У цілому „релігійне відродження" в Україні мало патріотичний характер і проходило так само бурхливо, як і в західних областях Росії. Усього за роки окупації в Україні було відкрито не менш 5400 православних храмів. У звітах Ради у справах РПЦ зазначалося, що на 1 липня 1945 р. в Україні було 6072 діючих церков, причому відзначалося, що 587 будівель вже вилучили у парафіяльних громад місцеві влади, тому що вони до війни використовувалися як громадські установи (у це число не входять церкви, зняті з реєстрації через відсутність священнослужителів). Від цифри, що вийшла, треба відняти приблизно 1300 храмів у західних областях України — залишається 5400. Підрахунки у окремих областях також підтверджують ці відомості. Документально відомо (хоча ці зведення неповні), що в період окупації було відкрито: у Вінницькій області 822 церков, Київській — 798, Одеській — 500, Дніпропетровській — 418, Ровенській — 442, Чернігівській — 410, Полтавській — 359, Житомирській — 346, Сталінській (Донецькій) — 222, Харківській — 155, Миколаївській і Кіровоградській -— 420, і не менш 500 храмів у Запорізькій, Херсонській і Ворошиловградській.
Аналіз релігійної ситуації на окупованій німецько-фашистськими військами території України свідчить, що партизанський рух тут був би набагато потужнішим, якби радянський більшовицький режим хоча б наприкінці 30-х років опам'ятався і відмовився від насильницької атеїзації, боротьби з Церквою, переслідування і знищення духовенства, чернецтва й активних мирян, руйнування храмів і інших святинь. Справедливо було б, якби відповідальність і покарання за зрадництво і перехід на сторону ворога, співробітництво з окупаційною владою (власівці, поліцаї, німецькі шпигуни, шкідники, послідовники антирадянського есхатологізму) повинні були б разом з винуватцями розділити і ті, хто спровокував частину законослухняних громадян на тяжкий гріх колабораціонізму: як представники богоборчої влади, так і більшовицький режим у цілому.
Схожа історія сьогодні повторюється в Іраку, там я був двічі: у 1998 році й у січні 2005 року. Відомо, що під час правління Саддама Хусейна шиїтів, на відміну від сунітів, гнобили. Тому американці, готуючись до війни з Іраком, зробили ставку на шиїтів, і у своїх надіях, що шиїти будуть їх підтримувати, не помилилися. Але як неприродно і навіть дико виглядає, коли всупереч вченню і духу ісламу, висловлюючись мусульманською термінологією, правовірні стають союзниками невірних у їхній боротьбі з одновірцями!
Напевно, ніхто не стане заперечувати, що раніше під час війни (у 1812 році чи у 1914-1917 рр.) під час окупації відсоток зрадників і співчуваючих ворогам Батьківщини в нашій державі був набагато нижчим. Навіть у мусульманському середовищі! От вам і ілюстрація наслідків протилежного відношення до релігійних почуттів співгромадян...
Невід'ємною складовою німецько-фашистських планів нападу на Радянський Союз було активне використання релігійного чинника. Ці розрахунки були далеко небезпідставними, оскільки спиралися як на Ґрунтовну поінформованість німців про ставлення радянського керівництва до релігії і церкви та реальний стан справ у цій сфері духовного життя в СРСР, так і на їх багатий досвід у самій Німеччині й у інших окупованих країнах Європи.
Наукове дослідження названої теми було розпочато в 60-70-х роках XX ст. у працях українських дослідників в діаспорі (США, Канаді), які під час Другої світової війни знаходилися в Україні й були очевидцями подій. Здебільшого це церковні, історики А.Дублянський, І.Власовський, С.Савчук та Ю Мулик-Луцик. Крім особистого викладу баченого і пережитого, їхню увагу привернула проблема церковної канонічності розколених частин Православної церкви в Україні.
Значний внесок у дослідження даної проблеми зробили українські історики, зокрема Ю. Волошин, В.Гордієнко, О.Лисенко, В.Пащенко. їх праці ґрунтуються на матеріалах українських архівів.
Політика творців "нового порядку" щодо церковно-релігійного життя на окупованих землях мала свої особливості і водночас була чітко зорієнтована на виконання наступних основних завдань: підтримка розвитку релігійного руху як ворожого більшовизму встановлені ефективного контролю за діяльністю релігійних організацій усіх конфесій; сприяння дробленню релігійного руху на окремі течії; зовнішнє і внутрішнє руйнування традиційних стабільних церковних структур з метою запобігання можливій консолідації їх лідерів для боротьби проти Німеччини; заборона створення єдиних церков; максимальне використання релігійних організацій для сприяння німецькій адміністрації та наступна примусова зміна характеру релігійних вірувань населення на нехристиянські.
Серед важливих питань конфесійної політики окупантів на початку Великої Вітчизняної війни були всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, перешкоджання впливу Російської православної церкви на населення, викорінення російської мови з громадського та церковного вжитку. Особлива увага цим питанням приділялася на нараді у Гітлера 29 вересня 1941 p., де наголошувалося, що "Велика Україна у з'єднанні з Росією означає небезпеку". Саме тому давалися вказівки: "...Все російське, що на даний момент має місце, повинно поступово припинятись", а "у мішано заселених областях українці мусять бути поставлені над росіянами". На цій же нараді категорично стверджувалося, що "єдина сильна церква... не в інтересах Німеччини"
Упродовж осені 1941 р. у німецьких таємних директивах щодо України містилися вимоги: перешкоджати діяльності "поквапливих елементів із Західної України"; "заборонити в'їзд їхнім представникам з Генерального губернаторства"; "релігійні відправи на території, заселеній українцями, повинні проводитися лише українською мовою"; "зупиняти кожний вияв російського православ'я та його священиків, а також в'їзд до рейхскомісаріату "Україна" посланців будь-яких конфесій з інших країн".
Загарбницькими, імперськими цілями, а не якоюсь особливою прихильністю до українців та їхніх національних прагнень у церковно-релігійній сфері мотивувалися й вказівки німецької директиви від 20 листопада 1941 p.: "Дозволяється Українська автокефальна церква та інші конфесійні об'єднання. Церковні представники з інших держав мають бути виселені з підпорядкованих німецькій адміністрації територій".
Оскільки ідеї нацизму були принципово несумісні з християнством11' яке трактувалось як релігія лише слабких і принижених, єврейська за походженням і небезпечна, то в Німеччині приступили до створення нової неоязичницької за своєю суттю релігії - "германський рух за віру", що сакралізував фюрера: Гітлер оголошувався новим месією, який прийшов на землю, щоб врятувати світ від євреїв та інших неповноцінних рас. Яка релігія мала замінити населенню окупованих земель християнство, вирішено не було, але те, що в перспективі християнські церкви були приречені на знищення, не підлягало сумніву.
Це були плани, так би мовити, стратегічного характеру, а на початковому етапі окупації чи не на перше місце висувалися питання контролю за діяльністю релігійних організацій, ретельного вивчення настроїв духівництва та найактивніших парафіян, укорінювання агентури в церковних адміністративно-управлінських структурах і вербування агентів із середовища духівництва. Цим займався спеціальний церковний відділ системи Головного управління імперської безпеки. Його висококваліфіковані спеціалісти створили розгалужену агентурну мережу в релігійних організаціях, забезпечували просування потрібних людей на важливі ієрархічні посади, у громадські організації, церковне середовище.
Водночас слід зазначити, що саме із Західної України впродовж усіх неймовірно важких років німецької окупації постійно надходили імпульси, спрямовані на всебічний розвиток у східних областях України православного церковного життя, на протидію можливості остаточної втрати ним своєї самобутності.
Визначальною рисою православного церковного життя в Україні у період від літа 1941 до весни 1944 pp. було існування та гостре протистояння двох православних церков, адміністративні центри яких знаходилися на Волині - в Луцьку й у Кременці. Автономну православну церкву (АПЦ) очолював архієпископ (з грудня 1941 р. - митрополит) Олексій (Громадський). Після його трагічної загибелі 7 травня 1943 р. вона залишилася фактично без глави, оскільки на той час окупаційна влада примусово скасувала традиційну систему управління церквами. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) протягом усього часу її існування очолював архієпископ, а з травня 1942 р. - митрополит Полікарп (Сікорський).
Гостра конкуренція між двома українськими православними конфесіями, взаємні претензії та звинувачення негативно впливали на духовне життя України. Церковний розбрат полегшив німецькій владі цілеспрямоване, перманентне втручання в церковне життя, використання православного духівництва в своїх політичних цілях.
Це, без сумніву, не було ані випадковістю, ані виявом особистих амбіцій окремих церковних владик, а наслідком добре обміркованої й наперед визначеної політики окупантів, які зробили все можливе для того, щоб не допустити створення єдиної Української православної церкви.
Як свідчать матеріали архівів тієї доби та безпосередні учасники описуваних подій, німці не просто пасивно допустили церковний розбрат і створення на українських землях двох православних церков, а й певним чином посприяли цьому.
Драматизм ситуації в українському православ'ї періоду Другої світової війни полягав ще й у тому, що німці вміло скористалися сильним потягом національне свідомої української інтелігенції до організації церкви з виразними національними рисами. Він набув особливого поширення в тих місцевостях, де українізація православного парафіяльного життя здійснювалася й дала плідні результати за часів IIРечі Посполитої. Сприятливий грунт для творення саме такої церкви був і там, де в недалекому минулому діяли громади УАПЦ. Керуючись вказівками рейхсміністра окупованих східних територій А.Розенберга про всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, німці спочатку уважно спостерігали за розвитком подій у релігійній сфері, не заважали розвитку прагнень православних українців створити церковну організацію, незалежну від Московської патріархії, а з часом (у листопаді 1941 р.) Міністерство окупованих східних територій дало дозвіл митрополитові Діонісію включити до своєї юрисдикції православне населення "з визволених українських земель" на підставі томосу вселенського патріарха 1924 p.