По-друге, українство відчувало нестерпне гноблення в культурно-релігійній сфері. “Руським” людям чинилися перешкоди при вступі до цехів, у зайняттях торгівлею і промислами, щільно закриваючи їм доступ до перспективного міста і перетворюючи їх на селянську націю. З іншого боку, проводилася політика ліквідації православної віри й впровадження католіцизму та уніацтва (до речі, у XVII ст. українцем, фактично, вважався той, хто сповідував “руську” віру). І нарешті, широко розповсюджувалося духовне й фізичне знищення українців, я маю на увазі дискримінацію у сфері мови та освіти й етнічні чистки.
По третє, незважаючи на періферійне положення України в Європі, в її економіці розпочався перехід до капітализму: окреслився процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувалося зародження мануфактурних форм виробництва. Та найголовнішою ознакою появи зародків нового ладу був фермерський характер козацького господарства. В той же час Польща постачала хлібом усю Західну Європу, тому її шляхта була вкрай зацікавлена у збереженні й посиленні фільварково-панщинної форми господарювання, яка забезпечувала їй високі прибутки. Тому конфлікт між польською шляхтою і українським козацтвом і селянством був неминучий. Це стало чи не найважливішою умовою вибуху 1648-го року.
По-четверте, довготривала неволя й утиски з боку влади не могли не позначитися на психіці українця. Як зауважував відомий соціолог П.Сорокін, придушення базових інстинктів, таких як інстинкт власності, самозбереження й свободи породжує “революційні відхилення в поведінці людей”. У 1647-48 рр. Україна переживала голод, протягом 1620-1640-х рр. відбувався процес втрати власності селянами, козаками, дрібними шляхтичами. Татари також не поліпшували загальне становище. Люди звикли до того, що смерть міцно увійшла в їхнє життя. Закріпачення вело до втрати свободи. Народ був готовий повернути її за всяку ціну. Тому психічний фактор революції якщо й не був найважливішим, та все ж надав їй грунтовного, тривалого й жорстокого характеру.
До речі, саме цей останній фактор і зробив Хмельницького представником найактивнішої верстви суспільства й подарував майбутьному повстанню доброго ватажка. 1647 року він був заможним, хазяйновитим козаком, напівшляхтичем, що розумів прагнення звичайних січовиків, та водночас не вважав порозуміння з польською владою неможливим. Як пише Дорошенко, здавалося, що цього солідного й немолодого вже сотника важко було підбити на якусь авантюру. Та ось навесні цього року шляхтич Чаплинський за мовчазної підтримки чигиринського старости Конєцпольського напав на хутір Суботів, зруйнував його, забрав Богданову жінку Єлену (Ганна тоді вже померла) й забив насмерть його сина. Заступництва Хмельницький не знайшов ані у коронного гетьмана М.Потоцького, ані у короля. Конєцпольський проігнорував їхні обережні клопотання. Тому Богдан вирішив домогтися правди власноруч. Він створює таємний гурток, метою якого було козацьке повстання на зразок 1637 р. Завдяки науковому пошукові І.Крип’якевича відомо, що спільниками Хмельницького були сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко, Клиша, Кривоніс, можливо, брати Нечаї. Мабуть, на таємних нарадах серпня-вересня 1647 р. було вирішено підняти повстання під час походу Конєцпольського на татар. Він стався у листопаді того ж року, проте змовникам не пощастило використати добру нагоду. Цьому перешкодила раптова поява Очаківської орди. Разом з тим чигиринський осавул Р.Пешта відкрив коронному хорунжому плани Хмельницького. Богдан уже встиг набути репутації людини бунтівливої, тож його було запроторено до в’язниці. Та на щастя, пробув він там не більше місяця і був визволений своїми спільниками. Розуміючи, від якої небезпеки його врятовано, у січні 1648 р. Хмельницький без вагань тікає на Січ, точніше на сусідній острів Томаківку.
Власне кажучи, з цього й починається історія національної революції. Січ вирувала, а реєстрова залога тільки напружувала революційну ситуацію. 4 лютого Хмельницький з 250-300 козаками, яких встиг згуртувати навколо себе, бере її без бою, а реєстровці переходять на його бік. Спроби чигиринського й корсунського полковників вгамувати бунтівників успіху не мали. 9 лютого Хмельницький, захопивши ворожий табір, примушує їх покинути Запоріжжя. Через кілька днів Січ обирає Богдана гетьманом Війська Запорізького, фактично розпочавши цим активну боротьбу за розширення своїх прав, яка дуже швидко переросте у справжню Селянську війну.
На перших порах керівник повстання розгорнув діяльність відразу ж у кількох напрямках: підготовки відступу на “волості”, залучення на свій бік 6 тис. реєстровиків, уникнення передчасних воєнних дій з польською армією, укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством. Так, у південні райони направляються досвідчені козаки з листами гетьмана до їх мешканців готувати зброю й підніматися на боротьбу. Цей заклик знайшов у них підтримку. Лише князь І.Вишневецький вилучив у підданих своїх маєтків кілька десятків тисяч самопалів. За визнанням М.Потоцького, “не було жодного села, жодного міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя й майна своїх панів і орендарів. Активна організаційна робота проводилася і серед реєстрових козаків.
До середини березня українському гетьману вдалося завершити переговори з Кримським ханством. Згідно з досягнутою домовленістю воно зобов’язувалося надати допомогу проти поляків, причому, татари не повинні були шкодити українцям і палити їхні міста й села. Зі свого боку українці обіцяли платити упоминки і не допускати морських виправ . На допомогу повстанцям хан направив 3-4 тис. осіб на чолі з комендантом Ферал-Керману Тугай-беєм.
На цьому етапі революції Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Проте навіть ця цілком законна і природна вимога була неприйнятна для коронного гетьмана М.Потоцького. Він вирішив прискорити підготовку до походу і вже 26 квітня останні жовніри передового загону під проводом сина Стефана вирушили на придушення повстання. Усього в роспорядженні Потоцького-молодшого було близько 10 тис. осіб, з них 4,5 тис. реєстровців пливли Дніпром, а 5,5 тис. жовнірів та козаків ішли суходолом.
Та Хмельницький все-таки встиг підготуватися до бойових дій і 29 квітня 4-5 тис. українців і татар оточили поляків під Жовтими Водами. 12-13 травня реєстровці, що складали половину війська С.Потоцького, перейшли на бік повстанців і це вирішило його долю. 16 травня польська армія була повністю розбита, кажуть, урятувався лише один челядник, який і сповістив про катастрофу коронного гетьмана.
Цією блискучою перемогою Хмельницький перехопив ініціативу і проявив себе, як визначний полководець і організатор, проте основні польські сили, кількістю в межах 6 тис. чол., ще залишалися цілими. Більше того, вони сподівалися об’єднатися з військом магната І.Вишневецького і придушити повстання. 24 травня Потоцький і Калиновський стали табором під Корсунем, пасивно чекаючи на подальший розвиток подій. Наступного дня сюди ж підійшли 6,5 тис. осіб під проводом Хмельницького (по Тис-Крохмалюку: 3 тис. козаків, 2 тис. селян, 1,5 тис. татар). 26 травня після тривалого бою польська армія була вщент розбита в урочищі Горохова Діброва. Україна була повністю очищена від військ Речі Посполитої.
Такий значний успіх збройного повстання не лише вдовольнив усі попередні сподівання козаків, але й дещо збентежив їхню старшину. Хмельницький і його оточення, за висловом Грушевського, опинилося в положенні казкового вершника, який попрохав усіх святих допомогти йому сісти верхи й ті так його штовхнули, що він через коня й перескочив. Перемоги під Жовтими Водами й Корсунем спричинили страшний вибух: вся Україна запалала Селянською війною. Як кажуть сучасники, наприкінці літа 1648-го року на Ліво- і Правобережжі не залишилося жодного ляха й жида.Національна революція стала реальністю, та старшина не була повністю готова до створення власної держави і потім часто припускалася зволікань і помилок, які згодом викликали Руїну.
Здавалося б, здобуті перемоги відкривають перед гетьманом сприятливі умови для подальшого наступу. Та несподівана поразка Польщі й поява нового суб’єкту дипломатичних відносин зовсім не порадувала сусідів України. Зовнішньополітична ситуація різко погіршилася. Хан Іслам-Гірей відмовився надалі підтримувати Хмельницького, бо не бажав рішучої перемоги жодного з боків. Тому реєстрова старшина вирішила тимчасово припинити бойові дії. Росія також підняла голову, бо бачила в Польщі цінного союзника в боротьбі з татарами. І гетьман був змушений бездіяльно простояти ціле літо, посилаючи лише козацькі загони по різних куточках України для коордінації повстанського руху. Фактично, єдиним позитивним наслідком літнього затишшя стало впорядження козацької армії та держави.
Але спроба переговорів провалилася, бо жодна зі сторін не могла вдовольнитися ситуацією, яка склалася. Найбагатші магнати і найбунтівливіші козаки не хотіли й чути про компроміс. У вересні відновилися бойові дії і тепер на Україну рушила відмобілізована й добре споряджена основна польська армія під проводом нового короля Яна-Казимира. За свідченням учасників, шляхта збиралася на війну, немов на бенкет. Вождів їх Хмельницький с презирством називав «Периною» (сибаріт Заславський), «Латиною» (єзуїт Остророг) і «Дитиною» (неповнолітній Конєцпольський). Тому не дивно, що кілька десятків тисяч поляків зазнали тяжкої поразки 21-23 вересня під Пилявцями від набагато меншого за кількістю супротивника.