Дніпропетровський національний університет
факультет систем та засобів масової комунікації
Кафедра української історії та етнополітики
Контрольна робота
з історії України
на тему:
«Українське козацтво. Запорозька Січ»
Виконавець:
студентка групи ЗЖ-06
Романюк Оксана Ігорівна
Дніпропетровськ 2006
План контрольної роботи:
1. Виникнення козацтва.
2. Заснування Запорозької Січі, її устрій.
3.Реєстрові та нереєстрові козаки. Петро Конашевич – Сагайдачний
4.Українське козацтво в боротьбі проти турків і татар.
5.Козацькі повстання кінця XVI – першої половини XVII ст.
6.Значення Запорозької Січі в історії України
1.
а) Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс економічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.
Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твардовський, Веспасіан Каховський виводили термін "козак" від слова "коза", зважаючи на спритність козаків. Український літописець Григорій
Грабянка[1], а за ним і російський дворянський історик Олександр Рігельман [2]вбачали в останніх нащадків хозарських племен.
В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів слід назвати російського історика M. M. Карамзіна[3], який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків. Слідом за В. М. Татищевим[4] версію про те, що козаки вийшли з Кавказу, повторили Г. Ф. Міллер[5] і П. І. Симоновський[6].
"Козак" — термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів[7]. Щодо його генези існує чимало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д. І. Яворницького та Г. І. Халимоненка. У широкому розумінні "козак" — це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо[8].
Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор’ї вже в XIII—ХІV ст. У половецькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж людину, яка перебувала на передовій сторожі . Термін козаки стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно[9].
Соціальні причини виникнення українського козацтва полягали у поглибленні суспільного поділу праці, змінах у земельних відносинах. Після перетворення українських князівств на воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею маєтностей князем, як верховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем’яни-шляхта) і середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласників виключалася найбільш численна верства — селянство. Природним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська переселенців планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.
Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литовському спостерігалося зародження товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р., спрямована на збільшення прибутковості великокнязівських маєтностей за рахунок розширення площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих людей. Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реакцію з боку селянства. Однією з найпоширеніших форм протесту проти соціального гніту стали втечі. Відсутність документальних свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав[10].
Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представників різних соціальних верств. умови прикордоння витворили своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєднання в одній особі воїна і трудівника[11].
б) Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу року 1489-го. Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки. Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491-го. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. Перший документ, де згадано про козаків, належить до року 1499-го. То привілей великого князя Олександра місту Києву. Грамотою тією визначено, яке мито мають міщани брати з козаків за рибальський промисел.
З початку XVI ст. козаки займають уже визначну територію. Стрічаємо їх по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому та ін. До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збереглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва.
Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського козацтва, першими гетьманами і т. ін.[12] Насправді ж, виконуючи обов’язки по охороні кордону, старости замовчували факт спільних дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками.
Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскільки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя[13]. Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кожний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль[14].
Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю польському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям.[15] Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Польщі минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю[16].
Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, шо козакували власне міщани — ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордонних міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Щоб вважатися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти нерухомим майном, як мінімум — власним будинком. Цим пояснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихожих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами. На противагу міщанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян.
З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії українського козацтва. За слушним зауваженням І. П. Крип’якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господарки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова козацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світоглядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщанською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом"[17]. Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.