Оповідаючи про цей період життя в автобіографії, Б.Д.Грінченко згадував: “Мені хотілося вчитися від народу мови, записувати лексичні й фольклорні матеріали і взагалі придивлятися до народного життя. У полт[авському] селі я жив в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах, але того, чого шукав, мав досить” [1, с. 568]. Цілком зрозуміло, що ідеали і прагнення народолюбця були дуже далекими від світосприйняття місцевих чиновників.
Улітку 1883 р. Борису Дмитровичу трапилась нагода підвищити свою кваліфікацію – уЗмієві відкрились педагогічні курси для вчителів усієї Харківської губернії. Їх керівником був І.Я.Литвинов – інспектор народних училищ,який вирізнявся серед інших інспекторів своїми високими людськими й професійними якостями. На педагогічні курси прибуло близько 80 учителів. У цьому учительському середовищі Б.Д.Грінченко відразу ж виділився знанням педагогічної справи й організаторськими навичками. Не дивно, що навколо нього незабаром об’єднався гурток удев’ять педагогів, якіпісля курсів сходилися й обговорювали не тільки справу педагогічну, а й українську, читали відповідні книжки, які привіз із собою Б.Д.Грінченко. Незабаром кілька вчителів відійшло відучасті в гуртку, але четверо учасників не припиняли спільних занять до кінця курсів [12, с. 28,29].
В ході педагогічних курсів особистість Б.Д.Грінченка привернула увагу директора народних шкіл п. Жаворонкова, який направив здібного учителя у двокласну школу в с. Олексіївку Зміївського повіту. І це попри те, що Борис Дмитрович не мав права учителювати у такому навчальному закладі через те, що не скінчив учительську семінарію [12, с. 29, 30]. Олексіївська школа представляла собою гарний мурований будинок з мезоніном. У цьому приміщенні розміщувались ясні, чисті й теплі класи, бібліотека, кухня, квартири учителів. Школа мала й присадибну ділянку – три десятини саду.
Матеріальне становище Б.Д.Грінченкаполіпшилося, адже в цій школі платили 330 крб. на рік. Проте моральні умови для діяльності українолюбця тут були вкрай несприятливі. Борису Дмитровичу доводилось всіляко приховувати українські книжки, рукописи тощо. Певно завідувач школи все ж таки дещо дізнався про українські уподобання вчителя. Не випадково, коли у школу приїхав інспектор І.Я.Литвинов, він порадив Б.Д.Грінченку бути обережнішим. Самотність народного учителя у цьому великому торгівельному селі, де проживали багаті купці й панувало російськомовне середовище, обумовила його клопотання про переведення в українське село [12, с. 34-36].
Наслідком цього став переїздБ.Д.Грінченка 14 вересеня 1884 р. завідувачем двокласної школи в село Нижня Сироватка Сумського повіту. Прибувши до цієї великої школа, Борис Дмитрович швидко зрозумів, що в нійне все гаразд. Знання йдисципліна учнів не відзначалися належним рівнем, що й не дивно за умов п’янства учителів, нездоровоїморально-психологічної атмосфери в колективі, чому особливо сприяв законоучитель О.Лавденков. Незабаром завідувачу вдалосьналагодити навчально-виховний процес, хоча при цьому й повною мірою відчути на собі невимовну важкість учителювання в обстановці постійних наклепів, коли число протоколів чи доносів швидко досягло кількість 26 [12, с. 38, 41, 46, 51, 53, 73, 76].
Вистояти в цій непростій життєвій ситуації, напевно, допомагало те, що поруч з Б.Д.Грінченком завжди знаходилась його дружина Марія Миколаївна, з якою було взято шлюб на початку 1884 р. Згодом Борис Дмитрович писав: “…жінка моя з того часу стала мені вірним товаришем у всіх моїх заходах і в багатьох важних і важких працях” [1, с. 568].
На початку нового навчального року Б.Д. Грінченко одержав перевод у Виру, в однокласну школу. Але 30 вересня 1885 р. він виїхав з Нижньої Сироватки, кинувши учителювання й поїхавши на батьківський хутір [12, с. 79].
Невдовзі Б.Д.Грінченко замислив прилучитися до земської діяльності. Наприкінці 1885 р. він поїхав на Херсонщину і півтора року працював статистиком губернського змства, збираючи по селах різноманітні відомостіз народного життя. Водночас народолюбець продовжував займатися літературною працею: писав оповідання й казки. У 1886 р. він опублікував другу збірку «Під сільською стріхою» [1, с. 568; 14, с. 160, 13, 17].
Б.Д.Грінченко працював земцем-статистиком недовго – до весни 1887 р. Залишивши посаду, розпочав шукати заробітку. Влітку того ж року відома діячка освіти Х.Д.Алчевська, за рекомендацією М.Ф.Лободовського, запросила Бориса Дмитровича вчителювати в Олексіївську школу Слов’яносербського повіту на Катеринославщині. Незабаром розпочався катеринославський період педагогічної діяльності українського народолюбця, який тривав 6 років [1, с. 569; 12, с. 80].
Олексіївська школа була однокласною земською. Їїбюджет складав 600 крб., 2/3 якого надавало земство, а 1/3 сільська громада. Х.Д.Алчевська стала попечителькою школи, виділяла власні кошти на утримання цього навчального закладу, побудувала шкільний будинок, добирала вчительські кадри [12, с. 80].
Укладаючи з Х.Д.Алчевською словесну угоду, Борис Дмитрович висунув одну умову: якщо іспити покажуть добрі знання учнів, його не можуть звільнити з посади. Після цього, в середині вересня 1887 р. подружжя Грінченків прибуло до Олексіївки [12, с. 82].
З собою народні вчителі привезличималу бібліотеку, де були видання на різних мовах. Так, у ній налічувалось кілька примірників Біблії, видрукуваної французькою, німецькою, церковно-слав’янською й російською мовами і Новий Завіт – сербською мовою [12, с. 121, 124].
Сільська школа стояла навигоні, напроти будинку Алчевських. Шкільне приміщення містило прихожу, два класи, бібліотеку, вчительську та сторожів-ку. Навколо школи височили ряди різних дерев, проте світу у приміщеннях було багато. На чисто вибілених стінах висілигеографічні карти й малюнки з природознавства. Бібліотечний фонд налічував чимало книжок. Там само розміщувались глобуси, наочні засоби вивчення різних типів народів, деякі колекції. Олексіївська школа справила гарне враження на Грінченків. Навчальний процес мав розпочатися 2 жовтня, після Покрови [12, с. 85, 86, 87].
Хоча Олексіївська школа діяла вже сім років, рівень підготовки учнів виявився низьким – не щастило з учителями. Тому Б.Д.Грінченко заходився надолужувати раніше втрачений час, займаючисьіз здібними учнями по 8-9 годин на день. Чимало довелосьпопрацювати народномуучителю у справі налагодження дисципліни й зовнішнього вигляду школярів [12, с. 93, 98, 100, 103, 104, 106].
Чільне місце в діяльності педагога-народолюбця займало вдосконалення навчального процесу, важливим інструментом чого стала підготовка нових навчальних посібників. Уже в 1888 р. Борис Дмитрович розробив україномовний посібник “Настина читанка”, який став засобом української освіти й виховання не тільки власної доньки, а селянських дітей Олексіївки. У 1889 р. Б.Д.Грінченко написав ще один посібник – “Граматика”, що служив тим же цілям [4].
У процесі спілкування педагог прагнув пробудити в учнів творче мислення. У грудні 1888 – лютому 1889 рр. Б.Д.Грінченко випускав разом зі своїми вихованцями рукописний ілюстрований журнал “Думка”, в якому школярі могли прочитати мудрі вислови, загадки, казки, народні пісні, оповідання. До шевченківських роковин у журналі було вміщено вірші на пошану Кобзаря [6].
Б.Д. Грінченко повністю віддавався нелегкій учительській праці. Отже, відносно вільними залишалися лише недільні вечори та свята. У ці дні до подружжя Грінченків часто заходили селяни, а іноді й вони відвідували хліборобів [12, с. 117, 118].
З перших днів перебуванняБориса Дмитровича в Олексіївці місцеві селяни були вражені, що він розмовляв з ними по-українськи, поводив себе культурно, просто, дотримувався високоморального способу життя. Тому, виявляючи свою прихильність, до Грінченків заходило багато батьків школярів. Особливо людно бувало у святкові дні. На Різдво й на Меланки селяни приходили колядувати, засівати та щедрувати, на Пасху – обмінювались пасками тощо. Притягувало до подружжя народних учителів й те, що вони у разі потреби лікували селян, аджемедичний персонал у цій місцевості на 20 верст навкруги був відсутній [12, с. 136, 138].
Незважаючи на велику зайнятість у школі, Б.Д.Грінченко не припиняв літературної діяльності, вивчив чеську мову. В олексіївський період Борис Дмитрович написав цілу низку оповідань з народного життя. Це, зокрема, «Каторжна» (1888 р.), «Олеся», «Грицько»(1890 р.), «Украла», «Кавуни» (1891 р.), «Панько», «Батько та дочка» (1893 р.) та ін. [11, с. 333-343, 344-348, 350-355, 356-359, 360-366, 367-370, 371-389]. У 1891 р. творчий доробок письменника збагатився повістю “На распутті” [10]. Грінченкова проза просякнута знанням реалій народного життя, щирою любов’ю до людей, до рідної землі. Чітка життєва позиція письменника-народолюбця відбилася в наступних рядках оповідання “Олеся”: “Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя” [11, с. 346].
В Олексіївці Б.Д.Грінченко виявив неабиякий інтерес до літературознавства, літературної біографістики. У цей період з-під його пера вийшли біографічні нариси, життєписи “Грігорій Квітка” (1890 р.), “Євген Гребінка” (1891 р.) та ін. [5; 7]. Тоді ж Борис Дмитрович активно працював у галузі української поезії. Свідченням цього стали рукописні збірки “Вірші 1889 – 1892 рр.”, “Галицькі вірші” (1892 р.) [2; 3]. За визнанням самого Б.Д.Грінченка, поезія складала лише випадкове явище в його діяльності. Попри всі недоліки, вона була наповнена ідеалами правди, свободи, просвіти, глибоким патріотизмом [17, с. 2, 38, 39].
Водночас народолюбець не припиняв роботу над лексичними нотатками, матеріалами, що записував з народних вуст [8]. Згодомлексика, зібрана Б.Д.Грінченком на Катеринославщині, увійде до його чотиритомного “Словаря української мови”.