Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 14 из 51)

У VII—VIII ст. за часів імператорів Іраклія (610—641 рр.) і Ле# ва III (717—740 рр.) римський провінційний розподіл земель пере# творюється у фемний устрій, який забезпечив життєздатність імпе# рії на подальші сторіччя. Іконоборчі потрясіння VIII—IX ст. не змо# гли похитнути її могутності.

СЕРЕДНЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

Імперія цього періоду являла собою світову «наддержаву», чия стійка централізована державність, військова міць і культура скла# дали разючий контраст із роздробленістю сил латинського Заходу і мусульманського Сходу. «Золотий вік» Візантійської імперії тривав приблизно з 850 до 1050 рр. У ці сторіччя її володіння тягнулися від Південної Італії та Далмації до Вірменії, Сирії і Месопотамії. Давня проблема безпеки північних кордонів імперії була вирішена приєд# нанням Болгарії (1018) і відновленням колишнього римського кордо# ну по Дунаю. Були асимільовані й підлеглі імперії слов’яни, які засе# лили Грецію в попередній період. Стійкість економіки засновувалася на розвинених товарно#грошових відносинах і поширенні золотого соліда, який карбували з часів Константина I. Фемний лад дозволяв зберігати військову потужність держави і незмінність її економічних інститутів; він забезпечував панування в політичному житті столич# ної чиновної аристократії, а тому неухильно підтримувався протя# гом X — початку XI ст.

Імператори Македонської династії (867—1056) втілювали в собі ідею обраності та постійність встановленої Богом влади. Повернення до вшанування ікон у 843 р. знаменувало примирення між державою і церквою. Авторитет константинопольського патріархату був віднов# лений, і в IX ст. він уже претендував на домінування в східно#христи# янському світі. Хрещення болгарів, сербів, а потім і Київської Русі розширило межі візантійської цивілізації. У середньовізантійський період складаються основи того, що сучасними дослідниками було визначено як «Візантійська співдружність». Її зримим вираженням стала ієрархія християнських правителів, що визнавали імператора як світського голову, а константинопольского патріарха як голову церкви. На сході такими правителями були вірменські й грузинські царі, чиї незалежні володіння межували з імперією та мусульмансь# ким світом. Незабаром після смерті найбільш яскравого представни# ка Македонських імператорів Василія II Болгаробійця (976—1025) почався занепад держави. Він був викликаний кризою фемного ладу, що посилювалася із зростанням прошарку землевласницької (пере# важно військової) аристократії.

Неминуче зростання приватноправових форм залежності візантій# ського селянства послаблювало державний контроль над ним і призво# дило до зіткнення інтересів столичної чиновницької й провінційної знаті. Протиріччя всередині правлячого стану і несприятливі зовнішні об# ставини, викликані нашестям турків#сельджуків і норманів, призве# ли до втрати Візантією малоазійських (1071) і південно#італійських володінь (1081). Тільки правління Олексія I, засновника династії Ком# нінів (1081—1185), дозволило вивести країну із затяжної кризи. Вна# слідок енергійної політики Комнінів Візантія XII ст. відродилася як могутня держава. Вона знову стала відігравати активну роль у світовій політиці, утримуючи під своїм контролем Балканський півострів і пре# тендуючи на повернення Південної Італії, однак головні проблеми на сході так і не були остаточно вирішені.

Велика частина Малої Азії залишалася в руках сельджуків, і по# разка Мануїла I (1143—1180) у 1176 р. під Міріокефалоном поклала кінець надіям на її повернення. В економіці Візантії все більш важли# ве місце починає посідати Венеція, яка в обмін на військову допомогу домагається від імператорів привілеїв у східній торгівлі. На зміну фемному ладу приходить система проній, заснована на приватнопра# вових формах експлуатації селянства. Послаблення Візантії відбува# лося одночасно з оновленням життя середньовічної Європи.

Латиняни прямували на Схід спочатку як паломники, потім як купці й хрестоносці. Їхня експансія, що не припинялася з кінця XI ст., посилювала духовне відчуження, яке наростало у відносинах між східними й західними християнами. Його симптомом стала Велика схизма 1054 р.; вона знаменувала собою остаточне розходжен# ня східної й західної богословських традицій.

Хрестові походи і встановлення латинських східних патріархатів сприяли зростанню напруженості у відносинах між Заходом і Візан# тією. Захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 р. і подаль# ший поділ імперії поклали край тисячолітньому існуванню Візантії як великої світової держави.

ПІЗНЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

Після 1204 р. на територіях, що входили колись до складу Візан# тії, утворилися декілька латинських і грецьких держав. Найбіль# шою серед грецьких держав була малоазійська Нікейська імперія, чиї правителі очолили боротьбу за відтворення Візантії. Після закін# чення «нікейського вигнання» і повернення імперії в Константино# поль (1261) починається останній період існування Візантії, названий від імені правлячої династії Палеологівським (1261—1453).

На початку XIV ст. турки#османи захопили у Візантії Малу Азію, а з середини того ж століття розпочали захоплення її володінь на Балканах. Особливе значення для виживання імперії Палеологів на# були відносини із Заходом і неминуча унія церков як гарантія допо# моги проти іновірних загарбників. Церковна єдність формально була відновлена на Ферраро#Флорентійському соборі 1438—1439 рр., од# нак вона ніяк не позначилася на долі Візантії. Більшість населення православного світу не прийняла запізнілої унії, вважаючи її зрадою істинній вірі. Константинополь залишився без допомоги заходу, і 29 травня 1453 р. його захопили турки#османи. Так було повалено тисячолітню твердиню східного християнства і завершено історію держави, заснованої Октавіаном Августом у I ст. до н. е.

ІКОНОБОРСТВО

Іконоборство — релігійний рух у Візантії в VIII — першій поло# вині IX ст., який відкидав вшанування ікон як ідолопоклонство, спи# раючись на старозавітні заповіді («не роби собі кумира і ніякого зо# браження того, що на небі вгорі… не поклоняйся їм і не служи їм»). Розрізнюють два періоди іконоборства. Перший (726—787) пов’яза# ний з релігійною політикою імператорів Ісаврійської династії Ле# ва III (717—740) і Константина V (740—775), що зводилася до догма# тичного спростування вшанування ікон та їх масового знищення. Першою іконоборчою акцією влади визнається видалення надврат# ної ікони Христа Халкитіса, що знаходилася перед входом у Вели# кий імператорський палац (бл. 726—730). Тоді ж був виданий едикт Лева III проти вшанування ікон.

У 754 р. Константин V добився соборного засудження іконовша# нування, що призвело до падіння авторитету та ізоляції Константи# нопольської кафедри в християнському світі. Відмова від рішень іко# ноборчого собору стала можливою лише зі зміною позиції влади.

VII Всесвітній (Другий Нікейський) собор, скликаний імперат# рицею Іриною в 787 р., відновив і догматично обґрунтував ушану# вання ікон. Відновлене у 815—842 рр. іконоборство мало більш поверховий характер. Його ініціатором виступив імператор Лев V (813—820), чия іконоборча політика була головним засобом відно# влення повної державної супрематії (переваги) в церковних питан# нях (тобто верховенства в розв’язанні церковних питань). Цієї ж політики дотримувалися імператори Аморійської династії Миха# їл II і Феофіл; зі смертю останнього в 842 р. іконоборство втратило підтримку влади і в наступному році вшанування ікон було відно# влено (843). Боротьба проти іконоборства породила значну кількість новомучеників, переважно ченців. Їх духовними лідерами були студийський ігумен св. Феодор Студит і православні патріархи# іконовшанувальники святі Тарасій і Никифор, які займали столи# чну кафедру в 784—815 рр.

Учення на захист ушанування ікон, що покладено в основу ка# нонів VII Всесвітнього собору, було розроблено Іоанном Дамаскі# ним. Урочисте відновлення у 843 р. іконовшанування святкується Східною церквою в першу неділю Великого посту («Торжество Православ’я»).

ДИНАСТІЯ КАРОЛІНГІВ

Каролінги (нім. Karolinger) — династія правителів Франкської держави в 687—987 рр., з 751 р. — королів, з 800 р. — імператорів; названа на ім’я свого найвизначнішого представника Карла Велико# го. Засновником династії став у 687 р. Піпін Герістальський, майор# дом Австразії — одного з королівств, на які розпалася держава Меро# вінгів. На той час королівська влада була вже номінальною, а реальну можливість управління Австразією, Нейстрією і Бургундією скон# центрували у своїх руках майордоми — управителі королівського палацу. Піпін Герістальський переміг інших майордомів, повністю усунув від справ «лінивих» меровінгських королів і зробив посаду майордома спадковою. Син Піпіна Герістальського Карл Мартелл (715—741) успішно продовжив політику батька, залишившись само# владним правителем об’єднаної Франкської держави.