Реферат
на тему:
Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни
1. Проголошення незалежності Індонезії, Філіппін та Малайзії й особливості їхнього політичного розвитку у 50-і – сер. 60-х рр.
Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно. Британські війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.
Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-нідерландську угоду про створення Сполучених Штатів Індонезії, що зберігали досить невизначений зв'язок із Амстердамом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, Нідерланди вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак викликали гучний міжнародний осуд. Незважаючи на те, що нідерландська армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р, метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність.
Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності й гострого суперництва між правими та лівими силами. В якості верховного арбітра між ними виступав президент А.Сукарно, котрому вдалося зрештою запровадити концепцію “скерованої демократії”. Фактично це означало встановлення напр. 50-х рр. в Індонезії авторитарного президентського режиму, А.Сукарно призупинив дію конституції, обмежив діяльність політичних партій і згорнув роботу парламенту, замінивши його надпартійною Національною радою. “Наш соціалізм, - стверджував він тоді, - це суміш. Ідею політичної рівності ми запозичили з Декларації незалежності США, ідею духовної рівності – з ісламу і християнства, наукову ідею рівності – з марксизму. До цього ми додали свою національну самобутність”.
До сер. 60-х рр. ключові галузі індонезійської економіки вже контролювалися національним державним і приватним капіталом, в ході аграрної реформи було прийнято рішення про наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок обмеження великого землеволодіння. Проте темпи реформи виявилися надто повільними, а державний сектор швидко виявив свою неефективність і сприяв розбуханню бюрократії та зростанню зловживань. Виробничі можливості використовувалися ледве наполовину, а інфляція в першій половині 60-х рр.. призвела до 20-кратного зростання цін на товари першої необхідності. Керівництво компартії, очолюване Айдітом рвалося до повного оволодіння владою, що викликало гостре роздратування армійської верхівки, невдоволеної ухильною позицією А.Сукарно.
На Філіппінах (площа – 300 тис. кв. км, населення – 81 млн. чол. на 2000 р.), де ще до Другої світової війни американський уряд пообіцяв надати країні самостійність, процес передачі влади місцевому населенню відбувся поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін обрано виразно проамериканського політика Мануеля Рохаса. Він уклав із колишньою метрополією низку угод щодо привілейованого економічного становища американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз Сполучених Штатів Америки. Американці, у свою чергу, допомогли філіппінському урядові ліквідувати комуністичний партизанський рух "хукбалахапів", що виник ще 1942 р, під впливом Антияпонської народної визвольної армії. Після визволення Філіппін від японців, командуючий партизанськими силами Луіс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав проти уряду збройну боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні. До сер. 50-х рр. в окремих частинах острова існували повністю контрольовані "хукбалахапами" партизанські райони.
На президентських виборах 1965 р. переміг прибічник жорсткого антикомуністичного курсу Фердинанд Маркос. Під приводом необхідності завершення боротьби з комуністичним підпіллям новий президент розпочав політичні репресії, що швидко поширилися на всіх незадоволених правлячим режимом. Посилення авторитарних тенденцій супроводжувалося безпрецедентним розквітом корупції та зловживання владою. У 1972 р. на Філіппінах було запроваджено надзвичайний стан, під час якого заборонено всі партії та ув'язнено кількасот тисяч осіб.
Гостру внутрішньополітичну ситуацію в Індонезії й на Філіппінах ще більше ускладнила так звана “малайзійська криза”, коли навесні 1961 р. Лондоном було висунуто ідею створення федерації Малайзії в складі уже незалежної з 1957 р. Малаї та британських Сингапуру, Брунею, Сараваку і Сабаху. А.Сукарно різко виступив проти проголошення цієї “неоколоніальної” держави, сподіваючись переключити увагу індонезійської громадськості з внутрішніх труднощів на зовнішнього ворога. Індонезія підтримала антибританське збройне повстання в Брунеї у грудні 1962 р.; а після консультацій з КНР на початку 1963 р. офіційно оголосила про початок політики "конфронтації з Малайзією".
За посередництвом Філіппін у червні 1963 р. в Манілі відбулися малайзійсько-індонезійські переговори щодо урегулювання конфлікту, проте безрезультатно. Тоді 8 липня 1963 р. представники Британії, Малаї, Сингапуру, Сараваку та Сабаху підписали Лондонський пакт, який став фактичним проголошенням Малайзії (площа – 330 тис. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2000 р.). Нову країну визнали уряди всіх великих держав, у регіоні лише Філіппіни та Індонезія не встановили з Малайзією дипломатичних відносин. У Джакарті відбулися напади на британське посольство, а Сукарно заявив, що всіма силами добиватиметься ліквідації Малайзії. До Сараваку і Сабаху було вислано індонезійських добровольців, а в другій половині 1964 р. індонезійська армія навіть здійснила спроби висадитися на малайзійському узбережжі. У січні 1965 р., через прийом Малайзії як тимчасового члена до Ради Безпеки, Індонезія вийшла з ООН. Події навколо Малайзії зміцнили індонезійсько-китайські контакти, і Сукарно заявив про створення осі "Пекін — Джакарта".
Посилення комуністичних впливів у країні, що стало наслідком зближення з Китаєм, викликало незадоволення націоналістично налаштованих індонезійських військових. Тоді у ніч з 30 вересня на 1 жовтня 1965 р. їхні ліві опоненти на чолі з підполковником Унтунгом, командиром особистої охорони президента, здійснили операцію проти командування армії, котре, як заявлялося, готувало державний переворот. У результаті тих подій було вбито б генералів. Виступ Унтунга не дістав широкої підтримки і його швидко придушили війська командуючого стратегічним резервом країни генерал-лейтенанта М. Сухарто. Звинувативши в причетності до подій 30 вересня комуністів, армія розпочала репресії, в результаті яких загинуло 300 тис. осіб. У ході боротьби з комуністичною опозицією генерал Сухарто зумів набрати значної політичної ваги. Урешті-решт 11 травня 1966 р. під час засідання кабінету міністрів будинок уряду було оточено військами. А.Сукарно змушений був підписати документ, згідно з яким він позбавлявся реальної влади, хоча номінально лишався президентом країни до наступного року.
2. Створення і діяльність Асоціації країн Південно-Східної Азії.
Отримавши у спадок повністю збанкрутілу економіку, новий глава Індонезії запросив до управління країною прибічників ринкової економіки, так званих “берклістів” – індонезійських економістів-випускників Каліфорнійського університету у Берклі. Вони зайняли ключові посади міністрів економіки, фінансів, промисловості, торгівлі та планування. Вони швидко й успішно лібералізували економіку, запровадили ринкові механізми, приступили до створення змішаного сектора, відродили кооперацію. Вже у 70-і рр. Індонезія стала найбільшим виробником нафти в Азії, а невдовзі за темпами економічного зростання (7 % у першій пол. 90-х рр.) залишила далеко позаду чимало країн “третього світу”.
“Новий порядок” президента Сухарто, що забезпечував необхідну для економічного реформування відносну внутрішньополітичну стабільність, спирався на підтримку збройних сил. За ними юридично була закріплена “подвійна функція” – військова і соціально-політична. Масовим інструментом забезпечення підтримки режиму Сухарто стали так звані “Функціональні групи” (ГОЛКАР), що об’єднали професійні, молодіжні, жіночі, релігійні та інші організації під урядовим контролем.
У зовнішній політиці після ліквідації спроби ліворадикального перевороту 30 вересня 1965 р. досить швидко було покладено край конфронтації з Малайзією, урегульовані стосунки із Сінгапуром (вийшов із малайзійської федерації у серпні 1965 р., площа – 647,5 кв. км, населення – 4 млн. чол. на 2000 р.) й натомість у жовтні 1967 р. розірвані дипломатичні відносини з КНР. Індонезійське керівництво наголосило, що країна не буде вступати у військові й політичні блоки, що азійські проблеми мають вирішувати самі народи континенту, без зовнішнього втручання. Це створило сприятливі умови для формування регіональної організації, що мала сприяти збереженню існуючих політичних режимів, покінчити з інспірованими Пекіном комуністичними повстанськими рухами та нейтралізувати невдоволення певних верств населення проамериканською орієнтацією урядів Малайзії й Філіппін.