З травня 2002 року в Німеччині офіційно почав функціонувати єдиний фінансовий регулятор. Рішення про його утворення було прийнято взимку 2001 року і реалізовано у відповідному законі 22 квітня 2002 року, яким декларувалось об’єднання контролюючих органів банківських установ, страхових компаній і ринку цінних паперів. Слід відмітити, що подібне рішення було несподіваним для багатьох і особливо для Бундесбанку, який відомий своєю незалежною курсовою політикою, який втратив ряд повноважень. На думку експертів, нова концепція регулювання фінансового сектору буде сприяти впровадженню нових Базельських стандартів, які повинні вступити в дію 2007 року.
Реформа в Німеччині викликала дискусії в політичних та фінансово-економічних колах про можливість утворення єдиного контролюючого фінансового органу в об’єднаній Європі. Відомо, що країни, що вже запровадили подібні механізми, не жалкують про це і відрізняються стабільними національними фінансовими системами.
Уніфіковані органи фінансового регулювання збираються запровадити Гонконг, Голландія і ряд інших країн. Оцінюючи економічні результати і ефективність об’єднання регулюючих органів, реальні кроки в цьому напряму роблять країни Східної Європи. Так, Угорщина, Естонія, Латвія пов'язали свої регулюючи органи в єдину структуру подібно Швеції, а Польща утворила регулятор небанківських фінансових установ. Рішення про утворення єдиного органу регулювання фінансових послуг нещодавно прийнято у Казахстані.
За роботою британського ФСА (назва регулятору) уважно спостерігають в Сполучених штатах Америки, де зберігається складна система регулювання, з чотирма різними банківськими регуляторами, двома контролюючими органами в сфері операцій з цінними паперами і похідними інструментами, а також власні органи нагляду за операціями страхування в кожному зі штатів.
В Австралії працюють два органи: пруденційного нагляду за всіма видами фінансових установ і регулювання ринкової поведінки, а також корпоративного контролю, який також відповідає за антимонопольну політику. В Південній Кореї в 1998 році утворений орган, в компетенцію якого входить регулювання банків, страхових та інвестиційних компаній. Але частина повноважень (як, наприклад, дотримання банками пруденційних норм) все ж належить Центральному Банку Кореї. Сінгапур об’єднав функції проведення монетарної політики, регулювання банківської, страхової та інвестиційної діяльності в єдиній структурі. Деякі країни утворюють фінансово-регулятивні органи, які здійснюють нагляд за декількома фінансовими посередниками (у Фінляндії один орган регулює діяльність банків і інвестиційних фондів, а інший – страхувальників та пенсійні фонди) .
В цілому, єдині регулятори ринків утворюють з ряду причин, серед яких слід зазначити: підвищується стабільність і надійність фінансового сектору за рахунок досягнення найкращої координації і взаємодії підрозділів, що здійснюють регулювання діяльності окремих фінансових установ і ринків; знижуються сукупні витрати регулятивної діяльності за рахунок об’єднання інформаційних технологій, утворення єдиних баз даних і реєстрів (так званий ефект економії масштабу); підвищується ефективність фінансового регулювання за рахунок консолідації висококваліфікованого персоналу і проведення єдиної тренингової політики, підвищення можливості своєчасно і адекватно реагувати на появу фінансових інновацій, фінансових конгломератів.
В Україні як банківські, так і небанківські фінансові установи – страхові компанії, кредитні союзи, недержавні пенсійні фонди, ломбарди, довірчі товариства, лізингові і факторингові компанії функціонують в умовах майже повної відсутності єдиної довготривалої політики і реального оперативного впливу держави на процеси їх розвитку і становлення. Основна причина – відсутність цілісної системи регулювання і нагляду за їх діяльністю. Фрагментарні спроби по регулювання окремих сегментів фінансового сектору (наприклад, страхового бізнесу) сприяють виникненню регулятивного арбітражу і дозволяють існувати різним псевдо фінансовим установам та схемам, в тому числі побудованих по принципу фінансових пірамід. Це, в свою чергу, підриває довіру до фінансового ринку і робить його вразливим та нестабільним.
На сьогоднішній день відсутність відповідної системи регулювання на різних ринках фінансових послуг утворює умови для так званого “регулятивного арбітражу”, що дозволяє багатьом фінансовим інститутам уникнути виконання регулятивних вимог шляхом відтоку капіталу з більш регульованого сектору в менш регульований.
Тому, оптимальним для України було б рішення про утворення фундаментального, якісного, ефективного та незалежного органу регулювання, який повинен наблизити українські фінансові ринки до європейських стандартів, що в свою чергу дозволить підвищити стабільність, прозорість фінансових ринків, а також збільшити довіру інвесторів та населення.
Виключно важливе значення для розвитку міжнародних економічних зв’язків України має співробітництво у валютно-фінансовій сфері з метою забезпечення необхідних умов для взаємних валютних розрахунків, платежів, кредитування тощо.
В 1945 році були утворені як спеціалізовані установи ООН Міжнародний банк реконструкції та розвитку (далі - МБРР) і Міжнародний валютний фонд (далі - МВФ), в рамках яких відбувається практично все співробітництво у валютно-фінансовій сфері на глобальному рівні. МБРР або Світовий банк, має на меті сприяння реконструкції і розвитку економіки соціальному прогресу, перш за все країн, що розвиваються, - членів Банку, сприянню приватних іноземних капіталовкладень, надання довгострокових позик для розвитку виробництва та інфраструктури. Членами МБРР можуть бути лише держави-члени МВФ .
Головною метою функціонування МВФ, в якому приймають участь близько 180 країн, є контроль світової валютної стабільності. Нагляд за міжнародною валютною політикою і обмінними курсами, за поведінкою країн-членів в міжнародних валютних відносинах і при необхідності надання короткострокових та середньострокових кредитів .
З розпадом в 1991 році СРСР гостро постало питання щодо адаптації банківського законодавства України до міжнародного, а особливо до законодавства Європейського Союзу (далі - ЄС), до якого Україна прагне вступити .
Співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами започатковано підписанням Угоди про партнерство та співробітництво 14 червня 1994 року у Люксембурзі. Ратифікована вона була Верховною Радою України 10 листопада 1994 року.
Угода, яка підписана з Україною, є механізмів упровадження відносин співпраці між Європейським Союзом та пострадянськими державами. Вона має на меті визначити принципи відносин між ЄС та Україною. За своїм значенням Угода знаходиться на нижчому рівні ієрархії торгових договорів ЄС та європейських угод з державами Центральної та Східної Європи. Зволікання з розвитком торгівлі з Україною, на думку західних правників, означає, що ЄС ризикує втратити можливість налагодити відносини якнайповніше, щойно розпочнеться підйом економіки в Україні [107].
Угоди про партнерство і співробітництво моделюються в загальних рисах відповідно до угод із країнами Східної Європи, що були першими торговельними договорами ЄС, охоплюючи також облаштування, політичний діалог, послуги і пересування фізичних осіб. Існують однак і значні розбіжності, що віддзеркалюють різницю поглядів з боку ЄС до України як пострадянської держави.
Щодо фінансових питань в угодах, які укладаються ЄС із новими державами, то всі вони визначають, що поточні платежі пов’язані з виконанням таких угод, здійснюються вільно. Рух капіталу, пов’язаний з інвестиціями у своїх країнах і таких, що дозволяються цими угодами, є також вільним. Забороняється запровадження нових валютних обмежень при умові збереження права на заходи щодо підтримки платіжного балансу відповідної країни і спеціальних застережень з боку кожної сторони; сторони погоджуються провести переговори про свободу руху капіталу в майбутньому. Угоди не зобов’язують повністю лібералізувати рух капіталів.
Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути:
- встановлення переліку домовленостей міжнародного характеру, які мають чинність для України;
- вдосконалення правових основ укладення, виконання та денонсації європейських договорів за участю України;
- забезпечення відповідності внутрішньодержавних нормативно-правових актів чинним міжнародно-правовим зобов’язанням України;
- створення належного механізму впровадження міжнародно-правових зобов’язань України в національне законодавство.
Після того, як Україна набула членства в Раді Європи, вона повинна привести відповідно до європейських стандартів ряд існуючих законів та прийняти понад 30 нових, що сприяли б реальному входженню нашої держави до правового простору цієї організації.