РЕФЕРАТ
на тему:
Сербські землі в ХІХ ст.
Вступ
1. Перше сербське повстання
2. Друге сербське повстання. Здобуття Сербією автономії
3. Розвиток сербської державності в другій третині XIX ст.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
3 поверненням дахіїв та яничарів у 1799 р. становище сербського населення стало нестерпним. Дахії швидко відновили контроль над ситуацією як у самому Белграді, так і на території пашалику, спочатку ізолювавши, а згодом убивши пашу, який представляв інтереси султана й центральної влади. Беззаконня, насильство, відвертий грабунок стали нормою життя. Для того щоб повністю виключити можливість опору чи непокори місцевої людності й остаточно знищити місцеве самоврядування, дахії наприкінці січня 1804 р. влаштували масове винищення окружних старійшин — "князів". Одночасно в різних районах пашалику вбито кілька десятків осіб, серед яких були, зокрема, Алекса Ненадович, Ілія Бірчанин, Марко Чарапич, Хаджі Рувім. Ця подія увійшла в сербську історію під назвою "різня князів". Саме вона виявилася тією краплею, яка переповнила чашу терпіння, давши поштовх стихійному вибухові народного гніву.
1. Перше сербське повстання
Є відомості, що підготовка до повстання розпочалася раніше й тривала протягом 1802—1803 рр., але вона ще далеко не набула форми конкретної програми дій, коли життя внесло корективи до планів, що розроблювалися. Після "різні князів " перебіг подій прискорився, і вже в середині лютого 1804 р. було сформовано перший повстанський загін. Його очолив Георгій Петрович на прізвисько Карагеоргій, торговець худобою з містечка Топола, колишній молодший офіцер австрійського війська, людина малоосвічена, але, як виявилося згодом, справжній лідер.
Повстанським ватажком Карагеоргій став значною мірою випадково, унаслідок збігу обставин. Справжню "легітимність" майбутній проводир набув після народних зборів у містечку Орашац (Шумадія), які ухвалили колективне рішення продовжувати боротьбу й обрали його керівником повстанців. У зборах взяли участь близько 300 осіб, здебільшого мешканців навколишніх сіл; на скликання дійсно представницького форуму з усього пашалику чи хоча б із Шумадії забракло часу.
На перших порах повстання обмежувалося однією областю — Шумадією. Повстанці зберігали лояльність султану, всіляко підкреслюючи той факт, що б'ються не проти нього, а тільки проти султанських зрадників — дахіїв та яничарів, і прагнуть лише повернення пільг та привілеїв, наданих фірманами 1793-1794 рр.
Чисельність учасників повстання, за умов максимального загострення антиосманських настроїв у масах, швидко зростала. Спочатку в Карагеоргія було кілька десятків соратників, до яких після першого нападу на один з турецьких опорних пунктів приєдналося ще 200—250 чоловік. Через тиждень повстанців налічувалося вже півтисячі, а на початок березня в повстанських лавах билося до 10 тис. чоловік, що забезпечувало їм істотну перевагу над дахіями, в розпорядженні яких було не більше як 2.5—3 тис. вояків.
Перші успіхи в сутичках з окремими яничарськими загонами додали сербам упевненості у власних силах. Оптимістичні настрої ще більше посилились від усвідомлення повної розгубленості й ізольованості дахіїв, які не мали конструктивної програми дій, що могла б забезпечити досягнення компромісу з повстанцями.
Особливі надії повстанці пов'язували з підтримкою своїх прагнень Австрією, до якої звернулися по допомогу вже в березні, а також Росією та, хоч яким дивним це видається на перший погляд, самою Портою.
Протягом березня—червня 1804р. повстання охопило всю територію Белградського пашалику. Повстанські загони в березні зайняли міста Рудник і Валево й витіснили турків з усіх округів на північ від Морави. У середині квітня вони захопили міста Шабац і Ягодина, в травні й червні — Пожаревац та Смедерево. Після цього військо повстанців майже в повному складі зосереджується під Белградом.
Узв 'язку з докорінною зміною співвідношення сил та загальної ситуації серби в цей час переосмислюють головну мету й завдання антиосманського виступу: з локального бунту проти свавілля дахіїв він переростає в широке повстання, спрямоване на визволення Сербії з-під турецького панування та відновлення державності. Як перший крок у цьому напрямі збори повстанських ватажків у липні в таборі на Врачарі під Белградом запропонували розпочати переговори з султаном про надання Белградському пашалику широкої автономії з правом на створення власних збройних загонів для самооборони. Серед інших вимог були: реформування системи податків, заборона туркам утручатися у внутрішні справи сербського населення тощо.
Вдалими й послідовними діями в перші місяці повстання серби не тільки домоглися серйозних успіхів у збройній боротьбі — влітку 1805 р. вони вже поставили перед собою завдання зовсім очистити пашалик від присутності турків, — а й привернули до себе увагу всіх провідних міжнародних чинників, присутніх у регіоні.
Після того, як за наказом Порти дахіїв відправили з Белграда й на одному з дунайських островів передали повстанцям, які їх стратили 25 липня 1804 р., повстання не припинилося. У Стамбулі зрозуміли, що треба діяти рішучіше. Протягом наступних кількох місяців здійснено низку спроб зупинити виступ мирним шляхом, але всі вони виявилися марними. Тоді на сербів рушило османське військо, яке 6-8 серпня 1805 р. зазнало поразки в битві поблизу Іванковця. З цього моменту повстанці розпочинають непримиренну боротьбу проти османського панування, за здобуття незалежності.
Відрізавши собі останні шляхи для відступу й не зовсім задоволені половинчастою політикою Австрії, яка зберегла нейтралітет і не пішла на розрив мирних відносин із Портою, сербські повстанці звернулися по допомогу до Росії. Участь Росії в подіях Першого сербського повстання з цього моменту стає дедалі активнішою і продуктивнішою, особливо посилившися під час російсько-турецької війни 1806—1812 рр.
1806 р. приніс повстанцям нові воєнні перемоги. їхні загони переносять свої дії за межі Белградського пашалику; протягом лютого—серпня вони тричі розбили османські війська; наприкінці року після тривалої облоги повсталі заволоділи Белградом. Усупереч мирним ініціативам Порти, серби продовжували активні бойові дії. Відгукнувшися на заклик до боротьби проти турків російського головнокомандувача, вони в січні 1807 р. взяли Шабац, улаштувавши там, як і в Белграді, справжню різню турецького населення. Повстанці розпочали наступ у східному напрямі, маючи на меті встановити безпосередній зв'язок з російським експедиційним корпусом на Балканах.
Втручання наполеонівської Франції, що захопила Далмацію в 1805 р. і перетворилася на важливий чинник балканського врегулювання, дало змогу Росії та Порті домовитися про перемир'я у серпні 1807 р., до якого приєдналися й сербські повстанці.
Під час перемир'я формуються перші сербські органи державного управління — створюється "Урядовча рада Сербська ", до якої увійшло по одному представникові від кожного округу (нахії). Раду очолив Матія Ненадович. Загострюються суперечності між повстанськими ватажками, а також між окремими областями. Яков Ненадович проголошує себе верховним начальником округів Валевського, Шабацького, Ужицького та Сокоського; Міленко та Петар Добрняки — областей за нижньою течією Морави; Мілан Обренович — округів Рудницького та Пожезького.
Коли протоієрея Сербської православної церкви Матію Ненадовича під час його перебування в Петербурзі запитали, хто є верховним правителем Сербії, він відповів, що серби не мають єдиного правителя, але кожна нахія має свого начальника, й ці начальники нахій поміж собою домовляються та радяться.
Конфронтація між Урядовчою радою, яка прагнула перебрати на себе всю повноту влади, та Карагеоргієм, котрий вважав, що одноосібним верховним правителем у Сербії має бути тільки він, дедалі більше загострювалася. Це призвело до ослаблення єдності в сербському повстанському таборі.
У квітні 1809 р. воєнні дії між Росією і Османською імперією відновилися. Для сербів, котрі пов'язували з цією війною великі сподівання, такий розвиток подій виявився нещасливим. Поки основні сили російської армії билися з армією Наполеона, османи розгорнули масований наступ на сербських повстанців, яким у цей вирішальний момент забракло як збройних сил, еквівалентних турецьким, так і єдності планів і дій. Форсоване просування османських військ тривало все літо; під реальною загрозою опинилися Белград і Крагуєвац, але наступ росіян на іншому фронті дав змогу сербам виправити ситуацію і швидко повернути щойно втрачені області.
На дальший хід Першого сербського повстання вирішальний вплив справили зміни в співвідношенні сил великих держав — Австрії, Франції та Росії, що брали участь у подіях на Балканах. Розчаровані поведінкою Росії влітку 1809 р., серби зробили спробу знайти підтримку відразу в трьох європейських столицях — Відні, Парижі, Петербурзі, погоджуючися навіть на протекторат над Сербією будь-якої з великих держав. Ситуація, проте, склалася таким чином, що допомагати сербським повстанцям взялася тільки Росія, можливості якої щодо цього виявилися досить обмеженими після підписання в травні 1812 р. в Бухаресті мирного договору з Портою.
Пункт восьмий Бухарестського договору спеціально присвячувався "сербському питанню". Султан брав на себе зобов'язання оголосити амністію учасникам антитурецького повстання й надати Сербії автономію, про конкретні рамки якої турки і серби мали домовитися між собою додатково. Водночас Порті дозволялося повернути свої залоги в сербські міста й зруйнувати збудовані сербами під час повстання укріплення. Такий стан речей навряд чи влаштовував сербів, які після восьми років виснажливої боротьби фактично поверталися на рівень домовленостей 1807 р., але нічого іншого Росія не могла запропонувати за умов, що склалися у Європі в 1810-ті роки. Сербська сторона відмовилася прийняти положення Бухарестського миру, намагаючись у двосторонніх переговорах — спочатку з Петербургом, а згодом зі Стамбулом — домогтися кращих для себе умов, але без підтримки великих держав серби не мали серйозних аргументів у суперечці з набагато сильнішим противником.