Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 16 из 61)

На межі XV—XVI ст. козацькі поселення — зимовники та слобо ди — виникли на Південному Бузі, Синюсі, Росі, Тясмину, а також на лівому березі Дніпра — уздовж Трубежа, Сули і Псла. За цією великою козацькою територією на окраїнних, прикордонних землях незабаром міцно закріпилася нова географічна назва — Україна.

Перші документальні згадки про українських козаків датуються 1489 і 1492 рр. Уже в цей час литовська влада намагалася взяти коза' ків під свій контроль. Великий князь литовський Олександр Ягеллон у грамоті київському воєводі (1499 р.) вимагав: «Ті козаки, що з верхі' в’їв Дніпра і з наших сторін ходять водою на низ до Черкас і далі, із усього того, що там добудуть, десяту частину повинні віддавати».

Для захисту прикордонних поселень козаки зводили укріплені городища — так звані «січі». Перша велика козацька фортеця — Запорізька Січ — була побудована між 1553 р. і 1556 р. на острові Мала Хортиця князем Д. Вишневецьким, якого козаки визнали сво' їм гетьманом (головнокомандувачем). З тих пір Запорізька Січ з її постійним гарнізоном, що жив в окремих куренях, розглядалася ко' заками як їхнє головне укріплення й притулок; себе ж козаки почали офіційно називати Військом Запорізьким низовим. Жінки й діти сюди не допускалися.

Вище управління на Січі належало козацькій, або військовій раді. У роботі ради брали участь усі запорожці. На її засіданнях вибирали гетьмана або кошового отамана, військову й паланкову (полкову) ста' ршину, судили, укладали договори з різними державами, затвер' джували плани військових походів тощо. Рішення приймалося після того, як за нього проголосує більшість. Під час голосувань справа часто доходила до відкритих зіткнень — із бійками й смертельними випадками.

Кошовий отаман очолював виконавчу, військову і духовну владу на Січі. Він затверджував судові вироки, від імені товариства вступав у дипломатичні відносини, відав розподілом земель (паланок) і тро' феїв між куренями, вирішував питання прийому козаків до війська або звільнення. Символом влади кошового отамана була булава, яку він тримав під час урочистих подій і в бойовій обстановці.

Військовий суддя здійснював судові функції на Січі, а під час відсутності кошового отамана виконував його обов’язки (тобто був наказним кошовим отаманом). Разом із військовим скарбничим він також завідував скарбницею й арсеналом, що знаходилися у Війсь' ковій Скарбниці. Символами його влади були січова печатка й тро' стина.

Військовий писар від імені кошового отамана й товариства скла' дав і підписував документи. Він очолював січову канцелярію, був начальником для писарів у паланках і в похідних групах. Зовніш' німи атрибутами його статусу були чорнильниця в срібній оправі, яку він під час ради тримав за поясом, і перо, засунуте за праве вухо.

Військовий осавул займався організацією прикордонної служби, охороною зимівників і доріг, що вели до Січі. Крім того, його обов’я' зком було ведення слідства й приведення у виконання вироків суду. Разом з обозним осавул підтримував дисципліну і порядок у війську, у січовому укріпленні й у похідних таборах, займався розподілом грошей і провіанту.

Артилерія і фортифікаційні спорудження на Січі перебували у віданні військового обозного. Під час походів він керував спору' дженням табору з возів, а також облогою й штурмом укріплень ворога.

Найбільшою повагою на Січі користувалася посада курінного отамана, що очолював козаків окремого куреня і відав курінною скарбницею, у якій зберігалися гроші й особисті речі козаків. Хто не був раніше на посаді курінного отамана, той не міг стати кошо' вим отаманом.

Чисельність запорожців зазвичай не перевищувала 5—6 тис. чо' ловік. У них не було ані постійних ворогів, ані постійних союзників. В епоху, яка розглядається зараз, Запорізька Січ керувалася не націо' нальними, а своїми корпоративними інтересами. З ким їй вигідно було товаришувати в цей конкретний момент, з тими вона і товари' шувала; із ким вигідно було воювати, з тими воювала. В історії коза' цьких походів ми можемо знайти періоди, коли козаки поперемінно воювали то проти татар і турків (часто в союзі з поляками, литовця' ми або Московською державою), то проти Польщі (часто в союзі з татарами й турками), то проти Москви (часто в союзі з поляками й татарами). Усе залежало від конкретного розміщення політичних сил у регіоні, від принадності пропозицій сусідніх держав, що шукали тимчасового військово'політичного союзу з козаками, від настроїв, що домінували в самому козацькому співтоваристві, і від багатьох інших факторів.

Частим явищем у XVI — першій половині XVII ст. були походи запорожців на Чорне море, до берегів Криму й Туреччини. Подібно до вікінгів або карибських флібустьєрів, вони тероризували населен' ня тих районів, що зазнавали їхніх спустошливих набігів.

Крім вільних запорожців в Україні сформувалися ще два різнови' ди козаків — городові й реєстрові. Так, у Каневі в 1600 р. проживало 960 міщан і більше 1300 городових козаків із родинами. Як і січови' ки, городові козаки ігнорували офіційну владу, підкоряючись тіль' ки своїй виборній старшині. Поневіряючись в додаткових збройних загонах для охорони власних кордонів і ведення воєн проти Осман' ської імперії і Московської держави, і розуміючи марність будь'яких спроб підкорити собі Запорізьку Січ, польський уряд вирішив привер' нути до себе на службу частину городових козаків. У 1568 р. король Сигізмунд Август направив козакам універсал із пропозицією всту' пити на військову службу за грошову плату. Організація цього війсь' ка велася під керівництвом коронного гетьмана Ю. Язловецького. Вдалося зібрати 300 чоловік, яким платили по 10 злотих на рік. Оскі' льки найманих козаків записували в особливі списки — реєстри, їх надалі стали називати реєстровими.

Авторитет українського козацтва особливо зріс у період гетьман' ства П. КонашевичаСагайдачного (1616—1622 рр.). Під його кері' вництвом козацтво перетворилося на окремий стан, а його збройні сили, що нараховували кілька десятків тисяч чоловік, були реор' ганізовані в регулярну армію — Військо Запорізьке — із строгою дисципліною.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ

Запорізька Січ — військово'політична організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середньо' го і Нижнього Подніпров’я в середині XVI ст. Назву свою одержала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки — «засіки», «січі» — невеликі укріплені поселення в плавнях і на ост' ровах басейну Дніпра. Перша частина назви вказує на місце розта' шування укріплення за течією Дніпра — за порогами, що у декількох місцях перетинали Дніпро на відрізку між сучасними Дніпропетров' ськом і Запоріжжям. Першими організаторами січей були уходни' ки, яких черкаські й канівські старости відпускали на Середнє і Ни' жнє Подніпров’я для промислу, оскільки там були райони, що аж кишіли рибою, птицею та звіром. Щорічно ватаги уходників на чолі з обраними отаманами йшли на промисел за пороги, де в захищених від раптових нападів ворога місцях будували тимчасові житла і при' міщення для переробки і збереження продуктів промислу. Ватаги формувалися переважно з людей однієї місцевості, про що свідчать назви куренів на Січі.

До середини XVI ст. історія Запорізької Січі переважно легендар' на, тільки приблизно з 1552 р., коли вона розташувалася на о. Мала Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості. Причиною виник' нення Запорізької Січі як організованого військово'політичного центра була необхідність протидії колонізації вже освоєних козаками земель і постійна турецько'татарська агресія. Поняття Запорізька Січ вжи' вається у двох значеннях: у широкому — це всі землі, що знаходили' ся в управлінні й володінні козаків, у вузькому — це центральне посе' лення, де знаходилося адміністративне управління Січі. Козацькі володіння ще називалися Вольності Війська Запорізького, а центра' льне поселення — Кіш. Запорізька Січ була добре укріплена. Посере' дині укріплення знаходилася велика площа, у центрі її — церква св. Покрови, неподалік, з одного боку, — колодязь, з іншого — стовп, біля якого карали винних у порушенні січових звичаїв.

На січовій площі півколом розташовувалися курені — довгі буди' нки, покриті очеретом, а також будинки старшини, канцелярія, пу' шкарня, склади, арсенал. Кожен курінь мав назву, що утворювалася переважно від назви місцевості, відкіля були родом засновники ку' ренів: Корсунський, Полтавський, Уманський, Стеблівський, Бату' ринський, Інгульський тощо. Були також назви від імен засновників куренів: Васюренський, Тимошівський тощо. Число куренів було ста' більним з часів документальної історії Січі до кінця існування Заду' найської Січі й переселення колишніх запорожців на Кубань напри' кінці XVIII століття. За фортечними укріпленнями біля річкового порту знаходився грецький будинок, у якому жили іноземні посли та купці. Фортецю оточував пригород, де жили козаки'ремісники.

Під впливом різних обставин Січ часто змінювала своє місце' знаходження. Відомі Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Мики' тинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Уся територія Січі поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок (округів): Кодацьку, Самарську, Орельсь ку, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську, Каль міуську. Таким чином, володіння Запорізької Січі охоплювало зе' млі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей.