Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 45 из 61)

Приводом для згортання непу послужили кризи хлібозаготівель у 1927—1928 рр. Вони були викликані тим, що селяни відмовлялися продавати хліб державі за низькими (у 8 разів нижчими за ринкові) цінами, воліючи згноїти його або згодувати свиням. Щоб побороти кризу в 1927 р., радянська влада пішла на поступки селянству; заку' півельні ціни були підвищені, і селяни продали прихований хліб. Але через рік ситуація повторилася: бажаючи дочекатися підвищен' ня цін, селяни знову не поспішали продавати його хлібозаготівельни' кам. До січня 1928 р. було заготовлено на 128 млн пудів хліба менше, ніж до січня 1927 р. Зрив плану хлібозаготівель загрожував серйоз' ними провалами як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Справа в тому, що уряд уже намітив, скільки хліба він зможе направити на продаж у міста й на утримання армії і флоту, скільки хліба піде від' повідно до укладених контрактів за кордон, скільки валюти він змо' же одержати від експортних продажів і куди далі піде цей виторг. Плани були затверджені, однак «несвідомі» селяни поплутали дер' жаві всі карти. Цей приклад прекрасно ілюструє тезу про несуміс' ність господарського плюралізму непу і жорстко централізованої си' стеми управління, що звикла діяти винятково методами наказу й інструкції.

Звичайно, теоретично в 1928 р. влада знову могла піти на поступ' ки селянам і вирішити кризу шляхом розумної, збалансованої полі' тики цін. Але цього не трапилося з однієї простої причини: у цьому році на вершині політичної влади опинився новий вождь — Й. В. Ста лін (1879—1953 рр.). Ленін помер ще в 1924 р., не залишивши спад' коємця. На чолі партії і країни опинилася група найближчих сорат' ників Леніна (Троцький, Сталін, Зинов’єв, Каменєв та інші), між яки' ми розгорілася боротьба за владу. Найбільш реальним претендентом на «партійну корону» був Троцький, однак інші представники «ле' нінської гвардії» змогли в 1925 р. об’єднатися проти нього й відсто' ронити його від усіх ключових посад у партійному апараті. У 1926— 1927 рр. відбувся розкол у таборі переможців: тепер Сталін зі своїми прихильниками зміг позбутися Зинов’єва і Каменєва. Сходження Сталіна на партійний Олімп чималою мірою було обумовлено тим, що ще в 1922 р. він став Генеральним секретарем ЦК — ця посада дозволяла йому займатися підбором і розміщенням партійних кад' рів, а «кадри вирішують все». Значна частина вищих партійних функ' ціонерів була зобов’язана Сталіну своїми кріслами й тому в усьому підтримувала свого «благодійника». Не дивно, що до 1928 р. Сталін зміг затвердитися на вершині партійної піраміди і фактично встано' вити в партії та країні режим одноосібної влади.

У відповідь на хлібний «саботаж» селян новий вождь вирішив по' казати їм, хто в Радянському Союзі хазяїн. Зрештою, власником зе' млі в СРСР була держава, а селянство лише користувалося нею «з милості». Через те що користувач перестав беззаперечно підкоряти' ся власникові, держава мала повне право застосувати щодо нього пе' вні санкції. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) вважало можливим «у вигляді винятку» здійснити адміністративний тиск на тих «кур' кулів», що утримували не менше 30 тонн «надлишків» зерна. Фак' тично мова йшла про введення Сталіним надзвичайних заходів, що означали відмову від вихідного принципу непу — права селянина вільно розпоряджатися надлишками сільгосппродукції після спла' ти податків. Спеціальні збройні продзагони, як у «добрі старі» часи воєнного комунізму, уже в лютому були направлені в села для вилу' чення прихованого хліба. При цьому влада привернула на свій бік сільських бідняків, краще обізнаних, де їхні більш заможні односіль' чани закопували зерно. Донощики одержували за послуги від 10 % до 25 % конфіскованого майна тих «спекулянтів» і «саботажників», викривати яких вони допомагали.

Отже, за допомогою надзвичайних заходів Сталін зміг перебороти кризу хлібозаготівель у 1928 р. Але легкість здобутої перемоги ще не означала, що наступного разу можна буде знову стукнути по столу кулаком і дармовий хліб широкою рікою потече в засіки Батьківщи' ни. У багатьох районах СРСР, у тому числі в Україні, надзвичайні заходи призвели до скорочення посівних площ. В осінню посівну кам' панію замість розширення озимого клину, яке передбачалося, відбу' лося загальне скорочення посівних площ на 3 %. Восени 1928 р. по' чався масовий забій худоби. Скорочуючи посіви й забиваючи худо' бу, заможні селяни намагалися вивести себе з вищих категорій гос' подарств, що зазнавали чимраз сильнішого державного тиску. На' прикінці року продовольчий дефіцит призвів до введення в містах карток на хліб і ряд інших продуктів. Навесні 1929 р. з хлібозаготів' лями повторилася торішня історія — для вилучення хліба повсюдно застосовувалися надзвичайні заходи. Стало зрозумілим, що вище партійне керівництво поставило на ринкових відносинах хрест. Але, відмовляючись у 1928—1929 рр. від непу, сталінський режим мав знайти йому більш ефективну заміну. Такою заміною непу й покли' кана була стати політика масової колективізації.

«УКРАЇНІЗАЦІЯ»

«Українізація» — політика ВКП(б), здійснювана в Україні в

1920 р. — початку 30'х років ХХ ст. Український різновид політики «коренизації». Політика коренізації була проголошена у квітні 1923 р. на XII з’їзді РКП(б) з метою укорінення компартійно'радян' ських структур влади в національних республіках. Її суть полягала в тому, що управлінські структури опановували мову і культуру міс' цевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представ' ників. Це мало забезпечити московському центру контроль над пе' риферією не тільки силовими, але й адміністративно'політичними засобами. Основні напрямки політики українізації були проголоше' ні трохи раніше. 19 листопада 1919 р. Х. Раковський звернувся до Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання», в якому відстоювалася необхідність подальшого існування УСРР як фо' рмально незалежного державного утворення, але при об’єднанні в єдиному центрі всього оборонного і господарського апарату. Ленін виніс тези на розгляд Політбюро ЦК РКП(б) від свого імені. Пізніше цей документ обговорювався на черговому пленумі ЦК і був затвер' джений як резолюція VIII Всеросійської партконференції «Про ра дянську владу в Україні». Радянський апарат республіки, що скла' дався переважно з дореволюційних чиновників, успішно противився «українізації». Керівний склад КП(б)У і весь партапарат також не виявляли особливого бажання прокладати дорогу «українізації». За даними 1923 р., тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників пар' тійно'державного апарату республіки заявили, що знають українсь' ку мову. У 1923 р. питома вага українців у держапараті не перевищу' вала 35 %, особливо незначною вона була у керівних структурах дер' жавного апарату (у колегіях наркомату росіяни складали 47 %, єв' реї — 26 %, українці — 12 %).

Російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії майже нічого не робила, щоб прискорити «українізацію» . Положення змі' нилося з приходом в Україну ставленика Й. Сталіна — Л. Каганови ча. У боротьбі за владу, що відбувалася в Кремлі в 1923—1928 рр., Сталін поставив за мету добитися підтримки місцевого партапарату, особливо в найбільшій національній республіці. Бажаючи завоювати популярність не тільки в апараті, але й серед населення України, Сталін і Каганович підтримали нечисленних націонал'комуністів (О. Шумського, М. Скрипникова) у керівництві КП(б)У, що прагну' ли перетворити «українізацію» на ефективний важіль національно' го відродження.

Як наслідок, з 1923 р. по 1927 р. кількість українців серед служ' бовців державного апарату виросла з 35 до 45 %. До кінця 1927 р. на українську мову викладання перейшло понад чверть інститутів, біль' ше половини технікумів і ⁴/₅ загальноосвітніх шкіл. Велика частина книг і газет почала видаватися українською мовою. З ініціативи Скри' пника національна мова впроваджувалася в школах командного скла' ду й у деяких червоноармійських частинах. На Кубані й у Казахста' ні, де компактно проживали українці, відкривалися національні школи, видавалися газети, працювало радіомовлення.

Українці одержали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Якщо в 1923 р. вони складали тільки 23 % членів КП(б)У, то в 1927 р. — уже 52 %. Представництво українців у ЦК КП(б)У, од' нак, не перевищувало чверті. Першими (з березня 1925 р. — генераль' ними) секретарями ЦК КП(б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці: росіяни Г. П’ятаков, В. Молотов, М. Хру' щов, поляки С. Косіор і Ф. Кон, євреї Д. Мануїльський і Л. Кагано' вич, німець Е. Квіринг.