Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 58 из 61)

Велика частина підприємств підпорядковувалася центральним міністерствам і відомствам. Якщо в 1957 р. в СРСР було 37 міністерств, то в 1974 р. — уже більше 60, у 1977 р. — 80, а на початок 1987 р. — більше 100. За період з 1975 р. по 1985 р. кількість союзно'республі' канських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20 %. Неухильно втілювалися конкретні міністерсь' кі постанови; з областей викачувалося все можливе при мінімальних витратах на соцкультпобут, екологію, розвиток виробничої й соціаль' ної інфраструктури тощо. Об’єктивне призначення міністерської сис' теми полягало в тому, щоб займатися діяльністю, яка суперечить інте' ресам населення того регіону, у межах якого діяло підприємство. І чим

більшим було підприємство, чим важливішою була його продукція з погляду загальнодержавного, тим більшого конкретного збитку завда' вала його діяльність регіонові.

Сказане повною мірою стосується й народногосподарського ком' плексу України, повністю підлеглого союзним міністерствам і відом' ствам. На думку американського економіста Х. Хантера, вилучення поточного доходу з УРСР і використання його в інших регіонах СРСР було «основною рисою української економічної історії». За підрахун' ками британського фахівця П. Уайлза, Україна регулярно вносила в союзний бюджет на 10 % більше коштів, ніж отримувала з нього.

Отже, положення справ в економіці неухильно погіршувалося, зро' стання життєвого рівня народу сповільнилося. За років дев’ятої п’я' тирічки (1971—1975 рр.) обсяг промислового виробництва виріс на 43 % (за альтернативними оцінками — лише на 25 %) порівняно з 50,5 % (39 %) у восьмій п’ятирічці. Замість 41 % приросту викори' стовуваного національного доходу в 1966—1970 рр. у дев’ятій п’яти' річці цей показник виріс тільки на 28 %. Причому ці прирости дося' галися не за рахунок інтенсивних методів ведення господарства й підвищення продуктивності праці, а за рахунок залучення в госпо' дарський обіг усе нових і нових ресурсів. Приріст інтегрального по' казника ефективності суспільного виробництва упав з 18 % у вось' мій п’ятирічці до 6 % у дев’ятій. Темпи зростання реальних прибут' ків населення в УРСР мали тенденцію до постійного зниження. Якщо в дев’ятій п’ятирічці в Україні вони складали 20 %, у десятій — 17 %, то в одинадцятій — лише 14 %. З п’ятирічки в п’ятирічку зменшува' лося число громадян, що зуміли поліпшити свої житлові умови. У восьмій п’ятирічці їх нараховувалося 8,9 млн чоловік, у дев’ятій — 8,6 млн, у десятій — 7,8 млн, а в одинадцятій — 7,7 млн. Знизився і рівень охорони здоров’я. За період 1970—1985 рр. показники смерт' ності в УРСР зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а при' родний приріст населення України скоротився в 2,2 разу. Країна за всіма показниками чимраз сильніше занурювалася в «застій».

У світі розгортався новий виток науковотехнічної революції. Його основу складали такі досягнення науки, що призвели до формування мікроелектроніки, біотехнології як базисних напрямків технологіч' ного перевороту у виробничій і невиробничій сферах. Це вимагало нових кадрів, знань і навичок. А в СРСР закостеніла бюрократична машина не могла адаптуватися до змін, реагуючи на них лише збіль' шенням штатів. З 1960 р. по 1987 р. апарат органів управління в країні виріс більше ніж удвічі — з 1245 тис. до 2663 тис. чоловік, а загальна чисельність керівників перевищила 18 млн чоловік. Ці кад' ри відрізнялися в основному низьким професійним рівнем (з 9,3 млн керівників усього 4,2 млн (45 %) мали вищу освіту й тільки частки ( 0 &&&

відсотка — середню спеціальну управлінську освіту). Ефективно ре' агувати на реалії технологічної революції такий апарат не міг. Зате він регулярно нарощував випуск інструкцій, наказів, розпоряджень та інших підзаконних актів.

Незважаючи на те, що 70'ті рр. були сприятливими з погляду при' родних приростів працездатного населення, саме в цей період загост' рився дефіцит робочої сили, оскільки величезні капіталовкладення йшли не на заміщення застарілої техніки й устаткування, а на будуван' ня стін для давно застарілих технологічних установок і машин. Дефі' цитність трудових ресурсів в умовах адміністративно'командної сис' теми змушувала підприємства накопичувати цей ресурс взапас. У 1971—1978 рр. у промисловості було створено більше 3 млн нових ро' бочих місць, що залишалися вакантними. Зате значна частина робіт' ників обслуговувала фізично й морально застарілу техніку. Тому хоча і відбувалося деяке скорочення питомої ваги працівників, зайнятих ручною працею, їхня абсолютна чисельність продовжувала зростати.

Десята п’ятирічка, скоріше для самозаспокоєння, була проголо' шена «п’ятирічкою ефективності і якості». Однак замість всілякої економії з усіх сил підтримувалися пропорції 30—50'х рр. Ставка робилася на закупівлі через імпорт промислового устаткування і то' варів ширужитку в обмін на експорт енергоносіїв з непоновлюваних (природних) джерел. При цьому розраховували на сформовану в 70'ті роки сприятливу для СРСР зовнішньоекономічну кон’юнктуру (у зв’язку з війною на «нафтоносних територіях» Близького Сходу й енергетичною кризою, що вибухнула на Заході). Безоглядно форсу' вався нафтогазовидобуток у Західному Сибіру. Для нагляду за вико' нанням планових завдань була створена спеціальна урядова комісія, Західно'Сибірським нафтогазовим комплексом постійно займався ЦК КПРС. На спорудження об’єктів комплексу кидалися сили будівель' ників буквально з усіх регіонів країни. З витратами рахуватися було не прийнято, з нестатками нафтовиків і газовиків — теж. «Нафта за будьяку ціну!» — такий був девіз «ощадливої економіки». Західний Сибір у 1980 р. дав 10 % світового видобутку нафти й газу.

Після восьмикратного (а в торгівлі з розвинутими капіталістич' ними країнами п’ятнадцятикратного) підвищення цін на нафту в 70'х рр. у СРСР буквально ринув потік нафтодоларів. Прибутки від реалізації нафти й нафтопродуктів за період з 1974 р. по 1984 р. за найскромнішими підрахунках склали 176 млрд інвалютних карбован' ців. Але ці казкові гроші зробили неймовірно скромний вплив на задоволення потреб і запитів людей й економічних структур. Витрат' ний механізм перемелював одержувані кошти, спрямовуючи їх на будівництво чергових безперспективних і екологічно згубних довго' будів.

Від вимог часу усе більше відставав науково'технічний потенціал, що був запрограмований на еволюційний розвиток і не відповідав вимогам сучасного етапу технологічної революції. Якісний рівень вітчизняного науково'технічного сектора неухильно знижувався. Середньорічне число створених зразків нової техніки скоротилося з 4,6 тис. у 1961—1965 рр. до 3,5 тис. у 1981—1985 рр. Причому тіль' ки 10 % зразків цієї техніки перевищували рівень кращих світових. Загальмувалося освоєння і принципово нових технологій, намітило' ся серйозне відставання в розвитку фундаментальних наукових до' сліджень, за якими ще недавно СРСР мав непогані показники.

Країна впритул підходила до кризи всієї соціально'економічної системи. Злидарський рівень життя десятків мільйонів людей, не' можливість задоволення першочергових потреб і відсутність стиму' лів до праці викликали процеси фізичної і соціальної деградації. У 1970 р. рівень споживання на душу населення в СРСР становив при' близно половину американського. Якщо в 1982 р. для заповнення звичайного щотижневого споживчого кошика у Вашингтоні (США) досить було відпрацювати 18 годин, то в Києві аналогічний кошик коштував майже 53 робочі години (без урахування якості товарів і послуг, що в СРСР була набагато нижчою, ніж в Америці). Тому за рівнем споживання на душу населення СРСР займав на той час лише 77 місце у світі.

ДИСИДЕНТИ БРЕЖНЄВСЬКОГО ПЕРІОДУ

У роки «застою» почався новий етап дисидентського руху, який можна назвати «гельсінським», тому що його учасники намагалися стежити за дотриманням гуманітарних статей договору, підписано' го СРСР на Міжнародній нараді з безпеки й співробітництва в Європі влітку 1975 р. у Гельсінкі. Вихідним рубежем була прес'конферен' ція професора Ю. Орлова для закордонних кореспондентів у травні 1976 р., де було заявлено про створення групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. До Московської групи ввійшли Л. Алексє' єва, Є. Боннер, П. Григоренко, О. Марченко. Незабаром утворилися Українська, Литовська, Грузинська, Вірменська групи.

Українська Гельсінська група (УГГ) виникла в Києві в листопа' ді 1976 р. Очолив її письменник М. Руденко. До її складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші — усього 37 чоловік. УГГ ставила за мету познайомити укра' їнське суспільство з Декларацією прав людини ООН, зібрати докази порушення радянською владою прав людини, національних прав в УРСР, застосування політики етно' і лінгвоциду й насильницької (* #33&'

русифікації, добитися безпосередніх зв’язків України із закордон' ними країнами, акредитації в УРСР представників іноземної преси, вільного обміну інформацією й ідеями. КДБ почав переслідування дисидентів. До 1980 р. майже 3/4 складу УГГ були засуджені на терміни від 10 до 15 років.