату всієї Руської православної церкви та кількість єпископів православної церкви в краї. В РПЦ на 1939 р. уціліло лише чотири ієрархи. Єпархії православної церкви в Західній Україні до 1939 р. знаходились в юрисдикції автокефальної православної церкви в Польщі. Московська патріархія вирішила скористатися приєднанням західноукраїнських земель до радянської України і наказала єпископам автокефальної церкви прибути до Москви, щоб прийняти юрисдикцію РПЦ. Звичайно, це було погоджено з радянськими властями, які прагнули мати певний політичний зиск. Архієпископ Олексій, єпископи Антоній та Симон швидко перейшли в юрисдикцію РПЦ. Архієпископ Олександр та єпископ Полікарп під різними приводами ухилилися від цього. Для керівництва православною церквою в Західній Україні Московська патріархія створила екзархат на чолі з архієпископом Миколаєм. За активну діяльність у справі переведення західноукраїнського православ'я в лоно РПЦ архієпископ Миколай невдовзі отримав сан митрополита. З числа ретельно підібраних кандидатів для посилення позицій РПЦ в Західній Україні Московською патріархією було висвячено трьох єпископів. За тиждень до нападу фашистів на СРСР митрополит Миколай виїхав з України, залишивши екзархат без керівництва.
В новій обстановці, яка створилася внаслідок окупації України, гостро постало питання про те, в юрисдикції якої церкви має перебувати українське православ'я. Вище духовенство Західної України коливалося, й ініціативу бере в свої руки церковно-громадський провід Волині. Спочатку він прийняв рішення, що "Закон про автокефалію української православної церкви", прийнятий урядом УНР 1 січня 1919 p., має стати державно-правовим актом, яким керується в нових умовах українське православ'я. Але невдовзі виявилося, що будь-які державницькі ініціативи українців загарбники забороняють, тому це рішення втратило сенс.
Тоді ініціативні діячі Волині звертаються з проханням до митрополита автокефальної православної церкви в Польщі Дионісія, щоб він розповсюдив юрисдикцію своєї церкви на територію Наддніпрянської України. 11 серпня 1941 р. Дионісій перебирає церковну владу в Україні на себе і утворює чотири нові єпархії автокефальної церкви — Поліську, Крем'янецьку, Луцьку, Житомирську. Про це він повідомив спеціальним листом єпископат православної церкви в Україні, більшість якого неповних два роки назад була в його юрисдикції. В цьому ж листі вказувалося, що єпископ Полікарп, активний учасник волинської ініціативної групи, возводиться в сан архієпископа. Основними принципами українського православ'я мають бути: 1) національний характер; 2) автокефальність; 3) соборний устрій, згідно з яким миряни мають право брати участь в управлінні церквою.