Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 49 из 61)

Обидві фракції сподівалися використовувати неминучий конф' лікт між Німеччиною і СРСР для встановлення незалежної українсь' кої держави. Тому кожна з них шукала союзу з німцями. За згодою німців ОУН(Б) сформувала в складі вермахту два батальйони, «Нах' тігаль» і «Роланд» (близько 600 бійців), що наївно уявлялися ядром майбутньої української армії.

Услід за вторгненням гітлерівців на територію СРСР, ОУН(Б) 30 червня 1941 р. проголосила у Львові Акт державотворення й сфор' мувала Українське державне правління на чолі з Я. Стецьком. Очі' кувалося, що німці, потребуючи допомоги українців у війні проти СРСР, змушені будуть змиритися з цим. Але Гітлер не збирався надавати Україні незалежність. С. Бандера, Я. Стецько і кілька їхніх спільників були арештовані гестапо. Багато членів ОУН(Б) були вби' ті або загинули у в’язницях і концентраційних таборах. Керівництво організацією здійснював М. Лебєдь, який у травні 1943 р. передав свої повноваження Р. Шухевичу. Вирішивши будувати незалежну державу, обидві фракції посилали таємні Похідні групи в Україну з метою встановлення органів місцевого управління зі «свідомих» укра' їнців. За деякими оцінками, їхня чисельність становила близько 2000 чоловік — в основному членів ОУН(Б).

Ці групи розгортали активну діяльність у великих містах. Група ОУН(М), що у вересні 1941 р. перебралася до окупованого німцями Києва, випускала газету «Українське Слово» і сформувала Українсь ку національну раду (на чолі з М. Величковським). Її членів заареш' тували в грудні 1941 р., і більше 40 з них, включаючи О. Телігу і їхнього лідера О. Ольжича, загинули. А. Мельника тримали під до' машнім арештом у Берліні до січня 1944 р., коли разом з іншими арештованими головними діячами ОУН(М) його відправили до кон' центраційного табору Заксенхаузен. Націоналістичний партизансь' кий рух у Західній Україні почався з формування «Поліської Січі», очоленої Т. Бульбою (Боровцем), що співпрацював з ОУН(М). Восени 1942 р. обидві фракції утворили збройні загони на Волині й у Поліссі для боротьби з німцями, а також польськими й радянськими парти' занами. У 1943 р. на базі «Поліської Січі» була створена Українська повстанська армія (УПА), що перейшла під контроль бандерівської фракції ОУН. На третьому надзвичайному великому зборі 21— 25 серпня 1943 р. ОУН(Б) засудила як фашизм, так і комунізм. Нова соціальна програма бандерівців в основному не відрізнялася від попе' редніх, але вона вказувала на необхідність різноманітного соціально' го забезпечення, участі робітників в управлінні, змішаної економіки, права вільного вибору професії та місця праці й вільних торговель' них союзів. ОУН(Б) підтвердила, що вона бореться за свободу друку, слова й думки. Попередня національна політика, суть якої зводилася до гасла «Україна для українців», була відкоректована з урахуван' ням прав національних меншин. Керівна структура ОУН також змі' нилася: одноособове керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич, З. Матла і Д. Маєвсь' кий). У липні 1944 р. був сформований всеукраїнський представни' цький орган — Українська головна визвольна рада (УГВР). Більшість

її членів були бандерівцями, а Головний секретаріат очолив Р. Шухе' вич. ОУН(М) проводила аналогічну політику й заснувала Всеукраїн' ську національну раду у Львові навесні 1944 р.

Наприкінці війни А. Мельник знову очолив ОУН(М), С. Бандера і Я. Стецько були обрані до складу керівництва в Україні. У лютому 1946 р. у Мюнхені були утворені під керівництвом С. Бандери Закор' донні частини ОУН (ЗЧ ОУН). На ґрунті перегляду в 1943 р. ідеологі' чних основ націоналістичного руху спалахнув конфлікт між групою представників ОУН(Б) з України (М. Лебєдь та інші) і закордонною організацією С. Бандери. Останню обвинуватили в протидії змінам і наслідкам, що випливають з них — демократизації ОУН(Б), автоно' мному статусу УПА й УГВР, а також відмові від догматизму й еліта' ризму. С. Бандера і його група стверджували, що ідеологічна ревізія наближає ОУН до соціалізму й комунізму. Кульмінацією цієї супе' речки стало виключення опозиції з організації на конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді 28—31 серпня 1948 р. У 1953—1954 рр. провід ОУН(Б) в Україні знову підтвердив перегляд ідеологічних основ і до' ручив С. Бандері, З. Матлі і Л. Ребету сформувати новий уряд ЗЧ ОУН. Переговори виявилися марними, і в 1956 р. З. Матла і Л. Ребет заснували нову організацію, відому як ОУН (Закордонна). Після вбив' ства Л. Ребета агентом КДБ Б. Сташинським у 1957 р. організацію очолив Б. Кордюк, а пізніше — удова Л. Ребета Д. Ребет.

Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалася в Німеч' чині й після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб і в еміграційній Українській національній раді. Останнім часом вплив фракцій ОУН зменшується внаслідок ідеологіч' них розбіжностей із західними ліберально'демократичними ціннос' тями.

&

+151+12- 00

ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДО УРСР

Радянсько'німецький договір від 23 серпня 1939 р. прискорив початок Другої світової війни. Вона почалася 1 вересня 1939 р. напа' дом Німеччини на Польщу. Німецька армія мала разючу перевагу в техніці й людських ресурсах, тому польська армія була розбита про' тягом двох тижнів. 16 вересня польський уряд емігрував до Руму' нії, а потім до Лондона. Після цього, 17 вересня, радянські війська перейшли польський кордон і почали окупацію території Західної України та Західної Білорусії. Англія і Франція, хоча й оголосили війну Німеччині, жодних воєнних дій на заході не вели. Таким чи' ном, Гітлер завоював більшу частину Польщі, «сумлінно» поступив' шись Сталіну її східними регіонами.

Населення Західної України зустрічало радянські війська спеціа' льно створеного Українського фронту під командуванням С. К. Тимо' шенка як визволителів від польського гніту. Офіційна радянська про' паганда представляла окупацію Західноукраїнських земель Черво' ною армією як «братерську допомогу» українцям, покинутим поль' ським урядом напризволяще.

28 вересня 1939 р. був укладений новий радянськонімецький дого вір — договір про дружбу й кордон. У радянську зону окупації не ввійш' ли землі Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя, що залиши' лися під контролем німців. Ця угода була явною політичною помил' кою Сталіна, тому що вона, по'перше, перетворювала СРСР на «друга» фашистської держави, а по'друге, зовсім дезорієнтувала радянських людей і міжнародний комуністичний рух.

22 жовтня радянський режим організував вибори у всіх областях Західної України. 93 % населення проголосувало за приєднання краю до СРСР. У червні 1940 р. Сталін змусив Румунію віддати йому Бесса' рабію і Північну Буковину. Таким чином, до складу Радянської Укра' їни ввійшли нові території з населенням більше 7 млн чоловік. Хоча, по суті, це було зроблено незаконно, шляхом відвертої анексії, в історич' ній перспективі ці приєднання мали величезне значення для розвитку української нації. Уперше за довгі століття розколу українці західних і східних регіонів об’єдналися в межах однієї держави, і відтепер усе, що відбувалося з ними, було їхньою загальною долею.

Зауважимо, що перші заходи радянської влади на території захід' них областей України були спрямовані на те, щоб завоювати симпатії місцевих жителів. Були націоналізовані польські промислові підпри' ємства й комерційні заклади, експропрійовані землі польських помі' щиків і католицької церкви, що передавалися українським селянам, відмінено польську мову як офіційну, школа перейшла на українську й російську мови навчання. До середини 1940 р. кількість початко' вих шкіл у Західній Україні зросла до 6900, з них 6 тис. були украї' нськими. Львівський університет перестав бути центром польської культури і, одержавши ім’я І. Я. Франка, відкрив двері українським студентам і викладачам. Значно покращилася система охорони здо' ров’я, особливо в сільській місцевості.

Однак дуже скоро поряд із зазначеними позитивними змінами виникли явно негативні тенденції. Сталінський режим за допомогою органів НКВС почав «полювання на відьом». Не тільки польські офі' цери, поміщики, підприємці, священики та діячі культури зазнали масових репресій; терор обрушився також на українських націоналі' стів, визначних політичних і культурних діячів Галичини та Волині, представників греко'католицької церкви. Припинилася діяльність «Просвіти», Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка та всіх місце' вих політичних партій, закрилася велика частина українських коо' перативних установ, було заборонено викладати Закон Божий у шко' лах, підсилилася антирелігійна пропаганда. Землі, конфісковані в поляків, раптом почали відбирати й передавати створюваним колго' спам. Перед початком Великої Вітчизняної війни (1941—1945 рр.) близько 13 % господарств у Західній Україні було колективізовано. Хто не хотів вступати до колгоспів, зазнавав переслідування і депор' тації на Північ, до Сибіру та в степи Казахстану. За офіційними да' ними, із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. родин, або 10 % населення. Від 20 до 30 тис. західноукра' їнських активістів змушені були втекти на території, окуповані німцями.

ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941—1945 рр.)

Велика Вітчизняна війна 1941—1945 рр. — визвольна війна ра' дянського народу проти фашистської Німеччини та її союзників (Уго' рщини, Італії, Румунії, Фінляндії); найважливіша частина Другої світової війни. Безпосередню підготовку до нападу на СРСР Німеччи' на почала в 1940 р. (план «Барбаросса»). Разом з європейськими союз' никами Німеччина зосередила для нападу на СРСР 191,5 дивізії; сили супротивника нараховували 5,5 млн чоловік, близько 4,3 тис. танків і штурмових гармат, 47,2 тис. гармат і мінометів, близько 5 тис. бойових літаків, 192 кораблі. Німеччина планувала проти СРСР «блискавичну війну» («бліцкриг»).