Смекни!
smekni.com

Максим Рильський (стр. 3 из 4)

У 1959 р. на четвертому з’їзді письменників України М.Рильський прочитав вірш “Рідна Мова”. Своїм незвичайним вступом на письменницькому форумі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.

У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до “гулу віків”, “шуму століть”. У ньому – “бурі подих”, неволі стогін”, “волі спів”, “сурма походу світанкова.

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорсткого переслідування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її “велично-гідним духом”:

В ярмо хотіли запрягти

ЇЇ, як дух степів гарячу,

І поспішати і повести

На чорні торжища, незрячу.

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М.Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовлені. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Емський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи. Про всі ці знущання над словом М.Рильського писав з особливим болем :

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В’язнили, кидали за грати.

Зробить калікою з калік

Тебе хотіла рідна мати.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30х –кінця 40-х років ХХ століття. Навіть під час Хрущовської “відлиги” М.Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія “Рідна мова”. Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв’язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про “вільне слово” українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спроби відродження української культури у післявоєнні часи.

Поет прийшов у літератури не зрілою, збагаченою досвідом людиною, а 15-річним гімназистом, видавши у 1910р свою першу збірку віршів “На білих островах”. У цій збірці поезій на тему кохання чимало. Правда, образ коханої, якій адресує свої вірші, абстрактний. Це вимріяна підлітком чарівна дівчина, витвір його фантазій, як ось у вірші “Очі”

На лоні ночі

Зірки сновійні –

Я все за очі

Оддав би мрійні.

Як очі сяють

У тебе, мила,

Як їх кохаю –

Сказать несила.

У всіх восьми розділах першої книги поета вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов, як правило, не взаємна, дівчина його байдужа до закоханого ліричного героя, або зраджує його надії

Я все ж тебе люблю. Ти з мене глузувала,

Стоптала ти любов мою,

Ти серце без жалю усе пошматувала, -

Я все ж тебе люблю.

Закоханість юнака така сильна, що позбутися він її не може, і не хоче:

В пісні я буду виливати

Любов і розпач мій тяжкий.

В окремих віршах, яких небагато, жевріє іскра надії, що може, колись мила відповість на палкі почуття:

Якби мила усміхнулась

То в душі моїй

Пронеслися б, стрепенулись

Зграї ніжних мрій.

Однак не могли не сприяти появі творів про любов і власні почуття автора-підлітка. А вони були. Як світлі зірки на захмареному життєвому небі, згадує вже сивий поет дочок сусіда Альшевського з Романівки. До обох в юного Максима була таємна залюбленість.

Через усе життя проніс Максим Тадейович пам’ять і про іншу землячку – дівчину Ганю, почуття до якої назве “першим на віку незграбним дещо мавпованим коханням”.

В окремих віршах, яких небагато, жевріє іскра надії, що, може колись мила відповість на такі почуття, поет навіть робив важкий філософський висновок:

Не винна та, не винен я,

Що так тебе кохаю

Як бачимо, Білецький мав усі підстави говорити про ранні поезії Рильського, як літературні ремінісценції. Свої поеми-сповіді “Мандрівка в молодість” Рильський пише: “Були й ревнощі, і муки, і докори, і вірші, розпачем налиті до країв”. Сивий поет згадує двох дочок сусіда Ольшевського, він навіть дав тим сестричкам романтичні імена Мінна і Бренда.

Через усе життя проніс Максим Тадейович пам’ять і про іншу землячку – дівчину Ганю, почуття до якої назве “першим на віку незграбним дещо змавпованим коханням”. Саме їй він і присвячує свої перші любовні вірші.

Пізніше, коли Максим разом з братом Іваном жив у родині Миколи Лисенка на Маріїнанській-Благовіщенській вулиці, ходить до гімназії і письменникові поезії ввійшли до збірки “На білих островах”, він був таємно закоханий у дівчину, що жила по-сусідству. Молодий поет спостерігав, як вона щодня поливала в садку квіти, і створив у своїй уяві чарівний образ. Йому тоді здавалося, що то прийшла справжня любов, яка супроводжується безсонними ночами, тривожними думами. Згодом, згадує ці юнацькі переживання, Рильський напише такі рядки:

О славна дівчино в брунатнім убранні,

На Благовіщенській, в сусіднім подвір’ї!

Хвала тобі за все: за стрічі мовчазні

За губки в ніжному розтулені довір’ї,

Що так хотілося поцілувати мені,

За відрухи легкі, як лебедине пір’я.

До поцілунків ми з тобою не дійшли,

Бо навіть, як на те, знайомі не були.

Значне місце займають вірші на тему кохання і в наступних збірках “Синя далечінь”, “Крізь бурю і сніг”, а особливо у збірці “Під осінніми зорями”, яка побачила світ у 1918році коли на важких терезах вже хиталася доля Вкраїни”.

Ця збірка, як і перша складається в основному з ліричних віршів. Поет навіть назвав її “Лірики книга друга” і в першому ж вірші передав свій душевний стан:

Ходжу, броджу по городу

Великому, великому.

Розкрив би я своє серце,

Та нікому, та нікому.

Значна частина віршів, що увійшли до цієї збірки, була написана в дореволюційні роки. Серед них чимало на тему кохання. Але це вже були зрілі поезії, бо писала їх молода людина, яка пізнала справжню любов.

Я так тебе люблю, що не втримаю сліз,

В молитві хиляться натомлені коліна.

Я так тебе люблю, що білий шум беріз

І небо голубе для мене домовина.

Або ось такі рядки:

Тебе любить, усе забуть!

Ти зрозуміла?

Єднає нас єдина путь,

Єдина сила.

Варто зауважити, що тема кохання найменше цікавила дослідників творчості Рильського, хоча для характеристики його особистості, захоплень, естетичний ідеалів, а інколи й поглядів на суспільне життя з його катаклізмами саме вірші про кохання можуть дати вагомий матеріал.

Поет прийшов у літературу незрілою, збагачену досвідом людиною, а 15-річним гімназистом, видавши в 1910р. свою першу збірку віршів “На білих островах”. На думку критиків в кожному вірші відчувався і неабиякий талант того, хто наслідував відомий російських модерністів. “Іскру Божу” помітила в поета-початківця і Леся Українка, пророкуючи йому “роль свого поетичного спадкоємця”.

У збірці “На білих островах” поезій на тему кохання чимало. Правда, образ коханої, якій адресує автор свої вірші, абстрактний. Це вимріяна підлітком чарівна дівчина, витвір його фантазії, як ось у вірші “Очі”:

На лоні ночі зірки сновійні –

Я все за очі оддав би мрійні.

Як очі сяють у тебе мила,

Як їх кохаю – сказать несила.

Поет оспівує очі, руки коханої, чоло у темному відтінку, порівнює красу своєї вимріяної обраниці з красою природи.

Як ранком зими кришталевим

Весь сніг видається рожевим, -

Такі твої рожево-білі руки.

Як вечором майським прекрасним

Все сяйвом вкривається ясним,

Такі твої прекрасно-ніжні очі.

У своїх восьми розділах першої книжки поета вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов, як правило, не взаємна, дівчина або байдужа до ліричного героя, або зраджує його надії:

Я все ж тебе люблю. Ти з мене глузувала,

Стоптала ти любов мою,

Ти серце без жалю усе пошматувала, -

Я все ж тебе люблю.

Закоханість юнака така сильна, що позбутися він її не може, і не хоче.

Про перше справжнє кохання 19-річного юнака згадуватиме Рильський і перед Великою Вітчизняною війною, і в роки війни. Пам’ять про почуття до дівчини на ім’я Ліда з берегів Росії, з міста Корсуня, він зберіг на все життя. У жовтні 1939році поет присвятив їй вірш “Лист до адресатки”. А в поемі “Мандрівка в молодість” дає оцінку тому щастю, тому справжньому першому коханню.

Лише старіючи, якогось дня у Львові,

В готелі тихому я раптом зрозумів,

Що той гарячий плуг далекої любові

Навіки борозку в душі моїй провів.

Однак в трагічні роки революції, погляди на кохання у молодого Рильського змінюються. З-під почали з’являтися вірші про любов легку і короткочасну, коли розлука для закоханих не є трагедія, і вона не приносить не сліз, і навіть смутку.

Якщо це був раніше болючий процес, то тепер без особливого трепету ліричний герой говорить коханій: “Я піду, і може більше на прийду”, “поцілуй востаннє, обійми востаннє, вміє розставатись той, хто вмів любить”.

Детальна частина кінця кохання поєднується з кінцем буяння природи.

Майже постійно йдеться про розлуку, про кінець любові.

Тихше, тій. Не говори.

Прощавай востаннє.

На життєвому шляху поета почастішали зустрічі з випадковими жінками, навіть продажними. Слова повія і кокетка перестають бути образливими. Так воно було в ті роки, коли політичні діячі “вправлялися в програмах і промовах, коли мішалося “ура” з парадними “калавур”, коли з’явилися повії “в бантиках багрових”. Поет сумує за чистотою і в коханні, і в стосунках між людьми.