Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 30 из 51)

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ

ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Декларація прав людини і громадянина (Declaration des droits de l’homme et de citoyen) — державний акт, що проголосив загаль# ність і пріоритет прав людини; прийнята Установчими зборами Фран# ції (26 серпня 1789 р.), увійшла як преамбула до першої французької конституції (1791).

ЖИРОНДИСТИ

Жирондисти — політичне угруповання періоду Французької ре# волюції. Назва «жирондисти» була дана істориками пізніше — за назвою департаменту Жиронда, звідки родом було багато діячів угру# повання. Лідери жирондистів: Ж.#П. Бріссо, П.#В. Верньо, Ж.#А. Кон# дорсе та інші. Після повалення монархії (10 серпня 1792 р.) прийшли до влади. Повстання 31 травня — 2 червня 1793 р. позбавило жирон# дистів влади. У жовтні 1793 р. частина їх була страчена. Після термі# доріанського перевороту 1794 р. жирондисти приєдналися до контрреволюціонерів.

ЯКОБІНЦІ

! !

Якобінці (Jacobins) — політичне угруповання, що прийшло до влади під час Великої Французької революції. Від початку якобін# ці — це члени Якобінського клубу («Товариства друзів конституції», 1789—1794 рр.), найвідомішого з т. зв. «патріотичних товариств», яке мало у своєму розпорядженні розгалужену мережу філій і знач# ною мірою вплинуло через них на політизацію великої частини насе# лення Франції в епоху революції. Якобінський клуб зобов’язаний сво# єю назвою місцю своїх засідань — приміщенню колишнього доміні# канського (якобінського, по вул. Сен#Жак, тобто Св. Якова в Парижі) монастиря на вул. Сент#Оноре. Приналежність до цього клубу, його підтримка були неодмінною умовою доступу до влади до 9 термідо# ра. Через нього пройшли і фейяни, і жирондисти, і монтаньяри. Тому помилково вважати якобінцями лише прихильників М. Робесп’єра, Ж.#П. Марата, Ж.#Ж. Дантона, Л.#А. Сен#Жюста, Ж. Кутона, тобто тих, хто залишився в клубі після вигнання з нього жирондистів у жовтні 1792 р. Проте в історичній пам’яті назва «якобінці» закріпи# лася саме за ними, за радикальними діячами, що прийшли до влади в період т. зв. якобінської диктатури (1793—1794) — революційно# терористичної форми державного правління Франції від падіння жи# ронди до термідоріанського перевороту.

РОБЕСП’ЄР

Робесп’єр Максиміліан (1758—1794) — діяч Великої Французь# кої революції, один із керівників якобінців. Фактично очоливши в 1793 р. революційний уряд, сприяв страті Людовіка XVI, створенню революційного трибуналу й страті лідерів жирондистів. Зосередив у своїх руках практично необмежену владу; організатор масового теро# ру. Страчений термідоріанцями.

ТЕРМІДОРІАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

Термідоріанський переворот (27/28 липня 1794 ) (9 термідора II року за новим республіканським календарем) ліквідував у Фран# ції якобінську диктатуру. Організатори термідоріанського переворо# ту: Ж. Фуше, Ж.#Л. Тальєн, П. Баррас.

ДИРЕКТОРІЯ

Директорія (Виконавча Директорія) — уряд Французької респуб# ліки з листопада 1795 до листопада 1799 р. Результати термідоріан# ського перевороту 1794 р. були закріплені конституцією III року, виробленою і прийнятою Конвентом восени 1795 р. Сам Конвент роз# пускався (жовтень 1795 р.). Законодавча влада зосереджувалася в двох палатах — Раді п’ятисот та Раді старійшин; виконавча влада переда# валася Директорії. Остання складалася з 5 чоловіків і щорічно онов# лювалася на одну п’яту свого складу. У Директорію першого складу увійшли Л. М. Ла Ревельєр#Лепо, Ж. Ф. Ребель, Ф. Л. О. Летурнер, П. Баррас, Л. Н. Карно.

Режим Директорії відповідав потребам соціальної консолідації класу власників на низхідній лінії революції, забезпечуючи компро# міс між тими колами буржуазії, які виграли від революційного пе# рерозподілу власності, але не мали наміру ризикувати основним ка# піталом, складеним ще до 1789 р., та «новими» власниками, основ# ний капітал яких сформувався після 1789 р. і гарантії недоторканно# сті якого були дані Якобінською диктатурою. Ліквідація парламент# ської опозиції дозволила Директорії упорядити податкову систему (листопад 1797 — грудень 1798 р.), однак загалом фінансове стано# вище залишалося важким. Економічному пожвавленню і подальшій стабілізації внутрішньополітичного життя Франції сприяла широ# комасштабна зовнішня експансія — наполеонівські війни в Італії, Єгипті, грабіж сусідніх країн. Ця агресія захищала термідоріанську Францію і від загрози реставрації «старого порядку», і від нового підйому революційного руху. Неминуче в цих умовах зростання впли# ву армії призвело до перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 р., встановлення «твердої влади» — диктатури Наполеона, яка покінчи# ла з існуванням Директорії.

ПРАВЛІННЯ НАПОЛЕОНА БОНАПАРТА.

ПЕРША ІМПЕРІЯ У ФРАНЦІЇ

НАПОЛЕОН БОНАПАРТ

! !

Наполеон I Бонапарт (15 серпня 1769 — 05 травня1821) — французький державний діяч, полководець, імператор у 1804— 1814 рр. і в березні — червні 1815 р. Почав військову службу в 1785 р. в чині молодшого лейтенанта артилерії; відзначився в період Вели# кої Французької революції. У листопаді 1799 р. здійснив державний переворот (18 брюмера), внаслідок якого став першим консулом і фак# тично зосередив у своїх руках всю повноту влади; у 1804 р. проголо# шений імператором. Провів ряд реформ (прийняття цивільного ко# дексу, 1804 р.; заснування Французького банку, 1800 р.). Завдяки звитяжним війнам значно розширив територію імперії, поставив у залежність від Франції більшість держав Західної і Центральної Єв# ропи. Поразка наполеонівських військ у війні 1812 р. проти Росії по# клала початок краху імперії Наполеона I. Вступ у 1814 р. військ анти# французької коаліції у Париж змусив Наполеона I відректися від престолу. Був засланий на острів Ельба. Знову зайняв французький престол у березні 1815 р. Після поразки під Ватерлоо повторно відрік# ся від престолу (22 червня 1815 р.). Останні роки життя провів на острові Св. Єлени бранцем англійців.

НАПОЛЕОНІВСЬКІ ВІЙНИ

Наполеонівські війни — визначення, що зустрічається в історич# ній літературі для позначення воєн Франції в період Консульства (1799—1804) та імперії Наполеона I (1804—1814, 1815). Хронологіч# но вони продовжували війни Великої Французької революції 1789— 1794 рр. і мали деякі спільні з ними риси. Маючи загарбницький характер, вони, проте, сприяли поширенню в Європі революційних ідей, підриву феодальних порядків і розвитку капіталістичних від# носин. Вони велися в інтересах французької буржуазії, яка прагнула закріпити своє військово#політичне і торгово#промислове панування на континенті, відтіснивши на другий план англійську буржуазію. Головними противниками Франції в ході наполеонівських воєн були Англія, Австрія та Росія.

ДРУГА АНТИФРАНЦУЗЬКА КОАЛІЦІЯ

Умовною датою початку наполеонівських воєн вважається вста# новлення у Франції в ході перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. військової диктатури Наполеона Бонапарта, який став першим кон# сулом. У цей час країна вже знаходилася в стані війни з другою анти# французькою коаліцією, яку утворили в 1798—1799 рр. Англія, Ро# сія, Австрія, Туреччина і Неаполітанське Королівство (перша анти# французька коаліція у складі Австрії, Пруссії, Англії і кількох ін# ших європейських держав воювала проти революційної Франції в 1792—1793 рр.). Прийшовши до влади, Бонапарт направив англійсь# кому королю й австрійському імператору пропозицію почати мирні переговори, але вони відхилили її. Франція почала формувати на східних кордонах велику армію під командуванням генерала Моро. Одночасно на швейцарському кордоні тайно формувалася так звана «резервна» армія, яка і завдала першого удару по австрійських війсь# ках в Італії. Здійснивши важкий перехід через перевал Сен#Бернар в Альпах, 14 червня 1800 р. в битві під Маренго Бонапарт розгромив австрійців, якими командував фельдмаршал Мелас. У грудні 1800 р. рейнська армія Моро розбила австрійців під Гогенлінденом (Баварія).

У лютому 1801 р. Австрія була змушена укласти з Францією мир і визнати її завоюваня в Бельгії і на лівому березі Рейна. Після цього друга коаліція фактично розпалася, Англія погодилася в жовтні 1801 р. підписати умови прелімінарної (тобто попередньої) угоди, а 27 березня 1802 р. був укладений Ам’єнський мирний договір між Англією з одного боку і Францією, Іспанією і Батавською республі# кою — з іншого.

ТРЕТЯ АНТИФРАНЦУЗЬКА КОАЛІЦІЯ

У 1803 р. війна між ворогуючими сторонами поновилася, а в 1805 р. була утворена третя антифранцузька коаліція у складі Англії, Росії, Австрії і Неаполітанського королівства. На відміну від попередніх, вона проголосила своєю метою боротьбу не проти рево# люційної Франції, а проти загарбницької політики Бонапарта. Ста# вши в 1804 р. імператором, Наполеон I готував висадку французь# кої експедиційної армії в Англії. Але 21 жовтня 1805 р. в Трафаль# гарській битві англійський флот на чолі з адміралом Нельсоном знищив об’єднаний франко#іспанський флот. Ця поразка назавжди позбавила Францію можливості суперничати з Англією на морі. Однак на континенті наполеонівські війська одержували одну пере# могу за іншою: у жовтні 1805 р. австрійська армія генерала Мака без бою капітулювала під Ульмом; у листопаді Наполеон перемож# ним маршем вступив у Відень; 2 грудня в Аустерліцькій битві він розгромив об’єднані сили росіян та австрійців. Австрія знову була змушена підписати мир із Францією. За Пресбурзьким договором (26 грудня 1805 р.) вона визнала наполеонівські завоювання, а та# кож зобов’язалася виплатити величезну контрибуцію. У 1806 р. Наполеон примусив Франца I скласти з себе титул імператора «Свя# щенної Римської імперії німецької нації».