Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 6 из 61)

У сарматському суспільстві досить помітними були пережитки матріархату. Очевидці повідомляють, що сарматські жінки нагаду' вали легендарних амазонок: вони полювали верхи, воювали нарівні з чоловіками, вдягалися, як чоловіки, і не одружувалися доти, поки не вбивали хоча б одного ворога.

У середині III ст. військова могутність сарматів на території Пра' вобережної України була істотно ослаблена готами, а в IV ст. вони були розгромлені й частково асимільовані гунами.

АНТИЧНІ МІСТА В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї

Античні міста Північного Причорномор’я — міста, що виникли в ході грецької колонізації на північному березі Чорного моря в VI— V ст. до н. е. Наприкінці VII ст. до н. е. на північних берегах Чорного моря виникли грецькі торговельні пункти — емпорії. У VI і V ст. до

н. е. Північне Причорномор’я входило до сфери колонізації греків, яких приваблювали ці родючі землі, достаток риби в гирлах рік, можливість вести широку торгівлю з племенами північночорномор' ських степів — скіфами, синдами, меотами тощо. У VI ст. до н. е. на північному березі Чорного моря виникли грецькі міста, засновані переселенцями з Іонії, Малої Азії і з островів Егейського моря: Тира, Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Німфей, Кімерик, Тиритака, Мирме' кій, Фармагорія, Гермонаса, Кепи та інші. У 422 р. до н. е. виник Херсонес, у III ст. до н. е. — Танаїс.

Античні міста Північного Причорномор’я жили самостійним життям, зберігаючи зі своїми метрополіями торговельні й культурні зв’язки. Велику роль у їхньому економічному житті відігравала тор' гівля з містами Греції і Малої Азії і з племенами північночорномор' ських степів. Сюди ввозили з басейну Егейського моря вино, масли' нову олію, металеві вироби, мармур, кераміку, дорогі тканини тощо і вивозили хліб, худобу, шкіри, солону рибу, рабів. Важливу роль у їхньому господарстві відігравали промисли, ремесло, землеробство й скотарство.

За соціальним і політичним устроєм усі античні міста Північного Причорномор’я спочатку були рабовласницькими полісами. Деякі міста, розташовані навколо Керченської протоки, уже в 480 р. до н. е. об’єдналися навколо Пантікапея в єдине Боспорське царство. Анти' чні міста Північного Причорномор’я досягли розквіту в IV ст. до н. е., коли вони були найважливішими постачальниками хліба й інших продуктів споживання для багатьох міст Греції і Малої Азії. Античні міста Північного Причорномор’я (особливо боспорські й Ольвія) мали тісний контакт із місцевими племенами. Вони здійснювали економі' чний і культурний вплив на місцеві племена, сприяли розкладанню в них родового ладу, розвиткові майнової диференціації й визріван' ню класових відносин.

У III ст. до н. е. міста Північного Причорномор’я відчували значні економічні труднощі, пов’язані з ослабленням торговельних зв’язків із Грецією і з ускладненням обстановки в Північному Причорномо' р’ї. Скіфи, яких тіснили сармати, почали натискати на міста узбе' режжя. У II ст. до н. е. скіфський цар Скілур підкорив ослаблу Оль' вію. Його син Палак відняв у Херсонеса його володіння. Херсонесці звернулися по допомогу до понтійського царя Митридата VI Євпато' ра, і місто потрапило під його владу. Наприкінці II ст. до н. е. на Боспорі спалахнуло повстання під проводом Савмака. Після приду' шення повстання царськими військами Митридат VI Євпатор став царем Боспору. Під його владу потрапила й Ольвія. Таким чином, Митридат оволодів античними містами Північного Причорномор’я. У боротьбі з Римом (89—63 рр. до н. е.) Північне Причорномор’я ви' користовувалося ним як база для постачання його армій і джерело поповнення його військ. Після загибелі Митридата VI на Боспорі тривала запекла боротьба за престол, у яку втручалися римляни й вожді племен, які оточували Боспор. Боспорські міста занепали. У перших століттях н. е. міста Північного Причорномор’я знову пере' жили період підйому. Однак Ольвія, відновлена після зруйнування її готами в середині I ст. до н. е., не досягла колишнього рівня розвит' ку. У другій половині I ст. до н. е. вона підкорялася скіфським ца' рям, у II ст. н. е. потрапила під владу Римської імперії. Херсонес залежав то від Боспорської держави, то від Римської імперії.

У перших століттях нашої ери в економічному, політичному і куль' турному житті античних міст Північного Причорномор’я все більшу роль відіграють негрецькі, здебільшого сарматські, елементи. У се' редині III ст. н. е. античні міста Північного Причорномор’я зазнали руйнівної навали готів. Ольвія була повністю зруйнована. На Боспорі готи і союзні їм племена тимчасово захопили владу і зробили його базою для своїх піратських набігів на узбережжя Чорного й Егейсько' го морів. Більш успішно протистояв готам Херсонес, який, очевид' но, наприкінці III ст. н. е. увійшов до складу Римської імперії. У середині III ст. почався швидкий занепад Боспорської держави, різ' ко упала торгівля, скоротилося ремесло, відбувалася натуралізація господарства, у першій третині III ст. припинилося карбування мо' нет. Наприкінці IV ст. на Північне Причорномор’я обрушилися спу' стошливі завойовницькі походи гунів, які довершили занепад анти' чних міст.

ЕТНОГЕНЕЗ І РОЗСЕЛЕННЯ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

На думку багатьох дослідників, слов’янські племена з’явилися на території України в перші століття нашої ери, хоча археологічно їхні культури простежуються приблизно з V ст. Спроби ряду вчених'сла' вістів інтерпретувати більш ранні археологічні пам’ятки як слов’ян' ські — не більше ніж гіпотези, вони не мають надійних доказів.

Перші письмові повідомлення про слов’янські племена ми знахо' димо в роботах римських авторів I—II ст. (Пліній Старший, Тацит, Птоломей), в яких слов’яни фігурують під іменем венетів. Найбільш докладно рання історія слов’ян викладена у творах візантійських хро' ністів Йордана й Прокопія Кесарійського. За даними Йордана, у VI ст. слов’яни вже поділялися на три гілки: 1) венети, що жили в басейні Вісли; 2) анти, що жили в Подніпров’ї; 3) склавини, що жили в По' дунав’ї.

Ще на початку XX ст. відомий чеський славіст Л. Нідерле висло' вив припущення, що прабатьківщина слов’ян знаходилася десь між Віслою й Дніпром, південніше Прип’яті. Сучасні дослідники значно розширили ареал раннього поширення слов’ян; на їхню думку, він простягався від Дніпра на сході до Одеру на заході. З території на північ від Карпат слов’яни мігрували в долини рік Влтава і Ваг, потім відтіля рушили на північ, униз за течією Ельби. Слов’янізація заче' пила все прибалтійське Примор’я. З України і з південних схилів Карпат бере свій початок велике переселення слов’ян на Балкани. Колонізація північно'східної Європи здійснювалася зі східної части' ни земель празько'корчацької археологічної культури і з території північної Польщі. З межиріччя Вісли і Німану слов’яни прийшли на північ Білорусії і на Валдайську височину, а відтіля — на територію майбутніх Новгородської й Псковської земель.

АНТИ

Анти (від грецьк. antai) — назва східнослов’янських племен у IV—VII ст., що застосовувалася візантійськими письменниками VI— VII ст. Уперше зустрічається в керченському написі III ст. н. е. Осно' вні відомості з історії антів містяться в працях письменників VI— VII ст. (Прокопія, Йордана, Агафія, Менандра, Феофілакта тощо). Анти займали зону лісостепу між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. Вони знали орне землеробство, осіле скотарство, що відокре' милося вже від сільського господарства, ремесло, видобуток і оброб' ку заліза, високорозвинене гончарство, ювелірне ремесло, обробку каменю, кістки, ткацтво тощо. На думку деяких дослідників, в антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, і зовні' шня (зокрема з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли бути використані срібні римські монети.

Для антського суспільства була характерною сільська громада. Археологам відомі залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих домогосподарств, ремісничих майстерень. Майнове розшарування в антів простежується за численними скарбами монет і дорогоцінних речей. Великого розвитку досягло рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополоне' них, що захоплювалися антами з метою перетворення їх на рабів, але форма рабської залежності в антів була м’якшою, ніж у Візантії. У III—IV ст. в антів створюється держава. У писемних джерелах VI— VII ст. згадуються політичні діячі антів: царі — Бож, Ардагаст, Пи' рагаст; вельможі — Ідарій, Келагаст; полководці — Хільбудій, Доб' рогаст; дипломат Межамир й інші.

ПОЛЯНИ

Поляни (поли) — назва слов’янського племені, що оселилося в епоху розселення східних слов’ян уздовж течії Дніпра, на його право' му березі.

Зважаючи на відомості з літописів і новітні археологічні дослі' дження, територія землі полян перед християнською епохою обме' жувалася течією річок Дніпра, Росі й Ірпеня; на північному сході вона прилягала до Древлянської землі, на заході — до південних по' селень дреговичів, на південному заході — до тиверців, на півдні — до уличів. Називаючи слов’ян, що тут оселилися, полянами, літопи' сець додає: «занеже в поле седяху». Поляни різко відрізнялися від сусідніх слов’янських племен і за моральними рисами, і за формами громадського побуту: «Поляни до своїх батьків звичаї мали тихі й лагідні, і стид до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх... шлюбні звичаї мали», тоді як древляни, радимичі й в’ятичі жили в лісах, як звірі, і шлюбів у них не було.