Отже, і націоналізм Гітлера також не був однозначний, тому що він, не задумуючись, готовий був поступитися з інтересом нації. Але проте, цей націоналізм був досить інтенсивним, щоб викликати загальний опір. Тому що хоча Гітлер частково і виражав захисні емоції часу і континенту, а його гасла робили вплив далекий за межами країни, так що до Німеччини Гітлера з повагою, йому так ніколи і не удалося додати цьому своєму оборонному початку щось більше ніж вузький і твердий національний профіль. У ході своїх бункерних медитацій навесні 1945 року він якось назвав себе "останнім шансом Європи" і спробував у цьому зв'язку виправдати застосування насильства стосовно континенту: "Вона не могла бути скорена шармом чи силою переконання. Щоб її отримати, потрібно було її зґвалтувати". Але от саме шансом Європи Гітлер і не був: не було такого моменту, коли він зміг би, переступивши через себе, ввійти в гру дійсно в ролі політичної альтернативи. Хіба тільки під час війни, коли мова йшла про приблизно не позбавлену перспективу спробі додати кампанії проти Радянського Союзу європейську видимість, він розкрився як той заклятий ворог інтернаціоналізму, яким він починав, – людиною з, так сказати, глибокої європейської провінції.
Тим самим погляд ще раз звертається до до чудності суперечливого місця Гітлера в часі. Незважаючи на усю свою оборонну в принципі позицію, він довгий час вважався прогресивної по своїй суті, сучасною фігурою епохи, і його ореол був тоді у свідомості більшості його сучасників настільки ж незаперечним, як і та природа, якою він володіє в очах гнітючої частини нинішнього сприйняття. Сучасними й відповідальними духу часу здавалися 20–м і 30–м рокам і техніка, і колективні представлення про порядок, і монументальні пропорції, і войовничі позиції, і гордість людини з маси, і аура "зірки"; і однієї з причин успіху націонал-соціалізму було також саме те, що він спритно привласнив собі всі ці елементи. У тім же ряді стояли і командні жести великих особистостей; час сходження й успіхів Гітлера в значній мірі протікало під знаком цезаристских тенденцій, що доходили до тоталітарного культу вождя в сталінському Радянському Союзі й автократичному стилі Рузвельта. На цьому тлі Гітлер, відкрито і з принциповою гостротою заявивший про свою приналежність до такого типу володаря, здавався сигналом нових часів: він був рекламним щитом пафосу і здригання тих великих трибунів "століття мас", прихід яких передвіщав цій епосі Шпенглер. Примітно, що для публіки Гітлер і підкреслював – це завжди сильніше оптимістичний, звернений до майбутнього характер націонал-соціалізму, а не його регресивні риси, що стали предметом турбот головним чином Гімлера, Дарре, а також безлічі есесівських чинів.
Насправді ж, однак, Гітлер побоювався майбутнього; у "Застільних бесідах" у ставці фюрера він якось заявив, що радий, що йому довелось жити тільки на початку технічного століття, більш пізні покоління вже не будуть знати, "як прекрасний був колись цей світ". Незважаючи на усю свою орієнтовану на прогрес позу він був надзвичайно запізненою натурою, прихильної в основному образам, нормам і інстинктам XІ століття, що він і сприймав як найбільш значний період в історії людства. Та й у самій його кончині, який би невдало тривіальної і театральний вона ні показалася, відбилися ті дві сторони епохи, що його захоплювала і яку він одночасно ще раз представив: отут було щось від її гримучого блиску, що знайшов своє вираження в продирижированном їм по мотивах загибелі богів фіналі, але було і щось від її пошловатого характеру, коли він на манер потерпілого фіаско гравця лежав мерцем на дивані в бункері поруч з метрессой, його офіційною дружиною. Це з'явилося фіналом, що продемонстрував його випадання з часу і ще раз показавшим всю архаїчність самої його суті.
Феномен застиглости, з яким так часто зіштовхуєшся протягом усього цього життя, і знаходить саме на такім тлі своє щире значення: він хотів зупинити ту неповторну мить, яке виявляв собою світ у пору його, Гітлера, становлення. На відміну від фашистського типу взагалі, від Муссоліні, Морраса чи навіть Гімлера, Гітлер був спокушений не історією, а тим, що пережив він у період свого формування, – ознобом щастя і страху. Тому і порятунок, що він прагнув принести, неодмінно повинен був йти під знаком великого XІХ століття. Уся картина світу Гітлера, його маніакальні представлення про боротьбу за життя, про расу, простір, як і збережене в нього до самого кінця замилування ідолами і великими мужами його молодості, та й узагалі великими мужами, чиїм простим рефлексом волі і представлялася йому історія аж до останніх його днів, до абсурдних його надій, зв'язаних зі смертю Рузвельта в квітні 1945 року, – саме це, як і багато чого іншого, і характеризує всю міру його фіксації. Те ж саме позначається й у численних труднощях, що заважали йому уявити собі обрії поточного століття: постійно спливала в його виступах цифра, що лякає – 140 жителів на один квадратний кілометр, – якої він прагнув виправдати свої домагання на розширення "життєвого простору", розкриває його нездатність знайти сучасні по своїй суті рішення, спрямовані на завоювання, так сказати, внутрішнього життєвого простору, зриває з його маску поборника модернізації, принаймні, частково, як усього лише показний атрибут. У цілому ж світ, що вже стояв тоді на порозі атомного століття, залишався в його представленні ідентичним тому, на який – так заявляв він не без відтінку вдячної вдячності ще в лютому 1942 року – колись відкрив йому ока Карл Май.
Та й суть величі як такої він розумів на лубочний лад, у стилі старих пригодницьких романів, – в образі надлюдини-одинака. До його картини світу відноситься той момент, що він хотів бути не просто великим, а великим у манері, стилі і темпераменті людини мистецтва, і коли він в одній зі своїх мов проголосив "диктатуру генія", те явно мав при цьому у виді право на панування людей мистецтва. Примітно, що своє представлення про велич він бачив в образах Фрідріха Великого і Рихарда Вагнера – двох явищ, так само зв'язаних з художньою і політичною сферою, і визначав її як "героїчну". У принципі він розглядав велич як категорію, що виражає статичність і знайшла найкраще втілення в пам'ятниках, і не потрібно ніяких докладних спроб тлумачення, щоб знайти отут психопатичний характер. Відбиток цього лежав на всім поводженні вольової людини, як воно було засвоєно їм. Але скільки ж ховалося за цим апатії, нерішучості і нервозності. Подібним же чином штучної і натужний виглядала його аморальність, який він краще за все зрадив би холодність вільної, що володіє грубою силою натури – натури людини-пана, щоб сховати, скільки таємницею пристрасті до відплати переповняло його. Незважаючи на усю свою макіавелістську вільність, чим він так подобався самому собі, він, звичайно ж, не був вільний від утручання з боку моралі. Внутрішній холод, слабість нервів, які компенсувалися звичками надлюдини, – і в цьому розпізнається зв'язок Гітлера з пізньою буржуазною епохою XІХ століття, часом Вагнера і Ніцше.
Однак характерним для цього зв'язку було саме те. що вона була повна зламів і необычностей: незважаючи на усі свої дрібнобуржуазні похилості, він у дійсності не належав до цього світу, у всякому разі, його корені ніколи не досягали отут достатньої глибини, щоб він розглянув обмеженість, властиву йому. По цій же причині його оборонна реакція і була сповнена таких неприязних почуттів, і поетому–то він довів оборону світу, про захист якого говорив, до руйнування цього світу.
І все ж таки разючим образом цей звернений у минуле, зовсім очевидно сформований XІX–м століттям чоловік вивів Німеччину, так само як і чималу частину зараженого його динамізмом світу, у XX–і сторіччя: місце Гітлера в історії куди ближче до великих революціонерів, ніж до гальмувавших її консервативних багатіїв. Звичайно, свої вирішальні стимули Гітлер черпав із прагнення перешкодити приходу нових часів і шляхом внесення великого, всесвітньо–історичного виправлення повернутися до вихідної точки всіх помилкових доріг і оман: він – як це він сам сформулював – виступив революціонером проти революції. Але та мобілізація сил і волі до дії, який зажадала його операція по порятунку, надзвичайно прискорили процес емансипації, а перенапруга авторитету, стилю, порядку, зв'язана з його виступом, саме і послабило узяті ними на себе зобов'язання і привело до успіху ті демократичні ідеології, яким він протиставляли таку запеклу енергію. Ненавидячи революцію, він став, на ділі, німецьким феноменом революції.
Звичайно, саме пізніше, вже з 1918 року в Німеччині йшов процес гострих змін. Але цей процес проходив половинчато і надзвичайно нерішуче. І тільки Гітлер додав йому ту радикальність, що і зробила процес по суті революційним і кардинально змінила застиглу й утримувану в рамках визначених авторитарних соціальних структур країну. Тільки тепер, під впливом домагань фюрерської держави, зникли поважні інститути, були вирвані зі звичних зв'язків люди, усунуті привілеї і зруйновані всі авторитети, що не виходили від самого Гітлера чи не були санкціоновані ним. При цьому йому удалося або погасити страхи, що супроводжують звичайно розрив з минулим, або перетворити їх в енергію на користь суспільства, оскільки він умів досить достовірним образом піднести себе масам як всеосяжний авторитет, але головним отут з'явилося те, що він ліквідував найбільш конкретну форму прояву страху перед революційним майбутнім.