Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 8 из 51)

Крім того, афіняни втрутилися у війну між Коринфом і його ко# лонією Керкірою, уклавши з останньою союз. У перші десять років Пелопоннеської війни жодна зі сторін не могла перемогти. Афін# ський флот домінував на морі й неодноразово здійснював напади на береги Пелопоннесу, а спартанці з союзниками кожного року прихо# дили в Аттику суходолом, розоряли поселення і знищували посіви. У пошуках захисту в Афіни стікалися юрми людей із сільської міс# цевості, і в 430 р. до н. е. в перенаселеному місті почався мор, який знищив третину його жителів. У 422 р. до н. е. спартанські війська вторглися у Фракію і захопили афінські володіння, у тому числі важ# ливий центр Амфіполь.

Війна виснажила ресурси обох сторін, і в 421 р. до н. е. вони укла# ли Нікіїв мир. Кожна сторона зобов’язалася звільнити всі зайняті території і звільнити полонених. Ні Спарта, ні Афіни не виконували умов договору, продовжуючи активні ворожі дії відносно союзників противника, і в 413 р. до н. е. війна відновилася. Похід проти Сіракуз (413—415 рр. до н. е.) завершився катастрофою і послабив Афіни; ще більше грецьких міст приєдналося до Спарти.

! !

У 405 р. до н. е. в битві біля Егоспотамів Афіни втратили свій флот, внаслідок чого спартанцям вдалося блокувати Пірей і в 404 р. до н. е. примусити Афіни здатися. За умовами капітуляції Афіни не могли володіти флотом і зводити міські укріплення й змушені були визнати верховенство Спарти на суші та на морі. Афінська морська держава перестала існувати.

ЕЛЛІНІЗМ

Еллінізм — термін, яким визначають період в історії Стародав# ньої Греції і країн Східного Середземномор’я з часів походів Алекса# ндра Македонського (334—323 рр. до н. е.) до остаточного завоюван# ня Близького Сходу Римом (30 р. до н. е.). Термін еллінізм ввів у науку в 1830#х роках німецький вчений Й. Г. Дройзен. В історіогра# фії античності єдиної точки зору на еллінізм не існує. Дройзен розу# мів еллінізм як поширення грецької (еллінської) культури серед країн і народів Середземномор’я. Пропонувалося також розглядати еллі# нізм як етап в історії античного світу. Але більшість істориків дотри# мується концепції К. К. Зельїна, який розглядав еллінізм як склад# не соціально#економічне, політичне і культурне явище, що характе# ризується синтезом грецької культури і культур країн Сходу, а сам період — як якісно новий етап у розвитку рабовласницьких відносин античного світу.

АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ

Александр Македонський (Александр III Великий) (356—323 рр. до н. е.) — цар Македонії з 336 р., великий полководець, син маке# донського царя Філіппа II і цариці Олімпіади. Виховувався знамени# тим філософом Арістотелем. Перемігши персів у битвах на березі річки Гранік (334), при Іссі (333) та Гавгамелах (331), він завоював царство Ахеменідів, потім рушив у Середню Азію (329) і, нарешті, захопив землі до р. Інд, створивши найбільшу монархію стародав# нього світу.

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

В історії Стародавнього Риму виділяють такі періоди. VIII— VI ст. до н. е. — найдавніша історія Риму, або царський період. Наступний період — республіканський (VI—I ст. до н. е.). Він умовно поділяється на ранню республіку (VI—III ст. до н. е.), коли відбувалося формування ранньорабовласницького суспільства і за# воювання Римом Італії, і на пізню республіку (II—I ст. до н. е.), для якої характерний розквіт рабовласницьких відносин і створення Римської середземноморської держави. Третій період — імпера торський (кінець I ст. до н. е. — V ст. н. е. ). Перші два століття імператорської епохи — це часи ранньої імперії (принципату), коли відбувався розквіт рабовласницьких відносин у всьому Середземно# мор’ї. У III ст. н. е. сталася криза Римської імперії, яка загрожу# вала розпадом держави. Остання фаза імператорської епохи — часи пізньої імперії (домінату) — охоплює період з кінця III до V ст. Історія Стародавнього Риму завершується умовною датою — 476 р.

(рік падіння Західної Римської імперії).

ПАТРИЦІЇ

Патриції (лат. patricii, від pater — батько) — найдавніша римсь# ка знать. На думку сучасних істориків і за свідченням римських авторів, це були представники сенатських сімей царської епохи. Саме слово «патрицій» античні історики виводили від офіційного наймену# вання сенаторів (лат. patres). На думку деяких істориків, патриції — споконвічні римські громадяни, що протиставляються негромадя# нам — плебеям. У царський період сенат складався тільки з патриці# їв. Після допуску в сенат плебеїв у перший рік Республіки старовин# ні сенатори#патриції утворили замкнений стан. Лише в 445 р. до н. е. згідно із законом Канулея були дозволені шлюби між патриціями і плебеями й діти від таких шлюбів зараховувалися до батьківського стану. На початку Республіки тільки патриції обиралися магістрата# ми, жерцями і членами жрецьких колегій. Під тиском плебеїв до кінця IV ст. до н. е. політичні привілеї патриціїв були скасовані.

ПЛЕБЕЇ

Плебеї (плебс) (лат. plebeii, plebs) — у Стародавньому Римі всі громадяни, що не належали до стану патриціїв. На думку деяких сучасних вчених, це було прийшле населення Риму, яке до реформ царя Сервія Туллія не мало цивільних прав. У період ранньої Респу# бліки плебеї протистояли патриціям, домагаючись політичної рівноправності, розподілу завойованих земель, послаблення боргової кабали. До 300 р. до н. е. вони добилися права виконувати всі магіст ратури і увійшли в усі головні жрецькі колегії. Верхівка плебса ра# зом із патриціями утворила нову, патриціансько#плебейську знать — нобілітет.

У період пізньої Республіки слово плебеї (плебс) набуло ще одного значення: ним стали називати простий народ, тобто всіх громадян, які вважалися нижчими за сенаторів і вершників. У переносному значенні плебеї — простолюдини.

СЕНАТ

Сенат (лат. senatus, від senex — старець) — у Стародавньому Римі один з головних державних органів. У царську епоху був дорад# чим органом при царі, в епоху Республіки керував зовнішньою полі# тикою Риму, декретував військові набори, визначав чисельність вій# ська, призначав тріумфи, ухвалював важливі рішення щодо адміні# стративного управління. До реформ Гая Гракха (20#ті рр. II ст. до н. е.) сенатори були присяжними засідателями в карних судових комісі# ях, в останній період існування Республіки вони ділили судові повно# важення з вершниками. За виключних обставин сенат мав право ви# нести рішення про введення в державі надзвичайного стану.

Спочатку римський сенат, як і ради інших латинських міст, налі# чував 100 членів, після об’єднання римської та сабінської общин — вже 200 радників, цар Тарквіній Древній ввів у сенат ще 100 чоловік. Сенат, що складався з 300 членів, зберігався протягом майже всієї Республіки до диктатури Сулли, який подвоїв традиційну цифру. Цезар поповнив склад сенату до 900 членів. Октавіан Август знизив його чисельність до 600. Офіційне найменування сенаторів — «бать# ки записані» (до реєстру). У царську епоху сенат складався тільки з патриціїв; у 1#й рік Республіки, коли до його складу були допущені плебеї, він втратив значення аристократичної корпорації (престиж республіканського сенатора визначався поняттям «поважний», а не «знатний»). Довгий час сенатори вважалися членами стану вершни ків і голосували на народних зборах разом із ними. Близько 129 р. до н. е. утворився вищий сенаторський стан. Як і вершники, сенато# ри носили золоті кільця і сорочки#туніки з пурпурними смугами.

КОНСУЛ

Консули (лат. сonsules) — верховні магістрати Стародавнього Риму. Після падіння царської влади (509 р. до н. е.) в центуріатних коміціях терміном на 1 рік обиралися два консули, котрі володіли успадкованою від царів верховною владою (імперієм), яка містила в собі вищі військові, судові й адміністративні повноваження. Спочат# ку консули обиралися тільки з числа патриціїв, але з 367 р. до н. е. — також із числа плебеїв. Поява нових магістратур — цензури (443 р. до н. е.) і претури (367 р. до н. е.) — позбавила консулів обов’язків проводити перепис (ценз), стежити за поведінкою громадян і завіду# вати судочинством. Але всі ординарні магістрати, виключаючи на# родних трибунів, підпорядковувалися консулам, які відповідали за безпеку Римської держави.

У воєнні часи консули проводили військовий набір, призначали значну кількість офіцерів і очолювали армію. У мирний час здійсню# вали нагляд за іншими магістратами, проводили вибори магістра# тів, головували на засіданнях сенату і народних зборах, пропонували проекти законів. У період імперії консулів призначав імператор; вони користувалися повагою, але не реальною владою.

ДИКТАТОР

Диктатор (лат. dictor — той, що говорить) — у Стародавньому Римі (у республіканські часи) вищий екстраординарний магістрат, який призначався у разі крайньої зовнішньої або внутрішньої небез# пеки, коли виникала потреба у відродженні царського єдиноначальс# тва. Рішення про призначення диктатора приймав сенат, а призначав його один із консулів. Диктатор отримував владу на 6 місяців. Він мав вищий імперій і 24 ліктори (помічники), йому підкорялися всі посадові особи, крім народних трибунів. Проти вироків диктатора не допускалася апеляція. Перший диктатор із плебеїв з’явився в Римі в 356 р. до н. е. Диктатура практикувалася з 501 р. до н. е. до кінця ІІ Пунічної війни. Була скасована законом Антонія після вбивства Цезаря в 44 р. до н. е.