ФАШИЗМ І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
(1920-30-ті рр.)
Період між двома світовими війнами в Европі з повним правом може бути названий добою фашизму – жодна інша політична ідеологія не могла змагатися з ним за розмахом і динамікою впливу. Не лише державні нації, а й націоналістичні рухи деяких бездержавних народів, яких війна і заснована на “праві сильного” Версальська система навчила не вірити в гасла ліберальної демократії, опинялися в полоні фашистського міту.
Один з головних ідеологів Організації українських націоналістів Микола Сціборський у 1935 р. писав, що приклад фашизму має стати дороговказом і для поневолених народів. “Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив’язаности до наркозу демо-соціялістичних забобонів про “мир, злагоду, благоденствіє”, та інтернаціонали, – ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів – бути погноєм для інших!”
Проблема впливу фашизму на міжвоєнний український націоналізм залишається однією з найбільш контроверсійних у нашій історіографії. Якщо відкинути суто пропагандистські спекуляції, наявні наукові підходи до проблеми можна звести до трьох основних:
1) український націоналізм ніколи не мав нічого спільного ані з італійським фашизмом, ані з німецьким націонал-соціалізмом (Петро Мірчук, Володимир Косик та інші автори, переважно з націоналістичних середовищ);
2) український інтегральний націоналізм зазнав значного впливу з боку фашизму, особливо італійського, проте відрізнявся від останнього у засадничих питаннях (Джон Армстронґ, “ранній” Іван Лисяк-Рудницький, Олександр Мотиль);
3) радикальний напрям міжвоєнного українського націоналізму був складовою частиною европейського фашистського руху (“пізній” І.Лисяк-Рудницький, Кость Бондаренко).
Найавторитетнішою в академічному середовищі залишається концепція І.Лисяка-Рудницького, викладена в статті “Націоналізм”, згідно з якою, “найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська “Залізна Ґвардія”, словацькі глінківці, польський ОНР (Oboz Narodowo-Radykalny) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних зразків”
Останнім часом цю концепцію піддали критиці Ярослав Грицак і Кость Бондаренко. Вони слушно зауважили, що “аграрний” характер українського інтегрального націоналізму не є серйозною причиною, щоб вважати його чимось принципово відмінним від фашизму, адже і міжвоєнна Італія, за винятком її північної частини, здебільшого була аграрним суспільством, не кажучи вже про Іспанію та Портуґалію, де також сформувалися політичні рухи фашистського типу. Крім того, як зазначає К.Бондаренко, український націоналізм мав багато спільного з усташизмом, але майже нічого спільного – із “Залізною Ґвардією”.
Зрештою, й сам І.Лисяк-Рудницький був не надто послідовним у обстоюванні самобутности українського інтегрального націоналізму і наприкінці життя вважав за можливе ідентифікувати його як український варіант фашизму
Відкидаючи “аграрний” арґумент І.Лисяка-Рудницького, Я.Грицак все ж вважає, що ОУН не варто ідентифікувати з фашистськими рухами як такими, вона стояла ближче до радикальних правих рухів (згідно з типологією авторитарного націоналізму, запропонованою Стенлі Пейном)
Натомість К.Бондаренко йде далі, однозначно ототожнюючи з фашизмом ідеологію ОУН, Фронту національної єдности Дмитра Паліїва і низки інших авторитарно-націоналістичних (“ультраконсервативних”, за термінологією автора) організацій. К.Бондаренко закликає не боятися паралелей із фашизмом, мовляв, “не такий страшний чорт, як його малюють”, навпаки, існування фашизму в Україні спростовує культивовану істориками традиційну беззубість українців і доводить “що ми є нормальною европейською нацією, якій близькі загальноевропейські проблеми і яка навіть у роки бездержавности не відставала від ритму европейського життя”
Філіпіки К.Бондаренка проти “фальшивої історії, згідно з якою ми не мали пасіонарности, а мовчки терпіли поневолення”, не позбавлені слушности. Все ж варто зауважити, що мотиви національної гордости чи ганьби взагалі не повинні братися до уваги, коли йдеться про наукову проблему, а не про формування національної історичної мітології.
А проблема полягає в наступному: яке місце займає т. зв. український інтегральний націоналізм у типології авторитарних націоналістичних рухів міжвоєнної Европи? Конкретніше: чи вважати його різновидом фашизму, чи типологічно відмінною політичною течією?
Найпоширеніший підхід до проблеми полягає в тому, що береться одна з існуючих дефініцій фашизму і прикладається до суттєвих, на думку дослідника, ознак українського інтегрального націоналізму, звідси робиться висновок про їх тотожність чи відмінність. Однак дефініції – річ надто довільна, і дискусії довкола того, що вважати, а що не вважати фашизмом, тривають десятиліттями.
Наприклад, К.Бондаренко із численних визначень фашизму обирає наступне: “Під фашизмом мусимо розуміти... [а чому, власне, “мусимо”? – О.З.] чітко визначену філософсько-політичну ультраконсервативну течію, що характеризується авторитаризмом, тоталітаризмом та культом Держави корпоративного типу” На думку автора, ідеологія ОУН підпадає під це визначення, натомість під нього не підпадає німецький нацизм, тому п. Бондаренкові “стає смішно”, коли він чує про “перемогу над німецьким фашизмом”.
Однак, проблема значно складніша, адже “подібні ляпсуси” трапляються не лише в совєцькій і постсовєцькій літературі. Незважаючи на заперечення окремих дослідників проти надміру широкого тлумачення фашизму, панівним у західній історіографії та політології залишається підхід, згідно з яким нацизм належить розглядати як різновид фашизму. Подібний погляд знаходимо і в такому авторитетному виданні, як “Британська енциклопедія”
Зрештою, й сам Беніто Муссоліні в 1933 р. вітав тріумф Гітлера як перемогу “німецького фашизму” (щоправда, самі нацисти не схильні були визнавати себе послідовниками хоч союзних, та все ж расово нижчих італійців).
Для того, щоб відрізнити фашизм взагалі від його італійського прототипу, в західній літературі нерідко вживається термін “generic fascism” (фашизм як родове поняття). Деякі англомовні автори йдуть ще простішим шляхом: пишуть “Fascism” (з великої букви), коли йдеться про італійський фашизм, і “fascism” (з малої), коли мають на увазі загальне поняття.
Згідно з найширшим трактуванням, фашизм поряд з комунізмом є одним із двох основних різновидів тоталітаризму. На відміну від комунізму, який прагне здійснювати тотальний контроль над суспільством в ім’я інтересів інтернаціонального пролетаріату, фашизм робить те саме в ім’я інтересів нації. Під таке визначення підпадають і власне фашизм, і німецький націонал-соціалізм, і деякі течії українського націоналізму.
У найвужчому розумінні до фашизму відносять лише ті суспільні рухи, які самі називали себе фашистськими, або навіть тільки італійський фашизм.
Проте, більшість дослідників намагається уникати крайнощів як надто широкого, так і надто вузького тлумачення. Зокрема, в останні роки широке визнання здобула концепція С.Пейна, який пропонує “типологічний опис фашизму”, відмежовуючи останній від інших двох “облич” авторитарного націоналізму – радикальної правиці та консервативної правиці. Згідно з його типологією, до фашистів, крім італійської ПНФ, віднесено, зокрема, німецьку NSDAP, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську “Залізну Ґвардію”, хорватських усташів, до радикальної правиці – австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці – Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших европейських диктаторів та організації, що слугували їхньою опорою
Можна сперечатися щодо правомірности зарахування, наприклад, польського “Озону” до фашистів чи Пілсудського до правих консерваторів, проте, сам підхід видається доволі плідним, у всякому разі він дозволяє уникнути звалювання в одну купу зовні подібних, але різних за змістом авторитарних рухів і режимів.
Таким чином, існують різні визначення фашизму, і немає жодних підстав уважати одне з них “правильнішим” за інші. Можна сперечатися лише про більшу чи меншу доцільність, евристичну вартість та зручність тієї чи іншої дефініції у межах завдань, які ставить перед собою дослідник. Отже, відповідь на питання, чи існував український фашизм, залежить від того, що ми домовимося називати фашизмом.
Схожа ситуація і з поняттям “націоналізм”. У міжвоєнній Західній Україні націоналістами називали себе члени різних політичних організацій, зокрема національно-демократичних (Українське національно-демократичне об’єднання), полонофільських (Волинське українське об’єднання) і навіть радянофільських (Українська партія праці, Західноукраїнська національно-революційна організація).
Однак, поступово націоналізм став асоціюватися лише з його крайньою, найвойовничішою формою, яка найповніше була втілена в ідеології ОУН. Щоб уникнути термінологічної плутанини, на означення цієї форми націоналізму я вживатиму термін “інтегральний націоналізм”, запозичений українськими дослідниками з американської літератури
Як бачимо, скільки дослідників, стільки й різних визначень предмету дослідження. Тому не варто блукати в нетрях дефініцій, порівнюючи інтегральний націоналізм і фашизм.
Доцільніше пошукати відповіді на декілька конкретних запитань, а саме: чи вплинув фашизм на формування нового, інтегрального українського націоналізму? Чи самі українські націоналісти визнавали себе фашистами? Що спільного було в ідеології та практиці фашизму й інтегрального (чинного, революційного, організованого) націоналізму? Чи існували між ними засадничі відмінності?