9. Систематичне відстеження ефективності виховних технологій.
10. Мобілізація соціально-культурних та психологічних чинників оптимізації взаємозбагачення учасників навчального процесу.
6 етап. Результативно-узагальнюючий. Два роки.
1. Науково-фактуальний, статистичний і якісний аналіз результатів фундаментального соціально-психологічного експерименту – школа козацьколицарського виховання.
2. Порівняльна характеристика версії системи козацько-лицарського виховання та навчання з версіями традиційного навчання і виховання.
3. Науково-практична акредитація ментально перевіреної, духовно збагаченої системи освітньо-виховної роботи школи козацько-лицарського виховання та вироблення рекомендацій щодо її масового впровадження у шкільну практику.
4. Теоретично-методологічний аналіз результатів виконання Програми трансформації загальноосвітньої школи у школу козацько-лицарського виховання, системна оцінка її наукового і практичного значення та оформлення здобутих результатів у вигляді наукових звітів і методичних рекомендацій (посібники, підручники, програми, статті, доповіді, тези).
5. Розробка нової, науково і практично досконалої Програми життєдіяльності школи козацько-лицарського виховання, що започаткує наступний етап фундаментального соціально-психологічного розвитку особистості козачати.
7 етап. Відродження. Декілька років.
1 етап. Попередній.
На цьому етапі йде процес зародження ідеї, в даному випадку - створення школи козацько-лицарського виховання.
Сутність ідеї:
…Історія вчить, що ефективне те, що утверджує своє. А своє у нас – козацтво – спосіб життя вільної людини, яка зі зброєю в руках захищала своє право на свободу…
Освіта – це специфічна галузь суспільного життя, необхідна умова відтворення суспільного виробництва і успішної економічної діяльності, формування національних кадрів для економіки, державного і політичного устрою, для усіх сфер розвитку суспільства. На основі освіти формується і всебічно розвивається особистість, її основні якості.
Новий етап, в який вступила Україна, потребує пріоритетної уваги до освіти. Саме вона покликана прокладати дорогу новій соціальній, економічній, правовій та політичній культурі, робити українське суспільство динамічним і відкритим.
Сучасний напрямок розвитку освіти – відхід від орієнтації на уніфіковану, стандартну людину, позбуття надмірної ідеологізації школи та нав’язування молодому поколінню віджилих штампів і стереотипів, набули необхідної для сучасного суспільства відкритості.
Рівень освіти – мірило рівня кваліфікації і культури будь-якого суспільства, важливий показник прогресивності його розвитку. Найважливішою закономірністю розвитку цієї системи освіти є єдність його структурних елементів: навчання і виховання. В системі освіти виховання відіграє провідну роль, а навчання є тільки засіб виховання. Навчання, відірване від виховання і без опори на нього розвиває тільки розум, накопичує знання і не може дати позитивних результатів. Лише поєднання навчання і виховання особистості формує у неї навички самостійного мислення і оволодіння культурою мислення, розвиває і зміцнює всі духовні здібності і її характер, формує світогляд особистості, її моральні норми і соціальну позицію.
Загальної системи народного виховання для всіх народів немає, у кожного народу своя, особлива, національна система виховання. Вона базується на рідній, національній мові.
Рідна школа – це головна основа національного життя держави, основа рідної школи – національне виховання. Національне виховання – це козацьке виховання, бо українці – нація козацька; козаки були типовими представниками рідного народу, вони втілювали волелюбний національний характер, відображали його потреби, інтереси, прагнення; і вони створили самобутню і високоефективну, близьку до європейської, національну систему освіти і виховання – козацьку педагогіку, яку впроваджують в свою роботу колективи загальноосвітніх шкіл (шкіл козацько-лицарського виховання) БілгородДністровського району Одеської області, бо творче впровадження в життя ідей і засобів козацької педагогіки має забезпечити виховання фізично здорових, морально чистих і по-лицарськи мужніх та сильних духом громадян незалежної України.
В пониззі Дністра (зокрема це територія Старокозацької, Козацької, Петрівської, Староцаричанської, Удобненської, Адамівської, Руськоїванівської сільських громад) значна маса козаків з’явилася в 1709-1710 рр., під час відступу мазепинської еміграційної хвилі. Це були ті козаки, що відступили з-під Полтави і дійшли разом з Мазепою до Бендер, а згодом почали розселятися по землях між Дністром і Дунаєм. Ця мазепинська хвиля накотилася на колонізаційну хвилю, викликану поразкою повстання козаків-булавінців (некрасівців) у 1708 році та зруйнуванням російськими військами у 1709 році, за наказом Петра І, Чортомлицької Січі.
Ще одна хвиля докотилася до Задністров’я вже після руйнації в 1775 році, за наказом Катерини ІІ, Нової Січі.
Чимало січовиків, селян-утікачів, прихильників Мазепи та козаків з Дону й Кубані добувалися до Буджацьких степів окремими групами. Особливо посилився цей процес з 1778 року, по тому, як уряд Османської імперії ухвалив досить мудре, толерантне щодо до свого одвічного ворога – українського козацтва, рішення: дозволити йому заснувати Січ у пониззі Дністра, в районі Кучургана, а паланки – між Акерманом і Бендерами. У 1828-1868 роках козаки Акерманської паланки входили до складу Дунайського (з 1856 року – Новоросійського) війська. Згодом військо було переселено на Кубань, але частина козаків залишилася мешкати на території Буджаку.
На початку 90-х років ХХ століття групою ентузіастів з козацьких родів було відтворено Білгород-Дністровську (Акерманську) паланку Українського козацтва (офіційні засновники – козаки Городецький Л.Г., Берлізов А.М., Тимофєєв В.Я.), яка сьогодні складається з 7 куренів. Проживаючи у громадах, які мають давні козацькі традиції, вчителі шкіл не могли ці традиції не залучити до виховного процесу…
Після обговорення ідеї (утворення школи джур та дан) з’явилися як союзники, так і опоненти; згодом в школах організаційно оформились ентузіасти або ініціативні групи педагогів (Старокозацька та Молозька – військовий керівник Лісіцин І.М., Випасненська №1 школа – військовий керівник Гавриленко В.О., Миколаївсько-Новоросійська – завуч Фоменчук В.А., педагог-організатор Настаченко Г.М., Долинівська – директор Тома Т.І., завуч Долгошеєнко М.І., педагог-організатор Молчанова Т.І., Вигінська – директор Біленко В.Ю., вчитель Берлізов А.М., Турлацька – директор Тодорова Т.П., вчитель Чумаченко В.М., Адамівська - директор Тимофєєв В.Я., завуч Лавриненко П.М., педагогорганізатор Гриценко В.Н.), які взялися за її практичну реалізацію.
Ризик цього етапу: ідея могла не матеріалізуватися у щось реальне.
Роль керівника на етапі: переконати всіх (і себе!) в реалістичності ідеї, знайти ефективну мотивацію для її реалізації.
…Початок 90-х років минулого століття: розпад Союзу, крушіння правлячої ідеологічної машини.
Наше становище (керівників шкіл) в ті роки: кадри побігли зі школи, фінансування пішло з місцевих бюджетів (вірніше, його не стало зовсім!), ми намагаємось налагодити хоча б якусь виховну роботу в школі, причому без матеріальної та, навіть, моральної підтримки з боку влади та громадськості, бо, мабуть, лише в школі люди розуміли, що починаємо втрачати ціле покоління.
У школі почали платити за класне керівництво копійки, скасували зарахування до педагогічного стажу років роботи на посадах старшого піонерського вожатого – педагогу, який більше за інших працював з дітьми, оголосили школу поза політикою (і державою також!), звернувши державну підтримку дитячо-юнацьких організацій.
Опам’ятавшись від шоку (ідеологічного, фінансового – інфляція, зниження реального рівня зарплати, яку, до речі, затримували по півроку!), ми почали шукати альтернативні форми виховної роботи; альтернативні комуністичним; бо якщо держава відмовилася від комуністичної ідеології, то й державна школа не мала права її сповідати; в іншому випадку вчитель зобов’язаний був покинути державну школу – ми ж хотіли в школі працювати.
В країнах, де розуміють значення виховання, в школах існує цілісна система формування лідерів різного рангу. Ця система не обходиться без дитячих організацій – лідер виростає тут, далі він лише «шліфується». Така ж система існувала й в СРСР: жовтенята – піонери – комсомольці – комуністи.
Необхідність в наших умовах такої системи розуміли і ми, педагоги Адамівської школи, і спробували створити українську національну піонерську організацію «Джура» (одним з атрибутів у нас був жовто-синій націоналпіонерський галстук). Організація будувалася на засадах та традиціях Українського козацтва; за основу її побудови ми обрали Концепцію української козацької педагогіки, яка була надрукована в «Освіті» у 1992 році. Організація почала діяти…
У 1993 році мене було обрано головою Адамівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області й нові обов’язки змусили на декілька років відійти від практичної педагогіки, хоча за перебігом педагогічної думки в пресі я слідкував. Поступово господарські та політичні турботи місцевого масштабу заполонили мене: йшло перманентне ділення колгоспу – лідери змінювали один одного, після чергових звітно-виборчих зборів виходили з колгоспу й виводили з собою однодумців; йшло паювання і ми намагалися не залишити сільську інтелігенцію без землі; після війни у Придністров’ї озброєні молдавські волонтери почали порушувати кордони й грабувати колгоспні ферми, в тому числі й наш колгоспний свинотоварний комплекс.
…Початок зими 1993-1994 років. Україна готується до виборів депутатів всіх рівнів та Президента України (березень 1994 року). Кандидати в депутати Одеської обласної ради та Верховної Ради України «мотаються» по району – беруть участь у передвиборчому марафоні – проводять зустрічі з виборцями, головами сільських рад (за Законом про вибори голови сільських рад формують територіальні та дільничні виборчі комісії). Десь у цей період заїхав до Адамівської сільської ради Петро Чернишук (тоді голова Білгород-Дністровського осередку РУХу та кандидат у депутати Верховної Ради України). Ми розмовляли з ним про особливості тогорічних передвиборчих баталій і якось непомітно перейшли до питання про мою національну приналежність. Я – некрасовецьлипованин-старообрядець (некрасівці – нащадки донських козаків-некрасівців, які оселилися на Дунаї після розгрому царськими військами козацького повстання Кіндратія Булавина). Петро дав мені адресу канцелярії паланкового козацького товариства пасічників і вже через кілька днів я розмовляв про справи козацькі з Леонідом Городецьким (паланковим отаманом)…