З листа Генерал-комісара Житомирського генерального округу до єпископів автономного церковного напряму Леонтія та Євлогія дізнаємося, що "...німецьке управління бажає єдності українських церков і припинення церковних чвар, але воно гадає, що час для цього настане лише тоді, коли вся Україна буде звільнена й утихомирена". У ньому також наголошувалося, що "в жодному разі не може німецьке управління працювати з єпископами, які виявляють неслухняність, наприклад з тими, що з політичних міркувань беруть участь у недозволених зібраннях єпископів". У цьому листі вимагалося призначати священиків тільки після попередньої ухвали гебітскомісарів, а в разі потреби усувати з посади священиків, "які діють на шкоду німецьким інтересам". Досить симптоматичною була кінцівка цього документа, яка, власне, з'ясовує, яку основну функцію, на думку німецької влади, повинні були виконувати ці єпископи: "Перемога німецької імперії - вищий заповіт у сучасний момент. Молітеся з дорученою вам паствою за успіх німецької зброї".
Останнім з православних ієрархів України, хто робив спроби перешкодити німецькій владі звести нанівець усю поєднавчу діяльність частини православних владик, був митрополит Полікарп. 7 грудня 1942 р. він надіслав до рейхскомісара листа, в якому висловив рішучий протест щодо порушення владою церковних канонів, розділення церков по Генерал-комісаріатах і підпорядкування релігійного життя урядуванню німецьких чиновників. Відповіді на цього листа він так і не отримав. 6 січня 1943 р. митрополит Полікарп написав листа автокефальним єпископам, в якому наполягав, що їм "...залишається бути вірними ідеї автокефальности Української православної церкви та в цій ідеї усвідомляти духовенство і вірних". Владика запевнив, що "...з противниками цієї ідеї, як би вони не називались - чи автономістами, чи екзархістами - ми не знайдемо спільної мови, але хто з них хоче не на словах, а на ділі поєднання з нами, для миру церковного і добра віруючого народу, з тим радо будемо співпрацювати, не чекаючи колишнього "собору єпископів екзархату".
Іншу позицію у справі досягнення церковної єдності зайняла більша частина ієрархів Автономної православної церкви. Своєрідним демаршем, спрямованим проти поєднавчої роботи ієрархії УАПЦ, стала діяльність ініціативної групи АПЦ, очолюваної єпископами Пантелеймоном, Веніаміном і Димитрієм, яка мала на меті вирішити питання про церковне об'єднання іншим способом. Ці православні ієрархи вважали, що його можна досягти шляхом "об'єднання Православної церкви лід юрисдикцією загально-германського митрополита". Ще у серпні 1942 р. (у розпад міжконфесійного конфлікту) ця ініціативна група надіслала офіційного листа до владики берлінського Серафима (Ляде), де містився запит про можливість канонічного підпорядкування йому автономного православного напрямку. У разі реалізації цього задуму, з точки зору його авторів, "було б відкинуте звинувачення Православної церкви у приналежності до Москви і були б полегшені зносини між церквою та німецьким управлінням".
Відповідь архієрея Російської закордонної церкви зацікавлені особи отримали пізніше, вже після спроби поєднання церков, у жовтні 1942 р. У листі-відповіді владика Серафим висловив готовність сприяти такому об'єднанню, й одночасно рекомендував: "...Щоб дати такому об'єднанню законні засади", необхідно "зв'язатися з імперським комісаром України і заявити йому, що вони не бачать ніяких можливостей подальшого співробітництва з Олексієм після того, як до нього приєднався Полікарп і його церква, яка переслідує більше політичні, ніж церковні цілі і підтримує зв'язок з вороже налаштованими до німців колами".
Варта уваги наступна деталь: владика Серафим затримку відповіді на лист єпископів АПЦ пояснив тим, що певні застереження спочатку змушували його "утриматися від позитивної відповіді". Вірогідно, що цими застереженнями" могли бути консультації з особами, які дали згоду на запит митрополита тоді, коли дві православні конфесії самочинно вдалися до спроби поєднання. Вона, викликавши негативну оцінку німецької окупаційної влади, спонукала відповідних осіб до пошуків альтернативних варіантів влаштування діяльності православних конфесій. Зазначимо, що наміри ініціативної групи АПЦ так і не були реалізовані, оскільки німецька адміністрація віднайшла оптимальний для себе вихід зі скрутного становища - зламала традиційну для Православної церкви систему організації й підпорядкувала все духовенство безпосередньо чинній владі.
Взаємовідносини між нацистським режимом і українським православ'ям, які склалися в період другої світової війни, визначалися рядом факторів. Серед них виділимо такі: по-перше, загарбницькі воєнно-політичні плани Гітлера та його кліки; по-друге, економічні інтереси фашистів в окупованій Україні; по-третє, ідеологічні засади "третього рейху". Складно визначити, який з цих факторів був головним. Але, переплітаючись і взаємодіючи, вони істотно впливали на відносини між окупаційним режимом та українською православною церквою.
Гітлер та його поплічники, розпочинаючи другу світову війну, насамперед розраховували на могутність своїх збройних сил. Водночас у боротьбі з противником вони не гребували й іншими засобами, подекуди намагаючись використовувати навіть церкву — такий, здавалося б, невойовничий суспільний інститут. Зокрема, це мало місце в Україні, Білорусії та інших окупованих регіонах Радянського Союзу. Крім того, фашисти планували використати українське православ'я у власних політичних цілях на українських теренах окупованої Польщі.
Захопивши радянську Україну, вони дозволили відродити православну церкву, яка протягом 20 років правління комуністичного режиму зазнала надзвичайно тяжких втрат. Надаючи їй певні можливості для існування, загарбники вважали (і на перших порах небезпідставно), що це сприятиме зменшенню опозиційних настроїв українців щодо окупантів. Генерали вермахту були заінтересовані в тому, щоб їхній тил був спокійний, і для цього ладні були йти на деякі поступки місцевому населенню в сфері релігійного життя.
Україна, за планами нацистських провідників, мала стати "житницею третього рейху". Фашисти розраховували, що православна церква допоможе їм вивозити з України продовольство, культурні цінності та робочу силу. Вони сподівалися, що духовенство буде переконувати своїх вірних у правильності такої політики окупантів.
Поряд з іншими, істотними були також ідеологічні мотиви у ставленні гітлерівців до українського православ'я. Захопивши владу в Німеччині, фашисти за короткий час встановили тоталітарний політичний режим, характерною особливістю якого був всеохоплюючий контроль держави над суспільним життям. Фашисти виробили власну ідеологію, яка швидко при допомозі держави стала опановувати духовне життя німецького народу. Але перешкоджали цьому "...моральні засади німецького народу і церква". Тому вже в перші роки свого правління фашисти розпочали обережний, але неухильний наступ на християнську релігію і церкву.
На Нюрнберзькому процесі зазначалося, що фашисти, плануючи побудувати "новий порядок", поставили за мету викорінити загальнолюдські цінності, християнську мораль з духовного життя німців. Християнство вони вирішили замінити "неоязичництвом". З допомогою останнього нацисти намагалися виховати "новітнього варвара", який відкидає християнську мораль і вступає в нову систему духовних координат — по той бік загальнолюдських понять Добра і Зла.
До 1939 р. фашисти мали справу в основному з католицькою та протестантською церквами в самій Німеччині. З початком другої світової війни нацистський режим стикається з християнськими церквами — католицькою та православною на загарбаних землях слов'янських народів. Ставлення нацистів до цих церков відрізнялося від ставлення до
християнства в Німеччині Вони вважали слов'ян-православних і католиків народами "другого сорту", майбутніми рабами "третього рейху". Цим народам, завдання яких полягає в тому, щоб цілковито покоритися завойовнику, властива, навіть потрібна християнська релігія — релігія смирення, добра, милосердя, любові до ближнього. Неоязичництво ж націонал-соціалізму, культ крові, войовничого духу відповідає лише внутрішньому світу істинних арійців — німців. Саме звідси й бере початки ідеологічна мотивація ставлення німецьких фашистів до українського православ'я.
Гітлер цинічно заявляв: "Польські священики отримуватимуть від нас їжу, за це вони будуть спрямовувати своїх овечок по божому для нас шляху. Коли ж знайдеться священик, який діятиме інакше, то розмова з ним буде короткою. Завдання священика полягає в тому, щоб тримати поляків спокійними, дурненькими, тупими..." За вказівками фюрера управління расової політики "третього рейху" в 1940 р. підготувало документ "Про поводження з особами ненімецької національності на Сході", в якому містилася вимога розповсюджувати "вчення про те, що підкорення німцям, чесність, старанність і послух є божою заповіддю" . Таким чином, фашисти не вважали за необхідне забороняти католицьку церкву в Польщі, згодом — православну в окупованій Україні.