Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 50 из 51)

!

Рішення про розміщення ракет було прийнято літом 1962 р. під час візиту на Кубу радянської делегації, до складу якої входив мар# шал С. С. Бірюзов. Наявність ракет, що заперечувалася Хрущовим (у вересневому особистому посланні Кеннеді) і А. А. Громиком (під час аудієнції у Кеннеді 18 жовтня), була неспростовно встановлена розві# дувальними органами США за допомогою аерофотозйомки. 22 жовт# ня президент Кеннеді виступив по телебаченню й оголосив про поча# ток військово#морської блокади Куби, куди відтепер не допускалися радянські кораблі. У Раді Безпеки ООН, у яку звернулися із запита# ми СРСР, Куба і США, були проведені слухання. 23 жовтня Радянсь# кий уряд виступив із заявою, яка засуджувала агресивні дії США. Обидві сторони обговорювали варіанти нападу. Однак президент Кен# неді не став потурати амбіціям американських військових і взяв на себе ініціативу в особистих переговорах з М. С. Хрущовим по прямо# му телефонному зв’язку між Москвою і Вашингтоном. Уже 28 жовт# ня Хрущов у посланні до Кеннеді, «щоб заспокоїти американський народ», заявив про демонтаж ракет, не називаючи їх прямо (факт розміщення ракет заперечувався аж до оголошеної М. С. Горбачовим «гласності»). За результатами проведених негласно особистих пере# говорів між лідерами, Сполучені Штати погодилися на демонтаж своїх установок у Туреччині, а також відмовилися офіційно від будь# яких спроб змінити збройним шляхом режим Ф. Кастро.

ВІЙНА США У В’ЄТНАМІ

Війна США у В’єтнамі — поширена назва другої індокитайської війни (1965—1975) за участю Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ) і Сполучених Штатів Америки. Перша індокитайська війна (1945—1954) закінчилася поразкою Франції, тимчасовим розділен# ням В’єтнаму за Женевськими угодами 1954 р. щодо Індокитаю на дві частини, на території яких згодом були проголошені незалежні держави з різним політичним устроєм — Демократична Республіка В’єтнам зі столицею в Ханої на півночі та Республіка В’єтнам зі сто# лицею в Сайгоні — на півдні.

Прологом нової війни стали події в Тонкінській затоці поблизу берегів В’єтнаму в серпні 1964 р., коли, за твердженням офіційного Вашингтона, торпедні катери ДРВ атакували кораблі ВМФ США, і конгрес США прийняв резолюцію, що надавала президенту Л. Джон# сону право використати американські збройні сили в Південно#Схід# ній Азії. У березні 1965 р. адміністрація Джонсона направила війсь# кові контингенти на територію Південного В’єтнаму для захисту його від заходів, що приймалися Північним В’єтнамом з метою об’єднан# ня В’єтнаму збройним шляхом. Паралельно з лютого 1965 р. США почали масоване бомбардування території ДРВ, щоб змусити кому# ністичних лідерів у Ханої відмовитися від підтримки сил, які в гру# дні 1960 р. об’єдналися в Національний фронт визволення Південно# го В’єтнаму (НФВПВ), що виступав проти прозахідного режиму в Сайгоні.

Згодом війна охопила не тільки територію В’єтнаму, але й сусід# ніх з ним Лаосу і Камбоджі (звідси і друга її назва). З боку ДРВ військові дії прийняли форму крупномасштабних партизанських операцій на території Південного В’єтнаму за участю регулярних військ ДРВ проти збройних сил Південного В’єтнаму і його союз# ника США. Крім масованих бомбардувань Північного В’єтнаму США надавали підтримку Сайгону в проведенні воєнних операцій проти партизанів, надавали економічну допомогу. До початку 1968 р. війна зайшла у безвихідь: жодній зі сторін не вдалося вирішити постав# лених завдань. У травні 1968 р. почалися мирні переговори в Па# рижі, спочатку тільки між США і ДРВ, а потім, з січня 1969 р., за участю представників сайгонського режиму і НФВПВ. Однак війсь# кові дії на території В’єтнаму продовжувалися і під час Паризьких мирних переговорів щодо В’єтнаму. Після більш ніж чотирьох років переговорів 27 січня 1973 р. адміністрація США, очолювана Р. Нік# соном, послаблена внутрішньополітичною кризою («Уотергейська справа»), пішла на підписання угоди з ДРВ про умови виведення своїх військ із В’єтнаму.

У лютому—березні 1973 р. в Парижі відбулася міжнародна кон# ференція щодо Індокитаю, яка закріпила Паризькі мирні угоди про припинення війни та збереження миру у В’єтнамі, підписані США і Республікою Південний В’єтнам з одного боку та ДРВ і НФВПВ — з іншого. Безуспішні й тривалі воєнні дії, що супрово# джувалися великими втратами, породили в американському сус# пільстві т. зв. «в’єтнамський синдром», тобто різке неприйняття участі американських солдатів у зарубіжних збройних конфліктах, якою б метою ця участь не мотивувалася. Війна у В’єтнамі продо# вжувалася, однак, ще протягом двох років, тепер уже між Північ# ним В’єтнамом у союзі з НФВПВ та сайгонським режимом, очолю# ваним генералом Нгуєн Ван Тхієу. Вона завершилася у квітні 1975 р. внаслідок наступу збройних сил ДРВ і бойових частин НФВПВ і падіння столиці Півдня — Сайгона. Влада на території Південного В’єтнаму перейшла в руки тимчасового революційного уряду Рес# публіки Південний В’єтнам.

«ШЕСТИДЕННА ВІЙНА» ІЗРАЇЛЮ ПРОТИ АРАБСЬКИХ КРАЇН

Шестиденна війна 5—11 червня 1967 р. — збройний конфлікт між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами — Сирією, Єгип# том і Йорданією. У 1967 р. загострилися відносини між Ізраїлем і його арабськими сусідами. На початок травня 1967 р. Єгипет сконцент# рував на кордоні з Ізраїлем бл. 100 тис. солдатів і більше тисячі тан# ків. На допомогу Єгипту прибули військові контингенти з Йорданії, Іраку, Кувейту, Алжиру. У цих умовах ізраїльський уряд вирішив завдати превентивного удару. 5 червня 1967 р. ізраїльська армія ата# кувала позиції єгипетської армії, дещо пізніше — сирійські війська на півночі. У перші три години війни ізраїльські військово#повітряні сили знищили 500 арабських літаків, 90 % з них — на аеродромах. Очолювана міністром оборони Моше Даяном ізраїльська армія швид# ко зломила опір противника і зайняла значні території. Король Йор# данії Хусейн вирішив вступити у війну на боці арабів, але зазнав поразки. Йорданці були змушені залишити західний берег ріки Йо# рдан. Успішно розвивався наступ ізраїльтян і на Синаї: вони вийшли на берег Суецького каналу. На півночі ізраїльтяни зайняли Голанські висоти і закріпилися в декількох кілометрах від столиці Сирії Дама# ска. Досягнувши всіх поставлених цілей, 11 червня 1967 р. ізраїль# ська армія перейшла до оборони. За підсумками Шестиденної війни Ізраїль анексував Іудею, Самарію, східну частину Єрусалима, сек# тор Газа, Голанські висоти, Синайський півострів — усього 70 тис. км², що в чотири рази перевищувало його власну територію.

ДОГОВІР ПРО НЕПОШИРЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ

Договір про непоширення ядерної зброї — міжнародний дого# вір, підписаний 1 липня 1968 р. СРСР, США, Великобританією та іншими державами. Його учасники — 158 держав (1989). Зобов’язує ядерні держави не передавати нікому ядерну зброю і контроль над нею, не допомагати ніякій державі, що не має ядерної зброї, в її вироб# ництві або придбанні. Неядерні держави зобов’язані не приймати ядерної зброї, а також контролю над нею, не виробляти і не одержува# ти її яким#небудь іншим шляхом і не домагатися з цією метою чиєї# небудь допомоги, а також укласти з МАГАТЕ угоди про гарантії, що передбачають установлення її контролю за їхньою ядерною діяльніс# тю. Договір не перешкоджає будь#якій державі розвивати досліджен# ня, виробництво і використання ядерної енергії в мирних цілях.

ДОГОВІР ПРО ОБМЕЖЕННЯ СИСТЕМ ПРОТИРАКЕТНОЇ ОБОРОНИ

Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) був укладений між СРСР і США. Підписаний у Москві 26 травня 1972 р., набрав чинності 3 жовтня 1972 р. (Протокол до Договору від 3 липня 1974 р.); безстроковий, але підлягає розгляду через кожні 5 років. Передбачає зобов’язання не розгортати системи ПРО на те# риторії своєї країни і не створювати основу для такої оборони, обме# ження числа районів розміщення системи ПРО для кожної сторони, кількість пускових установок і протиракет на стартових позиціях. Сторони зобов’язалися не створювати, не випробовувати і не розгор# тати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічно# го або мобільно#наземного базування. Контроль за дотриманням по# ложень Договору здійснюється за допомогою технічних засобів.

ДОГОВОРИ ОСО!1 ТА ОСО!2

Договори ОСО21 та ОСО22 — договори про обмеження стратегіч# них озброєнь. ОСО#1 — тимчасова угода між СРСР і США, підписана в Москві 26 травня 1972 р., термін дії 5 років. Контроль за обмежен# ням узгодженого числа відповідних типів ракет національними тех# нічними засобами. 24 вересня 1974 р. сторони окремо заявили про намір не вдаватися до дій, несумісних з цією угодою, за умов, що інша сторона буде демонструвати таку ж стриманість. ОСО#2 — дого# вір між СРСР і США; підписаний у Відні 18 червня 1979 р., термін дії до 31 грудня 1985 р. Договір не набрав чинності, оскільки не був ратифікований сенатом США. Фактично обидві сторони дотримува# лися передбачених договором обмежень.

АРАБО!ІЗРАЇЛЬСЬКА ВІЙНА 1973 р.

Арабо2ізраїльська війна 1973 р. (Війна Йом#Кипур, Війна Судно# го дня) — збройний конфлікт між Ізраїлем та Єгиптом і Сирією. Пі# сля поразки в Шестиденній війні арабські країни виношували плани відновлення ситуації, яка існувала до червня 1967 р. 6 жовтня 1973 р., в день Йом#Кипур (одне з найбільших єврейських свят), єгипетська армія напала на Синай, а сирійські війська атакували Голанські висо# ти. У перші дні війни арабам удалося прорвати оборону противника і заглибитися на його територію. Але вже через 7 днів ізраїльтяни перейшли в контрнаступ. Вони форсували Суецький канал і взяли під контроль шосе Суец — Каїр. До 22 жовтня бойові дії були припи# нені. У дні війни західні країни і передусім США надали підтримку Ізраїлю, що спричинило оголошення арабськими країнами ембарго на постачання нафти. Наслідком цього рішення стала світова палив# но#енергетична криза 1970#х років.