Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 4 из 51)

2. 883—763 рр. до н. е. Після двох століть смути, на початку IX ст.

до н. е., ассирійці знов створили сильну воєнізовану державу. При трьох великих царях#завойовниках — Ашшурнасірпалі II, Салмана# сарі II та Ададнірарі III, — правління яких охоплює період з 883 до 783 р. до н. е., ассирійці розширили свої володіння до колишніх пів# нічних і східних кордонів, вийшли до Середземного моря на заході й захопили частину земель Вавилонії. Ашшурнасірпал II, який хвалив# ся, що у нього «немає супротивників серед князів Чотирьох країн світу», воював з ворогами Ассирії майже кожний рік свого правлін# ня; його наступники брали приклад з нього. Але сто років постійних воєн не могли не привести до фатального результату; Ассирійська держава розпалася, коли після сонячного затемнення 763 р. до н. е. в країні почалося цілковите безладдя.

3. 745—612 рр. до н. е. До 745 р. до н. е. Тіглатпаласар III відновив порядок у своєму царстві та здійснив нове завоювання Вавилонії. У роки правління Саргона II, засновника нової ассирійської династії (722 р. до н. е.), почався період небаченої могутності Ассирії. Саме Саргон II захопив Ізраїльське царство і переселив його жителів, зруй# нував хетські фортеці, серед них Каркеміш, і розширив кордони цар# ства до Єгипту. Сінаххеріб (Сіннахеріб) (705—681 рр. до н. е.) утвер# див ассирійське володарювання в Еламі, а після повстання у Вавило# ні (689 р. до н. е.) зрівняв це місто із землею. Асархаддон (681— 669 рр. до н. е.) здійснив завоювання Єгипту (671 р. до н. е.), але в роки правління його сина Ашшурбанапала (669—629 рр. до н. е.) Ассирійська імперія почала розпадатися. Незабаром після 660 р. до н. е. Єгипет відновив свою незалежність. Останні роки правління Ашшурбанапала були затьмарені нашестям кіммерійців та скіфів на Близький Схід і зростанням могутності Мідії та Вавилонії, боротьба з якими виснажила військові й фінансові резерви Ассирії. У 612 р. до н. е. ассирійська столиця Ніневія була захоплена об’єднаними си# лами мідійців, вавилонян і скіфів, і на цьому період незалежного існування Ассирії завершився.

ПАЛЕСТИНА

Палестина (від давньоєвр. пелиштим — філістимляни) — істо# рична область у Західній Азії. У III тис. до н. е. тут осіли племена хананеїв. У XII ст. до н. е. узбережжя Палестини було завойовано філістимлянами; на іншій території в XI ст. староєврейські племена заснували Ізраїльсько#Іудейське царство, що розпалося бл. 928 р. до н. е. на два царства: Ізраїльське (існувало до 722 р. до н. е.) та Іудейське (до 586 р. до н. е.). Згодом Палестина входила до складу держав Ахеменідів (після 539 р. до н. е.) , Птолемеїв і Селевкидів (у III—II ст. до н. е.), Риму (з 63 р. до н. е.), Візантії (з 395 р.).

ФІНІКІЯ

Фінікія — давня країна, що розташовувалася в північній і цент# ральній частині східного узбережжя Середземного моря, у смузі між морем і горами. Її жителі протягом III—I тис. до н. е. славилися як чудові мореплавці, енергійні купці, пірати й колонізатори. На тери# торії Фінікії вже в першій половині III тис. до н. е. існувало місто# держава Бубла (Бібл) — найбільш ранній центр цивілізації в Східно# му Середземномор’ї. Бібл, розташований поблизу кедрових лісів Лі# вану, був центром торгівлі лісом, який вивозили до Єгипту. Крім деревини, звідси в Єгипет з III тис. до н. е. вивозили також вино й маслинову олію. До кінця III — початку II тис. до н. е. міста#держави виникають на всій території Східного Середземномор’я. Приморські поселення на території Фінікії — Акка, Тір, Сідон, Берута, Арвад та інші — у II тис. до н. е. перетворюються у квітучі міста, чому сприяв ранній розвиток торгівлі у Фінікії. У містах процвітали ремесла: в усьому Середземномор’ї славилося фінікійське скло, тільки тут во# лоділи секретом фарбування тканин у пурпурний колір. Велика роль купців у житті міських общин уповільнювала розвиток у Фінікії мо# нархічного ладу. Фінікійські міста ніколи не були об’єднані в єдину централізовану державу. Майже в кожному місті були свої царі, але загалом управління в них носило олігархічний характер. Розвиток морської торгівлі Фінікії призвів до розквіту мистецтва мореплавст# ва. У пошуках рабів і багатих земель фінікійці заходили в Егейське море, плавали вздовж узбережжя Північної Африки, Італії та Іспа# нії. У 609—595 рр. до н. е., як повідомляє давньогрецький історик Геродот, за дорученням єгипетського фараона XXVI династії Нехо фінікійці здійснили подорож навколо Африки. Ними було засновано багато колоній на Середземному морі. Найбільшою з них був Карфа# ген на північному узбережжі Африки.

СТАРОДАВНІЙ ІЗРАЇЛЬ

Ізраїль — назва, що вживається в Старому Заповіті у різних зна# ченнях. На думку вчених, ім’я Ізраїль означає «Бог бореться» (або «який бореться з Богом») і було отримано Іаковом після того, як той боровся з ангелом Господнім і переміг. У 1 розділі Книги Виходу 12 синів Іакова названі «синами Ізраїлевими»; згодом цей термін стали використовувати як синонім всього єврейського народу, який походить від синів Іакова. У текстах на кам’яній плиті Мернептаха (XIII ст. до н. е.) і на Моавітському камені (бл. 840 р. до н. е.) народ називається просто Ізраїлем, хоч неізраїльтяни та самі ізраїльтяни в спілкуванні з чужоземцями використовували, ймовірно, термін «єв# реї». Ізраїлем називалося царство, що виникло згодом і яким споча# тку правив Саул. Мабуть, Саул не зміг об’єднати всі коліна (племена) Ізраїлю, але це вдалося його наступникові — Давиду. Союз ізраїльсь# ких племен був зміцнений сином Давида — Соломоном, і єдина дер# жава проіснувала близько 90 років.

Після смерті Соломона бл. 933 р. до н. е. внаслідок повстання цар# ство розпалося, і назва Ізраїль стала додаватися тільки до Північного царства, в яке входило 10 з 12 колін, а Південне царство, в яке входи# ли коліна Іуди та Веніаміна, називалося Іудеєю. Вождем повстання і першим царем Ізраїлю став Єровоам I. Усього ж в Ізраїлі було 19 ца# рів із чотирьох династій, а столицею його в різні часи були три міс# та — Сихем, Фірца й Самарія. Ізраїль декілька разів перемагав у війнах з Іудеєю і постійно зазнавав нападів з боку сусідніх держав. У 722 р. до н. е. Ізраїльське царство було знищено Ассирією. Багато його жителів було переселено в інші країни.

МОНОТЕЇЗМ

Монотеїзм (від грецьк. monos — один, єдиний і theos — бог) — система релігійних вірувань, що ґрунтується на уявленні про єдино# го бога (єдинобожжя), на відміну від політеїзму — багатобожжя. До монотеїстичних релігій відносять іудаїзм, християнство та іслам.

ІУДАЇЗМ

Іудаїзм — релігія єврейського народу. Слово «іудаїзм» (від грецьк. ioudaismos) започаткували грекомовні євреї бл. 100 р. до н. е. для того, щоб відрізнити свою релігію від грецької. Цей термін похо# дить від імені четвертого сина Іакова — Іуди (Йєхуди), нащадки яко# го утворили південне Іудейське царство зі столицею в Єрусалимі. Після падіння північного Ізраїльського царства й розсіяння його пле# мен народ Іуди (відомий згодом під назвою «йєхудим», «іудеї» або «євреї») став основним носієм єврейської культури, яка зберіглася навіть після руйнування єврейської держави. Іудаїзм як релігія — найважливіший елемент єврейської цивілізації. Завдяки усвідомлен# ню своєї богообранності євреї змогли вижити в умовах, коли вони не раз втрачали свою національно#політичну ідентичність. Іудаїзм спо# відує віру в єдиного Бога і визнає реальний вплив цієї віри на життя. Іудаїзм — не тільки етична система; він включає в себе релігійні, історичні, обрядові та національні елементи. Етична поведінка не самодостатня, вона повинна поєднуватися з вірою в те, що доброчес# ність «прославляє єдиного Бога». Головним обґрунтуванням ключо# вих вірувань і практики іудаїзму служить історія єврейського наро# ду. Священними текстами іудаїзму є Танах («Закон та пророки»), що складається з трьох частин: Тора (5 книг Мойсея, або П’ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Кетувім (Писання). Танах практично відповідає канонічним текстам Старого Заповіту християнських напрямів. Суть іудаїзму — у прийнятті Тори, а також учення пророків і мудреців. Воля Всевишнього була виражена в Письмовій Торі (П’ятикнижжі) та Усній Торі. Усна Тора пояснювала багато заповідей, що містяться в П’ятикнижжі; вона передавалася від покоління до покоління, доки не була записана (у II ст. до н. е.), щоб стати наріжним каменем Тал# муду. Талмуд складається з двох частин і являє собою збірник релі# гійно#юридичних правил життєвої та віросповідної мудрості.

БІБЛІЯ

Біблія — книга, що містить священне писання єврейської і хрис# тиянської релігій. Єврейська Біблія, збірник давньоєврейських свя# щенних текстів, входить і до християнської Біблії, утворюючи її пер# шу частину — Старий Заповіт. Як християни, так і євреї вважають її записом договору (завіту), укладеного Богом з людиною і відкритим Мойсею на горі Синай. Християни вірять, що Ісус Христос сповістив про Новий Заповіт, який є виконанням Заповіту, даного в Одкровенні Мойсею, але разом із тим замінює його. Тому книги, які розповіда# ють про діяльність Ісуса та його учнів, називають Новим Заповітом. Новий Заповіт становить другу частину християнської Біблії. Біль# шість старозавітних книг написана староєврейською мовою (на біб# лійному івриті). Традиційно авторство старозавітних книг припису# ється кільком правителям, що прославилися в єврейській історії, у їх числі — Мойсей, Самуїл, Давид, Соломон. Новозавітні книги з’яви# лися протягом першого століття після смерті Ісуса. Авторами ново# завітних книг прийнято вважати апостолів і учнів Ісуса.