Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 48 из 51)

Протягом декількох років зі змінним успіхом ішли мирні перего# вори при посередництві США. Каменем спотикання стало питання Єру# салима. Палестинці вимагали розділити Єрусалим, арабська полови# на якого повинна була стати столицею палестинської держави. Ізраїль зайняв в цьому відношенні жорстку позицію. Мирний процес було зі# рвано. У жовтні 2000 р. почалися зіткнення із застосуванням зброї, які призвели до численних людських жертв з обох боків.

В’ЄТНАМ

У 1941—1945 рр. В’єтнам був окупований японськими війська# ми. Серпнева революція 1945 р. завершилася проголошенням 2 ве# ресня 1945 р. Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ); президен# том і прем’єр#міністром ДРВ був вибраний Хо Ші Мін. У 1945— 1946 рр. французькі війська розпочали військові дії на півдні, а потім розгорнули загарбницьку війну в масштабі всієї країни. Ряд серйоз# них поразок французьких військ (особливо під Дьєнбьєнфу в 1954 р.) і вимоги миролюбних сил змусили уряд Франції піти на укладення Женевських угод 1954 р.

У 1964—1965 рр. США розпочали повітряну війну проти ДРВ, у 1965 р. ввели в Південний В’єтнам війська, взяли на себе безпосереднє ведення війни проти патріотичних сил. У 1969 р. було створено Тимча# совий революційний уряд Республіки Південний В’єтнам. У січні 1973 р. підписана Паризька угода про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі. У липні 1976 р. було завершено державне возз’єднан# ня В’єтнаму, проголошена Соціалістична Республіка В’єтнам (СРВ). IV з’їзд КПВ у грудні 1976 р. накреслив курс на будівництво соціаліз# му в масштабі всієї країни. У 1980 р. прийнята конституція СРВ.

На VI (грудень 1986) і VII (червень 1991) з’їздах КПВ визначено курс на поступове роздержавлення економіки, створення ринкової економіки й залучення іноземних інвестицій. У 1992 р. прийнята нова конституція.

АФРИКАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС

Африканський національний конгрес (АНК) — найстаріша полі# тична організація африканського населення ПАР. Заснована в 1912 р., у 1960—1990 рр. нелегальна. Проголосив своєю метою ліквідацію режиму апартеїду, боротьбу за демократичне перевлаштування сус# пільства. Президентом АНК з 1990 р. був Н. Мандела.

РЕВОЛЮЦІЯ В НІКАРАГУА

У 1974 р. підпільний Сандіністський фронт національного виз# волення (СФНВ) імені А. Сандіно в Нікарагуа посилив виступи проти диктаторського режиму Сомоси. Уряд увів воєнний стан, однак проти уряду виступило багато впливових угруповань, вклю# чаючи ділові кола і церкву. У 1978 р. був убитий лідер поміркова# ної опозиції Чаморро, що викликало спалах страйків. У вересні почалося масове народне повстання проти уряду. Сомоса кинув про# ти повсталих літаки й танки; число загиблих перевищило 2000 чо# ловік, однак 19 липня 1979 р., після наступу, що продовжувався місяць, збройні сили сандіністів переможно увійшли в Манагуа. У країні був створений тимчасовий демократичний уряд національно# го відродження.

Національна гвардія була розпущена, замість неї була створена Сандіністська народна армія. Свою програму національного відро# дження уряд почав з націоналізації великих маєтків, банків і деяких промислових підприємств, однак націоналізація не торкнулася май# на промисловців, які протистояли Сомосі. Незабаром почалися роз# ходження між сандіністами та діловими колами, представники яких вийшли з уряду в 1980 р.

У 1981 р. уряд США припинив економічну допомогу Нікарагуа під тим приводом, що сальвадорські повстанці отримують через Ні# карагуа зброю з Куби, а незабаром США почали надавати пряму вій# ськову допомогу залишкам Національної гвардії, що утекли з краї# ни. До 1983 р. сандіністський уряд продовжував користуватися зро# стаючою підтримкою населення, особливо серед селянства та міської бідноти, однак у цей час йому довелося зіткнутися з опозицією, яка включала організовані ділові кола, вище католицьке духовенство, соціал#демократичні і деякі комуністичні профспілки, індіанців Москітового берега, англомовні негритянські общини Карибського узбережжя.

Почалися й збройні виступи контрреволюційних груп (т. зв. кон трас), які здійснювали рейди з баз, що знаходилися на території Гондурасу. До контрас приєдналися індіанці міскіто. Протягом 1984 р. США нарощували свою військову присутність у Гондурасі та Сальвадорі. Активність контрас зросла, і вони стали здійснювати по# вітряні нальоти на територію Нікарагуа, а кораблі ВМФ США, що курсували біля берегів Нікарагуа, допомагали мінувати нікарагуан# ські порти.

4 листопада 1984 р. у країні відбулися вибори президента і членів Національної асамблеї. Хоч уряд США намагався перекона# ти дві головні опозиційні партії бойкотувати вибори, у них взяло участь більше ніж 80 % електорату. Дві третини голосів отримав кандидат сандіністів Д. Ортега Сааведра, який і став президентом. У 1985 р. президент США Р. Рейган увів ембарго на торгівлю США з Нікарагуа.

У відповідь на це уряд Нікарагуа оголосив надзвичайний стан, що дозволив придушити виступи прихильників контрас, і висту# пив у Міжнародному суді з обвинуваченням США в агресії. У по# дальші роки, коли воєнні успіхи контрас були досить скромними, а в Конгресі США зростало невдоволення зовнішньою політикою Рейгана, країни Центральної Америки стали шукати вихід із ста# новища, що створилося. У 1987 р. президент Коста#Ріки О. Аріас запропонував план, метою якого було відновлення демократії в країні та роззброєння контрас; цей план був прийнятий нікарагуанським урядом. Конгрес США в березні 1988 р. проголосував за припинен# ня військової допомоги контрас, тим самим змусивши їх піти на переговори.

У лютому 1989 р. уряд Нікарагуа призначив наступні вибори на лютий 1990 р. Сандіністи були впевнені в перемозі, однак багато нікарагуанців боялися, що, коли СФНВ залишиться при владі, США будуть продов# жувати підтримувати контрас і економічне становище країни ще біль# ше погіршиться. Опозиційний національний союз, що виступив проти сандіністів і являв собою коаліцію з 14 партій, здобув перемогу на вибо# рах, отримавши 55 % голосів. Лідер ОНС В. Барріос де Чаморро присту# пила до виконання обов’язків президента у квітні 1990 р.

РЕВОЛЮЦІЯ В САЛЬВАДОРІ

Наприкінці 1970#х років XX століття в Сальвадорі стали набира# ти силу масові організації лівого спрямування. Найбільша з них, На# родний революційний блок, захоплювала урядові установи та інозем# ні посольства, вимагаючи підвищення заробітної плати і земельної реформи.

У жовтні 1979 р. група офіцерів здійснила переворот і скинула президента К. У. Ромеро Міну. Була створена військово#цивільна хун# та, яку підтримувало багато політичних партій.

Однак консервативна частина військових та олігархія продовжу# вали блокувати реформи, і в січні 1980 р. всі партії «лівіше центру», за винятком частини християнських демократів, перестали підтри# мувати хунту, на чолі якої стояв Х. Н. Дуарте. На початку 1980 р. під тиском з боку США хунта приступила до здійснення реформ, вклю# чаючи перерозподіл земельної власності й націоналізацію банків. Проте в країні продовжувалися безчинства поліції та військових. У березні 1980 р. видатний борець за права людини архієпископ Саль# вадору О. Арнульфо Ромеро був застрелений біля вівтаря під час служ# би, а на його похоронах багато людей було розстріляно військами. Після цього в країні спалахнула громадянська війна.

У грудні 1980 р. ліві організації, що брали участь у збройній боротьбі, об’єдналися, утворивши Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті (ФНВФМ). До них приєдналися частина християнських демократів, а також профспілки і групи студентів, духовенства та інтелігенції, утворивши Революційно#демократич# ний фронт (РДФ), керівництво якого виступило з вимогами демо# кратії і соціальних реформ. Уряд США оголосив РДФ терористи# чною організацією і надав хунті допомогу, направляючи в Сальва# дор військових радників, гроші і зброю. У березні 1982 р. під жорстким контролем військових були проведені вибори до Законо# давчої асамблеї.

Партії правого крила виявилися в більшості, виконуючим обов’яз# ки президента був призначений банкір А. Маганья. До середини 1980#х років більше ніж 40 тис. громадян Сальвадору були убиті уря# довими військами, сотні тисяч емігрували.

У травні 1984 р. відбулися президентські вибори, на яких перемо# гу одержав кандидат від ХДП Х. Н. Дуарте. На виборах до Законодав# чої асамблеї в березні 1988 р. зі значною перевагою перемогла партія правого крила — Націоналістичний республіканський союз (АРЕ# НА). Президентські вибори, що відбулися через рік — у березні 1989 р. — виграв кандидат від АРЕНА А. Крістіані.