Аналіз письмових та фольклорних джерел дозволяє дійти висновку, що впродовж XV-XVIII ст. одночасно існували два змістовні значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько-народне. “У першому випадку “Україною” називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ`ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску Кримського ханства та Османської Туреччини” [5,28].
Назва “Україна” набула значного поширення в багатьох середньовічних письмових джерела, зокрема, в Пересопницькому Євангелії (XVI ст.). Про це свідчать наступні уривки з цього документа:
«И переехали до украины Гадаринськои, которая эсть з другой стороны напротив Галилеи.» (Лука,VIII, 26);
“Тогды тым, которыи бы были в земли жидовскои, нехай утекають на горы, а котрыи в серединi его (Iерусалиму) – нехай выидуть, а которыи на украинах – нехай до него не входять.» (Лука,XXI,21-22) тощо.[8,118].
Спираючись на ці факти С.Шелухін наполягає: “Вжиток в Пересоп. Єван. 1556 р. народнього слова “україна”…ясно показує, що слово країна, вкраїна, україна в народньому розумінні і вжитку це і не окраїна, і не пограниччя, а страна, область, край з своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія” [8,121].
Наводячи цитати з народних творів (“Пісня про Орла і Сокола”, пісні “Ой у лузі та й при березі”, “Стоїть явір над водою” та ін.), С.Шелухин наголошує: “В свідомості народу, який склав і співає такі пісні, виразно втілилося і ясно позначилося поняття про Україну, як про свою землю, свою державу, свою окремішність національну, що має і своє національне імя – “Україна” [8,124].
Нарешті, ще один сумлінний дослідник проблеми поширення назви “Україна” І.Лисяк-Рудницький, аналізуючи її семантичну еволюцію, пише: “…на початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючи Київщину. Раніше, у ХVII столітті, “Україна” означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін “Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін” [4,44]. (Автор має на увазі окупацію цих земель Радянським Союзом у 1939-1944 роках).
Таким чином, складна і болісна історія націо- та державотворення українського народу відбилася й на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне змістовне наповнення, на наш час поняття “Україна” остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності ї предметом пошани всіх національно свідомих українців.
Список використаної літератури.
1. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1991. – 400 с.
2. Коляда І.А. Історія України. – К.: Магістр-S, 1995. – 96 c.
3. Кульчицький С.В. Розповідь канадського історика про минуле й сучасне України// Субтельний О. Україна : історія. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
4. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Том 1.- К.: Основи, 1994. – 554 с.
5. Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV- початок ХХ ст.ст.). – К.: Генеза, 1994. – 352 с.
6. Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.) – К.: Освіта, 1993. – 256 с.
7. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь. 1993. – 720 с.
8. Шелухин С. Україна. – Дрогобич: Бескид, 1992. – 248 с.