Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 26 из 61)
ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ (1775 р.)
Оскільки кримські татари після захоплення Криму російськими військами більше не загрожували Російській імперії, Катерина II вирішила, що збереження на кордонах Кримського ханства Запорізь' кої Січі втратило будь'який сенс. Були й інші причини, що підштов' хували царат до ліквідації запорізької вольниці. Через те що у воло' діннях запорожців кріпацтво було відсутнє, сюди постійно стікалися кріпаки'втікачі; знаходили тут притулок і бунтарі'гайдамаки з Пра' вобережної України й учасники повстання 1773—1774 рр. під прово' дом Омеляна Пугачова. До економічних факторів, що прискорили розгін Січі, слід віднести прагнення царської влади привласнити собі багаті землі Півдня України, що запорожці традиційно вважали сво' єю власністю.
Доля запорізьких козаків була остаточно вирішена 23 квітня 1775 р., коли новоросійський генерал'губернатор Г. Потьомкін запро' понував імператриці проект ліквідації Запорізької Січі. Здійснити цю акцію повинні були російські війська під командуванням генерал' поручика П. Текелі, що поверталися після війни додому: 8 полків ре' гулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, 10 пі' хотних регулярних і 13 донських козацьких полків загальною чисель' ністю більше 100 тис. чоловік. Текелі розділив свою армію на п’ять ча' стин. Сам він з великим загоном рушив на Січ, а інші загони мали вес' ти наступ на окремі запорізькі паланки. Якби січовики вчинили силь' ний опір військам Текелі, його повинен був підтримати резервний корпус генерал'поручика Прозоровського, розміщений на Слобожан' щині.
На Січі в цей час знаходився 3'тисячний гарнізон з 20 пушками. 4 червня, не зустрівши щонайменшого опору, царські війська піді' йшли до стін січового укріплення. Знявши вартових і захопивши всю артилерію, вони оточили козацьке селище, потім блокували гавань на ріці Підпільній й захопили козацькі човни.
Розуміючи, що пручатися безглуздо, запорожці погодилися ка' пітулювати. Наступного дня із січових сховищ вивезли боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорізької військо' вої канцелярії. Майже всі будівлі, крім фортифікацій, були зруйно' вані.
29 червня 1775 р. вийшов указ Сенату, в якому пояснювалися причини ліквідації Запорізької Січі й містився дозвіл видати грошо' ву допомогу лояльно налаштованим старшинам і козакам. Частина запорізької старшини не тільки зберегла свої господарства, але одер' жала також додаткові ділянки землі й офіцерські чини. Однак кошо' вий отаман Петро Калнишевський, суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба були засуджені й на настійну вимогу Потьомкіна заслані у віддалені монастирі: перший — у Соловецький, другий — у Тоболь' ський, третій — у Туруханський. Останній кошовий отаман Запорізь' кої Січі відсидів «на Соловках» чверть століття, був помилуваний царем Олександром I у 1801 р. і помер саме там, у Соловецькому монастирі, у 1803 р. у віці 113 років.
«ЖАЛУВАНА ГРАМОТА ДВОРЯНСТВУ» (1785 р.)
Жалувана грамота дворянству 1785 р. («Грамота на права, во' льності й переваги шляхетного російського дворянства») — звід дво' рянських привілеїв, оформлений законодавчим актом Катерини II від 21 квітня. Дворянство різко відокремлювалося від інших станів, підтверджувалася воля дворян від обов’язкової служби (проголошена в 1762 р.), від сплати податей, їх не можна було покарати, судити міг тільки дворянський суд. Лише дворяни мали право володіти землею й кріпаками, вони також володіли надрами у своїх маєтках, могли займатися торгівлею і влаштовувати заводи, будинки їхні були віль' ні від постою військ, маєтки не підлягали конфіскації. Дворянство одержало право на самоврядування, склало «дворянське товари' ство», органом якого були дворянські збори, які скликалися кожні три роки в губерніях і повіті, що обирав губернських і повітових про' водирів дворянства, судових засідателів і капітанів'справників, які очолювали повітову адміністрацію. Жалувана грамота дворянству мала усталити становище дворянства й закріпити його привілеї. Спри' яла більшій консолідації панівного класу. Дія її поширювалася та' кож на дворян Прибалтики, України, Білорусії й Дону. Жалувана грамота дворянству свідчила про прагнення російського абсолютиз' му зміцнити свою соціальну опору в обстановці загострення класо' вих протиріч.РОСІЙСЬКОТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787—1791 рр.
Турецький уряд, незадоволений експансією Росії в Північне При' чорномор’я і на Кавказі, вирішив взяти реванш за минулі поразки і 5 серпня 1787 р. передав російському послові в Стамбулі ультима тум: 1) повернути Туреччині Крим; 2) анулювати всі колишні росій' сько'турецькі договори; 3) відмовитися від заступництва Грузії. По' сол не встиг ще передати цей ультиматум у Петербург, коли султан Абдул Гамід I оголосив Росії війну.
Плани турків передбачали висадження десанту в Криму й у Херсо' ні, а потім загальний наступ турецьких і татарських військ з Молда' вії і Криму в Україну. Г. Потьомкін пропонував імператриці спочат' ку взяти турецьку фортецю Очаків, потім оволодіти територією між Південним Бугом і Дністром, а відтіля вести наступ на Балкани. Уже після початку війни в Україні приступили до формування двох ар' мій: Катеринославської (чисельністю 75—80 тис. чоловік) під коман' дуванням Потьомкіна й Української (чисельністю 35—40 тис. чоло' вік) під командуванням Рум’янцева. Для оборони Криму і дій на Ку' бані був сформований особливий КримськоКубанський корпус чисель' ністю в 25—30 тис. чоловік. Чорноморський флот був розділений на дві ескадри: Севастопольську (для захисту Криму) і Лиманську (для захисту Херсона). Союзником Росії виступила Австрія.
Не зупиняючись докладно на описі ходу воєнних дій, відзначимо, що кампанія 1787 р. пройшла без великих боїв; єдиною помітною подією став розгром російськими військами під командуванням Су ворова турецького десанту на Кінбурнській косі. У 1788 р. бойові дії велися переважно на морі. Лиманська ескадра під командуванням принца Нассау'Зігена й американського корсара П. Джонса завдала поразки турецькому флотові в бою під Очаковом, а Севастопольська ескадра під командуванням контр'адмірала графа М. Войновича ви' тримала бій з турецьким флотом в острова Фідонісі біля гирла Ду' наю (у цьому бою особливо відзначився бригадир Ф. Ушаков — у майбутньому прославлений російський флотоводець).
У 1789 р. обидві російські армії в Україні були зведені в одну й
передані під загальне командування фельдмаршала Потьомкіна. Останній планував опанувати всією Бессарабією і вийти на Дунай у районі Ізмаїла. Таврійський корпус Каховського був зосереджений у Криму, а дивізія Ферзена мала прикривати Херсон і Кінбурн.
У Бессарабії найзначніші перемоги були здобуті російсько'авст' рійським корпусом під командуванням Суворова; улітку він розгро' мив турків під Фокшанами, а восени — на ріці Римник. На думку військових фахівців, якби російською армією командував не Потьом' кін, а Суворов, війна переможно закінчилася б вже в 1789 р.
Кампанія 1790 р. була відзначена двома морськими боями (у Кер' ченській протоці й біля о. Тендра), в яких новий командувач Чорномор' ського флоту Ф. Ушаков завдав поразки турецькому флотові під коман' дуванням старого алжирського пірата Хуссейнпаші, а також блис' кучим штурмом Ізмаїла військами Суворова. У цій операції брали участь 6 300 козаків Єлисаветградського й Катеринославського єгер' ських, Стародубського, Ніжинського і Київського карабінерних, Пав' лоградського й Сумського легкокінних й інших полків. У складі Ду' найської військової флотилії активно діяло «військо вірних Чорномор' ських козаків», сформоване з колишніх запорожців ще в 1788 р.
У наступному році, утративши всяку надію на перемогу у війні, турецький уряд змушений був піти на мирні переговори з росіяна' ми. 29 грудня 1791 р. в Яссах був укладений мирний договір, за яким підтверджувалися умови Кючук'Кайнарджийського договору 1774 р. і Акт 1783 р. про приєднання Криму та Кубані до Росії, південно' західний кордон Російської імперії пересувався з Південного Бугу на Дністер, Туреччина відмовлялася від претензій на фортецю Очаків і Грузію, підтверджувалося право російського військового флоту боро' знити Чорне море.
& " $
)&
ДУНАЙСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО
Дунайське козацьке військо — сформоване в 1806 р. у Південній Бессарабії за назвою Усть'Дунайського (Буджацького) війська з ко' лишніх запорожців, що переселилися в 1775 р. до Туреччини, а по' тім перейшли на бік Росії. У 1807 р. ліквідоване, у 1828 р. відновлене , (&&&як Дунайське козацьке військо з колишніх усть'дунайських козаків, задунайських запорожців і добровольців з південнослов’янських кра' їн. Несло прикордонну службу на Дунаю, Пруті й Чорноморському узбережжі. У 1858 р. нараховувало 10 станиць з 12 тис. чоловік. У 1856 р. перейменоване в Новоросійське, у 1868 р. скасовано.
АЗОВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО
Азовське козацьке військо — українське військове формування, створене в 1828 р. російським урядом. Спочатку складалося з 1500 ко' заків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким, котрі під час російсько'турецької війни 1828—1829 рр. перейшли на бік Ро' сії й утворили Дунайський козацький полк. У 1831 р. Азовське козаче військо було розселене в Катеринославській губернії між сучасними містами Бердянськ і Маріуполь. Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством і рибальством. Основним завданням коза' ків була охорона узбережжя Азовського моря. За виконання військової служби козаків звільняли від повинностей і податків. Наказним ота' маном Азовського козачого війська до 1853 р. був Й. Гладкий. Внутрі' шнє самоврядування здійснювалося наказним отаманом і військовим правлінням, центр якого знаходився в станиці Петровській, а згодом — у Маріуполі. У 1862—1864 рр. частина козаків була переселена на Ку' бань і Північний Кавказ. Незадоволені цими діями царського уряду, козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придуши' ли. На підставі указу від 11(23) жовтня 1864 р. Азовське козацьке вій' сько було ліквідоване, а козаки переведені в стан селян.