Символіка давньоруської держави (стр. 2 из 3)

Віра в Христа є початком усього в житті людей, а знак, що схожий на якір, означає: як на воді рятує судно й дає йому спокій, так і в житейському морі хрест і віра в його силу є для людини якорем спасіння від гріхів і зла, рятунок і пристановище в небезпеках.

Ось чому ці знаки, я і кропляться святою водою, мають рятувати від злого духа, нещастя, біди. Ще в довоєнний час на Закарпатті па Водохреща малювали тризуб особливо масово в селах.

У період феодального роздроблення Русі тризуб поступово витісняється з використання. Його замінять згодом: у Київській землі - спочатку двозуб, а потім зображення святого архистратига Михаїла, Чернігівській-чорний візантійський орел, а на західноукраїнських землях - лев, що дереться на скелю, тощо.

У період феодального роздроблення Київської Русі, коли кожен удільний князь намагався бути незалежним від великокиївського престолу, масово розвивалася і регіональна символіка. Тоді ж, як засвідчують джерела, кожен

князь прагнув самостійно входити в міжнародні зносини з сусідніми - близькими і далекими - землями. А відтак він мусив використовувати власну печатку (тобто перенесене на неї зображення іменного герба). І вже сини Володимира Мономаха замість тризуба використовують на печатках образи святих, зокрема архангела Михаїла. Але ще й до князювання Володимира Мономаха архистратиг Михаїл відомий у Києві. Саме з іменем цього святого пов'язане будівництво тут 1108 року київським князем Святополком-Михаїлом Михайлівського Золотоверхого собору.

Архангел Михаїл - один із семи небесних ангелів, головний воєначальник у православному церковному житті - стає з XII століття покровителем Києва. Згодом його зображення з'являється і на гербі міста, коли печаті окремих князів уже виконують роль регіональних символів. Треба зазначити, що за традицією, як встановив відомий російський учений М.П. Лихачов, зображення святого Михаїла було саме на печатях тих князів, котрі носили це ім'я. Тому є всі підстави вважати, що воно було дуже поширене на Русі, в тому числі й у київських князів, оскільки зображення саме цього святого досить часто зустрічається на тогочасних печатках. Це пов'язувалося з тим, що, починаючи з 811 року, візантійські імператори також брали собі ім'я Михайла. А приклад Візантії (звідки, як відомо, християнство поширилося на Київську Русь) був прийнятий на східнослов'янських землях і щодо вживання імен.

ЗОЛОТИЙ ЛЕВ.

Перші відомості про його існування трапляються у хроніці польського письменника Ю. Зіморовича. Тут вказується, що князь Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка датується 125о роком, дарує його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі - з писемного джерела. Натуральне ж зображення цього гербового знака бачимо вперше на печатці, що скріпила грамоту двох галицько-володимирських князів - Андрія і Льва II (котрі називали себе князями всієї Русі, Галича і Володимира) від 9 серпня 1316 року. Подібну печатку мав і останній галицько-волинський князь Юрій II - її використано на грамотах від 9 березня 1327, 11 лютого 1334,20 жовтня 1335 років. Золотий лев на синьому полі залишився відзнакою галицьких земель і після того, як їх захопили польські.

Лев був знаком для всієї Галицько-Володимирської держави, що обіймала велику більшість українських земель від Вислока по Дніпро і від долішнього Бугу по Карпати і Чорне море".

Правда, зазначає далі Томашівський, "за польських часів знак цей приложено до самої тільки Галичини, а для Волині, Поділля, Київщини скомбіновано окремі знаки".

Таким чином вчений стверджує, що "лев є гербовим знаком для всіх українських земель по сім боці Дніпра" (правобережних) і "може бути загальноукраїнським символом. Се право ще більше оправдане з огляду на ту роль, яку відіграла галицько-володимирська держава в історії витворення й розвитку української національності. Без цієї держави трудно уявити собі можливість теперішнього існування української нації: тут лежить наш національний вугольний камінь. Ця величезна історична вага західноукраїнських земель нехай отже буде зазначена й у характері національного герба.

Окрім того і практичні мотиви велять поставити лева на перше місце між усіма гербовими знаками наших земель. Герб тісно. зв'язаний з національним кольором; наш лев нерозривно зв'язаний з синьо-жовтими фарбами: жовтий (золотий) лев на синьому полі. Значить - як синьо-жовта краска є загальнонаціональною, так само лев повинен бути нашим національним гербом".

2. Прапор

Прапор як засіб сигналізації відомий ще з античних часів. Дослідник Л. Яковлєв зазначав, що перші давньоруські знамена, як і перші прапори інших народів древності, - це прості, довгі жердини, до вершин яких прикріплювалися гілля дерев, жмутики трави, кінські хвости та інші ознаки, котрі в літописах іменуються "чолкою стяговою": "И бить сеча зла, и потяша стяговника нашого и чолку стяговую соторгоша со стяга" ("Слово про Ігорів похід").

Древні стяги дуже поважалися на Русі те за часів язичества, а після введення християнства вони освячувалися образом животворного хреста, що було перейнято з грецької віри. З цього часу значення стягів як святині зросло - без прапора військо не відправлялось у похід і не вступало в бій. До речі, відтепер на вершку кріпився не гостроконечник, а хрест; замість однієї - дві-три "чолки" різних кольорів. Вони незабаром будуть замінені великими відрізками клиноподібної матерії яскравого кольору.

Як зазначає відомий російський історик XIX ст. М. Карамзін, слов'яни обожнювали свої знамена і вважали, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.

Стяги спершу брали в похід, піднімали їх перед боєм. Ставили на підвищеному місці, щоб було видно кожному ратнику. І Збереглися в літописах з цього приводу такі вирази: "наволочив стяги" - тобто прикріпивши їх до древків і "поставиша стязи" чи "стоять стязи" - означало, що військо стоїть, готове до бою.

Збити стяги неприятеля вважалось рівнозначним перемозі у битві, і В одному випадку, розповідає літопис, руські князі близько підійшли до стану половців і "перебродищи через реку Сулу, и кликнуша на них, половци же ужасощась и не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша".

За стяговиків визначалися найвизначніші богатирі, які мали постійно підтримувати прапор над полем бою і охороняти. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, "простирающеея яко облацы" - значить битва точилася успішно, а якщо зникав з-над голів ратників, то, очевидно, вже противник подолав військо - "досекошася до стяга, и стяг подсекоша".

Державний колір проявлявся в древності передусім на військових знаменах-стягах, печатях і в гербах на князівських грамотах.

Форми, зображення і колір народного прапора зберігалися незмінними, поки зберігалася стара народна віра, оскільки неможливо було з волі окремих людей змінювати форму народного кумира-божества.

Ця ідея святості військового знамена перейшла і в християнську епоху; правда, при цьому язичеські символи - дерево життя, фантастичні тварини - поступаються, природно, місцем новим символам: зображенням Христа-Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудотворця тощо. Ці образи вишивалися золотом і сріблом на шовкових стрічках, котрі прикріплювалися до високих древків-дротиків з наконечниками різної форми, серед яких траплялися й тризубці.

Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомості про кольори, які вживалися на прапорах Київської Русі. Наприклад, "Слово про Ігорів похід" згадує "чрвлен стяг", "белу хоруговь", "чрвлену чолку". На думку досить авторитетного сучасного зарубіжного історика Р. Климкевича, "стяг Руської землі (Київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя". Проте маємо певний сумнів щодо цього твердження, оскільки червоний прапор новгород-сіверського князя Ігоря не може уособлювати головний стяг Київської держави. Та й у часі Ігоревого походу вона вже розпалася на окремі удільні князівства, тому це могло бути знамено хіба лише регіональне.

Якщо ж звернемося до усної народної творчості періоду Київської Русі, то можемо переконатися, що вже з того часу наш народ досить часто віддає перевагу саме цим двом кольорам: синє море, синій камінь, синя хмара, синя мла, синє озеро, синєє небо, золотий камінь, жовті чаші, жовтий пісок, золоте сонечко, золотая кора, жовтий віск, золота грива, золота узда, золота роса, золота зброя, золотий перстень, золоті човни, золоті весла, золоті стріли, золоте перо, золоті яблука, золоті ножі, золоте зерно, сохи золотії, роги золотії, золотії гори, золоті косиці, труба щирозлотная, золотая корогвонька, поясок щирозлотний, золотий вінець, липа, злотом облита, золота квітка, золотії підківки, золотеє стреміння, злота маковонька, золотії крила, золотая стьоженька, золота днина, золоті арфи, золота осінь...

Подібне зустрічаємо і в "Слові о полку Ігоревім": поряд з "червленим стягом", "червленими щитами" - "золоті що ломи", "синій Дон", "золотий престол", "золоте стремено", "синє море", "сідло золоте", "мла синя", "золоті стріли", "золотоверхі тереми", "золоте намисто"...

При цьому треба зауважити, що ці факти передусім стосуються Північно-Східної Русі та значно пізнішого часу. Для більшої частини Південно-Західної Русі згадані ханські ярлики не мали значення верховної (хоч і насильницької), волі. Кольори гербових емблем південно-західних земель ближчі до державних кольорів усієї Русі, ніж до монгольських ярликів. В період Золотої Орди на гербі Чернігівщини бачимо чорного орла з золотим хрестом; на гербі Поділля - золоті сонце і хрест.