Утім у зазначений період в урядовій політиці щодо освіти посилилися охоронно-консервативні тенденції. Керівництво міністерством усе сильніше дбало про те, щоб у народнихшколах не зароджувалось ніяке “вільнодумство”. Напевно, до начальства дійшли чутки про педагога-народолюбця в Олексіївці, якийписав твори під псевдонімом “Чайченко”.
Томувранці 30 квітня 1888 р. до Грінченків з’явилися жандармський ротмістр, жандармський вахмістр та поліцейський наглядач,які зробили на їхній квартирі трус. Лише за те, що Б.Д.Грінченко мав псевдонім Чайченко, він був заарештований з вилученням рукописів й листів. Проте незабаром ротмістр визнав, щозробив трус через помилку [12, с. 126, 141, 144-146].
Певно, цей перший прикрий епізод не набувнегативного продовження через авторитет Х.Д.Алчевської, яка прихильно ставилась до Б.Д.Грінченка та його дружини. Адже на початку 1860-х рр. подружжя Алчевських брало участь у Харківській українській громаді. Щоправда, незабаром Алчевські відійшли від участі в українському національно-демократичному русі. Від колишнього “українофільства” у них залишилась пошана до Т.Г.Шевченка і його “Кобзаря” та любов до української пісні [12, с. 148, 149].
Х.Д.Алчевська належала до енергійних, розумних, талановитих, працьовитих, цілеспрямованих, але вельми боязких і обережних людей. Олексіївська школа була звичайно російськомовною. Єдине, щодозволяла собі попечителька у цьому навчальному закладі, то співи українських пісень таособистий презент школярам-випускникам увигляді українських книжок. При цьому Христина Данилівна завжди примовляла Борису Дмитровичу: “Справді ж ми з вамина вулкані стоїмо!”[12, с. 153, 154, 176].
Попечителька знала, що селяни беруть у Грінченків українськікнижки, і школярі їх читають [12, арк. 176б]. Проте вона не здогадувалась, що Б.Д.Грінченко систематично навчав йвиховував учнів в українському дусі. В Олексіївській школі педагог розмовляв з учнями по-українськи, а так звані письмові роботи, іспити, підручники були російськомовними. Школа часто інспектувалась начальством, і учні знали, що в класах треба відповідати тією мовою, якою до тебе звертаються [12, с. 169, 171, 172].
Б.Д.Грінченко віддавав багато силпозакласній роботі. І саме тут учні писали українською мовою рецензії на прочитані книжки, вірші, оповідання і т.ін. Вдома школярі вчили українські вірші та байки. Читав Б.Д.Грінченко й лекції з українознавства. Внаслідок цієї копіткоїроботи учні розрізняли Україну і Московію, українську і російську мови, знали історію, літературу, географію України [12, с. 131, 172]. Свої знання вони могли висловлювати гарною українською мовою. Грінченки привезли в Олексіївку достатньо повну українську бібліотеку, а такожбезцензурні російські видання. Усі ці книжки обгорталися поверх палітурок і обкладинок у газету, і учні знали, щотака література призначена для позашкільного читання [12, с. 173, 174].
Б.Д.Грінченко піклувався про підготовку нових посібників. Удома він учив доньку, яку виховувавв українському дусі, та деяких інших дітей українській граматиці,написаній друкованими літерами. По цій граматиці навіть деякі письменні селяни вчили неписьменних. Для доньки Борис Дмитрович підготував Читанку і рукописний журнал [12, с. 175].
Метою діяльності Б.Д.Грінченка було всіляке сприяння поступу української освіти і культури. У цьому питанні він не сходився з попечителькою Олексіївської школи Х.Д.Алчевською. Це яскраво виявилось під час30-ти річного ювілею педагогічної діяльності Христини Данилівни, що відбувся 14 травня 1892 р. у Харкові. Бориса Дмитровича запросили на святкування. Проте вінвідмовив, обґрунтувавшимотиви у листі до Х.Д. Алчевської. “Я вважаю, – писав Б.Д.Грінченко, – що українці повинні служити Україні і українській, а не московській просвіті. Поважаючи діячів московської просвіти в московській землі, я не можу інакше як негативно ставитися до московської просвіти вземлі українській. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення могонароду, тобто та річ, проти якої спрямована моя діяльність” [12, с. 194, 195]. Відповідаючи Б.Д.Грінченкові, Х.Д.Алчевськависловилажаль з приводу його рішення не їхати до Харкова і звернула увагу на те, що прагнула “у міру можливості і зберегти малоруську пісню, і дати народу малоруську книгу” [12, с. 198].
Наступний 1892 – 1893 навчальний рік став останнім роком учителювання Б.Д.Грінченка в Олексіївській школі. На той час навчальний заклад ставнайкращим у повіті. Характерно, що учні з вдячністюзгадували грінченкову науку. Один з них зазначав, що учитель “навчав, як треба любити людей і свою рідну країну, котрої ми до нього не знали, що вона у нас є; навчав жити просто, не лізти в пани, а жить правдиво і чесно”. Протеподальше співробітництво народолюбця з Х.Д.Алчевською було вже неможливим. Адже попечителька не моглазрозуміти, як Б.Д.Грінченко працює у школі тільки через те, що це дає йому змогу виховувати у дітей українську національну свідомість і, живучи серед українського народу, мати на нього безпосередній вплив [12, с. 205, 214]. З від’їздом Грінченків з Олексіївни Х.Д.Алчевська вже “не стояла на вулкані”, адже наступниця Бориса Дмитровича – учителька В.П.Кондратьєва – зовсім не розуміла української мови [12, с. 270].
У катеринославський період завершилось ідейне становлення Б.Д.Грінченка як українського народолюбця. Свідченням цього є відомі “Листи з України Ніддніпрянської” 1892 – 1893 рр., де Борис Дмитрович активно полемізував з видатним українським політичним діячем М.П.Драгомановим. Написані в сільській глибинці, в періодактивної педагогічної діяльності, “Листи…” переконують у величезній життєвій силі Б.Д.Грінченка і ставлять його в один ряд з найбільшими українськими інтелектуалами тієї доби. Аналіз цієї публіцистичної пам’ятки дає можливість констатувати, що Б.Д.Грінченко належав до прихильників поступових національно-культурних та соціальних перетворень у напрямку до самостійного національного життя українців [9].
Отже,перебування Б.Д.Грінченка на Катеринославщині стало періодом його активної діяльності в галузі української освіти, літератури, літературознавства, мовознавства та публіцистики. Це був конкретний внесок народолюбця у поступ української національної справи.
Література
1. Грінченко Борис. Автобіографія // Твори: У 2 т. Т.1. – К.: Вид-во АН Української РСР, 1963. – С. 568 – 571.
2. Грінченко Б.Д. Вірші 1889 – 1892 р. Олексіївка // Інститут рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського НАНУ. – Ф.І, спр. 31198, арк. 1 – 58.
3. Грінченко Б.Д. Галицькі вірші. 1892 р.Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, 31216, арк. 1 – 82.
4. Грінченко Б.Д. Граматика. 1889 р. // ІР НБУ. – Ф. І, 31456, арк. 1 – 11.
5. Грінченко Б.Д. Григорій Квітка. Життєпис. 1890 р. Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 31432, арк. 1 – 47.
6. [Грінченко Б.Д.]. Думка [Журнал, який писав Б. Грінченко разом з учнями 1888 – 1889 в Олексіївці]// ІР НБУ . – Ф.І, спр. 31457, арк. 1 – 82.
7. [Грінченко Б.Д.]. Євген Гребінка. Життєпис. 1891 р. Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 31436, арк 1 – 13.
8. Грінченко Б.Д. Лексичні нотатки, матеріали, зібрані з народних уст на Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині та ін. 1880 – 1901, 1907 // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 34404 – 34405, арк. 1 – 56.
9. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б. – Драгоманов М. Діалог про українську національну справу. – К.: Ін-т укр. арехографії НАНУ, 1994. – С.35 – 145.
10. Грінченко Б. На распутті. Повість. 1891 р. Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 31373, арк. 1 – 285.
11. Грінченко Борис. Твори: У 2 т. Т.1. – К.: Вид-во АН Української РСР, 1963. – 604 с.
12. Грінченко М.М. Школи, де вчителював Борис Грінченко // ІР НБУ– Ф.І, спр. 32541, арк. 1 – 510.
13. Єфремов Сергій. Борис Грінченко. Про життя його та діла. – СПб.: Друкарня бр. В.І.Линників, 1913. – 53 с.
14. Животенко-Піанків Адвентина. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 1999. – 176 с.
15. Плевако М. Життя та праця Бориса Грінченка. – Х.: Друк. С.А. Шмерковича, 1911. – 81 с.
16. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Питання ідейно-естетичної еволюції. – К.: Либідь, 1990. – 232 с.
17. Черняховская-Старицкая Л. Б. Гринченко. Пысання. Т.1. – К.: Тип. Имп. Ун-та Св. Владимира, 1905. – 43 с.
18. Чикаленко Євген. Спогади (1861 – 1907). – К.: Вид-во “Темпора”, 2003. – 416 с.