На Генеральній раді у Переяславі, було постановлено давніх - 14 статей і нових – 18. “Прежними статьями” статейний список називає статті, що були складені в Москві 27 березня 1654р. і переслані Б.Хмельницькому через його послів, Самійла Богдановича й Павла Тетерю [14, С.113] Порівнявши статті договору 1654 року в редакції 27 березня з тими статтями, які вмістив у своєму статейному списку князь Трубецькой під іменем “прежних статей”, можна зауважити: перше, що в редакції є 14 статей, а не 11, як то є в редакції 27 березня 1654 р., яка майже дослівно повторює ст.6 в редакції 27 березня 1654р. (про видачу грамоти на маєтності митрополитові й духовенству), та стаття.5 редакції 1659р., яка переказує зміст статті 2 та статті 3, редакції 1654р. (про надання млинів і платні на видатки писареві, суддям, полковникам і осавулам), всі інші статті редакції 1659р., не мають нічого спільного з статтями в редакції 27 березня 1654р. Коли ж порівняти редакцію 1659р. з проектом договору, складеного в Чигирині, то прийти до висновку, що редакція 1659р. досить близько стоїть до тексту зазначеного проекту договору, але різниться способом викладу. Автор редакції 1659р. поробив дуже важливі зміни в умовах договору 1654р. і в указах царя, та ще й додав нові умови, нові укази, які разом із змінами значно обмежували права Війська Запорізького, признані йому договором 1654р.
Складаючи нові статті, князь Трубецькой і дяки зовсім не рахувалися з основним договором 1654р. і в багатьох точках його порушують. Статті 1, 2, і 4 обмежують права гетьмана і Війська Запорізького вільно розпоряджатись військовою силою Української держави: гетьман сам із усім військом, або й окремими відділами війська, не має права воювати з сусідніми державами без царського дозволу; навпаки гетьман і все військо повинні бути готовими йти туди, куди цат каже. Стаття 5 вперше санкціонує посилку царських воєвод із військовими залогами до міст: Переячлава, Четнігова, Брацлава й Умані для оборони від неприятеля. Стаття 6 наказує вивести козацьки замоги з Білої Русі. На Раді князь Трубецькой примусив гетьмана й старшину додати, щоб ніхто не смів на Білій Русі, в Стародубі і Чаусу іменуватися запорізькими козаками й жити там, а хто не схоче жити на на ціх умовах, повинен звідти вийти. Також стаття 15 містить умову, щоб гетьман наказав козакам вийти з Сторого Бихова, бо цей город здавна належав до Польщі, а не Війську Запорізькому. Статті 7 та 8 торкаються особи гетьмана й старшини та містять значні обмеження прав і вольностей Війська Запорізького, затверджених договором 1654р.: Військо Запорізьке позбавляється права скидати гетьмана за різні провини супроти Війська, крім зради (цареві); вимагається, щоб про порступок гетьмана повідомлялося царя, який накаже відшукати та наказати. Також і гетьман не має права “без ради і ухвали всього простого люду, в полковники та інші начальні люди нікого не обирати”. Стаття 11-а встановлює, щоб при гетьмані було по судді, по осавулу й по писарю з обох боків в Дніпра. Це свідчить про явне втручання Москви у внутрішні справи Війська, в складі генеральної старшини. Стаття 12-а забороняє карати без царського указу, наказного гетьмана Івана Безпалого та його полковників Тимофія Цецуру, Василя Золотаренка, Аникія Силіну та їх полкову старшину. Ця стаття порушує автономію судової влади Війська Запорізького в ім'я “служби цареві”. Стаття 13 говорить про взаємний обмін полоненими, а стаття 14 наказує негайно передати до Києва військову здобич, взяту під Конотопом, стаття 16 наказує, щоб усіх збігців було повернуто Москві та щоб наказано дуло під загрозою кари не приймати їх; й надалі при цьому обіцялося, що Москва буде ловити й віддавати злочинців, які тікатимуть з України до Москви. Стаття 17-а – єдина, що була запропанована Військом Запорізьким, установлює порядок, на підставі якого московські посли мають задовольнятися підводами. Стаття 18-а встановлює кару, для тих, хто з страшин, козаків чи селян відмовиться скласти присягу цареві. Нарешті стаття 3 та стаття 19 торкаються питання “вірності цареві” й виконання ухвалених статей.
Такий зміст нових статей. У більшості своїй вони цілком заслуговують на назву “нових”, бо при допомозі їх Москва запровадила багато нового, яка в багатьох пунктах порушувала права й вольності Гетьманщини, забезпечені договором 1654р., тобто порушувала сам договір Б.Хмельницького. Але Москва, як у цьому випадку, так і пізніше в подібних випадках, коли почувала силу, ні трохи не вагалася порушити основний договір 1654р.
Таким чином, спираючись на демократичні республіканські принципи козацького права, за гетьманом законодавче було закріплено повноваження глави державі. Та вже з самого початку Визвольної війни Б. Хмельницькяй намагається ліквідуваті республіканську форму правління та запровадити в Україні монархію у формі гетьманату. Про це говорить низка історичних фактів. Так, намагаючись гетьманству надати спадкового характеру, до козацького реєстру 1649 р Б. Хмельницький другим теля себе за посадою «гетьманича» вніс ім'я свого сина Тимоша. Під час переговорів з іноземними послами Б Хмельницький неодноразово титулував себе «єдиновладцем і самодержавцем руським», «володарем і князем”. Навесні 1649 р. Б. Хмельницькому відпавались почесті, рівнозначні почестям монарху. Польський посад П. Ласка свідчив, що «у тих краях і церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким». Укладаючи Зборівську угору, Б. Хмельницький намагався внести статтю про довічний характер влади гетьмана. А в 1654 р названу норму зафіксувала україно-московська угода. Відчуваючи наближення смерті, навесні 1657 р. Б. Хмельницький ініціював скликання ради старшин, яка прийняла рішення про передачу влади гетьмана його синові Юрію, що стало вирішальним кроком на шляху утвердження монархи у формі-спадкового гетьманства та започаткувало правління династії Хмельницьких.
Події, що розвинулися на Україні після Переяславської ради, та після пересправи у Москві в грудні 1659р. зайвий раз ствердили, що московська політика обмеження прав й вольностей Війська Запорізького, всупереч договору 1654р., яку Москва почала рішуче й усіма способами проводити після смерті Б.Хмельницького, вела не до скріплення союзу між Військом Запорізьким й Москвою, а до роз'єднання. При цьому найбільше лиха зазнав український народ, бо події відбувалися на його території, в боротьбу було втягнено все населення, яке від того неймовірно страждало, убожіло й розбігалось.
За гетьманування І. Брюховецького Москва, використовуючи сприятливу для своїх планів політичну ситуацію, зробила спробу ще більшого натиску на Україну, ніж то було за гетьманування Ю. Хмельницького, та досягла певних успіхів. У цьому Москві допомагав і дехто з українців, що оточували гетьмана; при чинній моральній та матеріальній підтримці Москви ці прихильники московської політики довгий час тримали гетьмана на поворозках «служби Москві» й своїх персональних амбіцій та інтересів. Але, не маючи під собою твердого грунту в реальних змаганнях українського народу, вся ця хитро задумана й успішно поведена гра скінчилася крахом. Москва мусила піти на уступки та змінити на деякий час свою політику щодо України.
Історичні факти й події, які супроводили обрання Брюховецького, загальновідомі, тому зазначимо лише, що після зречення Ю. Хмельницького Україна поділилася на дві частини - Правобережну, яка була зв'язана з Польщею на підставі Гадяцького трактату, ствердженого з деякими змінами в Чуднові р. 1660, там було обрано на гетьмана полковника Павла Тетерю; та Лівобережну, яка залишилася під протекцією московського царя на підставі підробленого договору Б. Хмельницького в редакції 1659 р. та нових Переяславських статей. [14, С. 129]
Завдяки підгримці Москви партія єп. Методія й Брюховецького взяла, нарешті, перевагу й добилася скликання «Чорної ради» в Ніжині 17 червня 166З р Для присутності на Раді при обранні гетьмана і та для відібрання присяги цар прислав поосольство з боярином к.н. Д. Великогагідним на чолі. На Раді при допомозі московського війська було проголошено (а не обрано) гетьманом Івана Брюховецького. Сталося все так, як планували Методій з Брюховецьким і як того бажала Москва.
Московське посольство Великогагіна зараз же від'їхало до Москви, так що на Раді й після Ради жодних нових статей не було складено. В липні того ж 1663 року єп. Методій із ніжинським, протопопом Адамовичем звернулися до царя з проханням, очевидно, за згодою Брюховецького, щоб цар вислав до гетьмана посла, з яким би гетьман міг договоритися в справі хліба, що його мають збирати для царських воєвод і війська, а також і в інших справах, які належало «въ совершеніе привесть незамотчавъ”. 24 серпня 1663 р. цар вислав до гетьмана «тайныхъ дълъ - дяка Башмакова й дяка Фролова з грамотами й наказом.
Крім того, були обговорені й прийняті нові, так звані Батурннські статті, числом 5, такого змісту:
Стаття 1 - а торкається здійснення даної Брюховецьким обіцянки харчувати московське військо, що буде стояти на Україні для оборони від ворогів, а також — і військові залоги при воєводах. Під час розмови з московським посольством вияснилося, що обіцянки своєї гетьман не має можливості здійснити вповні а причини «скудости малороссій-скихії жителей» і руїни внаслідок війни. Тому було умовлено, що до закінчення війни на харчування будуть призначені млини й млинові побори.
В статті 1-й вміщено знамениту пропозицію Брюховецького, яка принесла йому в нагороду титул царського боярина, про передачу цілої України з усіма городами, містами й містечками, селами й слободами, з усіма в них мешканцями, виключаючи козацтво під безпосередню владу московського царя. Стаття зредагована в тогочасному церковно-літературному, многословному и красномовному стилі, ніби навмисне, щоб приховати основну ідею про передачу України «въ прямое и истинное подданство» московського царя. Мотивом для цієї пропозиції виставлено: перше, «для усмиренія частое въ малороссійскихъ городъхъ шатости», яка бувала за минулих гетьманів та й тепер ще часто «за непостоянствомъ малороссійскихъ городовъ жителей изрывается». [14, С. 130]