Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 35 из 61)
відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведен' ня українізації школи, суду, церковного життя. Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог: парламентаризму, перебу' дови Російської держави на федеративних началах, національно'те' риторіальній автономії України. З початком Першої світової війни виникла розбіжність серед членів ТУП із приводу участі Росії у вій' ні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) висту' пила за поразку Росії у війні, інша (Л. Яновська) стояла за повний розгром Австро'Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення — ТУП зайняло нейтра' льну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила політику царату в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинен' ня війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно'національних і політичних прав українсь' кого народу тощо. ТУП встановило тісні зв’язки з думськими фрак' ціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів). Після Лю' тневої революції 1917 р. Рада ТУП і представники інших суспільних і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду.
25—26 березня 1917 р. у Києві відбувся з’їзд ТУП, на якому були делегати від багатьох громад України, а також Петербурга, Катери' нодара, Москви.
Резолюція з’їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасо' вий уряд; добиватися легальними засобами автономії України в скла' ді демократичної Російської держави й у зв’язку з цим змінити на' зву організації на Союз українських автономістів'федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП увійшли до складу тимчасового ЦК СУАФ. У червні 1917 р. цей Союз був перетворений на Українську партію соціалістів'федералістів (УПСФ).
(
%
«СОКІЛ»
«Сокіл» — перше в Західній Україні фізкультурно'спортивне й протипожежне товариство, створене у Львові в 1894 р. Ідею створен' ня спортивного товариства, що поряд з увагою до фізичного вихован' ня мало б за мету пробудження національної самосвідомості й націо' нально'патріотичне виховання, висунув чех М. Тирш. У 1862 р. у Празі виникло перше товариство «Сокіл». Згодом були створені ана' логічні організації в інших слов’янських народів. У 1907 р. вони об’єд' налися у Всеслов’янський сокольський союз. Статут українського «Сокола» розроблений В. Лаврівським і опублікований 8 грудня 1892 р.; зміни і доповнення до статуту внесені в 1926 р. і 1929 р. Завданням товариства було фізичне удосконалювання його членів, проведення культосвітніх заходів з метою виховання почуття націо' нальної єдності. Товариство було створено на загальних зборах, що відбулися 11 лютого 1894 р. у Львові. Члени товариства займалися різними видами спорту: велосипедним, веслуванням, фехтуванням, стрільбою (з 1912 р.), проходили протипожежну підготовку. Пізні' ше серед спортивних дисциплін, якими займалися члени товари' ства, з’явилися лижний спорт, ковзанярський і санний спорт, хокей, футбол, волейбол, баскетбол, а також бокс і туризм. Осередки «Соко' ла» організовували й опікували гуртки музики, співу, аматорські театри. У 1912 р. з ініціативи С. Горука були організовані стрілецькі сокольські курені, що займалися вишколом. Особливе значення не тільки для розвитку фізкультури й спорту, але й для національної консолідації, підйому рівня національної самосвідомості мали соколь' ські злети. У II Крайовому Шевченківському зльоті у Львові (червень 1914 р.) взяло участь близько 12 тис. чоловік, у тому числі члени «Січі», «Пласту», товариство Українських січових стрільців.
Ідеї «Сокола» знайшли підтримку серед українського населен' ня, осередки товариства виникли в багатьох містах і селах Галичи' ни та Буковини (саме на ці два регіони, відповідно до статуту, поширювалася діяльність «Сокола»). У 1914 р. діяли 974 місцеві осередки, що поєднували близько 33 тис. членів: представників інтелігенції, студентства, селянства, робітничого класу, духівниц' тва. З метою залучення до занять спортом усього населення в 1902 р. було створено жіноче спортивне відділення. За ініціативою членів «Сокола» проводилися урочисті вечори з нагоди пам’ятних істори' чних дат, готувалися концерти, ставилися аматорські вистави (у театральній секції почав свою діяльність Л. Курбас). Відповідно до статуту, «Сокіл» мав власний прапор (лев на синьому полі), гімн («Соколи, соколи, ставайте в ряди»), лозунги'кличі («Усі вперед — усі разом», «У здоровому тілі — здоровий дух», «Де сила — там воля») і сокольський привіт — «Гаразд». Очолювали «Сокіл» В. На' гірний (1894—1900 рр.), А. Будзиновський, І. Боберський (1910— 1914 рр.); у міжвоєнний період — М. Заячківський (1922—1933 рр.), М. Хронов’ят (1933—1939 рр.).
«СІЧ»
«Січ» — назва культосвітніх організацій українських студентів, що діяли в другій половині XIX — першій половині XX ст. у Західній Україні й в Австрії. Перше студентське товариство «Січ» виникло в 1861 р. у Львові й діяло до 1863 р. Студенти'українці навчальних закладів міста об’єдналися в товариство, члени якого демонстратив' но носили козацькі шапки, високі чоботи, сорочки'вишиванки, ша' ровари, гуцульські сардаки. У народному одязі вони відвідували ле' кції, з’являлися в публічних місцях, співали українські пісні, де' монструючи в такий спосіб свої симпатії до культури рідного народу. Стихійне зародження патріотичного руху студентської молоді зго' дом набуло більш організованої форми. Після розпаду в 1863 р. пер' шого товариства «Січ» одна частина студентів приєдналася до това' риства «Мета», інша частина, продовжуючи навчання у Відні, ство' рила в 1868 р. нове товариство за назвою «Січ». З 1902 р. по 1923 р. студентське товариство «Січ» діяло в Чернівцях. Товариство прово' дило культосвітню роботу в Буковині, видавало газету «Січове сло' во» (1904 р.), брошури з українознавства. Студентське земляцтво «Русь» у Граці в 1910 р. змінило назву на «Січ» і активно діяло аж до кінця 40'х років ХХ ст.
) & +1+2+1+/ 00
СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ)
Союз визволення України (СВУ) — політична організація еміг' рантів з Наддніпрянської України, що виникла 14 серпня 1914 р. у Львові. З вересня 1914 р. до 1918 р. діяла у Відні. Керівне ядро СВУ складалося з провідних лідерів Революційної української партії, Укра' їнської соціал'демократичної робочої партії, «Спiлки», що в роки столипінської реакції емігрували з російської частини України. Дія' льність СВУ організовувала президія в складі Д. Донцова, В. Дороше' нка, А. Жука, М. Меленевського, О. Скоропис'Йолтуховського. У сер' пні'вересні 1914 р. СВУ опублікував свої програмні документи — «Наша платформа», звернення «До українського народу», «До гро' мадської думки Європи», а також звертання до болгар, турків, руму' нів, шведів і чехів. У них підкреслювалося, що СВУ, представляючи інтереси українців Російської імперії, виступає захисником їхніх політичних і соціально'економічних інтересів і своєю головною ме' тою ставить побудову Української держави. Державотворення діячі СВУ пов’язували з військовою поразкою Росії в Першій світовій вій' ні. У документі «Наша платформа» відзначалося, що «об’єктивна іс' торична мета вимагає, щоб між Західною Європою й Московщиною виникла самостійна Українська держава». СВУ розгорнув широку інформаційну та дипломатичну діяльність у державах Четверного союзу й у деяких нейтральних європейських країнах. Центральним друкованим органом організації був щотижневик «Вісник Союзу Ви' зволення України» (виходив у Відні в 1915—1918 рр.; з 1918 р. — «Вісник політики, літератури й життя»; ред. В. Дорошенко, А. Жук, М. Возняк). Програмні документи й інформаційні матеріали поши' рювалися також через іноземні періодичні видання. Поширенню ві' домостей про Україну сприяли видання СВУ англійською, французь' кою, шведською, болгарською, хорватською, чеською, турецькою мо' вами окремих праць М. Грушевського, С. Рудницького, М. Возняка, Д. Донцова, Ф. Вовка, К. Левицького та інших. Важливим завданням президія СВУ вважала захист інтересів полонених українців з російсь' кої армії, проведення просвітницької роботи серед них і українського населення Російської імперії. Завдяки СВУ значна кількість військово' полонених українців була переведена в окремі табори в Австро'Угор' щині (Фрайштадт, Дуна'Сардагель) і Німеччини (Вецляр, Зальцве' дель, Раштадт). У таборах, де знаходилася значна кількість українців, були відкриті читальні, школи, діяли хори, кооперативні й господар' ські курси. СВУ поширював серед полонених українські газети, жур' нали, окремі друковані видання, випускав щотижневик «Рідне сло' во». Великим тиражем був видано «Кобзар» Т. Шевченка. За допомо' гою СВУ полонені допомагали збирати кошти для відкриття українсь' ких шкіл на Волині й Підляшші. У 1916—1918 рр. за допомогою СВУ і його Львівського бюро (очолював І. Крип’якевич) на Волині велася культурно'освітня діяльність, було відкрито близько 100 шкіл з україн' ською мовою навчання на Підляшші. У 1918 р. за активної участі СВУ були сформовані з українських полонених дві дивізії — Сірожупанни' ків і Синьожупанників, що пізніше брали участь у боротьбі за незалеж' ність Української держави.
УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ (УСС)
Легіон українських січових стрільців (УСС) — українська вій' ськова частина в складі австрійської армії, що діяла на російському фронті в 1914—1918 рр. У серпні 1914 р. Головна українська рада у Львові створила Бойову Управу УСС, що звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон українських січо' вих стрільців. Згода була отримана, але перешкоди почали виникати з перших днів створення частини. На прохання відкликати з австрій' ських військ 100 українських старшин командування викликало тіль' ки 16. Усього про своє бажання вступити до Легіону УСС заявило 28 тис. галичан, але уряд і польські політичні кола, побоюючись ство' рення українського війська, обмежили чисельність Легіону 2 тися' чами. Основна маса галичан — понад 100 тис. — була мобілізована в частини, що були відправлені подалі від України, на італійський фронт. Ненавчених січовиків австрійське командування вирішило відразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де Легіон очікувала неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий ко' мандир Т. Рожанковський відмовився виконувати наказ, за що був усунутий з посади.