Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 34 из 61)

Ради робітничих депутатів проводили масову агітацію серед трудящих, обговорювали економічні й політичні питання, створю' вали фонди допомоги безробітним і формували бойові дружини з метою охорони революційного порядку й протидії жандармам і чорносотенцям.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утво' рення профспілок. У ході революції профспілковий рух охопив усі ве' ликі міста України, включаючи Одесу, Київ, Харків, Катеринослав, Миколаїв. До кінця 1905 р. в Україні працювало вже близько 80 проф' спілкових об’єднань.

Незважаючи на видання Маніфесту 17 жовтня, розпал революцій' ної боротьби не стихав до самого кінця 1905 р. У листопаді відбулося повстання моряків на крейсері «Очаків» у Севастополі (керував ним лейтенант П. Шмідт); у Києві тоді ж повстав саперний полк. У грудні найбільшими промисловими центрами імперії прокотилася хвиля політичних страйків і збройних повстань робітників. В Україні основ' ним районом збройної боротьби стала Катеринославська губернія, до складу якої входив Донбас. На залізничних станціях Донецького ба' сейну створювалися розпорядницькі комітети, що формували бойові дружини й усували від влади місцеву адміністрацію. Такі комітети діяли в Гришино, Авдіївці, Горлівці, Ясинуватій, Дебальцевому й в інших місцях. 12 грудня бойові дружини робітників приступили до роззброювання окремих загонів поліції і жандармів. 13 грудня на ста' нції Авдіївка відбулася сутичка повсталих робітників із загоном дра' гунів; в Ясинуватій дружинники напали на роту піхоти та роззброїли солдатів. 16 грудня, зосередивши в Горлівці три роти піхоти та зведе' ний загін драгунів і кінної поліції, царські власті перейшли в контрна' ступ. Намагаючись заарештувати керівників страйкового комітету на машинобудівному заводі, солдати стріляли в робітників, убивши 18 і поранивши 50 чоловік. На допомогу горлівчанам прибули бойові дру' жини з інших станцій Донбасу. Був організований штаб повстання, сформовані три загони дружинників загальною чисельністю до 4 тис. чоловік (але лише кілька сотень з них мали вогнепальну зброю). 17 гру' дня відбулася вирішальна сутичка між повстанцями й урядовими вій' ськами. Відступаючи під натиском переважаючих сил супротивника, робітники захопили один з потягів і залишили Горлівку. За повідом' ленням «Гірничозаводського листка», у бою було вбито 33 дружинни' ки; за офіційними даними царської влади, утрати повсталих станови' ли близько 300 чоловік.

У 1906 р. революція пішла на спад. У квітні була скликана I Дер жавна дума, участь в якій ліві партії проігнорували (що, безумовно, було їхньою тактичною помилкою — вони позбавилися можливості використовувати легальну думську трибуну для відстоювання своїх інтересів). У результаті до складу I Думи потрапили лише представ' ники правих і центристських партій. З 497 депутатів Україну пред' ставляли 63 українці, 22 росіянина, 5 поляків, 4 євреї та 1 німець. Щоб активно діяти на цьому форумі, українці організували окрему фракцію, до якої ввійшли 44 депутати. Фракція приділила основну увагу аграрному й національному питанням. Вона розробила проект надання Україні автономії, однак не встигла внести його на розгляд; проіснувавши всього 72 дні, Дума була розпущена царем.

19 серпня того ж року урядом був прийнятий указ про воєнно польові суди. Розглядові цих судів підлягали такі справи, коли здій' снення злочинного діяння було «настільки очевидним, що немає по' треби в його розслідуванні». Судочинство мало проходити в межах 48 годин, а вирок за розпорядженням командувача округу здійсню' вався за 24 години. Хоча офіційних відомостей про число жертв воєн' но'польових судів не збереглося, на думку дослідників, за вісім міся' ців (із серпня 1906 р. по квітень 1907 р.) вони винесли смертні виро' ки 1102 обвинувачуваним. 20 квітня 1907 р. указ про воєнно'польові суди втратив силу, однак страти не припинилися, оскільки продов' жували діяти військово'окружні суди.

II Державна дума зібралася 20 лютого 1907 р. Українці знову організували в Думі окрему фракцію. Її Установчі збори відбулися 4 березня; до фракції ввійшли 47 чоловік, переважно селяни. Фрак' ція розробила законопроекти з аграрного і робітничого питань, а та' кож закликала до реорганізації управління «у дусі національної і територіальної автономії всіх частин Російської імперії». Незадово' лений радикалізмом депутатів, Микола II за пропозицією голови уряду П. А. Столипіна 3 червня того ж року розпустив і II Думу. 16 червня був обнародуваний новий виборчий закон, що відсторонив від участі у виборах робітників і селян (80 % виборців), зберігши це право лише за великими землевласниками. Фактично царат пере' креслив основні завоювання революції; настав період реакції.

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА

П. А. Столипін був головним натхненником і організатором аграр' ної реформи. Він хотів створити сильну, централізовану, монолітну імперію, повернути царському самодержавству колишню необмеже' ну владу й вплив у народі. При цьому Столипін ураховував уроки революції і шукав шляхи виходу з політичної кризи. Було очевидно, що масова участь селян у загальнонародному бунті виявилася нас' лідком збереження таких пережитків феодалізму, як поміщицьке землеволодіння й селянська громада. Остання показала не тільки свою нездатність ефективно хазяйнувати, але й належним чином контро' лювати своїх членів.

Реформування аграрного сектора почалося указом 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що сто сується селянського землеволодіння і землекористування». Надалі доповнений і перероблений у III Державній думі, він почав діяти як закон 14 червня 1910 р. Приблизно через рік, 29 травня 1911 р., був прийнятий закон «Про землевпорядження». Ці три акти склали юри' дичну основу серії заходів, відомих у літературі за назвою Столи3 пінська аграрна реформа.

Основні ідеї реформи можна звести до наступного: 1) знищення селянської громади; 2) дозвіл селянам одержати землю в приватну власність (оселитися на хуторах або відрубах); 3) переселення селян' ських родин у слабозаселені райони Північного Кавказу, Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. У такий спосіб столипінська аграрна реформа мала дати новий поштовх комерціалізації сільського госпо' дарства, переведенні його на капіталістичні рейки розвитку.

Традиційний патріархальний общинний уклад планувалося замі' нити господарствами фермерського типу, орієнтованими на випуск товарної продукції. Успішна реалізація цього грандіозного проекту сприяла б вирішенню проблеми сільського перенаселення і зміцнен' ню соціальної опори самодержавства в аграрному секторі економіки.

Як зазначають фахівці, найбільший успіх столипінська реформа мала в Україні. Це було пов’язано з тим, що тут традиція общинного землеволодіння не мала такого поширення, як у Росії, і український селянин був більшим індивідуалістом, ніж російський. У 1907—

1915 рр. на Правобережжі з громад вийшли 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. До 1916 р. виникло 440 тис. хуторів (14 % усіх селянських господарств). Однак остаточно зруйнувати се' лянську громаду не вдалося. Зазнала фіаско і спроба ліквідувати по' міщицьке землеволодіння. Переселенська політика спочатку прийня' ла величезні масштаби (у 1906—1912 рр. з України на нові землі виїхало близько 1 млн чоловік), але погана організація цього проце' су, фінансові труднощі, важкі природні умови призвели до того, що багато селянських родин почали повертатися зі Сходу в європейську частину імперії; тільки в 1911 р. додому повернулося 68,5 % пересе' ленців. Багато хто з них устиг розоритися, позбутися засобів існу' вання і, таким чином, поповнити й без того значну армію безробітних і жебраків.

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП)

Товариство українських поступовців (ТУП) — нелегальна між' партійна громадсько'політична організація, що діяла в Наддніпрян' ській Україні в 1908—1917 рр. Створена на початку 1908 р. у Києві з ініціативи членів Української демократично'радикальної партії для координації діяльності українського національного руху в період на' ростання реакції в Російській імперії. До ТУП, крім демократів'ра' дикалів, увійшли діячі соціал'демократичних (С. Петлюра, М. Ша' повал, В. Винниченко) і ліберальних (А. В’язлов, Є. Чикаленко, А. Ні' ковський, Ф. Матушевський та ін.) організацій, що об’єдналися з ним на основах парламентаризму й конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася в Києві), що вибиралася на що' річних з’їздах організації. Осередки організації — «громади ТУП» — діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі й Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП входили Є. Чикале' нко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, А. В’язлов, В. Леонтович, А. Ні' ковський, Л. Яновська, В. Прокопович, Д. Дорошенко, Л. Стариць' ка'Черняхівська, О. Корчак'Чепурківський, Л. Жебуньов, П. Холод' ний. Неофіційними друкованими органами ТУП були газета «Рада» і журнал «Українське життя» (виходив у Москві в 1912—1917 рр., ред. О. Саліковський і С. Петлюра). На щорічних нелегальних з’їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні й культурницькі питання.

Основні напрямки діяльності — культурна робота (створення то' вариств «Просвiта», клубів, поширення видань), виховання націона' льної самосвідомості, створення блоків з іншими організаціями у 2 ( +22$%&