Імперські та вільні міста Німеччини нерідко об’єднувались в союзи, які проводили свою особисту політику.
В ХІV ст. окремі князівства – держави перетворюються в станово-представницькі монархії. В більшості держав сформувались три замкнуті кола – духовенства, рицарів, городян. Зібрання цих земських чинів всередині князівств називалось ландтагами. Ландтаги дещо обмежували владу князів всередині князівства і за структурою більше нагадували станово-представницькі установи Франції, а ніж рейхстаг. Однак, в більшості випадків ландтаги не користувались вирішальним голосом при обговоренні обласних та державних прав. Але їх згоди потрібно було при вирішенні фінансових справ. Але в цьому випадку князь завжди міг отримати потрібне рішення при допомозі двох станів, вільних від сплати податків – вищого духовенства та рицарства.
В ХVІ – ХVІІІ ст. після релігійних війн кількість самостійних державних утворень в Німеччині ще більше збільшилась (їх стало більше 300), утверджується так званий абсолютизм. Він відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу тим, що склався не в рамках всієї імперії, яка залишалась децентралізованою. Крім того, його утвердження – не результат тимчасової рівноваги сил феодалів та буржуазії. Навпаки, князівський абсолютизм являв собою перемогу феодально-консервативних сил над буржуазним рухом та підпорядкування слабкої німецької буржуазії князям.
Найбільш великими абсолютиськими державами імперії були Прусія та Австрія, між якими вже починалось суперництво за політичне верховенство в імперії.
Прусська держава була утворена на початку ХVІІ ст. на землях колишнього тевтонського ордену, колонізаторська діяльність та ідеологія якого заклали початок великопруського мілітаризму в Німеччині, Остаточне оформлення цієї держави відбулось 1701 р., коли бранденбурзький курфюрст домігся титулу короля Прусії. Голова держави – король Прусії – входив в імперську колегію курфюрстів. Вищим органом державного управління була Тайна рада біля короля. Йому підпорядковувались першочергово три директорії: фінансова, військових справ та королівських доменів.
Особливе значення здобула директорія військових справ, яка відала організацією та озброєнням створеної в 1655 р. постійної армії. Прусська армія була однією з найбільших у Європі.
Основними тенденціями розвитку державного ладу Пруссії у ХVІІІ ст. стала подальша централізація та мілітаризація державного апарату, надмірна влада військово - управлінських органів над громадськими. Значна частина повноважень тайної влади переходила до генерального військового комісаріату. Відбулося злиття всіх директорій в єдиний воєнно-фінансовий орган на чолі з президентом – королем. На місцях земські радники (ландрати), які призначались королем за рекомендацією дворянських зборів, підпадають під жорсткий контроль центральної влади і наділяються широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідовується міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістрів, призначуваних королем. На весь державний апарат були розповсюджені військові звання, військова субординація та дисципліна. За своїм політичним режимом Прусська монархія може бути охарактеризована як військово-поліцейська держава. Австрія на відміну від Пруссії не являла собою централізованої держави. Вона була багатонаціональною державою. В Австрії управляла католицька віра. З ХVст. королі Австрії ставали німецькими імператорами і Австрія рахувалась їх домінеальним володінням.
Система центральних органів Австрії не була строго упорядкованою і постійно перебудовувалась. Вищим органом влади й управління разом із монархом була Таємна рада. Військовими правами керував придворна Військова рада. В 1760 р. з метою об’єднання всіх галузей управління була утворена Державна Рада.
На чолі провінції Австрійської монархії були намісники. Вони вибиралися станово-представницькими установами та затверджувались королем. В державах, які входили в склад Австрії, були сейми – станові збори.
В містах управління знаходилось в руках виборчих міських управлінь та бургомістрів.
При королеві Марії Терезії (1740 – 1780 рр.) важливі повноваження зосереджувались в руках королівських чиновників, виборчі органи стають під контроль правління.
В другій половині ХV ст. в Прусії та Австрії проводилась політика так званого просвітницького абсолютизму. Були застосовані конкретні буржуазні перетворення. За своєю суттю ця політика була спробою пристосувати суспільство та державу до ряду вимог, висуваючої буржуазії, не зачіпаючи при цьому найбільш істотних інтересів дворянства та устроїв кріпацтва.
Розділ ІV. Правова система Німеччини
даного періоду.
В період з V до ХІ ст. народне право східних франків мало племінний характер, і в його основі лежали такі принципи, як святість звичаю, колективна “совість” та відповідність родичів, кровна помста ( з поступовим витісненням її грошовим відшкодуванням), колективне правосуддя з застосуванням “божого суду” тощо.
Встановлення королівської влади, а згодом її стійке ослаблення обумовили правовий партикуляризм на протязі всього періоду німецького середньовіччя. З формальної точки зору в Німеччині, починаючи з ХІІ - ХІІІ ст. не існувало “загальнонімецького права”, якщо не рахувати імператорського законодавства по окремих питаннях, а було право різноманітних територіальних утворень, включаючи право народів. Крім того, німецька середньовічна правова система відрізнялась особливим комплексом правових норм, які стосуються вищого феодального стану, так званого ленного права.
В Німеччині традиційним стало поділ права на земське (право землі, території) та ленне. Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювало одні й ті ж відносини (земельні, майнові, спадкові) по-різному, в залежності від станової приналежності суб’єкта права та місцевості,території, право, яке на нього розповсюджувалось.
Середньовічне право в загальному та німецьке право частково показує особливу прихильність до судових процедур, в ході яких людина могла б відшукати своє право.
Тим не менше, не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені деякі загальні правові принципи та інститути, які складали основу “загального права” Німеччини. Такі принципи, як на базі універсальних норм звичайного права німців, так і на законодавчій діяльності німецьких імператорів в ХІІ – першій третині ХІІІ ст., яка потім фактично припинилась й активізувалась тільки в ХVI ст. Так звані “статути миру”, періодично видавані імператором і рейхстагом у ХІІ-ХІІІ ст., містили загальні норми, які відносилися до охорони власності та життя та які погрожували грабіжникам, підпалювачам, вбивцям різними покараннями. В період з 1103 по 1235 рр. таких “статутів миру” було видано біля 20. Серед них найбільш відомим був Майнський статут 1235 р., який неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи “установленого права”для жителів цілої Німеччини, включаючи принцип обов’язкового судового розгляду з метою “захисту тіла та майна” замість помсти та самосуду.
Важливу роль в розвитку німецького права відіграли місцеві систематизації норм звичайного права, які включали в себе також положення імперського законодавства та судову практику (“Саксонське зерцало”, “Швабське зерцало” та інші).
Дія норм та принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані та сприяла визначеній уніфікації права. “Саксонське зерцало” написане в 1220 р. шеффеном Ейке фон Репков, об’єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права та судової практики північно-східної Німеччини. Трактат був розділений на дві частини, перша була присвячена земському праву, друга - ленному праву. “Саксонське зерцало” отримало визнання в багатьох німецьких землях та містах.
Висока ступінь одноманітності склалась в німецькому міському праві. Тут право декількох ведучих міст широко замінювалось іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли більше ніж в 80 містах, оскільки норми права “материнського” міста чи рішення його судів направлялися в суди дочірніх міст за їх проханням. Так в Німеччині утворились дві основні сім’ї міського права – любекського та магдебурзького.
Право Любека розповсюджувалося на міста Північного та балтійського регіону. Магдебурзьке право діяло на обширній території східних земель.
В рамках міського права постійно виділяється ще більш універсальне право – торгове право, або “право купців”. Важливим джерелом німецького торгового права стали міжнародні договори з іншими містами, їх союзами та навіть іноземними монархами.
В ХIV-XVIст. встановленню визначеної правової єдності в Німеччині, стали використовувати норми римського права.
Важливий вклад в створення загальнонімецького кримінального права був внесений в 1532 р. виданням кримінального та кримінально-процесуального уложення Карла V (“Кароліни”). “”Кароліна” проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, відміну звичаїв в кримінальному праві.
З ХІІІ ст. в землях Німеччини активно розвивалось княже законодавство, яке обмежувало використання звичаю та містило нові норми кримінального, спадкового, торгового права, яке розповсюджувалось на всіх підданих.
В середині ХVІІІ ст. видаються кримінальні уложення та Цивільний кодекс в Баварії, в 1768 р. в Австрії, видається кримінальне уложення “Терезіана”, а в 1787 р. там само видається нове кримінальне уложення.
Особливо великої популярності отримало “Прусське земське уложення”, видане в 1784 р.. Його джерелами були “Саксонське зерцало”, римське право, Магдебурзьке та Люблінське право, практика берлінського верховного суду. Уложення складалось з двох частин, перша була присвячена цивільному праву, друга містила норми державного та кримінального права. Також кодекс містив деякі положення про права людини.