Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 15 из 51)

!

У 751 р. син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Корот# кий (741—768) на зборах франкських феодалів при підтримці папсь# кого престолу був проголошений королем франків. Вершини могут# ності династія досягла при синові Піпіна Короткого Карлові Велико# му (768—814). Скориставшись тим, що престол Візантійської імпе# рії займала жінка, імператриця Ірина, що суперечило традиції, він добився того, що в 800 р. папа коронував його і проголосив імперато# ром. Син Карла, Людовік Благочестивий (814—840), був скинутий власними дітьми, потім повернув собі престол, але після його смерті сини (Лотар, Людовік і Карл) почали між собою війну. Вона заверши# лася у 843 р. укладенням Верденського договору про поділ імперії на три частини, що відповідало також і етнічному складу її населення: Лотар зберіг за собою титул імператора і отримав Італію, а також вузьку смугу земель на лівому березі Рейна (Лотарингію і Бургун# дію), Людовік Німецький отримав землі на півночі від Альп і на сході від Рейну (Східно#Франкське королівство, пізніше — Німеччина), Карл Лисий отримав території на захід від Рони і Мааса (Західно# Франкське королівство, пізніше — Франція). У 869 р. Людовік Німе# цький і Карл Лисий захопили Лотарингію.

У 880#х рр. імперія ненадовго була об’єднана під владою Карла III Товстого, потім розпалася знову. Династія італійських Каролінгів пе# рервалася у 878 р. зі смертю Лотаря II; династія німецьких — у 911 р., коли помер Людовік Дитя; французьких — у 987 р. зі смертю Людовіка V Лінивого. У Німеччині влада перейшла до Саксонської династії, у Франції — до Капетінгів.

РИЦАРСТВО

Рицарство — привілейована частина середньовічного суспільст# ва, що перебувала на кінній військовій службі у свого феодала або короля. У Франції рицарі називалися шевальє, в Іспанії — кабальє рос, у Німеччині — ріттери. Середньовічне рицарство сформувало# ся в Європі в IX—X ст. на основі військових загонів ранньофеодальної епохи. До кінця XI ст. склався рицарський етичний кодекс, що ґрун# тувався на обов’язковому служінні церкві, захисті сиріт і незамож# них, військовій доблесті. Заступником рицарства вважався св. архан# гел Михаїл — провідник ангельського воїнства. Первинне рицарст# во, будучи військовим обов’язком васалів, не давало ніяких прав на станову перевагу, але вже в XIII ст. воно перетворилося в замкнену спадкову групу, а з XIV ст. приналежність до рицарства означала приналежність до знаті. Кожний рицар мав право посвятити будь# яку людину в рицарі, вдаривши плазом меча по плечу, але обряд посвячення старалися провести з великою урочистістю і за встанов# леним ритуалом. Обряд посвячення в рицарі відбувався у святкові дні — на Великдень, Різдво, Трійцю, — і йому передували суворий піст, публічна сповідь і нічне неспання в церкві.

На наступний ранок відбувалося обмивання й одягання в новий одяг. У церкві той, хто посвячувався, молився і давав обітницю, а священик благословляв меч майбутнього рицаря. Після відповідей на встановле# ні запитання про мету вступу в рицарство присвячений отримував з рук дам або старших рицарів свою зброю. Остаточно рицарське посвя# чення набирало чинності після удару плазом меча по плечу, що супро# водилося словами: «В ім’я Божіє, Святого Михаїла і Святого Георгія роблю тебе рицарем. Будь благочестивий, сміливий і благородний». Пройшовши обряд посвячення, рицар ставав чиїм#небудь васалом, для чого проходив омаж і в результаті інфеодації (наділення землею) всту# пав у володіння феодом (леном, ф’єфом).

Піднесенню рицарського звання сприяло утворення духовних ри# царських орденів в епоху хрестових походів. Вступ до ордену перед# бачав прийняття 4 обітниць: бідності, слухняності, безшлюбності, особистої досконалості. Рицар не міг змагатися із слабшим против# ником, немічним або стариком, а вбивство беззбройного покривало рицаря незмивною ганьбою. В епоху пізнього середньовіччя обітниці втратили колишній серйозний характер. У XIV—XV ст. почався за# непад рицарської ідеології і самого рицарства, пов’язаний із зміна# ми в методах ведення війни, зниженням ролі кінноти і винаходом пороху. Однак протягом багатьох сторіч рицарство залишалося висо# ким життєвим ідеалом середньовічного суспільства.

КАРЛ ВЕЛИКИЙ

Карл Великий (742—814 рр.) — король франків з 768 р., імпера# тор з 800 р. Карл Великий був помазаний на царство в 754 р. за життя батька, Піпіна Короткого; до 771 р. правив спільно з братом Карлома# ном. За час його правління франки здійснили 53 походи, з них 27 очо# лював сам Карл; у цей період територія Франкської держави збіль# шилася вдвічі. Найтривалішою була війна з саксами в 772—804 рр., внаслідок якої Саксонія була насильно християнізована і включена до складу Франкської держави.

Походи в Іспанію проти арабів у 778—810 рр. призвели до ство# рення у Франкській державі Іспанської марки на північному сході Піренейського півострова. Перший похід 778 р. виявився невдалим, ар’єргард війська був при відступі розбитий загоном басків. Граф Роланд, який командував ар’єргардом, загинув. Ця подія стала осно# вою для пізнішої «Пісні про Роланда». У 787—796 рр. були завойова# ні населені аварами території нинішніх Австрії та Угорщини. У 785 р. завойована Фрісландія, у 789 і 812 рр. зроблені походи проти полаб# ських слов’ян.

У 773 і 774 рр. на запрошення папи Адріана I Карл зробив походи в Італію, розбив лангобардів, коронувався італійською короною і під# твердив права пап на Папську область. У 800 р. Карл придушив пов# стання проти папи в Римі. 25 грудня 800 р. в соборі св. Петра папа Лев III увінчав голову Карла імператорською короною. Візантійсь# кий уряд відмовлявся визнавати за Карлом імператорський титул, але після війни 809—814 рр. погодився на це. Устрій держави Карла знаменував собою розвиток феодалізму. Вища знать країни, пов’яза# на з Карлом ленною присягою, зобов’язана була брати участь у похо# дах разом зі своїми людьми. З 789 р. Карл неодноразово видавав ука# зи, що вимагали від кожної вільної людини знайти собі сеньйора, під керівництвом якого він повинен був служити. Збільшувалася кіль# кість залежних селян.

Імперія Карла ділилася на округи на чолі з призначеними монар# хом графами, що володіли адміністративною і військовою владою і головували в судах за участю присяжних з місцевих вільних чолові# ків; контроль за діяльністю графів і суд від імені государя здійснюва# ли «государеві посланці». Щорічно скликалися т. зв. «травневі поля», з’їзди вищої світської і церковної знаті, на яких Карл представляв укази і капітулярії, що стосувалися всіх сторін життя. Карл Вели# кий, який до кінця днів залишався безграмотним, приділяв велику увагу освіті. У 787 р. було видано указ про створення шкіл при мона# стирях, у 789 р. — про обов’язкову освіту всього вільного чоловічого населення (залишився невиконаним). При дворі склався вчений гур# ток на чолі з Карлом, названий Академією. Карл Великий пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому — Людовіку Бла# гочестивому. Імперія Карла розпалася у 843 р. внаслідок Верден# ського договору.

«КАРОЛІНГСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

«Каролінгське відродження» — культурний підйом в імперії Карла Великого і в королівствах династії Каролінгів у VIII—IX ст. (в основному на території Франції і Німеччини); проявився в організа# ції шкіл, залученні до королівського двора освічених діячів, у розвит# ку літератури, образотворчого мистецтва, архітектури. Центр «Ка# ролінгського відродження» — гурток при дворі Карла Великого, т. зв. «Академія», якою керував Алкуїн; у діяльності гуртка брали участь сам Карл Великий, Ейнгард та інші.

ВЕРДЕНСЬКИЙ ДОГОВІР 843 р.

Верденський договір (843) — угода між онуками Карла Великого про поділ його імперії. Традиції поділу володінь монарха між його синами і переділу цих володінь між спадкоємцями здавна існували у Франкській державі епохи Меровінгів і Каролінгів. В умовах відсут# ності чіткої межі між публічним і приватним правом подібна угода оформляла не розпад держави, а розподіл власності. Імператор Лю# довік I Благочестивий перед смертю (840) оголосив свого старшого сина і співправителя Лотаря I спадкоємцем імперії, а його молод# шим братам Людовіку Німецькому і Карлу Лисому виділив частки (Баварію і території навколо Парижа) з королівським титулом. Від# разу ж після смерті батька молодші брати почали боротьбу зі стар# шим, розбили його у битві під Фонтенуа (25 червня 841 р.) і у 842 р. в Страсбурзі поклялися не укладати з ним сепаратного миру. Пере# говори між ворогуючими сторонами завершилися у Вердені у 843 р. підписанням договору. За цим договором Лотар I зберігав імператор# ський титул, а також обидві столиці імперії Карла Великого — Рим і Ахен, але все це означало лише почесне верховенство. Кожний з бра# тів отримував практично незалежну частину імперії: Лотар — Іта# лію і т. зв. «Серединне королівство» — смугу землі від Середземного до Північного морів, включаючи Прованс, Бургундію, лівобережжя середнього і весь басейн нижнього Рейну і північні Нідерланди; Лю# довік — майже всю Німеччину від Рейну до Ельби; Карл — всю Гал# лію з Аквітанією і Іспанською маркою. Дроблення імперії продовжу# валося і після Верденського договору.

ЕПОХА ВІКІНГІВ

ВІКІНГИ

Вікінги (варяги, нормани) — скандінави, які піратствували у VIII—XI ст. на морях Європи. Що ж означає слово «вікінг»? Серед# ньовічний літописець Адам Бременський писав, що вікінгами датча# ни називають піратів. На думку дослідника Ф. Аскеберга, слово «ві# кінг» походить від дієслова vikja — «повертати, відхилятися». Тобто вікінг — це людина, яка зійшла з нормального життєвого шляху, морський бродяга, який відправився в далекі країни за здобиччю і ратною славою. Їхня активність була такою значною, що в сканди# навській історії період з кінця VIII до середини XI ст. назвали «епо# хою вікінгів».