Історія застає полян уже на досить пізньому щаблі політичного розвитку: суспільний лад складається з двох елементів — общинного й князівсько'дружинного, причому перший значною мірою подавле' ний останнім. При звичайних і найдавніших заняттях слов’ян — по' люванні, рибальстві й бортництві — у полян, більше ніж в інших слов’ян, були поширені скотарство, землеробство, деревообробка і торгівля. Остання була досить активною не тільки зі слов’янськими сусідами, але й з іноземцями на Заході й Сході: за монетними скар' бами видно, що торгівля зі Сходом почалася ще у VIII ст. — припи' нилася ж під час уособиць удільних князів. Спочатку, близько сере' дини VIII ст., поляни, які платили данину хазарам, завдяки культур' ній і економічній перевазі з оборонного положення щодо сусідів неза' баром перейшли в наступальне; древляни, дреговичі, жителі півночі та інші до кінця IX ст. були вже під владою полян. У них раніше інших прижилося й християнство. Центром Полянської землі був Київ; інші її населені пункти — Вишгород, Білгород, Звенигород, Трипіль, Василів тощо.
Земля полян, з містом Києвом, зробилася центром володінь Рю' риковичів з 882 р. Востаннє в літописі ім’я полян згадується під 944 р., із нагоди походу Ігоря на греків, і заміняється, ймовірно вже наприкінці X ст., ім’ям русь (рось) і кияни.
З літописної розповіді про помсту Ольги видно, що в древлян у X ст. були міста, князі й стани. За даними літопису, за давніх часів древляни пригноблювали своїх сусідів полян; але вже Олег підкорив їх Києву і наклав на них данину. У числі племен, підлеглих Олегові, які брали участь у його поході на греків, згадуються і древляни; але вони скорилися не без завзятої боротьби. Після смерті Олега вони здійснили спробу звільнитися; Ігор переміг їх і наклав ще більшу данину; не задовольняючись і цією даниною, він пішов у Древлян' ську землю за новими поборами; древляни обурилися й убили його. Удові Ігоря, Ользі, літопис приписує остаточне підкорення древлян. Святослав Ігорович посадив у Древлянській землі свого сина Олега. Володимир Святославович, роздаючи волості своїм синам, посадив у Древлянській землі Святослава, що був убитий Святополком Окаян' ним. З часу Ярослава Древлянська земля входить до складу Київ' ського князівства. Політичним центром древлян в епоху їхньої само' стійності було місто Іскоростень.
Сіверяни — група східнослов’янських племен, що заселяла на' прикінці I тис. н. е. поріччя Десни, Сейму і Суди. Східна і південна границі розселення жителів півночі, що лежали на окраїнах степів, зайнятих кочівниками, не були постійними, часом вони досягали верхів’їв Сіверського Дінця. У VIII — початку IX ст. жителі півночі платили данину хазарам. Наприкінці IX ст. разом з полянами вві' йшли до складу Київської Русі. У 907 р. жителі півночі брали участь
у поході Олега на Візантію. Востаннє жителі півночі згадуються в літописі під 1024 р. Центрами жителів півночі були Чернігів, Курськ, Новгород'Сіверський тощо. Відомі залишки численних сільських поселень жителів півночі VIII—X ст. і кургани, що містять залишки трупоспалень. Жителі півночі займалися орним землеробством, ско' тарством, різними ремеслами.
Дуліби — східнослов’янське племінне об’єднання на території Західної Волині. За літописом, у VII ст. дуліби важко постраждали від навали аварів; у 907 р. їхня дружина брала участь у поході Олега на Царгород. Дуліби та їхній «цар» згадуються в арабського географа аль'Масуді. У X ст. об’єднання дулібів, очевидно, розпа' лося, і вони ввійшли до складу Київської Русі під іменем волинян і бужан.
Бужани — одне з давньоруських племен (союзів племен), що пе' редували створенню єдиної Київської Русі. Згадуються в «Повісті минулих літ». Локалізувалися уздовж Бугу (імовірно, Південного), відкіля одержали назву. За даними Баварського аноніма (X ст.), мали 230 «міст» (замків). Деякі дослідники вважають, що бужани і воли' няни раніше називалися дулібами. Після включення до складу Київ' ської Русі в X ст. бужани втратили незалежність і більше не згадува' лися в джерелах.
Кий, Щек і Хорив — за переказами, що відбилися в давньору' ських літописах XI—XII ст., князі в племінному об’єднанні полян, засновники трьох поселень, що пізніше заснували місто Київ. Існу' вання на території Києва декількох поселень, які до IX—X ст. злилися в одне місто, підтверджується археологічними даними. Збереглися перекази про полянського князя Кия, що був з поша' ною прийнятий у Константинополі імператором і заснував місто на Дунаю.
Рюрик, Синеус, Трувор — за давньоруськими літописними пере' казами три брати'конунги, проводирі варязьких дружин, нібито по' кликані «через море» новгородськими слов’янами з метою припи' нення міжусобиць у Новгороді, які заснували Давньоруську держа' ву. Відповідно до цієї версії, Рюрик сів у Новгороді, Синеус — у Біло' озері, Трувор — в Ізборську. Швидка смерть середнього й молодшого братів зробила Рюрика повновладним правителем Новгородської зе' млі. Деякі вчені ототожнюють його з датським конунгом Рериком Ютландським, що здійснював на чолі дружини вікінгів набіги на країни Західної Європи (до 860 р.).
Існує думка, що Синеуса й Трувора не існувало, а звістка про них — результат неправильного прочитання руським літописцем іно' земного тексту, який повідомляє, що Рюрик прийшов у землю сло' в’ян із своїм будинком («сине'хус») і вірною дружиною («тру'во' ринг»). Рюрик правив спочатку в Ладозі. Він не був покликаний «че' рез море», а захопив у 862 р. владу в Новгороді, скориставшись вну' трішніми міжусобицями. Це викликало повстання проти варягів на чолі з Вадимом Хоробрим.
Рюрик стратив Вадима і його «радників», інші новгородці втекли до Києва. Легенда про «покликання» варягів, що склалася в Новгоро' ді або Ладозі в XI ст., була використана при редагуванні «Повісті минулих літ» на початку XII ст. для пояснення походження й просла' вляння правлячої давньоруської князівської династії, засновником якої почали вважати Рюрика. Ця версія лягла в основу норманської теорії.
Історично першою теорією, що пояснює феномен виникнення дер' жави в східних слов’ян, була так звана норманська теорія. Її «хресни' ми батьками» були німецькі вчені Г. З. Байєр (1694—1738 рр.) і
Г. Ф. Міллер (1705—1783 рр.), які стверджували, що Давньоруську державу заснували вихідці зі Скандинавії — нормани, яких на Русі називали варягами. При цьому вчені посилалися на дані найдавні' шого руського літопису — «Повісті минулих літ» (далі — ПМЛ) чен' ця Нестора, в якій під 862 р. дійсно вміщений міф про покликання варягів у землі чуді, словен, кривичів і весі. Від варягів, згідно з ПМЛ, утворилася також назва русь.
«Пішли вони (чудь, словене, кривичі й весь) за море до варягів, до русі, — повідомляє Нестор'літописець. — Тому що так іменували тих варягів — русь... Мовили русі чудь, словене, кривичі й весь: «Земля наша велика й щедра, а порядку в ній немає. Ідіть'но княжи' ти й володіти нами».
І вибралися три брати з родами своїми, й із собою усю взяли русь. І прийшли вони спершу до словенів, і поставили місто Ладогу. І сів у Ладозі найстарший Рюрик, а другий, Синеус, — на Білому озері, а третій, Трувор, — в Ізборську. І від тих варягів одержала назву Росій' ська земля».
Потім літописець знайомить нас з генеалогічною легендою про спадкоємців Рюрика. Після смерті «батька'засновника», говорить він, влада перейшла до його родича Олега, який у 882 р. обманом захопив Київ і об’єднав північну й південну Русь в одну державу зі столицею в Києві. Коли Олег «прийняв смерть від коня свого» (912 р.), князем став Ігор, названий літописцем сином Рюрика. А коли Ігор був убитий древлянами (945 р.), правити стала його вдова Ольга. Як бачимо, усі перші правителі Русі носять варязькі імена.