Ілюзіям від візиту Микити Сергійовича в США зненацька поклав кінець інцидент, коли 1 травня 1960 року американський літак-розвідник був збитий ракетою над Уралом. Пілот був захоплений живим разом зі шпигунською апаратурою. США були поставлені в скрутне положення. Ейзенхауер узяв відповідальність на себе. Н.С.Хрущева критикували і співвітчизники і союзники за надмірну поступливість, тому він був змушений прийняти серйозні дипломатичні міри. Інцидент случився напередодні нової зустрічі у верхах, призначеної на 16 травня в Парижеві. Радянський уряд більш двох років вимагало такої зустрічі. У той момент, коли усі вже зібралися у французькій столиці, Н.С.Хрущев зажадав, щоб перед початком переговорів американський президент приніс вибачення. Тому переговори не могли бути навіть початі. Уже погоджений відповідний візит, що Ейзенхауер як перший американський президент повинний був нанести в СРСР, був відмінний.
Обстановка загострилася. СРСР був оточений ланцюгом з 250 американських баз. Однак нові фактори давали йому можливість перебороти цей бар'єр і вразити далекого супротивника. Справа в тім, що після берлінської кризи в СРСР була випробувана воднева бомба, що була еквівалентна 2500 бомбам, скинутим на Хіросіму.
Друга половина 50-х - перша половина 60-х років характеризувалася поліпшенням відносин Радянського Союзу з різними країнами: Туреччиною, Іраном, Японією, з яким у 1956 р. була підписана декларація, що передбачає припинення стану війни і відновлення дипломатичних відносин, тоді ж велися двосторонні переговори з Англією, Францією. У 1958 р. була укладена угода зі США про співробітництво в області культури., економіки, обміну делегаціями вчених, діячами культури й ін. Відбулася нормалізація відносин з Югославією.
7.
Неділя 28 жовтня 1962 р. тепер, мабуть, можна перегортати відродженням уже майже мертвого світу. Принаймні члени “Экс Грудки”- вузького штабу Джона Кеннеді – дотепер називають попередній день “чорною суботою”, удень, коли світ висів на волоску. Довідавшись, що брат президента Роберт Кеннеді повідомив радянському послу для передачі в Москву: “Якщо ви не заберете ракети, те це зробимо ми”, його колега по “Экс Кому” Джордж Болл відправив родину далеко за межі Вашингтона. Багато хто стали залишати великі міста США ще раніш – відразу після того, як 22 жовтня Дж. Кеннеді оголосив військово-морську блокаду Куби. Блокада була початком кризи.
У чому суть? Чому Радянський Союз установив свої ракети середнього радіуса дій на острові Волі восени 1962 р.? Якщо вони були доставлені туди для запобігання американської агресії проти острова, що знаходиться в Карибському морі, то правильно затвердилася назва “Карибський”. Якщо ж мова йшла про створення ракетного балансу (маючи у виді ядерну бази США навколо нашої країни), то вірніше назвати “ракетний” криза.
Сполучені Штати мали намір силоміць розправитися з кубинською революцією. Незадовго до цього спроба така була – у квітні 1961 р. банди найманців ЦРУ вторглись на Кубу, але всього за троє діб були розгромлені на Плая-Хирон. І тоді “ястре-бы ” почали подумувати про масований напад на острів з використанням військової машини США.
У січні 1962 р. на нараді міністрів закордонних справ країн – членів організації американських держав у Пунта-дель-Эсте державний секретар США Дин Ризик поклав чимало сил, щоб домогтися ізоляції Куби в Західній півкулі, уведення багатобічних санкцій проти республіки. Це була дипломатична підготовка агресії. А пропагандистське забезпечення почалося ще раніш. Загалом, усі йшло по сценарії, що легко угадується. Вторгнення в Гренаду 1983 р. показує механіку цього процесу і його фінал у випадку, якщо усі йде по сценарії.
Інші американські політологи виявляють дивну безпам'ятність, затверджуючи, що в США не було ніяких серйозних намірів “ліквідувати Кастро і його режим”. Начебто радянські ракети з'явилися на Кубі тільки для того, щоб загрожувати Сполученими Штатами, винятково щоб створити “баланс сил”, чого Вашингтон ніяк не хотів допустити. Але удамося до доказу “від противного”: адже криза була урегульована, ракети вивезені завдяки тому, що в результаті обміну телеграмами між Н. С. Хрущевым і Дж. Кеннеді Вашингтон дав запевняння, що проти Куби не буде почата збройна агресія.
Звичайно, варто визнати, що і розуміння про “баланс сил” в умовах “ядерного стримування” могли стати немаловажним фактором. Згадаємо, що, за даними тодішнього міністра оборони США Р. Маккамары, проти 5 тисяч американських ядерних боєголовок наша країна мала тоді лише 300. У засобах доставки також не було пріоритету. Нас буквально оточували ракетні бази США. Так що ж протиприродного в тім, щоб по можливості прагнути зробити “ядерне стримування” було стримуючим на ділі?
Для участі в похорон Джона Кеннеді в листопаду 1963 р. у Сполучених Штатах прибув А. И. Микоян. При зустрічі з ним новий президент Л. Джонсон підтвердив, що США залишаються і залишаться, вірні узятим на себе зобов'язанням у результаті домовленості, досягнутої в жовтні-листопаду 1962 р.
Але, якщо вірити американському журналісту Тэду Шульцу, наприкінці 1964-го – 1965 р. ЦРУ зі схвалення того ж президента Джонсона розробило план, який заключався в тім, щоб спочатку убити Ф. Кастро, а потім відразу ж здійснити вторгнення на Кубу найманців, але, очевидно, уже при набагато більш серйозній підтримці збройних сил США. Виконання плану не відбулося, оскільки виникла більш термінове “справа” – інтервенція в Домініканську Республіку в квітні 1965 р. “Брудна війна” у В'єтнаму ще більше зв'язала Вашингтонові руки.
У 70-х роках не раз виникала необхідність підтвердження радянсько-американської домовленості, у результаті якої був урегульований Карибська криза. Наприклад, у зв'язку з короткочасними заходами, викликаними технічними причинами, радянських підвідних човнів у порти Куби. Вашингтон не розцінив це як порушення домовленості.
Але раптом 14 вересня 1983 р. президент Рональд Рейган упустив зауваження, начебто домовленість була “скасована”. Незабаром його друг, що був губернатор Техаса Х. Клементс, що входив у двухпартийную комісію Киссенжера по Центральній Америці, уніс на закінчення комісії своє “особисте” додавання про те, що угода... узагалі не було! У лютому 1984 р. він розвив цю тему, виступаючи в Далласі. Клементс додав, що домовленість порушена, оскільки на території Куби не був проведений контроль ООН за демонтажем ракет. Отут уже Клементс суперечить сам собі: як можна порушити те, що нібито не було!
Але спосіб інспекції демонтажу і вивозу радянськими кораблями був погоджений з У. Таном, що исполняли тоді обов'язку генерального секретаря ООН, а так само з американськими представниками Дж. Макклоем і Э. Стивенсоном. Уповноважив їх на те Дж. Кеннеді в ході переговорів цих діячів з А. И. Микояном, що і зафіксовано в протоколах. Той у свою чергу довго і детально обговорював ці, як і інші, питання з Фиделем Кастро. А в кубинського керівника були прямі контакти на цю тему з У. Таном, що прилетели в Гавану наприкінці жовтня 1962 р. Залишається лише додати, що сама ідея саме такого роду інспекції була запропонована Дж. Макклоем, тобто американською стороною!
Усе це не може не бути відомо адміністрації США. Отже, мова йшла про спробу підірвати одну з найважливіших домовленостей, досягнутих у післявоєнний час. Чому найважливіших? Тому, що вона допомогла цивилизации вижити в самий небезпечний для неї момент.
Карибська ракетна криза нас багатому навчила (зі спогадів очевидця). Наприклад, він переконав нас, що політичні штаби двох самих могутніх у світі держав, виявляється, можуть не мати чіткого представлення про цілях і намірах один одного. У США дотепер сперечаються, чому все-таки були встановлені на Кубі ракетні бази. Висувають різні версії. Але ж від відповіді на питання “чому?” залежала реакція США. А Н. С. Хрущев, як ясно нам тепер з тимчасової дистанції, не передбачав, як буде реагувати Дж. Кеннеді, якщо знайде ракети до того, як йому про їх офіційно повідомлять.
Джон Кеннеді остудив запал “Экс Грудки”. Президенту вистачило розсудливості сказати такі слова: “Мене турбує не перша сходинка, А те, що обидві сторони зроблять ескалацію на четверту і п'яту, а до шостої ми не доберемося просто тому, що комусь буде це зробити”.
Так чому ж в усьому світі приділялася настільки велика увага 25-річчю Карибської кризи? Так тому, що сьогодні, як ніколи колись, важливо засвоїти позитивні уроки з нашої загальної історії. Ці уроки учать, як треба виходити з найгострішої, найнебезпечнішої кризи, скільки терпіння, спокою і мудрості потрібно для того, щоб криза не привела до катастрофи. Але все-таки головний урок полягає в тому, щоб не доводити справа до краю безодні. Не даром адже саме в ті роки була встановлена “гаряча лінія”, чи як їхній називають, “червоні телефони” у Кремлеві і Білому домі.